Українська література у міжвоєнний період

Після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).

У 1925–1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.

Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938–1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув’язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву — Розстріляне відродження.

Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.

45. Політика українізації та її вплив на українську культуру

Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Розв’язання теоретичних і практичних проблем розвитку культури ускладнювалося цілою низкою історичних обставин. На той час набули поширення концепції особливої, відрубної пролетарської культури. Угруповання, що виступали під прапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко ворожа робітникам і селянам — переможцям революції. На їх думку, навіть фольклор слід було відкинути як культуру рабів, невільницьку за своєю сутністю. Хибні теоретичні настанови всеросійського пролеткульту український пролеткульт доповнив концепцією «двох конкуруючих інтеліґенцій: петлюрівської і русотяпської», які, мовляв, уособлюють головну небезпеку в культурі. Прикриваючись дзвінкою фразою, пролеткультівці практично усувалися від вирішення назрілих національно‑культурних проблем. Але така культурна політика не могла стати домінуючою. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо‑селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Майже через рік (21 лютого 1920 р.) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. «Про запровадження української мови у школах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя. У жовтні 1922 р. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. Щодо української культури і мови. Надрукована в 1920 р. Стаття М. Скрипника «Донбас і Україна» поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Для практичного втілення в життя українізації місцевих органів влади, державного і госпо‑ дарського апарату, розвитку національної преси та мистецтва в республіці було створено спеціальну комісію на чолі з секретарем ЦК(б)У В. Затонським.

Українська інтеліґенція розвивала (як могла) національну культуру. З’являлися наукові видання українською мовою; попри перешкоди, діяли «Просвіти», в школах викладалася українська мова. Неофіційна українізація розпочалася значно раніше, ніж офіційна. Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з’їзді РКП(б) (1923 р.). Саме після цього з’їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов’язковим для всіх членів партії. У червні 1923 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про заходи в справі українізації шкільно‑виховуючих та культурно‑освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК, УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Передбачалися остаточне переведення на українську мову (крім установ нацменшостей) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов’язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. Національна українська інтелігенція схвально сприйняла офіційний курс. В Академії наук розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. В 1923 р. В Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М. Грушевським, яка теж включилася в процес національно‑культурного відродження. Багато хтопоставився до нової політики або негативно, або байдуже, вважаючи її штучним заходом. Практично не сприймали ідею українізації інженерно‑технічні працівники, серед яких більшість була росіяни, до того ж вони працювали в робітничому середовищі, майже цілком російському або русифікованому. Політика українізації давала певні позитивні наслідки. Існували національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20‑х р. Було відкрито інститути єврейської культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20‑х р. Українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. Але з великими складнощами відбувалася українізація державних установ. Всюди спостерігався опір українізації з боку спеціалістів, що служили в державних установах, їхнє небажання відвідувати курси української мови. Деякі з перешкод поступово відпадали — з’являлася розроблена співробітниками ВУАН наукова і ділова термінологія, продовжувалися терміни українізації, кількість видань спеціальної україномовної літератури зростала. Залишалася основна і найскладніша — небажання службовців, фахівців, викладачів та ін. Вивчати українську мову і здійснювати українізацію. Вона сприймалася як кампанія, як тимчасовий захід, маневр. Таке ставлення побутувало і в партійному керівництві. Офіційна адміністративно‑апаратна українізація прискорилася з приїздом на Україну Л. Кагановича, який був «обраний» на посаду генерального секретаря, а точніше, призначений Сталіним. Людина енергійна і жорстка, схильна до адміністрування, Л. Каганович зумів швидко перевести українізацію на рейки адміністративного тиску. Працівники, які саботували українізацію, звільнялися з роботи. Вся робота була поставлена під жорсткий контроль. Відповідні заходи здійснювалися в інших установах — культурних, освітніх та ін. Втім такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції. Вивчаючи стан українізації ВНЗ на початку 1925 р., комісія Наркомату РСІ (Робітничо‑селянська інспекція) УРСР відзначила, що професори ставляться до необхідності вивчати українську мову вельми негативно. Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна для апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно‑культурне відродження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури(О .Шумський, М. Скрипник, Ю. Озерський та ін.), а також інтелігенції, яка і без офіційної політики працювала на ниві української культури. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури. Явища, які не піддавалися контролеві держави і партії або протягом національно‑культурного відродження виходили з‑під контролю, ставали об’єктами репресивної політики.

Під час літературної дискусії 1925‑1928 рр. Полемічні вислови і думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури були зведені в систему і отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20‑х р., дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва на Україні, проблем укранізації.

Письменники не втрималися від амбітності, взаємних образ, звинувачень, а офіційні ідеологи надали дискусії виразного присмаку цькування всякого інакодумства. У практику літературної критики міцно входила система навішування ярликів, необґрунтованих звинувачень, наклепів і доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножені на намагання «знищити» ідейного противника, не тільки завели дискусію в глухий кут, але й спричинили багато трагедій і жертв. М.Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, «хвильовізм» було розгромлено, ВАПЛІТЕ — розпущено.

Отже, на тлі боротьби з націоналізмом і націонал‑ухильництвом відбувалося поступове усунення сил, які вбачали в українізації шлях до національно культурного відродження України. Тільки завдяки особистій позиції М. Скрипника та його тактичним здібностям політика українізації тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури. Це дало можливість зробити процес відтворення національних кадрів інтелігенції неминучим, хоча в наступні роки, коли українізацію було згорнуто, почалася русифікація. Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального існування українська культура дістала державної підтримки, набула можливості виходити на вищий рівень не лише завдяки подвижницьким пориванням іноді більшого, іноді меншого прошарку інтелігенції, але й загальнонародним зусиллям. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси культурного розвитку призводило до підкорення культурної творчості короткочасним, політичним гаслам, до приниження суспільної ролі інтелігенції. Авторитарність тверджень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок об’єктивно заперечували елементарні митецькі свободи. Всі ці негативні явища особливо посилилися після літературної (а фактично — політичної) дискусії 1925‑1928 рр., яку було використано як засіб боротьби проти творчої інтелігенції. В лютому 1927 р. О. Шумського було звільнено з посади, звинувачено в «націоналістичному ухилі», а пізніше — репресовано. Але було б неправильним зводити весь культурний процес 20‑х рр. До негативних явищ. Слід підкреслити, що в цей час в Україні досить послідовно йшла боротьба за підвищення загального культурного рівня трудящих, забезпечення народові реальних можливостей прилучатися до багатств культури. Було зроблено спробу здійснити культурну революцію, яка мислилася як докорінна перебудова цілої системи духовного життя суспільства, залучення трудящих до активного культуротворення. Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921‑1923 рр. У республіці було навчено грамоті близько 1 млн чоловік. Вихід населення України з пітьми соціального гноблення давав можливість ширше розгортати культурне будівництво, чільне місце в якому належало загальноосвітній школі. Вперше в історії України діти здобули можливість одержувати повну освіту рідною мовою. Ще до початку радянської українізації з’явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М. Хвильовий), театрі (Л. Курбас), мистецтві (М. Бойчук, Г. Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш‑менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об’єднань. Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В. Винниченко, О. Олесь, В. Самійленко та ін). У літературі 20‑х рр. Сформувалася яскрава революційно‑романтична течія, представниками якої були П. Тичина, В. Блакитний (Еллан), В. Чумак, В. Сосюра. В 1921 р. У Києві утворилося об’єднання неокласиків (М. Зеров, М. Драй‑Хмара, М. Рильський, П. Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми.Завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно‑ визвольна боротьба попереднього часу, культура в УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечу‑ вала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.