58.Українське кіно

Первые фильмы на Украине были показаны вскоре после изобретения кинематографа братьями Люмьер (1895). Регулярное производство фильмов началось с 1907 г. (Киев, Одесса, Харьков, Екатеринослав). Создавались хроникально-документальные ленты, экранизировались театральные спектакли («Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницкий» и др.) с участием актеров украинского театра. В Одессе и других городах появились частные киноателье. В Екатеринославе киномеханик Д. Сахненко с 1908 г. снимал видовые фильмы, а затем и театральные спектакли.

В 20-30-е годы ХХ века украинское киноискусство развивалось в условиях национализирования всех кинопредприятий (1919 г.). В 1919-1921 гг. появляются свыше 50 агитфильмов: «Все для фронта», «Два мира» и др. При участии политоранов Красной Армии выпускалась кинохроника, ставились тематические документальные фильмы. Тогда же появилось украинское научно-популярное кино (сельскохозяйственные и санитарно-просветительские фильмы и др.) Началось производство художественных фильмов. Была реорганизована Одесская кинофабрика, а в середине 20-х гг. началась подготовка к строительству новой большой кинофабрики в Киеве.

У истоков украинского советского кино стояли украинские и русские режиссеры, писатели, актеры, операторы, художники: А. П. Довженко, Г. Н. Тасин, А. Г. Кричевский, А. В. Кордюм, И. П. Кавалеридзе, Г. М. Стабовой, Д. П. Демуцкий, Н. П. Бажан, Ю. И. Яновский, А. М. Бучма, Н. М. Ужвий, И. Э. Замычковский, Д. Вертов, В. Р. Гардин, Н. А. Салтыков, А. Ф. Лундин, Н. П. Охлопков, П. И. Чардынин, Б. И. Завелев, Г. Л. Рошаль, В. В. Баллюзек, Л. П. Форестьев и др. Украинская кинематография вынеждена была утверждать партийные принципы в показе как событий современности, так и прошлого. Уже первые худ. фильмы отражали эти тенденции – «Шведская спичка» и «История Первого мая» (1922). Начался процесс обновления киноискусства. Однако в ряде фильмов новая тематика выражалась в старых формах: «Призрак бродит по Европе» (1923), «Слесарь и канцлер», «Атаман Хмель» и «Остап Бандура» (1924), «Лесной зверь» и «Укразия» (1925), «Трипольская трагедия» (1926) и др. Укреплялись реалистические тенденции. Выдающимся событием укр. кино было объявлено создание фильмов «Звенигора» (1928) и «Арсенал» (1929) молодым режиссером А. Довженко, ставшим одним из крупнейших мастеров советской и мировой кинематографии. В его фильме «Земля» (1930) воспевалась жизнь укр. села. Постепенно утверждался метод так называемого «социалистического реализма». С освоением звукового кино еще более возрос интерес к фильмам, глубоко раскрывающим характеры, особенно современников. В укр. кино снимались актеры Н. М. Ужвий, П. Е. Масоха, Н. Д. Мордвинов, Б. Ф. Андреев и др. Ставили фильмы режиссеры: Г. Л. Рошаль – «Две женщины» и «Человек из местечка» (1930), И. А. Пырьев – «Богатая невеста» (1938), Н. Ф. Садкович – «Шуми, городок!» (1940), «Майская ночь» (1941), А. М. Файнциммер – «Танкер “Деребент”» (1940), А. М. Роом – «Ветер с Востока» (1941) и др.

Во время Великой Отечественной войны укр. студии были эвакуированы в глубокий тыл, значительная часть кинодеятелей ушла на фронт. Однако и в эти годы были созданы значительные фильмы: «Битва за нашу Советскую Украину» (1943) и «Победа на Правобережной Украине» (1945) А П. Довженко и Ю. И. Солнцевой, «Радуга» (1944) и «Непокоренные» (1945) М. С. Донского, «Партизаны в степях Украины» (1943) И. А. Савченко и др.

В послевоенные годы укр. кинематография быстро преодолела нанесенный ей ущерб. Были поставлены фильмы: «Подвиг разведчика», «Третий удар», «Тарас Шевченко». После смерти его сподвижник и жена Солнцева поставила на киностудии «Мосфильм» ряд фильмов по его сценариям, а Киевской киностудии в 1957 г. присвоено имя А. П. Довженко. В 1950-60-ек гг. осуществлены экранизации произведений М. Горького, И. Я. Франко, М. М. Коцюбинского, В. С. Стефаника, М. П. Старицкого, О. Ю. Кобылянской, К. М. Станюковича, М. К. Карпенко-Карого, А. Е. Корнейчука, А. В. Головко, А. П. Гайдара, А. С. Макаренко и др.

Велись художественные поиски, напр. на расширение тематики, жанровое разнообразие и стилевое обогащение укр. кино. С конца 50-х гг. все большее место начинают занимать фильмы, раскрывающие процессы социалистической действительности. Т. В. Левчук создал киноэпопею «Киевлянка». Ставились фильмы о советском человеке, героико-приключенческие картины, кинокомедии, исторические фильмы, кинопроизведения, посвящ. морально-нравственным проблемам: «Весна на Заречной улице» (1956), «ЧП – Чрезвычайное происшествие» (1959) и «Иванна» (1960), «Среди добрых людей» (1962), «Трое суток после бессмертия» (1963), «Жажда» (1960) и «Приходите завтра» (1963), «Проверено – мин нет» (1966), «Повесть о женщине» (1975), «Верность» и «Наш честный хлеб» (1965), «Ключи от неба» (1965) и «Ни пуха, ни пера» (1975), «Вниманию граждан и организаций» (1966), «Их знали только в лицо» (1967), «Аннычка» (1969), «Комиссары» (1971), «Белая птица с черной отметиной» (1972) и «Праздник печеной картошки» (1978), «Адрес вашего дома» (1972), «За твою судьбу» (1973) и др. Наиболее значительные фильмы 70-х гг.: «Семья Коцюбинских» (1971), трилогия «Дума о Ковпаке» (1974, 1976, 1978), «В бой идут одни старики» (1974), «До последней минуты» (1974), «Аты-баты, шли солдаты» (1977), «Жнецы» (1979). В укр. кинематографию пришли молодые режиссеры, операторы, актеры, художники, активно развивается производство телефильмов.

В 80-е годы создают такие значительные кинопроизведения, как «Вавилон ХХ», «От Буга до Вислы», «Крупный разговор», «Рассказы о любви», «Черная курица, или Подземные жители», «Лесная песня. Мавка», «Ночь коротка», «Высокий перевал», «Ярослав Мудрый», «Если враг не сдается». Большой вклад в разв. укр. кино внесли писатели, сценаристы А. Е. Корнейчук, О. Ф. Гончар, М. А. Стельмах, Н. С. Рыбак, В. С. Земляк, Ю. О. Збанацкий, П. А. Загребельный, Н. Я. Зарудный, К. И. Кудиевский, Е. Ф. Оноприенко, Л. Д. Дмитерко, В. Д. Говяда.

Мультипликационное кино существует в Украине с 1927 г. В послевоенные годы при киностудии «Киевнаучфильм» организовано творческое объединение художественной мультипликации.

59.

Розвиток української культури в другій половині XX ст. відбувався зиґзаґоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настав короткий період відносної лібералізації, коли було реабілітовано багатьох раніше репресованих митців, доступними стали їхні твори, зросла національна гідність українців, розширилися межі для творчого самовираження, зрештою, сформувалося покоління "шістдесятників" , яке відзначалося непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

З перемогою у Кремлі в середині 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. В суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, посилюється ідеологічна цензура, розпочинається цькування інтелігенції, повальною стає русифікація тощо. Тих, хто наважувався виступати проти режиму, позбавляли права друкуватися, знімати фільми чи ставити вистави, брати активну участь у культурному житті, звільняли з роботи, інколи кидали за ґрати.

Нарешті, з початком горбачовської перебудови, коли демократизація набирала все більших обертів, створювалися умови для національно-культурного відродження українського суспільства.

Освіта

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Тому не дивно, що, розпочинаючи реформування суспільства, М. Хрущов не обминув і освітньої сфери, тим більше, що остання мала створити основу для розгортання науково-технічної революції. Саме з його ініціативи в пресі розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям у грудні 1958 р. Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР". У квітні наступного року відповідний закон було ухвалено в Україні.

Згідно з цими документами було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: введення обов'язкової восьмирічної неповної середньої освіти; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну, оскільки близько третини навчального плану в 9—11-му класах було відведено під виробниче навчання; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямом роботи школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. З цією метою у школах уводилося виробниче навчання, частина занять якого проводилася на підприємствах або в колгоспах і радгоспах. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, перед вступом до вузів були зобов'язані відпрацювати щонайменше 2 роки на виробництві. Згідно з законом, запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови, традиційно зберігався уніфікований підхід до освіти, ідеологічний контроль за нею тощо.

Несерйозні недоліки реформи, зокрема, на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти, у своєму листі на адресу М. Хрущова вказував видатний український педагог-новатор, директор Павлиської середньої школи Кіровоградщини В. Сухомлинський. Він став відомим завдяки таким своїм педагогічним працям, як "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину", "Сто порад учителеві", "Батьківська педагогіка" та ін. Загалом у його доробку — 41 монографія та понад 600 наукових статей, де розкриваються канони високогуманної і демократичної педагогічної концепції, яка органічно поєднує класичну і народну педагогіку. За це видатного педагога звинувачували у відсутності "класового підходу" до виховання.

Після зміщення в жовтні 1964 p. М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була відмінена і лише окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, відміна плати за навчання у старших класах (1956), запровадження шкіл-інтернатів (1956) та шкіл подовженого дня (1960), залишалися чинними. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову повернулися до десятирічки. Тоді ж розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання, оновлювалися навчальні програми й підручники. Навчання в початковій школі скорочувалося з чотирьох років до трьох. Усе ширше впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, поглиблене вивчення окремих предметів, кабінетна система навчання, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу: з середини 1960-х років вводився спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. — обов'язкова початкова військова підготовка, з 1975 р. — основи радянської держави і права. Зміцнювалася централізація управління освітою. Зокрема, в 1969 р. новостворене Міністерство освіти СРСР урізало автономію свого українського відповідника, перебравши на себе низку його основних функцій.

Наступний крок реформування освітянської сфери був пов'язаний із тим, що па початку 1980-х років помітним стало невпинне відставання освітньої підготовки випускників радянських середніх шкіл від світового рівня. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл. Тому в 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи" . У них визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення ц матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річиі, а 10-річні — в 11 -річні. Наголос робився на трудовому навчанні учнів, оволодінні ними конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук тощо. Вчителі мали приділяти більше уваги ідеологічному вихованню учнів.

На жаль, помітних результатів ця реформа не мала. її здійснення було слабо підкріплене матеріально, не супроводжувалося демократизацією освітянської справи, навпаки, посилювалася централізація управління системою освіти, зростав ідеологічний тиск із боку компартії, ігнорувалися національні особливості.

Отже, система шкільного навчання і виховання УРСР, яка відзначалася такими вадами, як догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування відірваної від життя комуністичної ідеології та атеїзму, з кожним роком втрачала свою ефективність. Істотною перешкодою, що заважала забезпеченню належного рівня шкільної підготовки, був злиденний матеріальний стан освітянської галузі і, відповідно, низька оплата праці педагогів. І все ж, попри недоліки, впродовж другої половини 1950-х — 1980-х років вдалося створити значний науковий і культурний потенціал республіки, всім дітям було забезпечено доступ до освіти, а рівень знань та інтелектуальний розвиток як учнів, так і студентів тривалий час перевищували показники розвинутих країн.

У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.

Окрім шкільництва, економічний і культурний розвиток суспільства вимагав нарощування підготовки фахівців із середньою спеціальною і вищою освітою. Не випадково промисловим і сільськогосподарським підприємствам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати на навчання здібну молодь. Розширювалася мережа заочного і вечірнього навчання.

Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта. Згідно з урядовою постановою від 1969 р. усі профтехучилища були перетворені у навчальні заклади із середньою освітою. Закон про народну освіту (1973) назвав їх основною школою професійного навчання молоді. А в 1984 p., відповідно до "Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи", профтехучилища різних типів реорганізовувалися в єдиний тип навчального закладу, де учні здобували загальну середню освіту і професію. Якщо у 1966 р. налічувалося 700 профтехучилищ, де навчалося 285,9 тис. учнів, то в 1987 р. —1200 середніх профтехучилищ, у яких здобували освіту і спеціальність понад 710 тис. осіб. Щоправда, через низку причин (недостатнє забезпечення матеріально-технічної бази багатьох училищ, недостатня підготовка викладацького складу і майстрів виробничого навчання, комплектування училищ учнями зі слабкою успішністю і з т. зв. неблагополучних сімей тощо) рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.

Розширилася підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навч. р. у республіці було 595 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 398 тис. студентів, то в 1986/87 навч. р. їх було 733, де здобували фах 806 тис. осіб за 370 спеціальностями.

Відчутно розширювалася мережа вищих навчальних закладів, зміцнювалася їхня матеріально-технічна база. Відтак упродовж 60—80-х років загальна кількість студентів зросла вдвічі. В 1986/87 навч. р. у республіці діяло 146 ВНЗ, де навчалося близько 850 тис. студентів. На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів було відкрито університети. 31969 р. при деяких вузах було створено підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши іспити, ставали студентами. Забезпечували навчально-виховний процес у ВНЗ понад 80 тис. професорсько-викладацьких кадрів, серед яких було 2,6 тис. докторів і до 30 тис. кандидатів наук. Відповідно зросла і кількість спеціалістів із вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо у 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн, то в 1985 р. — 7,3 млн осіб.

Істотним недоліком вищої і середньої спеціальної освіти залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-технічне забезпечення ВНЗ. На початку 1990-х років СРСР за рівнем освіти у світі посідав лише 28 місце. Якщо на початку 1980-х років персональний комп'ютер на столі західного студента заміняв набір олівців та логарифмічну лінійку, то радянські студенти про таке навіть не мріяли.

Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Спроби українських письменників, викладачів ВНЗ, учителів після XX з'їзду КПРС завадити цьому процесу не мали успіху. Вже згаданий Закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям..." (1959), демократично, на перший погляд, надавши батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання в школі, поставив українську мову в нерівноправне становище з російською, яка всіляко підтримувалася державою і, звичайно, мала вищий соціальний статус. Склалася абсурдна ситуація, коли не можна було відмовитися від вивчення російської мови, однак можна було ігнорувати українську. В умовах настійливої пропаганди ідеї "злиття націй" і "утворення єдиної мови для всіх народів" це положення Закону про освіту фактично ставало інструментом національного нівелювання і русифікації української школи.

Однією зі спроб боротьби проти русифікації була проведена в лютому 1963 р. республіканська конференція з питань культури української мови, в якій узяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. По суті, вона перетворилася на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти безпідставного обмеження використання української мови, цькування тих, хто виступав за її всебічний розвиток, одностайно було засуджено абсурдну теорію "двомовності нації". Учасники конференції звернулися до керівництва держави з вимогою поліпшити стан української мови, зокрема, запровадити й в усіх освітніх закладах республіки, установах, торгівлі, на підприємствах і транспорті, забезпечити підтримку україномовних видавництв, кінематографії тощо.

На жаль, до думки конференції партійна номенклатура й не думала прислухатися. З року в рік швидкими темпами звужувалася сфера вжитку у школі української мови, скорочувалася мережа українських шкіл, а у великих містах на сході та півдні України вони майже зовсім зникли. Наприкінці 1980-х років склалася абсурдна ситуація, коли в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніжу Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Загалом на межі 80—90-х років, як уже зазначалося в попередньому розділі, менше половини українських школярів навчалися в українських школах, переважно у сільській місцевості. " Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, — з болем писав І. Дзюба в праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць... Але найгірше те, що "українські" школи... зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної належності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. У більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української... "

Поширенню російської мови у національних республіках сприяли постанови ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" від 1 червня 1978 р. та Ради Міністрів СРСР "Про заходи з поширення вивчення російської мови в союзних республіках " від 13 жовтня 1978 р. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція " Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР", на якій, між іншим, було рекомендовано "запровадити всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя". У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік" від 26 травня 1983 р. в Україні вчителям російської мови було встановлено 15 % надбавки до ставок, класи, де було понад 25 учнів, на уроках російської мови поділялися на дві підгрупи. Також передбачалося збільшити кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Звичайним явищем стало звільнення учнів у російських школах від вивчення української мови та літератури.

Ще гіршим було становище у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України. Спроби міністра вищої і середньої освіти України Ю. Даденкова, який у 1965 р. розіслав інструктивний лист про мову викладання у ВНЗ, поступово перевести навчання, видавничу справу, проведення офіційних заходів, громадсько-політичної і культурно-освітньої роботи неукраїнську мову, зупинила "директива з Москви ". Після усунення П. Шелеста й Ю. Даденкова з посад процес русифікації української освіти продовжився з новою силою. Як наслідок, вищі та середні спеціальні навчальні заклади України майже повністю перейшли на російську мову викладання. Тому молодь, яка приходила до цих закладів з українських шкіл, за роки навчання нерідко русифікувалася.

60.

Самвидав (читається [самиздат]) - спосіб неофіційного і тому непідцензурної розповсюдження літературних творів, а також релігійних і публіцистичних текстів у СРСР, коли копії виготовлялися автором або читачами без відома і дозволу офіційних органів, як правило машинописним, фотографічним або рукописним способами, до кінця СРСР також і за допомогою ЕОМ. Самвидавом поширювалися також магнітофонні записи А. Галича, В. Висоцького, Б. Окуджави, Ю. Кіма, співаків-емігрантів та ін; подібне явище часто носило окрему назву магнітіздат^[1].

Слово тамвидаві часто зустрічалося поруч зі словом самвидав, іноді як протиставлення. Тамвидаві називалися заборонені книги та журнали, видані "там", тобто за кордоном ^[2].

1. Історія самвидаву в Росії

Хоча саме слово самвидав з'явилося лише в середині XX століття, з найдавніших часів заборонені твори передавалися один одному рукописним способом. У XVIII столітті саме так по Росії поширювалися сатири Сумарокова. Потім, у першій половині XIX століття, коли Росія буквально кишів таємними товариствами, - відозви майбутніх декабристів, а пізніше - і "Народників". На наступний же день після смерті Пушкіна, що сталася 28 січня (9 лютого) 1837 року, весь Петербург (а слідом за ним і Москва) читав ходили по руках багато разів переписували рядки вірша Лермонтова " На смерть поета ". У той час це називалося" ходінням в списках ". Так," в списках ", ходила комедія Грибоєдова " Горе від розуму ", заборонена цензурою на довгий час: лише після смерті автора (1829), в 1831 році була дозволена постановка повного тексту комедії, без купюр, спочатку в Петербурзі, потім в Москві (поза столиць п'єса офіційно була заборонена до 6 липня 1863 ; перша публікація комедії без спотворень з'явилася в Москві тільки в 1875 році ^[3]). У другій половині XIX століття всю Росію наповнили листочки з їдкими поемами вологодського опального священика Василя Сиротіна (найбільше відомого як автора пісні "Вулиця, вулиця, ти, брат, п'яна"). Так само, в рукописних виданнях ходили твори Баркова, Некрасова і т. д. XX століття вже широко використовувало для самвидаву нововведення науково-технічного прогресу: друкарські машинки і др.устройства, ротапринті, магнітофони ... XXI століття (правильніше сказати - самі останні роки попереднього XX) обдарував Інтернетом.

У XXI столітті слова самвидав і тамвидаві використовуються також як назв зареєстрованих видань, вони друкуються чи поширюються в Інтернеті відкрито, доступні, і вже в силу цього, такі видання не є ні самвидавом, ні тамвидаві у вихідному значенні цих слів.

Дискутується питання про те, чи слід журнали, що виходили в останнє десятиліття XX століття, та й будь-яку не переслідувану видавничу діяльність, називати самвидавом ^[4].

2. Виникнення термінів

Назва самвидав з'явилося в народі як природна пародія на назви радянських державних видавничих організацій на зразок Держкомвидав, Политиздат і т. п. Ймовірно, першим близьке за змістом і формою слово "самсебяіздат" вжив поет Микола Глазков, вже в 1940-і рр.. ставив це слово на виготовлених ним розфарбованих і переплетених машинописних збірниках своїх віршів ^[5].

Також "Самвидавом" в 70-ті, початок 80-х XX століття називалися книги, зібрані з світлокопії сторінок журналів популярної літератури (через малі тиражів не потрапляли на прилавок). Наприклад - "У серпні 44-го", "Цар-риба", "Біла Гвардія" і т. д. Цей "Самвидав" міг переслідуватися не за зміст, а за "розкрадання соціалістичної власності", тобто папери, ресурсу светокопіра ( були все тільки в держвласності), матеріалу палітурки (відсутність у вільному продажі).

Згідно Олександру Даніелю, самвидав - це специфічний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурній текстів, що складається в тому, що їх тиражування відбувається поза авторського контролю, в процесі їх розповсюдження в читацькому середовищі ^[6].

Володимир Буковський дав таке визначення: "Самвидав: сам творю, сам редагую, сам цензурують, сам видаю, сам поширюю, сам і відсиджуватися за нього" в автобіографічному романі "І повертається вітер ..."^[7].

У вигляді самвидавних копій вперше отримали ходіння:

• багато видатні твори літератури, зокрема " Доктор Живаго " Б. Пастернака, " Архіпелаг ГУЛАГ "," Раковий корпус "і" У колі першому " А. Солженіцина, " Зяючі висоти "," Світле майбутнє "і" Жовтий дім " А. Зінов'єва, "Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна"В. Войновича і "спустілий дім" Л. Чуковською.

• вірші Йосипа Бродського, О. Мандельштама, А. Галича,

• книги авторів, які формально не були заборонені (або заборона формально було скасовано), але видавалися вкрай мало і не могли потрапити до багатьох читачам, наприклад, вірші та проза М. Цвєтаєвої, Андрія Білого, Саші Чорного, А. Ахматової, B. Шаламова, Хармса, деякі твори братів Стругацьких, " Майстер і Маргарита " М. А. Булгакова та ін,

• перекладна іноземна література (художня, наукова, соціально-політична, наприклад, Джилас).

• таким же чином по Москві і Ленінграду "ходили" записані анекдоти Ігоря Губермана, епіграми на радянських політиків і відомих комуністичних літераторів, наприклад, епіграми Зіновія Паперного.

Правда, таким же способом любителі поширювали порнографію.

Поему А. Галича "Ми не гірше Горація" (див. Текст пісні "Ми не гірше Горація") можна вважати одою самвидаву ^[8].

Терміни самвидав і тамвидаві стали інтернаціональними ^[9][10], як і деякі інші слова, що прийшли з СРСР, наприклад, супутник, КДБ, перебудова, гласність. У 70-х роках самвидав був настільки широко розповсюджений, що про нього був складений анекдот: Бабуся для онука передруковує на машинці роман "Війна і мир" Толстого - онучок нічого, крім самвидаву, не читає.