36. Діяльність громад

Наприкінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» — селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету, ВолодимирАнтонович. Громадівський рух, названий владою «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. Їхня діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов. Було створено керівний центр громад усієї України, до якого увійшли В. Антонович, П. Чубинський, О. Русов. Громади підтримували зв’язки з представниками національного руху Західної України. Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х рр. громадівський рух пішов на спад. На початку 1870-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізували свою діяльність. Почався другий етап громадівського руху. Цьому сприяв і заснований 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав значний за обсягом матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада».

54) Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період — "найщас-ливіший" у новітній історії України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp. Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були: 1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави. 2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України. 3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю. 4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України. Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева політична мета — проголошення незалежності України. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці домагання не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів східної Європи, яку очолив М.Грушевський, започаткувавши викладання історії України. У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження з'явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об'єднання — "Національно-демократична партія". Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання, "щоб увесь український народ з'єднався в одноцілий національний організм". Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила розвиток усіх інших видів духовності українського народу. В цей період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло, зростав зв'язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез. На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького — талановитого драматурга, режисера й актораФормувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського). На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти. Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло "чисте" мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій. До кращих зразків світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків". Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, У Західній Україні на цю тему писали модерністи В/Стефаник . Лесь Мартович. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська ". Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880—1951 pp.). Він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським центром. У модерністський період національно-культурного відродження продовжувало розвиватися театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала українська трупа Марка Кропивницького. У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив М.ЛисенкоВ архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києв Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.

37.

У другій половині XIX ст., як і рані­ше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колоні­заторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народ­ній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі.Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число почат­кових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міні­стерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролю­вати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему "українофільських" настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних ідей. З цього приводу попечитель Київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 p. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: "Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнен­ня своїх задушевних ідей і прихильностей".

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній біль­шості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Пів­нічній Буковині — німецькою, на Закарпатті — угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через 25 років їх залишилося всього 23.