32. Суть цинізму в іппв і вплив його ідей на розвиток пол.-пр вчень –

32. На формування концепції стоїків значно вплинув цинізм. Засновник школи Антисфен був учнем Горгія і Сократа. Серед прихильників цинічної філософії виділяється Крат та Діоген. Цинізм був продуктом епохи, коли занепадали давні установи та інститути. Цей напрямок вважається крайнім, навіть анархічним. Як і у стоїків, у циніків доброчесність – це єдина річ, необхідна людині у житті. А доброчесність – життя, узгоджене із природою. Однак, природні потреби циніки розуміли дослівно, тобто як біологічні потреби.  Зразком циніка був Діоген, який жив у бочці. У трактаті Діогена "Про державу" йдеться про те, що нічого нема вище за свободу. Відтак відкидали будь-які зв’язки чи то державні, чи то сімейні. Цинік не знає ні власності, ні грошей, ні війська, ні суду, ні шлюбу. На питання про походження Діоген відповідає, що він є громадянином світу, kosmopolites. Однак, вони не мріють про світову державу мудрих людей як стоїки. Вони неохоче сприймають державу, яка утруднює "життя, узгоджене з природою". Стоїк Зенон був учнем Крата, але стоїки прагнули звільнитись від впливу цинізму і навіть робили чистки у бібліотеках, цензурували праці старих стоїків. Під впливом цинізму поставали суспільні утопії, що було виразом бажання повернути втрачену справедливість у суспільних відносинах. Стоїки продовжували платонівсько-арістотелівську лінію у філософії.

33.Стоїцизм виник на початку епохи еллінізму і вважається філософією еллінізму, оскільки інші напрями мали другорядне значення. Засновники школи діяли в основному в Афінах

Стоїцизм виник коли діячі грецької культури шукали відповіді на питання як повинна жити особа; коли поліс занепадав, точилися постійні війни, монархи втрачали владу. Загальною була ностальгія за правилами життя, які унезалежнювали людей від зовнішніх впливів. Стоїки мали простий рецепт: змінити шкалу вартостей. Типовою була теза: "не знаю нікого, хто б міг викрасти знання". Це було подібне із сократівською традицією – тільки внутрішні вартості цінуються насправді. Справжня свобода – це свобода від бажань та емоцій. Філософ, який її осягне, зможе спокійно, "по-стоїцьки" прийняти всі незгоди. Цей стоїцький спокій не виникає через втечу від світу (як в Епікура), а через прийняття загальної природи світу, у якому людина є маленькою часточкою.

Світ не є випадковим поєднанням атомів як в Епікура, а є розумним гармонійним устроєм. Поняття – природа, розум, призначення, творчий дух, Зевс – синоніми, це під різними назвами дійсність.

Завдяки цьому розумові світ створений живим і розумним, складається з чотирьох натур, за досконалістю ієрархізованих: рослини, тварини, люди, Боги. Боги, крім того мають від природи досконалий розум, а люди досягають його власними зусиллями. Це не є Божа ласка. "Ми є членами великого тіла" – каже по-стоїцьки Сенека. Однак повноправним жителем космосу (kosmopolites) є тільки філософ.

Розум (logos) є в кожній людині. Це тільки Божа іскра, яку повинна роздмухати людина власними силами і досягти доброчесності (чесноти).Не можна бути трохи мудрим. Можна бути мудрим чи не бути ним.

Чеснота (доброчесність) є абсолютна і неподільна вартість, однакова для чоловіків і жінок, вільних і залежних, людей і Богів.

Найвище право природи керує всім космосом, вічне і для всіх людей однакове. Це зібрання наказів Розуму відповідає природі світу і людини. Хрісіп називає цей найвищий Nomos "царем всіх божественних і людських речей". Nomos розпоряджається власними санкціями: хто порушує накази розумного найвищого права, якщо навіть уникне людського суду, мучиться страхом перед карою, свідомістю поганого вчинку, втратою внутрішньої гармонії. Тому мудрець і без пошуків держави дотримується природного права.

Взаємна любов і солідарність людей є наказом природи.

Зенон, засновник школи стоїків, заохочував філософів до участі в політиці. Панетій та Посідоній були помічниками сенаторської аристократії, яка урядувала у Римі; стоїцький мислитель Марк Аврелій був римським імператором.

Стосовно форми устрою, то стоїки ні не прагнули відновлення полісної системи, ні жалкували за нею. Діоген Лаертський стверджує, що старше покоління стоїків було прихильним до мішаної форми (монархія + аристократія + демократія), але мирились і з абсолютизмом еллінської монархії.

Стоїки не ставили правителів вище за їх підданих: logos правителя не був іншого сорту ніж logos звичайних людей. А кожен стоїцький філософ не підпадає під людську владу і має у собі щось царське.

34. Отже, стоїцизм є одночасно філософією космополітизму та індивідуалізму. Космополітизм полягав у об’єднанні всіх людей (принаймні всіх філософів) у великій наддержавній та наднаціональній спільноті, де нема ні грека, ні варвара, пана і раба, а тільки спільне для всіх найвище право Розуму. Стоїцька людина це не витвір держави як в Аристотеля, а витвір суспільства.

Індивідуалізм, бо стоїки давали зразок поведінки для особи. Таким зразком є міфічний "досконалий мудрець", який найвище цінує духовну гармонію і осягає свободу у відчутті відповідності з природним порядком космосу.

У стоїків є ідея політичної активності, яка відрізняла їх від анархізуючих циніків та епікурейців.

Традиції грецького стоїцизму відновились у Римі в особі Сенеки, Епінтета, Марка Аврелія, які представляють новий (римський) період у стоїцизмі. Цих мислителів ще називають представниками напряму філософії скептицизму.

Ідеї стоїків також відображені у діяльності та творах римських юристів.

Новий принцип: людина є громадянин цілого світу. Звідси в стоїчному вченні про людину проглядає теорії космополітизму.

Своєю індивідуальною стороною людина є громадянин тієї чи іншої держави; а як розумна істота вона є член одного великого світу, який є цілою державою. Цей коспомолітизм – усесвітньо-історичне явище. Кожна держава із своїми законами вважалася центром людства. Всупереч цьому стоїки вказують, що розумна людина є громадянин всесвітньої держави, а держава, яка склалася історично, не обіймала всю істоту людини.

Стоїчний космополітизм не схожий із християнським: 1) заснований на запереченні індивідуального єства людини замість того, щоб зберегти індивідуальність і заснувати на ній будівлю космополітизму. Стоїки уявляють людину абстрактно як розум, що є самодостатній; у космополітизмі вони бачать форму абсолютної людини; 2) особлива характеристика космополітизму мала вплив і на різні філософські погляди на право. Платон каже, що закон є форма для виявлення ідеї права, але він може бути і непотрібний. Аристотель каже, що закон є цілковите виявлення ідеальної сторони права, а стоїки кажуть, що закон є абсолютна міра і безумовна моральна форма. Загальний закон є справжня справедливість. Закон є узвала царської, Божої і людської волі – мірило права і неправа. Звідси поняття закону увійшло до поняття права. Поняття ідеї мало другорядне значення у стоїків; таке значення мав раніше закон, вартісність якого залежала від змісту. Стоїки виробили інше поняття – обов’язок або повинність; завдяки Цицерону це поняття набуло особливої популярності: це поняття увійшло до системи права; але разом з ним увійшли й помилки, які містяться в суворому погляді на моральне життя.

35. Отже, на думку стоїків, у світі повинне існувати загальне право, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впливають ні місце, ні час (тут стоїки підтримують Сократа в його суперечці з софістами). Стоїки твердили, що перед природним правом усі рівні, навіть раби. Збірники законів різних полісів є лише блідою копією природного права. Згідно з їхнім вченням жити у злагоді з природним правом - жити по справедливості. Стоїки розглядали людей як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда як громадянина полісу. Громадянами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У кос-мополісі не повинно існувати соціальної різниці між громадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний – всі оголошуються рівними перед законом природи. Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два закони: закон міста (окремого полісу) - закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) - закон розуму. Останній мав вищі повноваження і втілював норму, з якою мусили узгоджуватися закони полісів та їх округів. Таким чином, стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права.

37. Філософ Епікур (341-269 рр. до н.е.) діяв в Афінах. Його доктрина обіцяла людям внутрішню свободу від страху перед Богами, смертю, терпінням. "Людина, – як зазначає Сенека, коментуючи погляди Епікура, – своїм існуванням завдячує масі поєднаних між собою атомів". Боги в Епікура – символ вічного щастя, але не істоти, які створили світ і мають вплив на людську долю.

Людина осягає щастя лише у внутрішньому спокої. Епікур не заперечував розкошів цивілізації як циніки, а говорив про розумний вибір. Епікурейський філософ дбає про свою власність, заробляє гроші, але тримається міри. Багатство без міри це великі злидні.

Держава за Епікуром – справа корисна. Вона виникає із розумної суспільної угоди. Люди уклали "умову щоб не шкодити один одному". Держава повинна гарантувати зовнішній спокій. Тобто, епікурейці не заперечують державу, а терплять її за її корисність. Держава створює зовнішні умови для підтримки духовної свободи.

Вихідним пунктом стоїчної філософії було Платонове визначення щастя та епікурійсько-Аристотелеве визначення доброчесності через щастя. У Епікура щастя – єдина абсолютна мета життя. А у стоїків доброчесність – єдина мета. Найвищою метою життя є задоволення. Доброчесність, як і в Аристотеля, має для нього ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має для нього умовне значення. Тому суспільне життя він виводить не з прагнення людини жити з подібними собі, а із взаємної домовленості людей спільно досягати задоволення. Договір у Епікура стоїть на першому плані в суспільному житті. Справедливість, яка визначає норми взаємних стосунків [людей] між собою, має санкцію не у своєму змісті й вартісності, а в договорі звідки вона черпає свій сенс і зміст. Отже, справедливість як самостійну первину епікурійці відкидають, і її місце займають договори. Внаслідок цього всі злочини не є злочинами проти справедливості, а проти договору. «Несправедливість, – каже Епікур, – не є щось погане, саме собою варте покари; але внаслідок порушення договору вона підлягає покаранню». Стоїки справедливо роблять закид епікурійцям у тому, що для них не крадіжка само собою погана і заслуговує покари, а погане те, що злодій не зумів приховати злочину. Ця ж ідея задоволень проглядає в Епікура у вченні про політичну діяльність. Ідеальна людина, зображена Епікуром, бере таку участь у державній діяльності, яка потрібна їй для свого щастя або для повноти задоволень.

Принцип його: особа в собі самій повинна знайти джерело самозадоволення і щастя. Як Платон і Аристотель стверджували, що держава необхідна людині для повного розвитку сил, і отже, для щастя, так тепер Епікур виводить принцип суб’єктивності, за яким особа знаходить своє щастя в собі самій, а не в державі. Внаслідок цього не особа повинна служити державі, як у Платона або Аристотеля, а держава особі. Це сприяло звільненню особи від рабського підкорення державі.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей". Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів.

38. Філософ Пірон заклав школу скептицизму (376-286 рр. до н.е.). Про нього

відомо, що він оголошував невіру в людське знання і тому не писав. Ідеї філософа

передають його учні. Багато ідей Пірона походять від східних капланів та аскетів.

Зокрема, та, що гарантією тривалого щастя є пасивність і байдужість стосовно

оточуючого світу. Утримання від висловлювання роздумів – єдине, що може

забезпечити спокій і щастя.

В етиці скептики наголошували на утриманні від моральних оцінок, тому що, на

їх думку, не є можливим встановити однакові для всіх оцінки добра і зла, у політиці

пропонували дотримання байдужості відносно будь-яких суспільних справ. Розумна

людина утримується від діяльності і висловлювання думок, перебуваючи у повній

нейтральності.

Релятивізм софістів полягав у відносності етичних оцінок, а також умовному

характері всіх суспільних відносин. У поєднанні з прийнятою Піроном східною

нейтральністю стосовно до життя релятивізм знайшов прихильників серед тих греків,

які не бачили виходу із кризи. Скептицизм мав досить сили щоб знеохотити людей до

релігійних догм та філософських спекуляцій, але не запропонував нічого на зміну.