8. Наукові новаторства м.Туган-Барановського та їх вплив на світову економічну науку

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче­ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 p. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар­ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес­тиційної теорії циклів. Ще 1894 p. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя', яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси­теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видан® майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання'. Великого значення у про­блемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зо­внішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктив­них сил, не існує».

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок промисло­вих коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Ту­ган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зу­мовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активнос­тей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповід­но до якого фази промислового циклу визначаються активністю ін­вестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів еконо­мічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта­лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен­ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе­зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес­тиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо­мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря­мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко­номічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар­тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар­тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси­хології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео­рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче­ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла­сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден­тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його до­кторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розпо­ділу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

17.ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ. ТИПИ, ФОРМИ І ВИДИ ВЛАСНОСТІ

Поняття власності

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Типи, форми і види власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. - С. 31) зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних відносин Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі?

Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

19. У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:

- становлення (висхідний розвиток нової системи);

- зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

- занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).

Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.

Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

Принципи трансформації:

- урівноваженість як необхідна передумова успішного розвитку та самооновлення;

- багатовимірність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії;

- динамічність узгодження складових елементів системи на принципах самоорганізації;

- суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних перетворень.