12. Загальне поняття праворозуміння. Загальносоціальне (“природне”) і спеціальносоціальне (позитивістичне) праворозуміння. Причини їх існування.

Праворозуміння – це відображення в людській свідомості за посередництвом тих явищ або їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та відображаються терміно-поняттям „право”.

В залежності чи не залежить праворозуміння від державного волевиявлення його можна поділити:

1. Загально соціальне (природне) – не пов’язує виникнення права з виникненням держави.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

2. Спеціально соціальне (юридичне) – право це результат виникнення держави

Головне завдання юридичної науки полягає у тлумаченні та систематизації щораз численніших правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації.

Один з представників позитивізму писав : «приватне і публічне право ґрунтується на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади і підкореним їй.

Причини існування:

Гносеологічні — це чинники, фактори, які пов’язані з пізнанням права. Вони коріняться в тому, що яке б ми не назвали право явищем – воно буде складним, багаторівневим.

Соціальні – яку роль те чи інше праворозуміння матиме для суб’єктів? Різноманітність суб’єктів і потреб до життя дають по різному тлумачення праворозуміння, оскільки суспільство є соціально-неоднорідним – поділ суспільства на окремі групи (це фактор історії). Кожна група має специфічні інтереси, ідеї – тому правосвідомість не співпадає. Соціальна неоднорідність і є соціальними причинами праворозуміння.

13. Юридичний (логістичний) позитивізм.

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов’язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму, поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому досліджувати і з’ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини". Чимало представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом, який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж властивості, що й іншим природним організмам. Зокрема, Г.Спенцер зазначав: "Суспільний організм подібний до індивідуального такими рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання ускладнень збільшує взаємну залежність частин . В обох організмах зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю". У розвитку правового позитивізму можна виділити два напрями: континентальний, головним представником якого є К.Бергбом, та англійський, або школа аналітичної (формальної) юриспруденції, ключовою постаттю в якому є Джон Остін.

Виділяють кілька видів позитивізму:

1. «Етатистський» позитивізм вбачає позитивістські права у встановленні його державною інституцією(«авторитетом»). Буття права для нього існує в актах цього авторитету (договорах, які санкціоновані державою, в законах, постановах, звичаєвому праві)

2. «Психологічний» позитивізм вбачає позитивність права в певних психологічних станах, таких, наприклад як «визнання», переживання належного».

3. «Соціологічний» позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх способах поведінки: у фактичному виконанні правових приписів суб’єктами права або в його застосуванні певною групою людей.

Отже суть цього напрямку можна охарактеризувати так: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти.