Позиції країн єс та аплікантів на вступ у світі (станом на поч. 2000 р.)

№ п/п		ВВП (ПКС), млрд. дол.	$, тис. км2	Р, млн. жит.		ВВП (ПКС), млрд. дол.			$, тис. км2	Р, млн. жит.
1	2	3	4	5	6	7			8	9
	Бельгія	260,2	31	10	Кіпр	14,5			9	1
	Нідерланди	382,7	42	16	Словенія	31,7			20	2
	Фінляндія	119,3	338	5	Мальта	5,7			1,3	0,4
	Люксембург	18,5	3	0,4	Чехія	133,8			79	10
	Франція	1342,2	544	59	Словаччина	57,1			1,3	5
	Великобританія	1314,6	242	60	Угорщина	115,1			93	10
	Данія	137,8	45	5	Польща	326,6			313	39
	Австрія	203,0	84	8	Естонія	12,1			45	1,5
	ФРН	1949,2	357	83	Литва	14,6			65	4
	Ірландія	97,2	70	4	Латвія	15,2			65	2,3
	Італія	1278,1	301	58	Разом по аплікантах ЄС	736,4			690,6	75,2
Продовження табл. 5.1
1	2	3	4	5	6	7			8	9
	Іспанія	712,5	505	40
	Греція	162,4	132	11
	Португалія	160,5	92	10
	Швеція	200,5	450	9
	Разом по ЄС-15	8338,7	3236	378,4
	Разом по ЄС-25					9075,1			3927	454
	США	8867,7	9100	276
	Японія	3151,3	378	127
ВВП (ПКС) на душу населення 1999 р.
	США	31872
	Японія	24898
	ЄС-15	22037
	ЄС-25 (гіпотет.)	19998

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2001 год. – М. – с. 178-179.

2. Информационно-аналитические справочники для Правительства США. СIА. – Екатеринбург, 2001. – 672 с.

3. Власні розрахунки

Як випливає з таблиці, країни Європейського Союзу мають доволі різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється “авангардна четвірка” – ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 рази. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000-го року найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина – Словаччина становило 2 рази.

Починаючи з 2002 року всі основні показники Євросоюзу розраховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на початок 2004 року в країнах ЄС-12, тобто тих, які входять до Європейського монетарного Союзу (ЕС-15, за виключенням Великобританії, Данії, Швеції) за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд. євро, в ЄС-15 – 9875 євро, в США – 11560 млрд. євро, Японії – 4359 млрд. євро. З цього випливало, що навіть збільшення чисельності населення країн ЄС, навряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС-15 станом на 1.01.2004 року за 100%, то аналогічний в США складає 153,4%, Японії – 133,0%, Люксембурзі – 204,3%, Ірландії – 142,7%, ФРН – 105,2%, Великобританії – 115,0%, Франції – 102,2%, Італії – 91,3%. Проте більш масштабне відставання мають такі країни як Іспанія – 73,3%, Греція – 56,8%, Португалія – 52,8%¹. Реально це означає, що європейські “новобранці”, яким притаманні більш низькі показники ВВП (30-60%) матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС-15. Позитивною для ЄС рисою об’єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко прослідковуються переваги євроінтеграції перш за все на рівні зниження трансакційних витрат.

У 90-ті роки країни Євросоюзу продовжили укріплювати своє положення на світових ринках. В 1997 році експорт п’ятнадцятки у 2,7 рази перевищував американський (37,9% світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвестицій зросла до 25% (1991-1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН в прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.

Протягом 90-х років в країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП, на користь закордонного виробництва. За даними В.К.Ломакіна (Росія) майже 20% ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Основними ринками для інвестицій виступають США, де на країни-члени ЄС припадає близько ⅔ іноземних капіталовкладень і лише ¼ становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвестицій в країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).

Галузями, які на поч. ХХІ ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію є:

• літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);

• банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія);

• біотехнології (Німеччина);

• автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);

• цифрове телебачення (Франція);

• фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);

• фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);

• страхування (Великобританія, Нідерланди);

• мобільний зв’язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);

• видавнича справа (Німеччина);

• програмне забезпечення (Ірландія, Німеччина, Бельгія);

• текстиль, взуття (Італія).

У 70-ті роки Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20-23% світового експорту. Однак на поч. 80-х рр. з’явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галузях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС було створено декілька спільних програм співробітницітва: “Еспріт” (електроніка), “Расе” (телекомунікації), “Кубе” (біотехнології), “Евріка” (науково-технічні зв’язки), які сприяли відновленню лідерства на світовому рівні. Тобто, можливість акумуляції фінансових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС перед усіма іншими інтеграційними моделями.

Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійшли до складу цієї організації націлена на підйом їх економіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може слугувати досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається “європейським драконом”. 62% ірландського експорту складає продукція високих технологій, у т.ч. 29% - припадає на інформаційні технології, що означає високу конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях і це при тому що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.

Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свідченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого – стримуючим фактором розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпечення, допомогу по безробіттю, жорстке (на законодавчому рівні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менше значною мірою різниться по країнах: від 18,8% в Іспанії (1997) до 2,8% у Люксембурзі, при середньому по ЄС показникові у 10% (1998). Це означає, що країнам-членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш виважено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основними постулатами прийнятої в ЄС “Соціальної хартії”. На порядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обсягів фінансування допомоги по безробіттю, надання допомоги по бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть підтягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.

Кінець ХХ – поч. ХХІ ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби з США та Японією на двох- і багаторівневих напрямках. З одного боку активно йшов процес злиття і поглинання американських та європейських компаній, з другого – посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.

Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об’єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга – зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК з США до Штутгарту (ФРН).

У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна назвати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» війни: бананова, сирна, м’ясна, комп’ютерна та інші. Головною їх причиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підгрунття стосуються перш за все забезпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці заговорили, що “Боїнги” завдають шкоди оточуючому середовищу і у подальшому на зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків “Concorde” авіакомпаній “Air France” та “British Airways” до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002-2003 роках повністю відмовились від використання цих супершвидкісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз.

Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку ХХІ ст. підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002-го року з боку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і аналогічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та експортерів. Тобто відбувається процес загострення міжкраїнової та міжблокової конкуренції.