Внутрішні принципи функціонування механізму освіти

Виконувати свої завдання освітня сфера може лише за умови дотримання системи внутрішніх соціальних принципів власного розвитку, які і складають суб’єктивний механізм, що корелює життєздатність освіти та її саморозвитку.

У вирішенні цих проблем важливо виділити два взаємопов’язані блоки:

І. Основними принципами побудови освітніх систем, направлених на розробку, створення схеми і використання необхідних ресурсів для запуску і функціонування освітнього проекту, є наступні:

• свобода вибору – освітня система повинна будуватися, виходячи з практичних потреб і потреб суспільства, взаємних інтересів тих, хто вчиться. і тих, хто навчає;

• структурація – взаємозв’язок і врахування всіх елементів системи, їх конструктивна і толерантна взаємодія;

• повнота ресурсів – забезпеченість системи всіма необхідними ресурсами для свого максимально ефективного функціонування;

• самоаналіз – постійний перегляд об’єкта, відбраковування некоректно працюючих елементів;

• толерантність – взаємоповага і взаємодопомога у процесі функціонування системи;

• адаптивність – зусилля індивідів різних вікових груп з різним сприйняттям дійсності у ході побудови системи;

• розрахунок – націленість системи на вирішення конкретно поставлених завдань;

• права і гарантії суб’єктам, що обслуговують дану систему, в цілях її розвитку.

Домінуючим «чинником» у побудові нині існуючих освітніх систем є структурно-функціональний підхід, на основі якого будуються моделі соціалізації і адаптації особи до суспільства. У ньому розвиток людини здійснюється згідно функціонально-рольовому, діяльнісно-комунікативному призначенню (людина як громадянин, сім’янин, професіонал, споживач, суб’єкт спілкування, пізнання).

ІІ. Принципи функціонування освітніх систем, направлені на їх конструктивну роботу і постійний розвиток, зводяться до наступних:

• вертикальна і горизонтальна взаємодії, що визначають структуру, порядок, можливості взаємодії елементів і суб’єктів структури у рамках певних правил;

• мікросистемність, тобто врахування у процесі розвитку системи складної внутрішньої структури кожної окремої одиниці і суб’єкта системи;

• вільний вибір спеціальності, ВНЗ, форми навчання і т. п.;

• креативність і збалансованість, тобто побудова системи на основі заохочення творчості.

Дані принципи мають практичну спрямованість і сприяють ефективному розвитку системи. Головна проблема їх застосування – гнучкість, тобто необхідність перебудови і адаптації під кожний конкретний елемент і систему, що вимагає високої інтелектуальної і практичної підготовки. Плюсами цих підходів є створення збалансованої високоефективної освітньої системи.

Освіта виступає як автономна система, що має відносну самостійність, здатна активно впливати на функціонування і розвиток суспільства. Як галузь соціальної сфери освіта – це процес і результат, система установ і державна політика у галузі отримання гарантованої Конституцією України освіти. Освіта завжди була і залишається невід’ємною і важливою сферою людської діяльності.

Якість і життєздатність освіти як соціальної системи та інтелектуальної самоцінності корелюється завдяки внутрішнім принципам функціонування механізму освіти.

Як чинник соціально-економічного прогресу освіта відноситься до пріоритетних аспектів політики держави. Людина в якості суб’єкта процесу, виступаючи продуктивною силою у суспільному виробництві, повинна за своїми якостями відповідати рівню сучасного соціально-економічного розвитку держави, в якій живе і трудиться.

Потреба у формуванні людини нового тисячоліття – це серйозний виклик усій системі освіти. Наскільки чітко й адекватно вдається визначити і вирішити її цілі, зміст і завдання, настільки ефективно освіта виконає це історичне замовлення.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особи і творчої самореалізації кожного громадянина України, у вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і вчитися впродовж життя, зберігати і примножувати цінності національної культури і громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу як невід’ємну складову європейського і світового співтовариства.

До внутрішніх соціальних принципів організації і генезису освітніх систем традиційно відносять: загальність, безперервність, спадкоємність, підготовку кадрів широкого профілю, єдність навчання і виховання, інтенсифікацію накопичених знань завдяки гнучкості і самоадаптації змісту освіти [7].

√ Принцип загальності освіти (демократизація) означає доступність освіти для всіх членів суспільства незалежно від соціальних, національних, расових і майнових критеріїв.

Загальна освіта – це отримання всіма дітьми шкільного віку певного рівня освіти, встановленого законодавством країни. Для українських громадян обов’язковим рівнем освіти є повна загальна середня освіта, яка може бути отримана у навчальних закладах різних типів. Держава гарантує право на здобуття повної середньої освіти і відповідно до Конституції України фінансує її за рахунок свого бюджету.

У більш широкому соціальному контексті загальна освіта – це результат оволодіння основами наук, необхідних людині для розуміння основних явищ природи і суспільства, участі у суспільній і трудовій діяльності. При цьому загальна освіта є основою для здобуття професійної (спеціальної) освіти.

Найважливішими шляхами загальної освіти є навчання у загальноосвітніх школах, середніх професійних навчальних закладах. Рівні загальної освіти – початкова, неповна середня і середня.

√ Згідно принципу безперервності освіти всі її рівні, включаючи вищу школу, не повинні бути замкненими та ізольованими один від одного. Безперервність освіти означає стиковку програм і можливість вільного руху учнів і студентів по можливих маршрутах від загальної освіти до післядипломної.

Безперервна освіта в Україні реалізується через координацію освітньої діяльності на різних рівнях і підготовку до можливого переходу до більш високих освітніх ступенів, формування потреби і здібності до самоосвіти, оптимізацію системи перепідготовки кадрів, створення інтегрованих навчальних планів і програм, зв’язок між навчальними закладами середньої, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти.

Післядипломна освіта в його різних формах впродовж всього життя дозволяє удосконалювати професійну підготовку шляхом поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь, навичок або отримання іншої спеціальності на основі отриманого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня і практичного досвіду.

Післядипломна освіта створює умови для безперервності і поэтапности освіти, розвитку потенціалу фахівця, задоволення вимог господарської системи у кваліфікованих кадрах і включає: перепідготовку – отримання іншої спеціальності на основі одержаного раніше освітньо-кваліфікаційного рівня і практичного досвіду; спеціалізацію – придбання особою здібностей виконувати окремі завдання і обов’язки, які мають особливості у рамках спеціальності; розширення профілю (підвищення кваліфікації) – придбання особою здібностей виконувати додаткові завдання і обов’язки у рамках спеціальності (орієнтоване на ринок освітніх послуг і збільшення вимог до якості підвищення кваліфікації фахівців у зв’язку з необхідністю вирішувати завдання перехідного суспільства в умовах конкурентного середовища і зростаючого розповсюдження освітніх послуг); стажування – придбання особою досвіду виконання завдань і обов’язків певної спеціальності.

√ Принцип спадкоємності освіти забезпечує тісний зв’язок між всіма її рівнями. Вертикальна спадкоємність полягає у наданні можливостей учням і студентам переходити без зайвих витрат часу від нижчих рівнів освіти до вищих. Горизонтальна спадкоємність освіти полягає у тому, що навчаючись у двох ВНЗ (факультетах), студенти можуть вибрати спеціальність, яка більшою мірою відповідає їх здібностям та інтересам.

У результаті усвідомлення суспільством, державою, освітнім співтовариством необхідності подолання уніфікації і одноманітності в освітній сфері, що панувала в школі до кінця 1980-х років, була визначена націленість на забезпечення максимально можливого ступеня індивідуалізації освіти.

Варіатівность освіти – це один з найважливіших напрямів розвитку сучасної системи освіти в умовах трансформації суспільства, плюралістичних підходів до освіти і виховання особи у мінливому соціокультурному середовищі. Це здатність системи освіти надати учням і студентам достатньо велике різноманіття повноцінних, якісно специфічних і привабливих варіантів освітніх траєкторій, спектр можливостей (осмисленого і адекватного запитам учнів) вибору такої траєкторії.

Шляхи і способи реалізації ідеї варіативності освіти різні: різноманіття освітніх програм та установ, що їх реалізовують; плюралізм і гнучкість навчальних програм, підручників; варіативність і можливість вибору програмно-методичного забезпечення, освітніх технологій. Впровадження принципу варіативності освіти обумовлює створення органів, служб і форм роботи, які могли б узяти на себе діагностику різних освітніх потреб і можливостей учнів та студентів, оцінку існуючих освітніх траєкторій та їх відповідності наявним і перспективним потребам молоді, що навчається, виявлення потреб у диференціації та індивідуалізації освітнього процесу, розробку і здійснення принципів комплектування класів, груп, потоків учнів та студентів.

√ Згідно принципу підготовки кадрів широкого профілю, професійна підготовка повинна супроводжуватися поглибленою загальноосвітньою підготовкою. Начальні предмети повинні бути наповнені як базисними матеріалами, так і загальнонауковими уявленнями. За рахунок цього фахівець освоює методологію, теоретичні основи обраної професії, а при необхідності може у стислі терміни продуктивно освоювати нову спеціальність.

Основна суперечність професійного навчання полягає у тому, що оволодіння моделями діяльності фахівця повинно бути забезпечене у рамках і засобами якісно іншої навчальної діяльності. Ця суперечність долається у контекстному навчанні, що є реалізацією динамічної моделі розвитку діяльності студентів: від власне навчальної діяльності (у формі лекцій, наприклад) через квазіпрофесійну (ігрові форми) і навчально-проблемну (науково-дослідна робота студентів, виробнича практика тощо) до власне професійної діяльності.

У ході контекстного навчання динамічно моделюється предметний і соціальний зміст професійної праці, тим самим забезпечуються умови трансформації навчальної діяльності студента у професійну діяльність фахівця. В якості засобів реалізації теоретичних підходів у контекстному навчанні використовуються методи активного навчання. Викладання загальноосвітніх дисциплін пропонується трактувати у контексті професійної діяльності, відходячи у цьому від академічного викладення наукового знання.

√ Гуманізація освіти є спрямованістю всього освітнього процесу на людину, її блага, розвиток її завдатків; формування її свободи і відповідальності, задоволення її потреб у знаннях. Гуманізація освіти – це заміна предметноцентричної системи навчання системою антропоцентричною, це зміна стратегічних цілей освіти і повне підпорядкування її інтересам людини. Цей принцип орієнтує на формування гуманістичного світогляду у процесі навчання, тобто проголошення блага людини як вищої мети освітньої діяльності. Для цього зміст освіти, форми і методи навчання повинні забезпечувати вільний і всебічний розвиток особи, діяльну участь індивіда у житті суспільства.

Гуманізація освітньо-виховної системи – це по суті кардинальна зміна цілеспрямованості вищої школи взагалі: не стільки підготовка кваліфікованої робочої сили для задоволення потреб економічного розвитку, скільки створення всебічних умов для задоволення потреб людини у самовдосконаленні, у постійному підвищенні рівня своїх знань і культури. Принцип гуманізації освітньо-виховної системи орієнтує на виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується цивільних прав і свобод, з повагою відноситься до традицій культури, віросповідання і мовам спілкування народів світу. При цьому акцент ставиться на розвиток сучасного світогляду, творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особи, а також на підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння і впровадження наукоємких і інформаційних технологій, конкурентноздатних на ринку праці [3, с. 88–89].

√ Принцип єдності навчальної та виховної роботи передбачає координацію дій виховних і культурних інститутів, сім’ї, комунікаційного середовища, засобів масової інформації, громадських організацій в їх впливі на особистість учня, студента.

Освітою є процес і результат засвоєння систематичних знань, умінь і навичок. Це синтез навчання і учіння, виховання і самовиховання, розвитку, дорослішання і соціалізації. Вихованням є процес становлення, збагачення і вдосконалення суб’єктивно-особистісного і духовного світу людини. Воно реалізується за допомогою творчого оволодіння всією доступною культурою у конкретному соціально-історичному контексті, відображаючи тріаду: «знання» – «переконання» – «практична діяльність».

При всьому різноманітті пошуків виховної парадигми можна виділити чотири основні напрями:

1. Раціоналістичний, який може мати авторитарний або ліберальний характер, але обов’язково з перевагою наукової раціональності. Суть цього напряму полягає в абсолютизації наукових знань («знаннєцентризм»). У витоків цього напряму стояли К. Д. Ушинський, М. І. Пирогов, у педагогічній творчості яких обгрунтовувався принцип єдності навчання і виховання. Сьогодні у цьому напрямі виділяються як прогресивні, так і реакційні тенденції.

2. Культуроцентристський, в якому культура розглядається як основа виховання і освіти. Він не обмежується школою, передбачає гуманний соціум, здатний до гармонізації відносин людини і суспільства. Така парадигма забезпечує тріаду – Істина, Добро, Краса – і базується на культуротворчому принципі «цілісності картини світу і людини в ній».

3. В. Вернадський, створюючи своє вчення про ноосферу, головним чинником формування нового біосоціального буття людства вважав наукову думку, яку він розглядав як впорядковане сприйняття дійсності. Грунтуючись на вченні В. Вернадського і сучасних світових тенденціях, учені визнають ще одну – нову виховну парадигму як планетарно-особистісну, глобально-історичну за своїм значенням, в основі якої – освічена людина, озброєна науковими знаннями і новітніми культурними досягненнями людства.

4. На зміну знаннєцентристській і культуроцентристській парадигмі прийшла нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання, яка має антропоцентричний характер. Її системоутворюючим чинником виступає не культура, не освіта, а особистість учня як унікальна неповторність і вища цінність. Для практичної реалізації цієї сучасної парадигми необхідне забезпечення суб’єкт-суб’єктних, морально-естетичних взаємин студентів і викладачів на рівні співпраці і співтворчості.

У цілому, ця концепція має перспективний характер, оскільки в умовах інтеграції України в європейський культурно-освітній простір вона адекватна цілям держави і потребам конкретної особи. Саме на її основі ведуться пошуки найбільш досконалої моделі, яка повинна базуватися на кращих національних, культурних і виховних традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати педагогічну творчість у вищій школі.

У сучасній педагогіці вироблені наступні принципи виховання: педагогічної доцільності, виховання у колективі, зв’язку виховання з життям, розвитку самодіяльності особи, єдність вимог у поєднанні з повагою до особи та ін.

Принцип єдності навчальної та виховної роботи в сучасних умовах втратив свій ідеологічний зміст. Сьогодні виховання передбачає координацію дій всіх освітніх структур, сім’ї, ЗМІ, громадських організацій щодо їх впливу на становлення психологічної, моральної та громадянської зрілості особи.

√ Принцип інтенсифікації накопичення знань, тобто включення у систему освіти сучасних досягнень науки, техніки, культури з урахуванням розумного поєднання рівня складності і можливостей засвоєння цього матеріалу окремими групами учнів і студентів. Акселерація розумового і фізичного рівня молоді у контексті системної трансформації суспільного життя вимагає від системи освіти гнучкості і мобільності як з погляду організаційної структури, так і з позицій оновлення методів і змісту навчання.

Широкі перспективи в організації пошукової творчої діяльності відкриваються завдяки евристичному методу навчання. Це частково-пошуковий метод вирішення цілісної задачі, коли потрібні наступні уміння: аналізувати її умови; перетворювати основні проблеми в ряд конкретних, підлеглих головній; проектувати план і етапи вирішення; формулювати гіпотезу; синтезувати різні напрями пошуків; перевіряти рішення і т. д.

У сучасній Україні повинен забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя. Тому основними пріоритетами освіти у державній політиці є:

▪ надання можливості кожній людині підвищувати свій освітній рівень протягом всього життя;

▪ правова підтримка і соціальний захист освітніх установ всіх форм власності, що забезпечують реалізацію державної політики у сфері освіти;

▪ інтеграція освіти, науки і виробництва, включаючи інтеграцію наукових досліджень, з освітнім процесом, наукових організацій з освітніми установами, науки і освіти з виробництвом;

▪ підтримка різних форм самоорганізації учнів і студентів як невід’ємної частини всієї системи освіти і формування громадянської, правової культури молоді;

▪ інтеграція національної системи освіти і світової освітньої системи з урахуванням вітчизняного досвіду, досягнень і традицій.

Освіта є сферою накопичення людського капіталу, вираженого у духовності, здібностях, працьовитості, знаннях, уміннях і моральності громадян, сфері зайнятості населення, прибуткових довгострокових інвестиціях.

Розвиток особистісних якостей у сучасної молоді, безумовно, слід розглядати як стратегічний пріоритет держави, який передбачає безперервність освіти, формування здібностей до саморозвитку, самоствердження, творчості протягом всього життя. Він повинен стати і фінансовим пріоритетом. Тоді духовність підростаючого покоління стане історичним показником соціального розвитку держави.

У складних умовах соціальної динаміки соціологія освіти здійснює постійну модифікацію соціальних принципів освіти. Причому істотна кореляція принципів відбувається як у зв’язку з об’єктивними процесами розвитку всієї соціальної системи, так і трансформацією освітньої сфери.

√ В результаті ускладнення соціоетнічної картини світу і певних політичних вирішень суверенних держав, міграційних процесів у світовому масштабі сформувався новий принцип функціонування освіти – принцип полікультурності. В етнічно неоднорідних суспільствах цей принцип стимулює трансформацію традиційних систем освіти у плюралістичні інтегровані культурно-освітні системи.

√ Від системи освіти потрібна адекватна реакція на зміни у структурі і критеріях соціального замовлення. У реалізації принципів освітньої політики важлива не тільки послідовність, але і гнучкість. На підставі цього в якості нового принципу освітньої системи можна сформулювати інституційну рефлексію.

√ В основі освітньої політики і провідних освітніх стратегій лежить принцип випереджаючого розвитку освіти у порівнянні з динамікою соціального зростання. З одного боку, система освіти сама покликана адаптуватися до нової соціально-культурної ситуації, з іншого – перед нею стоїть завдання перспективного стратегічного забезпечення підтримки, оптимізації реконструкцій, яким підлягає українське суспільство у соціально-економічній і політичній сферах.

Також принципово важлива роль системи освіти при включенні України у процеси світової глобалізації, що робить особливо актуальною прогностичну функцію освіти, обумовлює тісний зв’язок освіти і науки.

З метою реалізації прогностичної функції освіти важливо добитися гармонійної взаємодії системи освіти зі всіма областями сучасної науки як гуманітарного, так і природничонаукового і науково-технічного профілів. Причому ця взаємодія є не просто локалізацією передових наукових знань у вузівських лабораторіях, на кафедрах з урахуванням їх інтелектуальних потужностей, але й органічний зв’язок інноваційного наукового пошуку з процесом навчання, професійного становлення і удосконалення фахівців.

√ Реформаційні процеси в освіті висунули в якості пріоритетного принцип інноваційності, що означає сприйнятливість до нововведень і здатність відтворювати їх у всіх ракурсах освітньої практики. Але в той же час важливо розвивати фундаментальні наукові дослідження, зберегти і захистити інтелектуальну самоцінність освіти як елемент духовної культури і духовного виробництва.

Спираючись на вдосконалення науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів, важливо проявляти «зважений консерватизм», зберігати демократичні етико-комунікативні, методико-дидактичні традиції освіти, перспективні для майбутнього.

√ У ході зміни освітніх парадигм ряд загальноприйнятих соціальних принципів наповнюються новим змістом, модернізуються. Наприклад, принцип загальності, доступності освіти, сформульований у руслі загальної гуманістичної традиції, повинен органічно поєднуватися з елітарністю деяких освітніх структур, перед якими ставиться завдання відбору і розвитку талановитої молоді залежно від здібностей і рівня інтелектуальної підготовки.

Освіта є одним з найскладніших інститутів соціалізації. Саме через освіту суспільство забезпечує свій розвиток. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості і найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до усвідомленого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

По суті, мета освіти – наблизити людину до досконалості власної природи, допомогти їй самореалізовуватися. Освіта по суті є створенням образів, схем, за допомогою яких людина стратифікує простір навколо себе. При цьому вона повинна докласти неймовірні зусилля, щоб здобути освіту. Нормативним ідеалом освіти виступає людина, що генерує знання, уміє самостійно орієнтуватися у потоках інформації.

Перспективним в цьому відношенні є особистісний підхід в освіті, тобто послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до самосвідомого відповідального суб’єкта власного розвитку і як до суб’єкта виховної взаємодії. Особистісний підхід виступає як базова ціннісна орієнтація педагога, що визначає його позицію у взаємодії з кожним учнем і колективом. Особистісний підхід сприяє усвідомленню кожним вихованцем себе як особистості, виявленню, розкриттю своїх можливостей, становленню самосвідомості.

Саме на основі особистісного підходу виявляється можливим здійснення особливо значущих і суспільно прийнятних умов для самовизначення, самореалізації і самоствердження. В умовах, коли зміст і форми організації життєдіяльності різноманітні і відповідають віковим особливостям та інтересам, врахування своєрідності кожної особи збагачує колектив і інших його членів.

√ Принципи безперервності і спадкоємності навчання повинні доповнюватися сьогодні інноваційними педагогічними можливостями і технологіями, які розвиваються на основі створення позабюджетних форм освіти. Створення вільного освітнього середовища здійснюється на демократичних засадах: розширюються можливості вибору спеціальності, простір мобільної перекваліфікації, розширення профілю по отриманій спеціальності, соціальні гарантії зайнятості.

Перспективним напрямом розвитку сучасної системи освіти в умовах трансформації суспільства, плюралістичних підходів до освіти і виховання особи у мінливому соціокультурному середовищі є варіативність освіти, що являє собою націленість на забезпечення максимально можливого ступеня її індивідуалізації [2].

Завдяки варіативності студенти можуть отримувати велике різноманіття повноцінних, якісно специфічних і привабливих варіантів освітніх траєкторій. Це стає можливим через різноманіття освітніх програм і освітніх установ, плюралізм і гнучкість навчальних програм і підручників, через можливість вибору програмно-методичного забезпечення і освітніх технологій.

Таким чином, до соціальних принципів організації і розвитку освітніх систем відносять наступні: загальність, безперервність, спадкоємність, підготовку кадрів широкого профілю, єдність навчання і виховання, інтенсифікацію накопичених знань завдяки гнучкості і самоадаптації змісту освіти, демократизм, свободу і плюралізм освітньої сфери, гуманізм і пріоритет загальнолюдських цінностей у процесах навчання і виховання, адаптивність, випереджаючий розвиток, принцип інноваційності.