2. Зруйнування Запорізької Січі

Вже на початку 1775 р. Запорозька Січ була оточена корпусом регулярних військ, тобто опинилася у справжній блокаді. Російські власті зосереджували на запорозьких землях свої полки під виглядом створення тимчасової прикордонної служби, їх війська під різними приводами розташовувалися в козацьких фортецях.

Військова операція по ліквідації Січі готувалася ретельно і в цілковитій таємниці. Російські можновладці вважали цю безславну акцію дуже важливою. Так, князь О. Прозоровський у листі від 8 червня до царського фаворита Г. Потьомкіна називав знищення Січі «...приобретением великой для России вигоди й пользі». Про це свідчать і послужні списки російських офіцерів, що брали участь в «атакуванні» козацької столиці. Приміром, у такому документі російського офіцера Лорера поряд з переліком битв із татарами й турками називається і військова операція 1775 р. у Запорожжі.

Для здійснення військової операції по знищенню Запорозької Січі уряд зібрав величезні сили, їх основу склали добре навчені частини що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів. Командування військами імператриця доручила геперал-поручику Петру Текелію, за походженням сербському дворянину, який раніше служив австрійському цісарю. Це був родич сумнозвісного Хорвата, котрий захоплював запорозькі землі і ненавидів козаків. За своєю вдачею Текелій був людиною жорстокою і водночас боягузливою, типовим зайдою-найманцем.

Рух війська до Січі розпочався 1 травня, а 8 травня російські вояки вже знаходилися поблизу Архангельського шанця, 12 — у слободі Хмілевій, 18 — у фортеці святої Єлизавети. Невдовзі до військ прибув Текелій і відразу ж подався до Кременчука для наради з генерал-поручиком О. Прозоровським. Вони домовилися про хід операції, вирішили, як найкраще з усіх боків оточити Запорозьку Січ. Після цього Текелій прибув до військ і поділив їх на п'ять частин.

У похід на Січ російські війська після розподілу рушили 25 травня 1775 р. Текелій, побоюючись, аби запорожці не вжили якихось заходів для оборони або не перебралися за межі своїх володінь, прискорив просування, військ. Щоб якнайшвидше захопити Запорожжя, російське командування вдалося, й до хитрощів: були поширені чутки, що війська які рухалися по території Січі призначені для служби на кордоні і мають розташуватися на відстані 18 верст від Січі. Загін під командуванням П. Текелія прибув на вищезазначене місце і звідси вночі вирушив на Січ. Російські вояки прибули до козацької столиці вранці 4 червня — «пред светом». Царський генерал так поспішав, що оточив Січ на 3 дні раніше-зазначеного у плані операції терміну.

Росіяни прибули до Січі під час великого релігійного свята — зеленого тижня, напередодні Святої Тройці. Для козаків це було повною несподіванкою. Як свідчать архівні документи, дехто з січовиків, побачивши російські полки поряд із Січчю, гадав, що знову почалася війна з Туреччиною. Ніхто не подумав про те, що російське військо прийшло воювати з козаками-християнами під час такого значного православного свята.

Текелій послав до кошового отамана Петра Калнишевського полковника Місюрєва з вимогою, щоб той прибув до нього в табір. Але запорожці тривалий час не допускали його до коша. За свідченням П. Текелія, лише коли вони усвідомили, що оточені з усіх боків, розпочали переговори з посланцем. Тоді ж на Січі востаннє зібралася старшинська рада, в якій взяло участь також духовенство.

Наступного дня, 5 червня, всіх старшин і козаків привели в поле і оголосили їм імператорський указ про знищення Запорозької Січі. В указі перелічувалися так звані «провини» запорожців, повідомлялося про арешт кошового отамана П. Калнишевського і військового писаря І. Глоби, про те, що військо запорозьке скасоване. Козакам наказали роззброїтися. Старшинам, які вірно служили імперському урядові, обіцяли надати різні звання та «служби». Того ж дня за наказом Текелія російські вояки розграбували у скарбницю, де за свідченням одного сучасника події, знаходилося 400 тисяч карбованців на той час це була колосальна сума грошей.

Кілька тисяч запорожців все ж не склали зброю, а, захопивши з собою частину військових клейнодів, подалися за межі своїх володінь. У цей же час (на початку червня) П. Текелій надсилав з-під Січі накази іншим «деташаментам», що займали запорозькі укріплення і селища. Про хід військової операції по ліквідації запорозького козацтва на просторах Вольностей свідчить розповідь колишнього запорожця Григорія Сича, або Безщасного, який перебував у складі козацької команди (усього 1000 чоловік), розташованої в гирлі р. Буг, в урочищі Станіславського. На початку червня 1775 р. всі козаки цієї команди були арештовані російським генералом Г. Лопухіним. який оголосив їм про знищення Запорозької Січі; Російські можновладці та генерали святкували перемогу над козаками, вважаючи зруйнування Запорожжя вдалою військовою операцією, своїм успіхом.

Тривалий час на території колишнього Запорожжя залишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський козацький.

Наслідки зруйнування Запорізької Січі

Проте Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ. Пішло майже 5 тис. чоловік.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіна, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю.

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: «...те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло І».

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпоснивів, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків

Висновки

Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров'ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців — менонитів. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

У віковічній боротьбі запорозької вольниці з феодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогрес зупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам'яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.