76. Місце , роль і здобутки укр. Політичного руху під час революції 1848-1849 рр. У Австрії.

Д. Революція 1848—1849 pp. У ЗО—40-х роках XIX ст. з роз¬витком капіталістичних відносин, активізацією антикріпосницької боротьби розгорнувся суспільно-політичний рух усіх слов’янських народів Австрійської імперії. Він був спрямований проти кріпацтва, абсолютизму, на вільний національний розвиток усіх народів, у то¬му числі й українського.

У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні, 15 березня — в Будапешті, що призвело до повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імпера¬тор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-де¬мократичні свободи і пообіцяти конституцію.

Звістка про революцію в березні 1848 р. донеслася до Галичини, Буковини і Закарпаття. Революційні події дістали підтримку всіх верств трудящих. В адміністративних центрах відбулися масові мітинги і демонстрації, почалося формування національної гвардії, визволення політичних в’язнів. Перед центральним урядом Австрії виникла загроза масового антифеодального селянського повс¬тання. Для його придушення 17 квітня 1848 р. імператор підписав патент (указ) про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня, а 9 серпня чинність цього указу поширювалася на Буковину. Проте закон про ліквідацію панщини в Австрії імператор затвердив лише 7 вересня 1848 р. У Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було проголошено закон угорського сейму від 18 березня про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей. Скасування кріпосного права затягнулося на довгі роки і здійснювалося в інтересах поміщиків. Але сам факт скасування кріпосницької залежності мав позитивне значення для розвитку суспільних відносин.

25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійської конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій проголошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.

Революція, загостривши соціальні суперечності, викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні керівники угорської національної держави, які заявили про свою прихильність до демократії і обіцяли справедливе розв’язання на¬ціональних питань, не визнали за українським народом права на самовизначення, ігнорували його національні інтереси. Цим вони відштовхнули від себе українське населення, підірвали єдність усіх революційних сил, примусили лідерів західноукраїнських суспіль¬но-політичних організацій шукати компроміс з центральною вла¬дою Австрії.

2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організація— Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задово¬лення культурно-національних інтересів українського населення. Однією з головних вимог було об’єднання усіх західноукраїнських земель в єдину самоврядну адміністративно-територіальну одини¬цю Австрійської імперії. За прикладом Львова в багатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівництвом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної са-мооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».

У червні 1848 р. на слов’янському конгресі у Празі була зроб¬лена спроба об’єднати революційний рух усіх слов’янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов’янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов’ян із закликом до об’єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.

Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об’єднати усі західноукраїнські землі. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом’якшити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з найбільших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичини і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщини восени 1848 — березні 1849 p., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.

В умовах спаду революційного руху австрійський уряд пообіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати українським землям деяку автономію, якщо ці організації додержуватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «поділяй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся по¬внота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які відда¬валися в повне розпорядження румунських поміщиків.

Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 pp. була з самого початку приречена на невдачу, її причини: неготовність суспільно-політичних сил України вирішити цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрій¬ської імперії надати націям право на самоврядні автономії, проти¬стояння в середині революційних угруповань, утворених за націо¬нальним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.

Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Галичина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії.

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до скла¬ду Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової систе¬ми у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.

У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.

У 30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід

законів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької револю¬ції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товариства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабри¬стів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об’єдна¬них слов’ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов’янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними представниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації сло¬в’янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов’янськім…».

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського брат¬ства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну — месіанську — роль в організації федерації слов’янських народів.