74. Становище західноукраїнських земель під владою Австрії (кінець 18 – перша половина 19 ст.).

Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Наприкінці XVIII ст. майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії. Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичину, австрійський уряд потурбувався про узаконення цього реакційного акту. Відпо¬відно до порад пруського короля Фрідріха і керівника російської зовнішньої політики* графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали придвор-ний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур.

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було скла¬дено й опубліковано обгрунтування окупації. Юридично її «підставою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і дітьми — Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.

Однак австрійські або угорські (Угорщина разом із Закарпат¬тям з 1526 року перебувала у складі Австрії) претензії були звичайною фікцією, а складений документ мав створити вигляд право¬мірності несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому Австрії. Австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один адміністративний край, установив офіційну назву — Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.

З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814— 1815 pp.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.

Північна Буковина (історична назва території сучасної Чер¬нівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774 р. у с Кучук-Кайнарджи поблизу болгарсь¬кого міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувався мирний процес розселення українців і молдаван. Українські села глибоко вклини¬лися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдаванами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарб¬ників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.

Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХНІ ст. У1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.

Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформ¬лене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності земель Габ-сбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від влас¬ної державності на користь Австрійської імперії.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичи¬ни, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині — румунські, на Закарпатті — угорські.

Суспільний лад. Із загарбанням Австрією західноукраїнсь¬ких земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панівним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов’язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували пан¬щину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів поміщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 березня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу ху¬добу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності та¬кої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.

Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» по-людськи і не вимагати більшого, ніж установлено в інвентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим на¬міром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно ка¬рати селян.

Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.

У Північній Буковині переважно фільварково-поміщицька система була закріплена в «Соответствующих пунктах», затвердже¬них Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність.

Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% загальної кількості селян.

У 70—80 роках XVIII ст. імператор Йосип II здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про складання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спе¬ціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 pp. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селя¬нина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого правління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запроваджений у життя.

З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764—1772 pp.) здійснила нову реформу. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п’ять розрядів

Крім того, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім горем для селян-кріпа-ків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба в Закарпатті (Угорщині) була довічною.

У 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та ін¬ших повинностей були значно вищими, ніж передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шернборна отримувала додатково 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, в користуванні яких було по 1/3 і 1/4 частині наділу.

У Північній Буковині імператорський акт 1785 р. скасував особисту залежність кріпаків, але зберіг поміщицьке володіння зе¬млею. За селянами залишалися усі феодальні повинності. Вводило¬ся право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини стали причиною багатьох пов¬стань, найзначнішим серед яких було повстання під проводом Луки Кобилиці в 40-х роках XIX ст.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста. Відповідно до його величини і кількості населення міста поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні). Гро¬мадянство кожного міста було спадковим, і тривалий час порядок його набуття і втрати регулювався без великих змін колишніми нормами права.

Соціально-економічне життя міст Східної Галичини наприкін¬ці XVIII — початку XIX ст. не зазнало значних змін. Однак почали з’являтися прикмети капіталістичного розвитку. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося 25208 ремісників і 183 мануфактури. Остан¬ні були, як правило, поміщицькими підприємствами, де використо¬вувалася праця кріпаків. Мануфактури переважно займалися хар¬човим, деревообробним і паперовим виробництвом.

У XIX ст. у закарпатських містах господарське життя пожва¬вішало. У 1804 р. в Ужгороді діяло 10 цехів, що об’єднували 377 майстрів і підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного типу.

Нестерпно тяжке соціально-економічне становище українського народу посилювалося спробами його деукраїнізації і зокрема забороною української мови. Тільки в Закарпатті у першій полови¬ні XIX ст. було прийнято п’ять законів про введення державної угорської мови із забороною користуватися українською.

Антикріпосницька боротьба українського населення вилива¬лася у різні форми: скарги селян на поміщиків до державних орга¬нів, спори селян з домініями, втечі від поміщиків, псування пан¬ських посівів і луків, підпали поміщицьких маєтків, розправи над місцевою адміністрацією і сільською старшиною, відмова від вико¬нання повинностей і сплати державних податків, виступи оприш-ківських загонів у Прикарпатті, масові повстання. Ця боротьба розхитувала феодально-кріпосницьку систему, примушувала уряд йти на поступки.

Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціо¬нальною державою, в якій у XVIII ст. — першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законо¬давчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апа¬рат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об’єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Коро¬лівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми станової організації. У 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избран¬ные представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширю¬валося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 рА

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губерна¬тор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи де¬путатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов’язків тільки після затвер¬дження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютист¬ських порядків.

У Галичині існувало губернське управління на чолі з губерна¬тором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу — станового комітету (акти сейму в обов’язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини признача¬лися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління яв¬ляло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у ме¬жах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люблінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі староста¬ми і начальниками повітів.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив на¬нівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламен¬тації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судо¬чинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» — ділянки, виклю¬чені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпоряд¬ковувалися окремим світським або духовним феодалам.

Політичний лад західноукраїнських земель повністю відпо¬відав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністра¬тивного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключ¬но силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авто¬рів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, — пи¬сав великий український мислитель Іван Франко, — довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводню¬вали край для служби, для хліба і кар’єри». У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат на¬лічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичи¬ни, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.

На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в ар¬хівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму дер¬жавних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачу¬вався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фер-вандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею фео¬дально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компе¬тенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не мен¬ше ЗО дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утриму¬вали поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний — домінії. Останні об’єднува¬ли землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та дер¬жаві. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіїв-ська домінія графа Шенборна та ін.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими по¬вноваженнями були так звані представництва, але наприкінці

XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створю¬валося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків насе¬лення.

В. Суд. Особливу роль у захисті інтересів заможних класів відігравали судові органи. У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Усі рішення державних судів вино¬силися від імені австрійської імператорської влади. Кожному нада¬валося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні ви¬роки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором.

Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан — магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітниць¬ких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні се¬ляни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків —- до-мініальним поміщицьким судам.

Формально піддані мали право оскаржити рішення домініаль-них судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адмініст¬рації стосовно селян.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Посполитої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цьо¬го суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виклю¬чно імператору.

Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях створювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді