Проблема людини в філософських вченнях в. Соловйова та м.Бердяєва.

Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так В.С Соловйов (1853-1900 р.р) - представник об`єктивного ідеалізма, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця - «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох частин - вчення про красу, про знання, про красу.

Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї Платонізму - «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов`язана з двома світами - природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об`єднанні світу в боголюбстві.

Творений, гріховий світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову зирається в єдине ціле, він проходить кілька ступеней : мінеральне царство, рослине царство, тварине царство, людське царство, божествене царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога - відродження всеєдності.

Привертають увагу моральні погляди цього христианського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того щоб творити добро.

27.

М.О. Бердяєв ( 1874- 1948 р.р.) - представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці - «Зміст творчості», « Філософія вільного духу» та інше.

Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, ії творчості. Власне у творчості Бердяєв бачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступенв. Першій - коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої свободи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природу. Цей первісний хаос аболютно вільний, не має ні яких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм поодженням на роль творця. Другий ступінь свободи бердяєв пов`язує з існуванням людини, ії діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю сутністю Мислитель розмірковує над проблемаи цивілізації 20 століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває ії цілісність. Третій ступніь свободи Бердяєв пов`язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним шляхом. Його ідеал - вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об`єднання вільних трударів.. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.

28.

Філософія неопозитивізму - історія та проблеми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

! - початковий позитивізм, представниками якого були О.Конт, Г. Спенсер, О.Михайловський. Програма початкового похитивізму зводилися до таких засад:

• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпритації;

• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спецільними науками.

• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії» Г. Спенсером в 10- томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були : Австрійський фізик Е.Мах, Р. АвенаріусЮ Ж.А. Пуанкаре.

Вони звернули уваги на факт релятивності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об`єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання , відірваної від світу.

Третя форма похитивізму - неопозитивізм, який має два різновиди : логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму - це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.

Представники : Б. Рассел, А.Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мімя (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820—1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838—1916) та Ріхард Авенаріус (1843—1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813—1855), філософські погляди якого склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоншіістичною реакцією на філософію Гегеля, — з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань — цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність. Але це дається обраному колу людей, тим, хто здатний реалізувати свою свободу. Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. Істина недосяжна для розуму і пізнання, вона є способом життєдіяльності людини. На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (осо-бистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій". Такий підхід, на відміну від традиційно раціоналістичного, однозначно "усередненого" розуміння істини, дає можливість, на думку К'єркегора, побачити "поліфонію" істини, реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури. Філософія К'єркегора не була сприйнята сучасниками. Лише в XX ст. до його вчення звертаються протестантська теологія, російська релігійно-ідеалістична філософія, екзистенціалізм.

Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., так і в сучасній західній філософії.

29.