- •1. Історія України як наука та навчальна дисципліна
- •2. Становлення і розвиток людського суспільства на території України
- •3. Трипільська Культура
- •4. Формування державотворчих традицій: кіммерійці, скіфи, сармати
- •5. Готи і гуни на українських землях. Археологічні пам’ятки цих кочових народів.
- •7.Проблема етногенезу слов'ян
- •8.Походження слов'ян та їх розселення на території України
- •9.Теорії походження Київської Русі
- •11. Реформаторська діяльність Володимира Великого.
- •2. Хід реформи
- •12. Християнізація Київської Русі та її значення.
- •13.Піднесення та розквіт Київської Русі
- •14. Політична децентралізація Київської Русі.
- •15. Кочові народи і Русь: хозари, печеніги, половці, монголо-татари.
- •17. Політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі.
- •18. Галицько-Волинське князівство та його роль в збережені української державності.
- •19. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького.
- •21. Унії Литви та Польщі та їх наслідки для українських земель.
- •22. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої.
- •24. Створення Кримського ханства та його експансія на українські землі.
- •25. Передумови, причини та джерела формування українського козацтва. Теорії походження козацтва.
- •26. Реєстрове козацтво: історія формування, права та привілеї, відносини з низовим козацтвом.
- •27. Релігійні процеси на українських землях під владою Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року та її значення в історії України..
- •28. Запорозька Січ та її роль в суспільно-політичній історії України.
- •29. Роль запорозького козацтва в боротьбі проти турок і татар (XV- XVII ст.).
- •30. Політика п. Конашевича-Сагайдачного
- •31. Козацько-селянські повстання кінця XVI – першої третини XVII ст.).
- •32. Причини, характер, рушійні сили та періодизація Української національної революції в Україні середини XVII ст.
- •33. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 рр.).
- •34. Формування української державності в ході національної революції XVII ст.
- •35. Політико-правовий зміст Переяславської ради 1654 р.
- •36. Постать б.Хмельницького в українській історії. Оцінки діяльності.
- •37. Доба Руїни і втрата територіальної цілісності України наприкінці XVII ст.
- •38. Політичний курс гетьмана і.Виговського.
- •39. Гетьманування п.Дорошенко.
- •40. Українське питання в міждержавних договорах другої половини хvii ст. Геополітичні зміни в Україні.
- •41. Історичний портрет гетьмана і.Мазепи. Оцінки його діяльності і науковій літературі.
- •Наукові підходи щодо вивчення конституції пилипа орлика
- •2. Передумови виникнення конституції п.Орлика
- •3. Конституція: історія, поняття, функції. Місце конституції п.Орлика серед інших конституцій
- •44. Гетьманування "останніх мазепинців" п.Полуботка та д.Апостола.
- •45. Українська політика Катерини іі. Скасування гетьманства.
- •46. Ліквідація Запорозької Січі та доля запорозького козацтва.
- •47. Національно-визвольний та антифеодальний рух на Правобережжі в другій половині XVIII ст.
- •49. «Українське національне відродження" хіх ст.: поняття, характерні риси, особливості.
- •50. Діяльність та історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства.
- •51. Особливості скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні.
- •52. Ліберальні реформи в Російській імперії 60-70 рр. XIX ст. Та їх реалізація на українських землях.
- •53. Модернізація економіки Наддніпрянської України в пореформений період
- •54. Соціально-економічний розвиток українських земель в складі Австро-Угорської імперії наприкінці хvііі – хіх ст. Ліквідація кріпацтва.
- •55. Суспільні рухи в Наддніпрянській Україні у другій половині хіх ст.
- •56. Суспільні рухи в Західній Україні у другій половині хіх ст.
- •57. Політизація суспільного життя в Україні наприкінці хіх - на початку хх ст. Утворення перших політичних партій в Україні, їх програми.
- •59. Аграрна політика п.Столипіна в Україні та її економічні та політичні наслідки.
- •3. Наступ німецьких військ на українські землі
- •4. Зміни у відношенні росіян до українців
- •5. Продовження війни. Її завершення та наслідки
- •1. Автономія України – мета діяльності Центральної Ради.
- •2. Склад і статус уцр.
- •3. Перший Універсал уцр і автономія України.
- •4. Другий Універсал цр.
- •63. Третій універсал Центральної Ради. Проголошення унр.
- •65. Четвертий Універсал Центральної Ради. Брестський мир та його наслідки для України.
- •9 (22) Січня 1918 р. - IV Універсал. Проголошення незалежності України
- •66. Українська держава гетьмана п. Скоропадського.
- •67. Директорія унр, її склад, внутрішня і зовнішня політика.
- •68. Проголошення зунр. Акт злуки українських земель.
- •70. Соціально-економічні перетворення в Україні на основах неПу.
- •3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
- •4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже
- •71. Союзний договір від 30 грудня 1922 р., його сучасна політична оцінка.
- •72. Політика українізації. Українське національно-культурне відродження 1920-х років.
- •73. Прискорена індустріалізація України та її наслідки.
- •74. Колективізація сільського господарства та її наслідки. Голодомор 1932-1933 рр. В Україні.
- •76. Західноукраїнські землі в 20-30-х рр. XX ст. Утворення оун.
- •77. Радянсько-німецькі договори 1939 р. Та їх історичне значення.
- •79. Напад Німеччини на срср. Оборонні бої на Україні 1941-1942 рр.
- •80. Окупація України гітлерівською Німеччиною та рух Опору (радянський, національний, польський).
- •81. Визволення України від німецько-фашистських загарбників (1943-1944 рр.). Наслідки Другої світової війни для України.
- •82. Україна в системі міжнародних відносин після Другої світової війни. Возз’єднання українських земель.
- •83. Труднощі відбудовчого періоду. Голод 1946-1947 рр. В Україні.
- •85. Хрущовська "відлига" (1953-1964 рр.): політика десталінізації та соціально-економічні перетворення в Україні.
- •86. Посилення кризових явищ в соціально-економічному житті України в 60-80-х рр. Хх ст.
- •88. Україна і перебудовчі процеси в срср (1985-1991 рр.).
- •1 Грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української рср було засновано законом від 5 липня 1991 р.
- •90. Розбудова ринкової економіки в 1990-х рр.
- •91. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр.
- •92. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р.
- •94. Зовнішня політика незалежної України.
- •97. Політичний курс президента л.Кравчука.
- •98. Політичний курс президента л.Кучми
- •99. Президентські вибори 2004 р. "Помаранчева революція". Політичний курс президента в.Ющенка.
67. Директорія унр, її склад, внутрішня і зовнішня політика.
Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту. Та й неможливо було мобільно провести цей захід в умовах безперервних боїв з військами Радянської Росії на півночі та Антанти — на півдні, в конфліктах з отаманами, кількість яких швидко зростала. Тому селянство, як і за часів Центральної ради, все більше розчаровувалося в Директорії і схилялося до більшовиків, які в Росії віддали селянам поміщицькі землі. Саме тому Всеукраїнська рада селянських депутатів не підтримала політику Директорії. Зібрана її виконавчим комітетом нарада представників губернських рад селянських депутатів зажадала негайно передати владу виконкомам рад селянських і робітничих депутатів, тобто, по суті, створити в Україні радянську владу.
У постановах різних своїх з'їздів селяни підтримували ідею української державності, але коли треба було потрібно її захищати, не виявляли такої готовності. Створивши на гребені боротьби з режимом геть-мана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського уряду розбігалися по домівках. Армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу. Чим пояснити таку поведінку українського селянства? Частина істориків пояснює це особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин, і політичного неука (див. Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — К., 1996. — С 80). Він не враховував досвіду 1918 p., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і дуже наївними здавалися їм декларації молодих політиків-соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, як і Центральна рада, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 p., мляво розв'язувалися й інші соціальні питання, а також формування регулярної армії і державного апарату. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з'єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності. Директорія за таких умов вирішила розширити свою соціальну базу і покласти в основу розбудови державного управління так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати радам робітників, селян та інтелігенції без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління, подібним до парламенту, мав стати трудовий конгрес, що складався з 528 осіб: 118 робітників, 377 селян та 33 представників інтелігенції. Перша сесія конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. в Києві. В його роботі взяли участь близько 400 депутатів. Він проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. У зв'язку з надзвичайним загостренням зовнішньополітичного становища УНР, конгрес передав владу в краї Директорії, яка до наступної його сесії мала вжити необхідних заходів і видати закони, необхідні для оборони республіки. Ці закони мали затверджуватися на найближчій сесії.
А зовнішньополітична ситуація все ускладнювалася. На початку грудня 1918 р. в Одесі висадилися французькі війська. Це пояснювалося рішенням західних держав розпочати боротьбу з більшовизмом, не допустити його поширення. Держави Антанти надавали допомогу антибільшовицькій білій армії, яка готувалася на Дону під керівництвом генерала Денікіна до походу на Москву за відновлення «єдиної неділимої Росії» та монархічного режиму. На півночі велася підготовка більшовиків до нового походу на Україну. УНР не могла протистояти обом цим силам. Директорія і основні політичні партії України мали вирішити, з ким їм вступати в союз: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти.
Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.
Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили групу («боротьбистів»), об'єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директори за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.
Наступ на Київ у січні 1919 р. російських радянських військ і українських радянських загонів, створених при допомозі і підтримці Росії, викликали в Україні обурення і посилення позицій прихильників союзу з Антантою. 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Однак армія УНР все більше втрачала боєздатність і відступала. На початку лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого у Київ вступили червоні загони.
Директорія розпочала переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з Радянською Росією. Однак французьке командування, яке вело переговори з делегацією УНР від імені Антанти, висунуло вимоги, що мали колоніалістський характер: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з їх складу В. Винниченка, С Петлюру, В. Чехівського (як соціалістів), створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками та підпорядкувати її командуванню Антанти, передати залізниці і фінанси під контроль Франції і перевести Україну під її протекторат. Це було проявом типової колоніальної політики і демонструвало небажання Антанти відступати від своєї політики підтримки «єдиної неділимої Росії» і визнати незалежність України.
Попри все український уряд пішов на поступки, щоб на основі компромісів домовитися з Антантою. Уряд Чехівського подав у відставку, Винниченко вийшов із Директорії і виїхав до Відня, а Петлюра вийшов із УСДРП і, уже будучи безпартійним, очолив Директорію. Однак ці поступки нічого не змінили, і переговори з Антантою провалилися. Та незабаром з'ясувалося, що вона не має військ для наступу проти більшовиків, а ті, що знаходилися в Одесі, під впливом агітації більшовиків розклалися. У квітні 1919 р. французи залишили Україну. В той же час утворений під впливом і керівництвом Степана Петлюри уряд, який очолював С. Остапенко, зовсім припинив соціальні реформи, чим підірвав авторитет Директорії. В Україні поширюється хаос. Більша частина військового керівництва проголосила себе незалежними отаманами і вийшла з-під контролю Директорії та «головного отамана» Петлюри. Поряд з так званою «отаманщиною» ширилися єврейські погроми, грабежі, занепадало економічне життя. Відповідальними за погроми були отамани, окремі червоноармійські командири та солдати армії УНР. Спроби деяких істориків оголосити Петлюру головним винуватцем та ініціатором цього ганебного явища не мають під собою достатніх підстав. У погромах брали участь і солдати денікінських військ, які в червні 1919 р. вступили в Україну. Втрачаючи підтримку широких народних мас, «головний отаман» УНР Степан Петлюра вирішив знайти вихід із тяжкого становища шляхом союзу з давнім ворогом України — Польщею, що вела колоніальну війну проти ЗУНР. Переговори про договір з Польщею, згода Петлюри віддати їй Західну Україну було ударом в спину Західноукраїнській Народній Республіці і викликало нові суперечки і дискусії в українському суспільстві та невдоволення.
Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від'їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об'єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.
