2. Хід реформи

Звичайно, і перша у вітчизняній історії реформа проходила далеко не в ідеальних умовах. Опір примусовому зверненню в християнство проходило як в пасивних формах (невиконання релігійних обрядів), так і в активних (повстання, як правило, під керівництвом волхвів), при цьому опір в північних регіонах Київської Русі було сильніше, ніж у південних. Цьому є своє пояснення. У південних регіонах Київської Русі грецький вплив, в тому числі й релігійне, було вже цілком відчутним. Діяли місіонери, з'явилася і перша паства. До великим торговельним зв'язкам додалося й дипломатичне співробітництво, скріплене договорами 911 і 944 рр.. Крім того, треба мати на увазі і насторожене ставлення жителів північних і східних земель до всіх розпорядженням, а тим більше нововведень, що походить з резиденції київського князя. Сила опору релігійним нововведень визначалася і ступенем авторитету місцевих служителів культу - волхвів, які за родом своїх занять в суспільстві були носіями контрреформаторства.

Контрреформаторскій потенціал на особистісному рівні був безпосередньо пов'язаний з родом занять новонаверненого. Хлібороби, рибалки та мисливці, які звикли поклонятися духам лісів, річок, полів, сприйнявши християнську обрядовість, поєднали її зі своїми колишніми уявленнями про лісовиків, водяних, домових і т.п. Язичницькі уявлення про навколишній світ і при глибоко вкоріненою християнської традиції переходять з покоління в покоління, і як архаїчна традиція існують (головним чином, у сільській місцевості) і донині.

Цей феномен російської духовності, очевидно, криється в деяких особливостях національного характеру. Така особливість стосовно аналізованої темою полягає в умінні (при зовнішній непомітності) надавати тривалий опір тим нововведенням, які йдуть врозріз з віковими традиціями або є неприйнятними з якихось інших причин. Історичний досвід показує, що таке непомітне опір зводить нанівець спроби запровадити щось нове, що не відповідає інтересам етносу. Це наочно підтверджують і приклади, пов'язані з розглянутої проблеми. Язичницька Русь з православного християнства сприйняла тільки те, що виявилося підходящим до національного характеру, до вже склалися, що не суперечило слов'янської сутності.

Всі дослідники, що займаються історією Київської Русі, одностайні в думці, що духовне життя народу тривалий час носила характер духовного синкретизму. Це двовір'я породжувало і подвійність у розвитку культури. Традиція двукультурія стосувалася не тільки сфери релігійного, але виявлялася і в інших сферах людського буття, в уявленнях про природу і суспільство, у святкових обрядах і т.п. В умовах духовного синкретизму формувалося не одне покоління віруючого населення Давньої Русі.

У результаті тривалого існування двовірства духовне формування окремих індивідуумів, соціальних груп і суспільства в цілому проходило під впливом таких складних, дуже різнорідних, а часом і взаємовиключних факторів, що з науково-логічних позицій не піддається повному розуміння і пояснення. Можливо, тут лежать витоки тих властивостей і якостей російського народу, які й вражають західних дослідників, і змушують їх говорити про незбагненність російської душі і загадковості російського характеру ... Фахівці відзначають, що якщо з двох релігій з'являється нова, то це свідчить про те, що обидва вихідних віровчення є цілком життєздатними світоглядними системами [7].

Відомо, що окремі язичницькі традиції російська православна церква так і не змогла подолати. Деякі язичницькі традиції дивним чином переплелися з християнськими і збереглися в них. Досить згадати такі яскраві свята, як Трійця, Масляна, які масовим порядком відзначалися навіть в період атеїстичних заборон. Язичницькі традиції, переживши століття, дійшли до нас не тільки у формі релігійних свят, але і в усній народній творчості, дитячих іграх і т.п.

Християнство привнесло багато нового не тільки в повсякденний побут, але і в культуру східних слов'ян. Це, в першу чергу, писемність, яка є не просто елементом культури, але і самим потужним еедвігателем як у сфері духовній, так і матеріальної. З поширенням писемності в Київську Русь прийшло і «вчення книжкове». У XI ст. поширеним явищем на Русі стало переписування і переклад книг зарубіжних авторів. Б.В. Сапунов назвав це феноменальне явище «інформаційним вибухом XI століття» [8]. Природно, що цей «інформаційний вибух» привів до появи в Київській Русі не тільки великої кількості книг, а й нових галузей знань, таких, наприклад, як богослов'я, натурфілософія, почала астрономії, зоології і т.п.

В умовах тієї епохи церква, поширивши свій вплив на велику частину населення, стала, по суті, єдиним постійно діючим ідеологічним інститутом, активно впливає на різні сторони життя суспільства. Так, церква взяла під свій контроль шлюбно-сімейні відносини, істотно помітну частку в системі освіти, формування релігійно-моральних установок у суспільстві. Церква своєю діяльністю сприяла розвитку патріотичного мислення, еволюції законодавчих норм на користь пом'якшення покарань, впровадження у суспільну свідомість тих правил поведінки, вчинків і дій по відношенню до оточуючих, які сьогодні прийнято називати загальнолюдськими цінностями. У цьому плані можна говорити про православну церкву, як про універсальний механізм підтримки соціальної стабільності суспільства та авторитету державної влади, хоча, зрозуміло, до певних меж.

Звичайно, церковна реформа не може бути оцінена лише й виключно в позитивних проявах. З втратою язичництва пов'язані і втрати в сфері культури, побуту, більш тісного зв'язку людей з навколишньою природою і т.д. Ці втрати пояснюються багато в чому жорсткою позицією церкви у дотриманні канонів богослужіння, в мистецтві, де переслідувалися музичні інструменти, танці, скомороство і т.п.

Слід відзначити і такий важливий елемент впливу православ'я на розвиток російського суспільства, як створення монастирів. Ці специфічні церковні установи заслуговують на увагу не тільки системою організації чернечого братства, а й внеском у вирішення завдань оборони країни (монастирі будувалися як фортеці), у поширення агрономічних знань та агротехнічних прийомів ведення сільського господарства, в піклування над людьми похилого віку та інвалідами, нарешті, в колонізацію малообжитих або зовсім безлюдних територій північно-східній Русі.

Все перераховане далеко не вичерпує позитивного (головним чином) впливу православ'я більш ніж на тисячолітній розвиток російського суспільства. Не можна не погодитися з думкою Високопреосвященнішого Іоанна, митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького, про те, що православ'я позбавило російський народ від розпаду на співтовариства, які сповідують іслам, іудаїзм і християнство [9]. І навряд чи російський народ зміг би при такому релігійному розкладі перетворитися на суперетнос, який створив супердержаву. Швидше за наших далеких предків - східних слов'ян, а відповідно, і нас, їх нащадків, чекала доля, подібна до долею слов'янських народів, що населяють сучасну Югославію. Звичайно, важко припустити, що князь Володимир I, який здійснив хрещення Русі, заглядав далеко на сотні й тисячі років і передбачав віддалені наслідки розпочатої ним релігійної реформи. Однак сьогодні, оцінюючи значення цієї та інших реформ в історії Росії, відзначимо, що перша реформа зробила найглибший вплив на східних слов'ян, і ступінь цього впливу настільки глибока і всеосяжність, що про християнство можна говорити, як про один з корінних чинників, що визначають історичну долю народу і держави.

Це стало ясно навіть ідеологам-марксистів. Кілька десятиліть атеїстичного забуття показали недалекоглядність і згубність політики держави, де в якості домінуючої і єдино вірної ідеології була оголошена ідеологія марксизму-ленінізму. За останні 10 - 12 років Російська Православна Церква суттєво зміцнила свої позиції в суспільстві і продовжує їх зміцнювати, нарощувати свій вплив і не тільки серед віруючих.

Висновок

Уроки першої у вітчизняній історії масштабної реформи не втратили свого значення і можуть бути корисні реформаторам сьогоднішнім і завтрашнім. Головний урок, на наш погляд - у поступовості проведеної реформи. Фактично вона розтяглася на довгі десятиліття, а з якихось окремих аспектів і на цілі століття. Тому поступовість - один з важливих факторів, що сприяють успіху реформ, особливо якщо вони не носять локальний або вузький характер, а охоплюють багато сторін життєдіяльності суспільства.

Вітчизняний і світовий досвід показує, що реформи завжди зустрічають опір певних верств суспільства. І потенціал протидії (контрреформи) проявляється тим сильніше, ніж невдаліше проходять реформи. Російські реформатори, як правило, розуміли, що реформи таять в собі багато небезпек. Саме це розуміння небезпеки зупиняло деяких реформаторів, змушувало їх лавірувати, відступати від курсу реформ, а іноді призупиняти або відмовлятися від них.

Важливим для успіху або невдачі реформ є особистість реформатора. Недозавершенность багатьох російських реформ пов'язана і з тим, що головним реформаторам не вистачало повноважень для завершення задуманого. Особливість більшості російських реформ (реформи Володимира I - рідкісний виняток) полягає в тому, що доля реформаторів залежала від волі монарха або, як у сучасній Росії, - президента. Можна як приклад нагадати про долі реформаторів з оточення Івана IV, Олександра I або Президента Б.М. Єльцина ...

У сучасній Росії існує потенційна загроза розпаду держави. І якщо понад тисячоліття тому поступово проводиться релігійна реформа запобігла таку загрозу, то цей корисний досвід, на наш погляд, необхідний і сучасної Росії. Означені контури співпраці релігійних установ з органами державної влади в центрі і на місцях дають позитивні результати. Розширення та поглиблення цього співробітництва, безсумнівно, принесуть ще більш помітні результати, будуть сприяти досягненню порозуміння та співпраці в суспільстві, відвернення загрози розпаду Російської Федерації.

До кінця 1980 - початку 1990-х років більшості радянських реформаторів стало ясно, що створити ефективну економіку, здатну виробляти конкурентоспроможну з зарубіжними аналогами продукцію можна лише з використанням ринкових механізмів. Вибираючи їх варіанти впровадження ринкових механізмів, російські реформатори віддали перевагу закордонному досвіду, де швидка зміна економічної моделі, названа «шоковою терапією», дала певні позитивні результати.

Проте досвід проведення реформ 90-х років в Росії показав, що швидке, а часом і поспішне переведення промислових підприємств, створених свого часу під планову економіку, на ринкові умови, як правило, не дає таких результатів. Ініціатори російських реформ як на головну причину невдач вказують на противників реформ (контрреформаторов) у Державній думі і в регіонах. Але реформатори саме тоді заслуговують поваги сучасників і вдячної пам'яті нащадків, коли вони враховують і прораховують всі складові реформаторського і контрреформаторского процесів і вміють діяти з урахуванням ступеня підтримки і опору їх нововведень.

Досвід першої в історії Вітчизни реформи, як і досвід багатьох подальших реформ, показує, що тільки поступовість реформ, їх своєчасне коректування в поєднанні з твердою політичною волею і прагненням довести реформаторські процеси до кінця можуть дати необхідний результат. Тільки послідовне і, на наш погляд, поступове проведення розпочатих в 1990-і роки ринкових реформ дозволить Росії посісти місце у світовому співтоваристві, адекватне її території, природних багатств і кількістю населення.