88. Україна і перебудовчі процеси в срср (1985-1991 рр.).

Період 1985—1991 рр. в українській історії ще не проаналізовано належним чином. Адже процеси, започатковані у добу горбачовської перебудови, тривають і досі, а деякі видозмінюються, внаслідок чого первинні оцінки втрачають своє значення.

Дослідженням цього цікавого, насиченого різноманітними і навіть сенсаційними подіями періоду, займається обмежене коло науковців. Здебільшого це політологи. Часто в авторській позиції замість відстороненого, позбавленого емоцій аналізу ми знаходимо живе життя, упередженість безпосередніх учасників подій.

Джерела, присвячені останньому періоду існування України у складі Радянського Союзу, досить різноманітні і загалом достовірні, оскільки цензурні перепони поступово послаблювалися. Але опублікованих джерел майже немає. Серед публікацій, які з'явилися після 1991 р., слід винести на перший план збірник документів і матеріалів «Чорнобильська трагедія». Це фундаментальне видання, підготовлене Інститутом історії України НАН України, відбиває багато аспектів проблеми, яка залишається гостро актуальною для сучасного покоління.

Цікавим є великий за обсягом збірник матеріалів А. Камінського «На перехідному етапі», опублікований українською мовою у Мюнхені в 1990 р. Це, по суті, систематизований звіт про роботу непересічного журналіста, яким є А. Камінський, в Україні. Його пильного ока не уникла жодна деталь, що свідчить про зміну важливих нюансів у позиціях і поглядах української інтелігенції. У поданих у збірнику репортажах, які призначалися для західних засобів масової. інформації або безпосередньо для громадян України (через радіостанції, що працювали на радянських слухачів), йдеться про наростання національно-визвольного руху, аналізуються зміни у настроях української політичної еліти, досліджується поглиблення системної кризи тоталітарного ладу. Книга А. Камінського не дає готових висновків, але є багатобарвною ілюстрацією доби, яка вже відійшла в історію.

До публікацій, що мають характер історичного джерела, належить довідник А. Г. Слюсаренка і М. В. Томенка «Нові політичні парти України» Виданий у 1990 р., він аналізує інформацію, яку партії подавали про себе. Цю інформацію не можна назвати об'єктивною, але для читача важливо знати, які ідеї і пропозиції висували нові партії, щоб заручитися підтримкою суспільства в умовах глибокої кризи комуністичної ідеології.

Низку монографій присвячено аналізові політичних процесів цього періоду Серед них привертає увагу книга Г. В. Касьянова «Незгодні» — про українську інтелігенцію в русі опору 60—80-х років. Центр її ваги — у попередньому історичному періоді, але немало сторінок присвячено висвітленню питання про те, як дисиденти «вписалися» у перебудовну добу, яку роль вони відіграли у піднесенні національно-визвольного руху.

Слід також відзначити книги О. В. Гараня «Убити дракона З історії Руху та нових партій України» і Г. І. Гончарука «Народний Рух України Історія». Це перші спроби узагальнити закономірності появи та еволюції політичної течії, що перетворилася пізніше в одну з впливових партій. Обидва автори, залишаючись професіональними істориками, наприкінці 80-х років активно сприяли народженню нової політичної течії, але потім через різні причини відійшли від неї. Книги написані на високому професійному рівні, проте залишаються гостро полемічними. Особливо це стосується монографії Г. І. Гончарука.

У книгах В. М. Литвина «Політична арена України дійові особи та виконавці» і «Украина политика, политики, власть», виданих з інтервалом у три роки, але написаних майже водночас, аналізується боротьба різних політичних сил на владному Олімпі. Залучаючи велику кількість джерел, у тому числі архівних, автор простежує звивини політичного курсу у Києві під впливом різноманітних обставин. У книгах вивчається характер суверенізації української політичної еліти під час зростаючого національно-визвольного руху. В центрі дослідження — колоритна фігура секретаря ЦК Компартії України Л. М. Кравчука, який став першим Президентом незалежної Української держави. Автор не приховує свого негативного ставлення до нього. Проте наведені ним факти переконливо засвідчують не пересічність особи, якій вдалося переломити закладені всім попереднім життям стереотипи і стати лідером всеукраїнського масштабу.

У колективних працях відділу сучасної історії Інституту історії України НАН України, виданих у 1992 р. — «Україна 90-х шлях до незалежності» і у 1997 р. «Україна друга половина XX століття» за ред П. П. Панченка, міститься найбільш об'ємний аналіз періоду Спробу проаналізувати великий комплекс питань перебудовної доби слід вітати як цілком своєчасну. Проте недоліком обох праць є те, що більшість авторів йде за фактами, які лежать на поверхні, і не дає подіям власної розгорнутої оцінки.

Інститут історії України НАН України видав дві узагальнюючі праці з вітчизняної історії у 1996 р. —«Історію України нове бачення» (т 2), у 1997 р. (перевидання у 2000 р.) — «Історію України» (навчальний посібник). Розділи про період 1985—1991 рр. в обох книгах написані О. В. Гаранем. Вони майже збігаються за змістом і мають один спільний недолік увага приділяється тільки політичним проблемам. Автора реабілітує те, що політологічний аналіз проводиться на високому рівні.

89. Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибори Президента України 1991 р.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.