7. Німецька класична філософія

ІММАНУЇЛ КАНТ (1724-1804)

Критика чистого розуму

1. Про відмінність між чистим і емпіричним пізнанням. Без сумніву, всяке наше пізнання розпочинається з досвіду; насправді, чим же пробуджувалася б до діяльності пізнавальна здатність, якщо не предметами, які діють на наші почуття і частково самі роблять представлення, частково спонукають наш розум порівнювати їх, зв'язувати або розділяти і таким чином переробляти грубий матеріал чуттєвих вражень в пізнання предметів, що називається досвідом? Отже, ніяке пізнання не передує в часі досвіду, воно завжди розпочинається з досвіду.

Але хоча всяке наше пізнання і розпочинається з досвіду, звідси зовсім не витікає, що воно цілком походить з досвіду. Цілком можливо, що навіть наше досвідчене знання складається з того, що ми сприймаємо за допомогою вражень, і з того, що наша власна пізнавальна здатність (тільки спонукувана чуттєвими враженнями) дає себе самій, причому це додавання ми відрізняємо від основного чуттєвого матеріалу лише тоді, коли тривалу вправу обертає на нього наша увага і робить нас здатними до відособлення його.

Тому виникає принаймні питання, яке вимагає ретельнішого дослідження і не може бути вирішений відразу: чи існує таке незалежне від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень пізнання? Такі знання називаються апріорними; їх відрізняють від емпіричних знань, які мають апостеріорне джерело, а саме в досвіді.

II. Ми маємо деякі апріорні знання, і навіть буденний розум ніколи не обходиться без них. Йдеться про ознаку, по якій ми можемо з упевненістю відрізнити чисте знання від емпіричного. Хоча ми з досвіду і дізнаємося, що об'єкт має ті або інші властивості, але ми не дізнаємося при цьому, що він не може бути іншим. Тому, по-перше, якщо є положення, яке мислиться разом з його необхідністю, то це апріорне судження, якщо до того ж це положення виведене виключно з таких, які самі, у свою чергу, потрібні, то воно безумовне апріорне положення. По-друге, досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або строгої загальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну загальність (за допомогою індукції), так що це повинно, власне, означати наступне: наскільки нам досі відомо, виключень з того або іншого правила не зустрічається. Отже, якщо яке-небудь судження мислиться як строго загальне, тобто так, що не допускається можливість виключення, то воно не виведене з досвіду, а безумовне апріорне судження. Отже, емпірична загальність є лише довільне підвищення значущості судження з тієї міри, коли воно має силу для більшості випадків, на ту міру, коли воно має силу для усіх випадків, як, наприклад, в положенні усі тіла мають тяжкість. Навпаки, там, де строга загальність належить судженню по суті, вона вказує на особливе пізнавальне джерело судження, а саме на здатність до апріорного знання. Отже, необхідність і строга загальність суть вірні ознаки апріорного знання і нерозривно пов'язані один з одним. Проте, користуючись цими ознаками, часом буває легший виявити випадковість судження, чим емпіричну обмеженість його, а іноді, навпаки, яснішою буває необмежена загальність, що приписується нами судженню, чим необхідність його; тому корисно застосовувати окремо один від одного ці критерії, з яких кожен безпомилковий сам по собі.

Відкидайте поступово від вашого емпіричного поняття тіла усе, що є в нім емпіричного: колір, твердість або м'якість, вага, непроникність; тоді все ж залишиться простір, який тіло (тепер уже абсолютно зникле) займало і яке ви не можете відкинути. Так само якщо ви відкинете від вашого емпіричного поняття якого завгодно тілесного або нетілесного об'єкту усі властивості, відомі вам з досвіду, то все ж ви не можете відняти у нього ту властивість, завдяки якій ви мислите його як субстанцію або як щось приєднане до субстанції (хоча це поняття має більшу визначеність, ніж поняття об'єкту взагалі). Тому ви повинні під тиском необхідності, з якою вам нав'язується це поняття, визнати, що воно a priori перебуває в нашій пізнавальній здатності.

IV. Про відмінність між аналітичними і синтетичними судженнями. У усіх судженнях, в яких мислиться відношення суб'єкта до предиката (я маю на увазі тільки ствердні судження, оскільки услід за ними застосувати сказане до негативних суджень неважко), це відношення може бути двояким. Чи предикат В належить суб'єктові А як щось міститься (у прихованому виді) в цьому понятті А, або ж В цілком знаходиться поза поняттям А, хоча і пов'язано з ним. У першому випадку я називаю судження аналітичним, а в другому – синтетичним. Отже, аналітичні – це ті (ствердні) судження, в яких зв'язок предиката з суб'єктом мислиться через тотожність, а ті судження, в яких цей зв'язок мислиться без тотожності, повинні називатися синтетичними. Перші можна було б назвати такими, що пояснюють, а другі - розширяльними судженнями, оскільки перші через свій предикат нічого не додають до поняття суб'єкта, а тільки ділять його шляхом розчленовування на підпорядковані йому поняття, які вже мислилися в нім (хоча і смутно), тоді як синтетичні судження приєднують до поняття суб'єкта предикат, який зовсім не мислився в нім і не міг би бути витягнутий з нього ніяким розчленовуванням. Наприклад, якщо я говорю усі тіла протяженни, то це судження аналітичне. Насправді, мені немає чого виходити за межі поняття, яке я поєдную із словом тіло, щоб визнати, що протяг пов'язаний з ним, мені треба тільки розчленувати це поняття, тобто усвідомити завжди мислиме в нім різноманітне, щоб знайти в нім цей предикат. Отже, це – аналітичне судження. Якщо ж я говорю усі тіла мають тяжкість, то цей предикат є щось інше, ніж те, що я мислю в простому понятті тіла взагалі. Отже, приєднання такого предиката дає синтетичне судження.

Усі емпіричні судження, як такі, синтетичні. Насправді, було б безглуздо засновувати аналітичні судження на досвіді, оскільки, складаючи ці судження, я зовсім не повинен виходити за межі свого поняття і, отже, не потребую свідоцтва досвіду. Судження, що тіла протяженни, встановлюється a priori і не є емпіричне міркування. Насправді, раніше, ніж звернутися до досвіду, я маю усі умови для свого судження вже в цьому понятті, з якого мені залишається лише витягнути предикат за законом протиріччя, і завдяки цьому я в той же час можу усвідомлювати необхідність цього судження, яка не могла б бути навіть вказана досвідом.

V. Загальне завдання чистого розуму. Ми б немало виграли, якби нам вдалося підвести безліч досліджень під формулу одного-єдиного завдання. Точно визначивши це завдання, ми полегшили б працю не лише собі, але і кожному, хто побажав би упевнитися, чи досягли ми своїй меті або ні. Істинне ж завдання чистого розуму полягає в наступному питанні: як можливі апріорні синтетичні судження?

Метафізика залишалася досі в хисткому положенні недостовірності і суперечності виключно з тієї причини, що це завдання і, можливо, навіть відмінність між аналітичними і синтетичними судженнями раніше нікому не спадали на думку. Міцність або хиткість метафізики залежить від рішення цієї задачі або від задовільного доказу того, що насправді взагалі неможливо пояснити це завдання.

1. Чому всяке наше піднання доспочінається з досвіду, але не витікає з нього?

2. Чи можна виправдати положення, що наша пізнавальна здібність пованна має у себе якісь здібності?

3. Які знання називаються апріорними, і чим вони відрізняються від емпиричніх знань, як окремити чисти знання від емпіричних?

4. Яким чином можна прийтий від емпіричного поняття тіла до поняття тіла?

5. Як можна відрізнити аналітични і синтетичні судження відносно предикату В, яким деяким чином належить суб’єктові А?

6. Чому аналітичні судження розглядаються як аналітичні, і які судження можна вважати синтетичними?

7. Яке основне завдання метафізики згідно Канту, і чому його вирішення є причиною її суттєвій трансформації?