3. Основні виміри філософії історії.

До провідних, визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести, з певними засторогами, такі три. По-перше, предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення. Філософія історії, розглянута крізь призму предмета, визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії», «субстанційна філософія Історії», в інших – «історіософія», або ж по-іншому – «філософсько-історична онтологія», «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж, нарешті, – «історіографія» чи «філософська історіографія».

По-друге, предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови, складові, мета, засоби, рушії, критерії, результати тощо. У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах, рівнях і виявах. її предметом є і позанаукове, і наукове осмислення історичної реальності, і дискурсивні, і позадискурсивні способи її осягнення. Розглянута в цій своїй іпостасі, філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту, вже не матеріальною, а формальною філософією історії.

Як правило, характеристика основних вимірів філософії історії означеними двома й вичерпується.

Десь аж до середини XIX ст. (якщо говорити, зокрема, про європейську філософію історії) основні зусилля мислителів зосереджувалися на розгляді історіософських проблем. З переходом від класичної філософії історії до некласичної (з другої половини XIX ст.) фокус дослідницької уваги зміщується на з'ясування специфіки, генези, структури, механізмів і функцій історичного пізнання. У XIX ст. чільне місце у філософії історії поступово посідають питання методологічного характеру. Звичайно, не слід забувати про те що, трактуючи матеріальну філософію історії як перший історичний етап поступу філософсько-історичної думки, а філософську теорію історичного пізнання – як другий і нарешті, філософію історії у значенні методології осмислення та практичної зміни історичної реальності – як третій з таких етапів, ми визначаємо лише основну, переважаючу тенденцію. Насправді ж, уже на першому етапі філософія історії опікувалася і питаннями пізнання історичного процесу, а на сучасному вона зовсім не зводиться лише до розв'язання завдань методології історії.

4. Людина та особа. Роль особи в історії.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимось вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та Бога, Абсолюту. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною, проте стає зрозумілим і інше – чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників ш та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії), «даність» як така.

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія – це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок, що історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини. При цьому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії:

– тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні історичного процесу;

– тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

– тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.