Операції банків з готівкою

Після вивчення цього розділу Ви зможете;

-зрозуміти специфіку обороту готівки і місце банків у його за-; безпеченні;

• усвідомити основні вимоги до організації обороту готівки, ви-, значені НБУ;

• засвоїти сутність та роль касових операцій комерційних банків;

• скласти уявлення про організацію роботи касового підрозді-лу банку;

• ознайомитися з правилами приймання та видачі готівки установами банків; '

зрозуміти порядок здійснення інкасації готівки клієнтами банків.

7.1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ З КАСОВОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ КЛІЄНТІВ

Готівка як одна з форм грошей має істотні відмінності Порівняно з безготівковими грошима, що спричинює значну спе­цифіку їх обороту. Готівкові гроші здійснюють свій оборот поза банками, безпосередньо обслуговуючи відносини між економіч­ними суб'єктами. Тому вплив банків на їх оборот відносно слаб-кий, він не регламентується положеннями і вимогами платіжних систем, а визначається безпосередньо економічними суб'єкта­ми-платниками й одержувачами грошей.

Такий характер обороту готівки має певні переваги для еко­номічних суб'єктів. Він дає їм можливість якнайповніше реалізу­вати свої права і цілі, яких вони хочуть досягти в певних еконо-мічних відносинах. У готівкових операціях легко зберегти Комерційну таємницю, уникнути контролю з боку конкурентів, зменшити витрати на розрахункові послуги банків, зменшити ри­зики втрат від банкрутства банків, підвищити свою ліквідність

тоЩО.

148

Разом з тим високий рівень анонімності та позабанківський оборот роблять готівку дуже зручною для обслуговування неза-конної антисуспільної діяльності та тіньового бізнесу, здатного ухилятись від оподаткування. Оборот готівки поза банками знач­но ускладнює концентрацію її вільних запасів у банках задля фо­рмування їх резервів та здорожує вартість останніх. Ускладни) ється також трансформація готівкових платежів у безготівкові, що гальмує зниження суспільних витрат на забезпечення еконо­мічного обороту платіжними засобами.

Особливої гостроти набула проблема антисуспільного вико­ристання готівки в Україні у зв'язку з глибокою лібералізацією всіх сторін суспільного життя після переходу до ринкових від­носин. У нових умовах швидко активізувалися наркобізнес, гра­льний бізнес, контрабанда, корупція, торгівля людьми і зброєю тощо. Україна стала досить вразливою щодо формування гро­шових ресурсів для фінансування терористичних організацій, а також є надто зручним шляхом для нелегальної міграції людей з Азії в Європу та ін. В усіх цих випадках платежі здійснюються лише в готівковій формі, що дає можливість легко приховати цю діяльність та операції від правоохоронних органів і громад­ськості.

Готівкові гроші піддаються також підробленню. Фальшування сьогодні загрожує багатьом валютам світу, у тому числі гривні, стало чи не найприбутковішим видом нелегального бізнесу, що завдає значної шкоди окремим економічним суб'єктам та еконо­міці в цілому.

Щоб максимально зменшити негативні наслідки та ризики ви­користання готівки, держави запроваджують механізми регулю­вання і контролю обороту готівки, використовуючи для цього ті моменти, коли готівка проходить через каси банків — централь­ного і комерційних. Щоб краще усвідомити можливості організа­ції такого регулювання і контролю, розглянемо схему обороту готівки (рис. 7.1).

Розпочинається оборот готівки від Національного банку України завдяки продажу її комерційним банкам для задоволен­ня потреб клієнтів (потік 1). Наступним етапом руху готівки є видача її банками клієнтам (потік 2). Для цього використовуєть­ся насамперед готівка з власних надходжень і куплена в інших банках та в НБУ (потоки 3, 4, 1). На суму виданої клієнтам го­тівки зменшуються залишки безготівкових коштів на їх поточ­них рахунках, що надає цим операціям характеру купівлі готів­ки в банках.

Клієнти банків одержану в них готівку і частину готівки з вла-|сних надходжень (торговельної та інших видів виручки) викори-стовують для виплати доходів своїм працівникам (заробітної

150

плати, премій тощо) та різних соціальних виплат (пенсій, допо­моги, стипендій тощо) (потоки 5 та 6), а частину використовують для взаємних міжгосподарських платежів (потік 7),

Після цього закінчується відцентровий рух готівки (від НБУ), і вона опиняється в розпорядженні домогосподарств. Тут до неї приєднується готівка, одержана населенням прямо з банків у ви гляді позичок та вилучення вкладів (потік 8). Ці суми домогоспо-дарства використовують на свої потреби: частково, для попов­нення грошових запасів, а в більшій частині —- на оплату товарні та послуг, куплених для забезпечення життєдіяльності сім'ї, на купівлю фінансових активів (акцій, облігацій, дорогоцінних ме­талів тощо) (потоки 9, 10). Частину готівки населення вносить у банки на погашення позичок і на вклади (потік 11).

Цими потоками починається доцентровий рух готівки (у на­прямі НБУ). Одержану готівкову виручку фірми та інші юридич­ні особи частково використовують для задоволення своїх потреб, а в більшій частині вносять у банки для зарахування на їх рахун­ки (потоки 6, 7, 12). Одержану від клієнтів готівку банки можуть використати:

—на видачу (продаж) клієнтам за їхніми заявками (потоки 2, 3);

—на продаж іншим комерційним банкам (потік 4);

—решта продається центральному банку (потік 13).

Потоком № 13 завершується доцентровий рух готівки, вона повертається на висхідні позиції (в НБУ) і може бути спрямованії в новий оборот або взагалі вилучена з обороту.

Крім потоків, які обслуговують економічні відносини між ос­новними секторами економіки (домогосподарства, фірми, держа-ва, банки), готівка здійснює багато додаткових переміщень у се­редині кожного сектору, обслуговуючи значний обсяг потреб економічних суб'єктів та населення. Зокрема, готівка широко об­слуговує економічні відносини між окремими домогосподарст вами: базарна торгівля, надання різноманітних послуг, купівля-продаж рухомого та нерухомого майна тощо (потік 9). Подібний потік готівки обслуговує також відносини між окремими небан-ківськими юридичними особами (потік 7), хоч держава всіляко обмежує використання готівки в цій сфері. Досить потужні пото­ки готівки формуються у зв'язку з обслуговуванням депозитно кредитних відносин між банками та населенням (потоки 8 та 11),

Як видно з наведеної схеми, ключове місце в обороті готівки займає центральний банк. Він спрямовує її в оборот і вилучає, чи необхідності, з обороту. Це зумовлено тим, що згідно з чинним законодавством центральний банк є монопольним центром емісії

/Операції банків з готівкою

готівкових грошей у країні: визначає дизайн і номінал банкнот і

монет, купюрну структуру готівкової маси, розробляє систему

захисту грошових знаків від підроблення, забезпечує виготов-лення банкнот і монет, формує їх запаси так, щоб за обсягами та територіальним розміщенням вони найбільш повно відповідали Потребам банків у готівці.

Широкі регулятивні можливості НБУ як емісійного центру спричинили покладення на нього відповідальності за загальну Організацію готівкового обороту в країні: прийняття відповідних нормативних документів, обов'язкових для виконання всіма еко­номічними суб'єктами, включно з банками; установлення поряд­ку роботи з готівкою в банках та в їх клієнтів і правил касового обслуговування банками клієнтів; визначення правил та органі-заія інкасації і перевезення грошових цінностей; контроль за до-триманням банками встановлених правил здійснення операцій з готівкою; планування обороту готівкових коштів через каси бан­кії та ін.

Проте свою місію регулятора готівкового обороту НБУ може ефективно виконати лише за участі комерційних банків. Адже якраз через них проходить переважна частка всієї маси готівки, що дає їм значно ширші можливості регулювати і контролювати Готівкові потоки відповідно до вимог нормативно-правових актів НБУ. У зв'язку з цим операції комерційних банків з готівкою (ка­сові операції) набувають великого значення як для самих цих ба­нків, так і для банківської системи в цілому.

Касові операції банків полягають у прийманні готівки від клі-єнтів, зарахуванні її на рахунки, збереженні прийнятих коштів та Видачі готівки на вимогу клієнтів. Особливо важливим і відпові­дальним для банку є своєчасне і повне задоволення вимог клієн­тів на видачу готівки. Від цього залежить довіра клієнтів до бан­ку, їх можливість вільно розпоряджатися своїми коштами, нормально виконувати свої зобов'язання по заробітній платі та ІНШИХ платежах, що здійснюються готівкою.

Касові операції мають велике значення самих банків, для їхніх клієнтів і для банківської системи в цілому. Приймаючи готівку під клієнтів — юридичних і фізичних осіб, банки збільшують свої резерви, за рахунок чого можуть розширювати активні операції та забезпечувати зростання доходів. Видаючи готівку клієнтам, банки стягують комісійну плату, яка поповнює їхні доходи. В Операціях з готівкою банки можуть надавати своїм клієнтам чи-мало додаткових послуг (з інкасації, самообслуговування тощо), ЯКІ також дають додаткові доходи.

152 Банківські операції

Клієнти банків через касові операції надають своїм грошовим коштам депозитну форму, що сприяє їх кращому збереженню т;і використанню, одержанню додаткових доходів від депозитних процентів. Водночас у них зростає ймовірність втрат завдяки ри­зику неліквідності банків.

Банківська система, регулюючи касові операції, залучає готів­ку у внутрішньобанківський оборот. Завдяки цьому вона збіль­шує свої резерви і скорочує витрати на готівковий обіг, поліпшує структуру грошової маси, підвищує урегульованість і прозорість грошового обороту, обмежує використання грошей для обслуго­вування тіньових доходів.

Важлива роль касових операцій у діяльності банківської сис­теми зумовлює необхідність їх централізованого регулювання. З метою його здійснення НБУ визначив основні вимоги до орга­нізації банками касового обслуговування клієнтів:

—дотримання норм чинного законодавства та вимог норма­тивних актів НБУ щодо організації готівкового обігу;

—прогнозування установами НБУ готівкового обігу відповід­но до вимог основних засад грошово-кредитної політики та конт­роль за дотриманням прогнозних показників;

—повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівко­вих коштах;

—своєчасна видача установами банків готівки в межах наяв­них на рахунках коштів і на цілі, попередньо визначені клієнтами в їх грошових чеках;

—створення умов для залучення готівки до кас банків та сприяння скороченню готівкових платежів у розрахунках за то­вари і послуги.

Банківські касові операції ґрунтуються на організаційних за­ходах, пов'язаних з регулюванням готівкового обігу. Це переду­сім складання прогнозних розрахунків касових оборотів та орга­нізація контролю за виконанням прогнозних показників з надходжень і видач готівки¹; розроблення календаря видач готів­ки по днях місяця і по окремих клієнтах; установлення для кож­ного клієнта ліміту залишку каси; визначення строків та порядку інкасації виручки для організацій торгівлі та сфери послуг тощо. Згідно з цими заходами кожний клієнт банку для одержання ка­сових послуг повинен попередньо:

¹ Прогнозні розрахунки касових оборотів банків по окремих регіонах і по країні в цілому розробляють відповідні установи НБУ щоквартально. Комерційні банки не зобов'язані роз­робляти такі прогнози, але для підвищення рівня керованості своїх касових оборотів вони можуть складати відповідні прогнози за схемою прогнозних розрахунків установ НБУ.

розробити і подати банку прогнозний розрахунок своїх ка-сових оборотів на квартал (якщо банк складає свій прогноз касо-вих оборотів);

—повідомити банку визначений день одержання готівки на Виплату заробітної плати та інші платежі;

подати банку розрахунок ліміту й одержати встановлений йому ліміт залишку каси;

подати прізвище особи, відповідальної за одержання і до-ставку готівки з банку, та спосіб її транспортування;

обладнати окреме приміщення для здійснення операцій з готівковою (касу).

7.2. ПОРЯДОК ПРИЙМАННЯ БАНКАМИ ГОТІВКИ

Для здійснення касових операцій установи банків орга­нізовують прибуткові каси, в яких здійснюється приймання го-тівки від клієнтів, та видаткові каси, з яких здійснюється видача Готівки. У банках з невеликими обсягами касових операцій мо­жуть організовуватися об'єднані прибутково-видаткові каси. Як­що установа банку здійснює інкасацію виручки клієнтів силами інкасаторського апарату, то вона може створити, крім прибутко-вої каси, ще й касу перерахунку, у якій перераховується вміст ін­касаторських сумок. Банки можуть організовувати також вечірні КАСИ для приймання від клієнтів виручки, яка надходить після за­кінчення операційного дня банку. Видаткові операції вечірні каси не здійснюють.

Юридичні особи та індивідуальні підприємці, які мають пото­чні рахунки в банках, згідно з чинним законодавством повинні здаватй одержану готівку, не витрачену в той самий день на по­точні потреби, в установи банків для зарахування на їхні рахун­ки. У себе вони мають право тримати готівку тільки в межах лі­міту каси, установленого відповідними установами банків. Підприємства можуть витрачати частину готівкової виручки на поточні платежі.

Ліміт каси встановлюється індивідуально для кожного підпри-ємства установою банку, яка веде його поточний рахунок. Розмір ліміту визначається банком на підставі заяви-розрахунку, поданої клієнтом, з урахуванням режиму роботи підприємства, його від­даленості від банку, розміру касових оборотів, порядку здавання виручки в банк тощо. Підприємствам, які мають постійну готів-

154

Банківські операції

155

кову виручку із щоденним здаванням її в банк, ліміт каси встано­влюється на рівні, що забезпечить йому нормальну роботу на по­чатку наступного робочого дня. Усім іншим підприємствам ліміт каси може встановлюватися на рівні середньоденного надхо­дження виручки або середньоденного витрачання виручки за три попередні місяці. Селянські (фермерські) господарства самостій­но визначають ліміт каси, повідомляють його обслуговуючим установам банків. Якщо підприємство має кілька рахунків у різ­них банках, то ліміт каси встановлюється за місцезнаходженням основного рахунку.

Ліміти каси не встановлюються індивідуальним підприємцям.

Установи банків та податкові органи здійснюють контроль за дотриманням підприємствами лімітів залишку грошей у касах та за своєчасним і повним оприбуткуванням готівки в касах зі стя­гуванням штрафів за виявлені порушення.

Наявна у підприємства готівка понад ліміт каси може бути здана в установу банку, у якій відкрито основний чи додатковий поточний рахунок:

— через прибуткову денну чи вечірню касу;

—через інкасаторів НБУ чи комерційного банку;

—через підприємство зв'язку, якщо установа банку розташо­вана в іншому населеному пункті.

Порядок та частоту здавання готівки в банк підприємство уз­годжує з установою банку, яка веде його основний поточний ра­хунок.

Приймання готівки через прибуткову касу банк здійснює про­тягом операційного дня на підставі стандартного документа «Об'ява на внесення готівки». У ньому вказуються сума та харак­тер внеску (торговельна виручка, плата за транспортні послуги тощо), на який рахунок вноситься готівка та ін. Об'яву на вне­сення готівки спочатку перевіряє операційний працівник каси, який обліковує її в спеціальному журналі, заповнює ордер до об'яви, виписує квитанцію про прийняття готівки від клієнта. Усі ці прибуткові документи операційний працівник передає касиру, який приймає об'явлену суму від клієнта з поаркушним перера­хунком і видає йому квитанцію.

Від фізичних осіб банки приймають готівку для: —зарахування на їхні рахунки (поточні, ощадні) на підставі стандартного документа «Об'ява на внесення готівки» чи «Прибу­тковий касовий ордер» із записом суми внеску в ощадній книжці;

—здійснення платежів за зобов'язаннями клієнта на підставі «Повідомлення» та з видачею «Квитанції» про здійснений платіж.

Приймаючи готівку, касири банку перевіряють банкноти та

монети на справжність, виявляють фальшиві та ті, що втратили

ознаки платіжності, і вилучають їх з обігу. Решта готівки упако-

вуєься в установленому порядку, оприбутковується до опера­ційної каси банку, передається до сховища чи видаткової каси та зараховується на відповідні рахунки клієнтів. Якщо гроші були Прийняті вечірньою касою, то на рахунки клієнтів вони будуть зараховані наступного робочого дня. На суму фактично одержа­них від представника клієнта грошей, за винятком фальшивих,

йому видається квитанція про внесення готівки. Виявлені фаль-шиві банкноти і монети клієнту не повертаються, а передаються правоохоронним органам. На їх суму представникові клієнта ви­дається довідка про вилучення фальшивих грошей.

Якщо торговельні та інші організації одержують готівкову Виручку регулярно і на значні суми, то здавати їх в установи ба­нків доцільно через спеціалізовану службу інкасації та переве-зення цінностей. Ця служба видає кожному клієнтові достатню кількість спеціальних сумок, у які їх касири поміщають готівко-ву виручку, і довідку про суму вкладених грошей. За встановле­ним графіком інкасатори забирають підготовлені сумки з гріш­ми у торговельних організацій і доставляють в установи банків. Передавання грошей інкасаторам працівниками торговельних Організацій і приймання їх в інкасаторів працівниками банків здійснюється за кількістю сумок без поаркушного перерахуван-ня їх вмісту. Тому в інкасації важливо чітко дотримуватися Встановлених правил і процедур заповнення, передавання і при­ймання сумок.

Доставлені інкасаторами сумки з готівкою передаються спо­чатку до прибуткових кас банків, де перевіряється їх цілість, пра-вильність пломбування, правильність заповнення супроводжува­льних документів і відповідність фактичної кількості сумок указаній у цих документах. Якщо зауважень з цих питань немає, сумки з готівкою передаються в каси перерахунку, де вони роз­криваються і перераховується поаркушно вміст кожної сумки. Вся інкасована готівка оприбутковується по оборотній касі, зара­ховується на рахунки клієнтів і передається до сховища чи до ви-даткової каси.

Важливим моментом приймання готівки касами банків є екс­пертиза банкнот і монет та їх обробка.

Метою експертизи є визначення справжності банкнот, їх пла-тіжності та ступеня зносу. Експертиза на справжність банкнот здійснюється за допомогою спеціальних приладів, що дають змо-

156

Банківські операції

157

гу виявити особливі ознаки справжніх та фальшивих грошей. Умінню здійснювати таку експертизу касири періодично навча­ються за спеціальними програмами.

Якщо банкнота визнана справжньою і має певний знос та не­значні пошкодження, проте від неї залишилося не менше 3/4 по­чаткового розміру і видимі водяний знак, номінал, літери серії та номер, вона вважається платіжною і залишається в обігу. Банкно­та з істотнішими пошкодженнями вважається неплатіжною і має вилучатися з обігу. Неплатіжні банкноти підприємства не повин­ні приймати в платежі, але банки приймають їх для обміну на платіжні за таких умов:

—якщо не виникає сумніву в їхній справжності;

—якщо видимий номінал банкноти;

—якщо відсутня частина банкноти не може бути прийнята для обміну, тобто вона не становить половини і більше загально­го розміру банкноти.

Метою обробки готівки є формування банкнот у стандартну упаковку з єдиним для всіх банків оформленням, на якому зазна­чається назва банку, хто персонально формував упаковку, номі­нал та кількість банкнот, сума, дата. Банкноти одного номіналу формуються в одну упаковку по 100 штук, яка називається корі­нцем. 10 корінців одного номіналу формуються в упаковку, яка називається пачкою. Сформовані пачки обв'язуються шпагатом і пломбуються. Єдиний порядок обробки грошових знаків створює значні зручності для їх подальшого переміщення, використання, зберігання, підвищує відповідальність касирів, оскільки дає мож­ливість швидко виявити винних у недостачі чи пропусканні фа­льшивих грошей в упаковках.

7.3. ПОРЯДОК ВИДАЧІ БАНКАМИ ГОТІВКИ

Установи банків видають готівку через свої видаткові каси протягом операційного дня в таких випадках:

—підприємствам, організаціям, установам з їхніх поточних рахунків на підставі грошових чеків установленої форми із зазна­ченням цільового призначення одержаної готівки;

—фізичним особам з їхніх поточних чи ощадних рахунків за видатковими касовими ордерами встановленої форми;

—індивідуальним позичальникам одержані ними позички за видатковими касовими ордерами;

-населенню при виплаті йому пенсій, допомоги, переказів з

інших банків, заробітної плати працівникам даного банку на під-

ставі, відповідно, доручень пенсійних органів, інших організацій­платників чи за видатковими касовими ордерами.

До початку операційного дня касири одержують у завідувача каси під звіт достатню кількість готівки. Представники клієнтів для одержання готівки подають вказані видаткові документи (че-ки, ордери) операційному працівникові каси для перевірки. Видат-кові документи мають бути заповнені, підписані і засвідчені згід­но зі встановленими НБУ правилами. Операційний працівник мусить ідентифікувати особу, яка звернулася за одержанням го-тівки (за паспортом), а також перевірити, чи є на рахунку у клієн-та необхідна сума коштів. Якщо подані клієнтом документи не Викликають зауважень, операційний працівник візує їх, підписує в осіб, які мають право дозволити видачу готівки, і передає каси­ру для виконання.

Одержані видаткові документи касир ще раз перевіряє, перед­усім достовірність підпису особи, що дозволила видачу гро­шей, наявність даних про пред'явлення паспорта та підписку про отримання грошей представником клієнта — одержувача Готівки. Якщо ці документи не викликають сумніву, касир від­раховує зазначену суму готівки і передає представникові клієн-та. Гроші видаються повними пачками та корінцями, якщо упа-ковка їх не пошкоджена. У разі видачі великих сум готівки вони можуть готуватися банком заздалегідь. Одержувач може пере­рахувати видану йому суму готівки поаркушно. Це робиться в окремому приміщенні під наглядом працівника банку. Ви­дана клієнтам сума готівки в той самий день списується з їхніх рахунків.

Якщо під час перевірки видаткових документів операційним працівником чи касиром будуть виявлені порушення чинних пра-вил їх оформлення, вони повертаються без виконання. Якщо представник клієнта, перераховуючи в приміщенні банку одер­жану готівку, виявить недостачу, то вона покривається з каси ба­нку і пред'являється претензія на цю суму установі банку, касир якої сформував відповідну пачку та корінець. Надлишок виданої суми повертається до каси банку.

Підприємства при одержанні готівки повинні вказувати в чеку цілі, на які вони будуть витрачатися, і суму на кожну ціль. Подат­кові та інші контрольні органи, комерційні банки періодично пе­реміряють використання підприємствами одержаних коштів за цільовим призначенням.

158

Банківські операції

Приймання, зберігання і витрачання готівки на підприємствах (одержаної в банках і одержаної в порядку оплати їх товарів і по­слуг) здійснюється в порядку, установленому НБУ, та оформля­ється документально і обліковується згідно з чинними правила­ми. Підприємства мають право зберігати готівку лише в своїх касах і строго в межах установлених лімітів каси. Лише готівку, одержану з кас банків для виплат, пов'язаних з оплатою праці, пенсій, стипендій, дивідендів підприємства мають право зберіга­ти в касах зверх ліміту протягом трьох днів. Не використана в ці строки готівка зверх ліміту каси повинна повертатися в каси бан­ків, де буде зарахована на рахунки підприємства.

З грудня 1998 р. у касове обслуговування клієнтів внесені іс­тотні зміни, спрямовані на його поліпшення. Зокрема, підприємс­твам надано право здійснювати в межах до 10 тис. грн на день з одним контрагентом розрахунки між собою та з громадянами го­тівкою, одержаною в касах банків, та з виручки. Проте якщо у підприємств є заборгованість перед бюджетом, то готівкові ви­плати, пов'язані з оплатою праці, здійснюються лише за рахунок коштів, одержаних із кас банків.

Податкові та інші контрольні органи, установи банків пері­одично перевіряють дотримання підприємствами встановлених правил використання готівки з виручки та одержаної в банку для розрахунків між собою і з громадянами, зокрема наявність това­рних і касових документів, що підтверджують платіж готівкою, та відсутність заборгованості перед бюджетом, дотримання вста­новлених лімітів зберігання готівки в касах підприємств. При ви­явленні порушень установлених правил до підприємств застосо­вуються штрафні санкції.

7.4. ЗДІЙСНЕННЯ КАСОВИХ ОПЕРАЦІЙ ЧЕРЕЗ БАНКОМАТИ

Операції з приймання та видачі готівки можуть здійс­нюватися також за допомогою банківських ідентифікаційних ка­рток та банківських автоматів. У першому випадку касові опера­ції здійснюються у викладеному вище порядку, тільки замість прибуткових чи видаткових паперових документів застосовують­ся пластикові ідентифікаційні картки.

У другому випадку (при застосуванні банкоматів) в організацію та технологію касового обслуговування вносяться істотні зміни.

Банкомшп — це пристрій для автоматизованого касового са­мообслуговування клієнтів. Банкомати включаються в систему автоматизації банків і застосовуються з метою:

—скорочення поточних витрат банків на ведення касових

операцій;

—розширення спектра банківських послуг для клієнтів;

—розширення частки банку на ринку роздрібних послуг.

Досягнення цих цілей виправдовує значні первинні витрати на придбання банкоматів та їх установлення, тому вони знайшли широке застосування в розвинутих країнах. Банкомати активно впроваджуються в банківську практику в Україні.

Сучасні банкомати можуть виконувати такі операції: — інформувати клієнтів про стан їхніх рахунків;

—видавати готівку з рахунків;

—приймати готівку для розміщення на рахунках клієнтів;

—приймати готівку для погашення позичок;

—приймати доручення про переведення грошей з одного ра-хунку клієнта на інший тощо.

Надання банкоматами зазначених послуг здійснюється за до­помогою пластикових ідентифікаційних карток та ПІН-кодів клі­єнтів. Після кожної операції банкомат видає клієнту квитанцію з повною її характеристикою (сума, час, порядковий номер, вид операції, назва банку тощо).

Порядок надання касових послуг через банкомати досить про-стий. Уклавши договір з клієнтом, банк видає йому за невелику Плату пластикову картку та ПІН-код, повідомляє мережу розмі­щення банкоматів, якими він може користуватися, та режим їх роботи. Для клієнта важливо, щоб банкомати працювали цілодо­бово і розміщувалися не тільки в приміщенні банку чи його фі-лій, а й у багатьох інших місцях. Тому банки прагнуть розмістити спої банкомати і в таких місцях, як великі торговельні, сервісні центри, вокзали, центри розваг, великі навчальні заклади, під­приємства тощо.

Для одержання касової послуги клієнт за допомогою пласти-кової картки входить через зчитувальний пристрій у «пам'ять» чаикомата і вводить туди за допомогою цифрової клавіатури свій ПІН-код. Упевнившись в ідентичності одержаної з двох каналів Інформації, банкомат дає дозвіл клієнту здійснювати будь-яку з Операцій, висвітлених на спеціальному табло. За допомогою кла­віптури клієнт дає банкомату команду на виконання вибраної операції, вказує її суму та по якому рахунку (поточному чи ощад­ному) здійснювати. Прийнявши та обробивши цю інформацію,

Банківські операщ

банкомат через спеціальний пристрій (вікно) приймає або видає банкноти, а також видає квитанцію клієнту.

Використання банкоматів у касовому обслуговуванні пов'я­зане з підвищеним ризиком, особливо якщо вони розміщені поза приміщеннями банку. Тому банкомати настроюються так, щоб посилити безпеку здійснюваних операцій. Якщо клієнт не може «ввійти» в банкомат за певну кількість спроб (наприклад дві) чи «спілкується» з ним довше встановленого часу (наприклад 2,5 хвилини), банкомат конфіскує пластикову картку.

Для успішного розвитку цього нетрадиційного для України виду банківських послуг важливо, щоб банки чітко і своєчасно забезпечували банкомати готівкою та підтримували їх у робочо­му стані. «Мовчазні» касири-автомати можуть не тільки скомп­рометувати прогресивну ідею, а й спричинити їх поломку розгні­ваними клієнтами, що дорого коштуватиме банку. Тому банки, що вирішили запроваджувати банкомати, повинні розробити ді­йову систему функціонального та сервісного їх обслуговування. Порядок забезпечення банкоматів готівкою визначений Інструк­цією з організації емісійно-касової роботи в установах банків, за­твердженою Правлінням НБУ.

7.5. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КАСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

Касове обслуговування клієнтів здійснюється банками через спеціальний підрозділ — операційну касу, у складі якої мо­жуть створюватися кілька окремих кас: прибуткова, видаткова, ве­чірня, обмінна каси, каса перерахунку, а також обов'язково ство­рюється сховище, яке обладнується згідно з установленими НБУ вимогами.

Усі готівкові кошти та інші цінності, що надійшли в операційну касу і не були в той самий день видані з банку, наприкінці дня по­міщаються у сховище. За забезпечення схоронності грошей та ін­ших цінностей у сховиїці відповідальність несуть керівник, голов­ний бухгалтер та завідувач каси банку. Порядок передавання гро­шей та інших цінностей до сховища, розміщення і зберігання їх там, доступу в сховище посадових осіб банку, винесення грошей зі схо­вища, перевірки залишків цінностей у сховищі та інші процедури чітко визначені НБУ в Інструкції з організації емісійно-касової робо­ти. Дотримання банками вимог цієї інструкції сприяє схоронності го­тівкових коштів та поліпшенню касового обслуговування клієнтів.

161

Розділ 7. Операції банків з готівкою

Рівень касового обслуговування залежить також від наявності в операційній касі банку достатньої для виконання замовлень клієнтів суми банкнот і монет. Для цього нормативними докуме­нтами НБУ передбачений спеціальний механізм підкріплення кас

банківських установ.

Установи комерційних банків задовольняють потреби клієнтів у готівці насамперед за рахунок грошей, що надійшли в їхні каси від клієнтів, які здають готівку в банки. Проте готівки інколи надходить недостатньо для забезпечення поточних виплат, що спричинюється нерівномірністю надходжень і видач готівки по окремих банках та нерівномірністю розподілу клієнтури між бан­ками. Тому установи банків заздалегідь визначають свої потреби в підкріпленні операційної каси, виходячи з прогнозних розраху­нків касових оборотів на відповідний квартал . За два-три дні до настання дати, коли можливі видатки готівки перевищать надхо­дження, установа банку подає регіональній установі НБУ заявку на підкріплення каси. Розмір заявленого підкріплення може від­хилятися від прогнозованого перевищення видатків над надхо­дженням готівки на величину зменшення чи збільшення залишку готівки в операційній касі банку. Установи комерційних банків також повідомляють регіональні установи НБУ про продаж їм надлишків готівки зі своїх операційних кас. Ця інформація, одер­жана заздалегідь, дає можливість установам НБУ своєчасно від­регулювати свої оборотні каси для задоволення заявок установ комерційних банків на підкріплення операційних кас.

Підкріплення операційних кас банків здійснюється з оборотних кас регіональних установ НБУ за платіжними дорученнями, пода­ними їм установами банків. Указана в дорученні сума готівки спи-сується з коррахунку установи комерційного банку і видається їй у той самий день. Доставку одержаної готівки установи банків здій­снюють власними засобами або через інкасаторів НБУ.

Установа банку може підкріпити операційну касу за допомо-гою купівлі готівки в іншій установі того самого чи іншого бан­ку. Видача готівки з операційної каси банку-продавця здійсню-ється після переказування на її коррахунок відповідної суми грошей з коррахунку банку — покупця готівки. Про таке підкрі-плення своєї операційної каси банк повинен повідомити відповід­ну установу НБУ.

Якщо банк не розробляє такого прогнозного розрахунку, то він може скористатися даними календаря видачі готівки на відповідний місяць, своїх звітів про касові обороти в попередні місяці і декади та іншими даними для визначення своїх потреб у підкріпленні

операційної каси.

Якщо установа банку має надлишок готівки в касі, вона може здати її в оборотну касу регіональної установи НБУ або продати іншій банківській установі. В обох випадках відповідна сума за­раховується на коррахуиок банку. Наявні запаси зношених банк­нот установа банку може обміняти у регіональній установі НБУ на придатні або здати їй для зарахування на свій коррахунок. Обмін зношених банкнот здійснюється безоплатно.

Важливу роль у забезпеченні касової діяльності комерційних банків відіграють інкасація готівки від клієнтів банків та переве­зення грошових цінностей між установами банків. Своєчасна, по­вна і безпечна інкасація готівки у клієнтів банків сприяє оптима­льному задоволенню потреб економіки в готівці, її безпечному та ефективному використанню. Спосіб інкасації своєї готівки кожне підприємство вибирає самостійно з тих, які встановлені НБУ. Ін­касація може здійснюватися: самостійно підприємством (самоно-сом); через інкасаторів НБУ; через інкасаторів комерційного бан­ку; через підприємства поштового зв'язку; через Державну службу охорони при МВС України. Вибір конкретного способу інкасації залежить від інкасованої суми готівки, від віддаленості клієнта від його банку, від наявності у банку даного підприємства своєї інкасаторської служби та ін. Сам порядок інкасації визна­чений у § 7.2.

Своєчасне касове обслуговування клієнтів вимагає від банків значних обсягів перевезення грошей (банкнот, монети, іноземної валюти). Найбільші перевезення грошей пов'язані з підкріплен­ням операційних кас банків зі сховищ установ НБУ, з вивезенням надлишків готівки зі сховищ комерційних банків, із вивезенням зношених банкнот і монет та ін. Виконання всіх подібних переве­зень грошей покладено на службу інкасації НБУ, яка здійснює їх для окремих банків за заздалегідь укладеними договорами і за певну оплату.

4.. Яке значення мають касові операції для бізнесової діяльно-

і м банків?

5. Як організований структурний підрозділ банку, що забез­печує касове обслуговування клієнтів?

6. Які завдання і цілі ставляться перед банками в касовому обслуговуванні клієнтів?

7. Які правила Ви запам'ятали щодо приймання банками го-

тівки?

8. Які правила Ви запам'ятали щодо видачі банками готівки? 9. У чому полягають переваги і недоліки здійснення касового Обслуговування клієнтів через банкомати? 10. Як здійснюється інкасація готівкових надходжень у каси

підприємств? І І. Який орган забезпечує перевезення грошових цінностей

між банками і чим вони викликані?

12. Що таке ліміт каси, кому, для чого і як він установлюється?

Хто контролює дотримання ліміту каси?

13. Які існують обмеження щодо розрахунків готівкою між окремими підприємствами?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. На який орган покладено в Україні завдання з регулювання і контролю обороту готівки?

2. Що забезпечує комерційним банкам можливості впливати на оборот готівки?

3. Який зміст вкладається в поняття «касові операції банків»?

165

Розділ

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ З ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ

8.1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ОПЕРАЦІЙ БАНКІВ З ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ

Дедалі частіше фізичні особи і суб'єкти господарювання здійснюють розрахунки за товари, послуги та виконані роботи за допомогою такого платіжного інструменту, як пластикові картки. Це зручний, сучасний та універсальний інструмент. Сьогодні існує багато різноманітних видів карток, схожих між собою зовні, однак різних за суттю, своїм функціональним призначенням та техноло­гією використання. Так, дисконтні картки випускаються нефінан­совими установами, їх власники користуються певними пільгами, зокрема знижками в торговельних мережах, на які поширюється їх дія. Ідентифікаційні картки використовуються як засіб самоіден-тифікації, що спрощує доступ працівників до приміщень установ, до різних об'єктів, до інформації тощо. Платіжні картки, які емі­туються фінансовою установою, дають змогу оплатити товари, ро­боти і послуги, не маючи при собі готівкових коштів, одержати гроші в банкоматах і фінансових (у ряді випадків і в окремих не­фінансових) установах та ін. Оскільки платіжні картки виготовля­ються з пластмаси, то їх ще називають пластиковими картками.

У нашій країні емісія платіжних карток проводиться виключ­но банками, що уклали договір з платіжною організацією відпо­відної платіжної системи та отримали її дозвіл на виконання цих

операціій (крім одноемітентних внутрішньобанківських платіж­них систем). Сама по собі банківська платіжна картка є власністю емітента і надається клієнту або його довіреній особі для корис-тування відповідно до умов договору з клієнтом. Разом із карт-

кою держателю видається конверт ізПІН-кодом, тобто з персо-

нальним ідентифікаційним номером, який відомий лише держа­телю картки і потрібний для його ідентифікації під час здійснен­ня операцій з її використанням. По закінченні терміну дії банків-ської платіжної картки (він зазначається на самій картці і в дого­ворі ч банком) її повертають до банку для продовження терміну

або зміни картки.

Для використання пластикової картки потрібно, по-перше,

Виготовити її та вручити держателю, а по-друге, забезпечити

можливість використання карток для видачі готівки, здійснення

розрахунків та інших операцій. Перш ніж потрапити до рук дер-

жателя пластикова картка проходить тривалий шлях виготов-

лення. Виробництво заготовок здійснюється на спеціальному обладнанні великими тиражами, цим займаються спеціальні ор-ганізації, які мають відповідну ліцензію. Персоніфікацію кар-ток, тобто нанесення на них інформації, яка дає змогу ідентифі-кувати платіжну систему, емітента картки та її держателя, здійснюють здебільшого банки самостійно. Водночас є підпри-

ємства, які поєднують виробництво пластикових карток з їх пе­рсоніфікацією.

Для доставки платіжних карток до їх держателів банки вико-ристовують різні способи. Це може бути видача карток через структурні підрозділи банків, видача зарплатних карток на під­приємствах. Водночас банки-резиденти, які емітують платіжні І іртки, не мають права укладати договори про розповсюдження

емітованих ними карток з іншими суб'єктами підприємницької діяльності. Якщо це не суперечить правилам відповідної платіж­ної системи, то банки — члени системи можуть укладати догово­ри з іншими банками-резидентами, що не є членами цієї системи, про видачу останніми готівкових коштів за платіжними картками через власні каси або банківські автомати.

Платіжні організації небанківських платіжних систем — нере-зидента можуть укладати з банками-резидентами та небанківсь-кими фінансовими установами-резидентами угоди про розпов-с юдження серед клієнтів таких фінансових установ платіжних карток цих систем, видачу готівки за ними, а також із торговцями Про приймання ними платіжних карток цих систем для проведен­ня розрахунків за надані ними товари чи послуги.

Відносини між клієнтом і емітентом пластикових карток бу­дуються на договірних засадах. Укладення договору про надання та використання платіжної картки здійснюється згідно із законо­давством України та правилами відповідної платіжної системи. Цей договір може включати умови, що визначають порядок на­дання та використання платіжної картки і порядок відкриття карт-рахунку, на якому обліковуються операції за платіжними картка­ми. Для обліку коштів емітента за емітованими ним наперед оплаченими платіжними картками (електронними гаманцями) банк відкриває консолідований картковий рахунок. Клієнти-резиденти можуть відкривати картрахунки за межами України й отримувати платіжні картки, емітовані нерезидентами, з ураху­ванням обмежень, установлених чинним законодавством про ва­лютне регулювання.

Зарахування (поповнення) коштів на картрахунки фізичних осіб здійснюється внесенням готівки через каси банків, депозитні банкомати, переказуванням коштів з інших власних рахунків, за рахунок наданого кредиту та процентів, нарахованих на залишок коштів на картрахунку, а також з рахунків інших фізичних та юридичних осіб за їх дорученням. Поповнення (зарахування) ко­штів на картрахунки юридичних осіб здійснюється з їх поточних рахунків, за рахунок отриманого кредиту та процентів, нарахова­них на залишок коштів на картрахунку, а також внесеної до каси банку-емітента готівки.

Розрахунки за виконані клієнтом операції з використанням платіжної картки здійснюються в межах залишку коштів на карт­рахунку та/або за рахунок наданого банком кредиту (якщо це пе­редбачено договором між клієнтом і банком-емітентом).

Емітенти платіжних карток зобов'язані згідно з порядком та строками, визначеними договором, надавати клієнтам виписки про рух коштів на їх картрахунках за операціями, що виконані клієнтами та їхніми довіреними особами. Виписка може надава­тися клієнту безпосередньо в банку, надсилатися поштою, елект­ронною поштою, у вигляді повідомлення на мобільний телефон, через банкомат тощо. Якщо клієнт має заперечення щодо опера­цій за картрахунком, перелік яких визначений у виписці, то він має право протягом установленого законодавством терміну звер­нутися до емітента із заявою про розгляд спірного питання або до суду. Розгляд заяви здійснюється емітентом відповідно до поряд­ку та строків, визначених правилами платіжної системи, умовами договору між клієнтом і емітентом та згідно з законодавством України.

Перед укладанням договору емітент зобов'язаний ознайомити клієнта з умовами одержання платіжної картки, переліком необ-хідних документів, тарифами на обслуговування та правилами користування платіжною карткою. У кожного банку-емітента свої тарифи на обслуговування платіжних карток. На розмір та­рифів за обслуговування впливає багато чинників, зокрема вид картки, вид послуги, терміновість надання послуги, використання

основної чи додаткової картки тощо.

Система, яка забезпечує емісію платіжних карток та їх еквай-ринг (обслуговування), є платіжною системою. У Законі України •Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» зазначаєть-ся, що «платіжна система — платіжна організація, члени платіж­ної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при Проведенні переказу коштів».

Платіжні системи бувають локальні та міжнародні. Локальні

платіжні системи тому так і називаються, що вони локалізовані

межами однієї країни, одного банку, регіону. Міжнародні платі-

жнісистеми здійснюють діяльність на території двох і більше

країн та забезпечують переказування коштів у межах цієї систе­ми у тому числі з однієї країни в іншу. Прикладом локальної си-системи є Національна система масових електронних платежів

(НСМЕП), яка працює з 2000 р. виключно на території України.

До найбільших міжнародних платіжних систем належать Visa,

MasterCard, Amerikan Express, Diners Club, JCB. До міжнародних платіжних систем належить платіжна система українського похо-

дження —- УкрКарт, яка є членом міжнародних систем Visa і

МasterCard. Картковий продукт УкрКарт — Maestro обслуговує не лише ця система, а й MasterCard, що сприяє розширенню зони дії цієї

платіжної картки.

Кожна з платіжних систем має свої особливості внутрішньої організації та принципів функціонування. Так, Visa являє собою асоціацію банків, що працюють у межах чітко визначених пра-вил, які регламентують використання платіжних карток. Усі опе-рації проходять через Visa, яка їх реєструє та здійснює взаємороз-рахунок з банками, які безпосередньо не взаємодіють один з од­ним. Для обміну інформацією Visa створила спеціальну систему, яка називається Visa NET.

Використання платіжних карток у сфері масових платежів має як свої переваги, так і недоліки. їх слід розглядати з позиції кож­ного учасника таких платежів. Так, для банківської системи в ці­лому застосування платіжних карток дає, зокрема, такі вигоди:

Банківські операції

зменшує витрати обігу; прискорює обіг грошей; зростає рівень залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот; посилюється керованість грошового обороту.

Для окремих банків застосування платіжних карток у плате­жах має, зокрема, такі вигоди: розширюється та вдосконалюється ресурсна база банку; зростають та диверсифікуються доходи бан­ку; підвищується якість обслуговування клієнтів; зростає імідж банку та посилюється його конкурентоспроможність. Водночас отримання цих вигід вимагає від банків значних первинних ви­трат, пов'язаних із використанням платіжних карток у масових платежах.

8.2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПЛАТІЖНИХ КАРТОК

Платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому порядку пластикової чи ін­шого виду картки, що використовується для ініціювання перека­зування коштів з рахунку платника або з відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, переказування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання готів­ки в касах банків, у торговців і в банкоматах, а також здійснення інших операцій за договором між банком і клієнтом.

Глибшому усвідомленню самого поняття «платіжна картка» та механізму її функціонування сприяє класифікація платіжних кар­ток за різними ознаками.

Залежно від типу платіжної системи виокремлюють платіжні картки локальні, які діють на території однієї країни (внутріш­ньодержавні), одного регіону чи одного банку. Картки міжнарод­них платіжних систем функціонують на території двох і більше країн та забезпечують переказування коштів у межах цієї систе­ми, у тому числі з однієї країни в іншу.

За характером власника розрізняють особисті платіжні картки, які емітовані на ім'я клієнта — фізичної особи, що не є суб'єктом підприємницької діяльності. Корпоративні платіжні картки дають змогу її держателю здійснювати операції за картрахунком юриди­чної особи або фізичної особи-підприємця. Фізична особа може розпоряджатись особистою платіжною карткою як завгодно, на­приклад, оплачувати послуги, розраховуватися за товари, перера­ховувати кошти на рахунки інших осіб, одержувати готівку в касах тощо. Держателі корпоративних платіжних карток мають право:

одержувати готівку для витрат, пов'язаних зі статутною і господарською діяльністю підприємства;

здійснювати безготівкові розрахунки в гривнях у межах України, пов'язані зі статутною і господарською діяльністю, ви-тратами представницького характеру;

одержувати готівку в іноземній валюті за межами України та на території України в касі емітента для оплати витрат на від-рядження;

оплачувати експлуатаційні витрати, пов'язані з утриман­ням і перебуванням повітряних, морських, автотранспортних за-собів за межами України.

Корпоративні платіжні картки не застосовуються для виплати заробітної плати, інших виплат соціального характеру, а також здійснення розрахунків за зовнішньоторговельними договорами. За типом носія ідентифікаційної інформації розрізняють: пла-тіжні картки з магнітною смугою, що дає змогу зберігати інфор-мацію, призначену для ідентифікації картки, та зчитувати її спе­ціальним пристроєм; платіжні картки з мікросхемою або смарт-картки, на яких розміщені інтегральні мікросхеми-чіпи, що є но­сіями та обробниками інформації; суміщені платіжні картки. За методом нанесення ідентифікаційних даних на картку вони Поділяються на: ембосовані, коли інформація ембосується (вити-скається) на картці; неембосовані, коли інформація друкується (випалюється) на картці, і ці картки, як правило, призначені для електронного використання.

За ступенем пільг для користувачів (категорій клієнтів) платі-жні картки можна поділити на:

стандартні, призначені для пересічного клієнта, зокрема для одержання заробітної плати, оплати товарів. Переваги — ни- зька вартість, обов'язковість авторизації. Деякі картки цієї групи не дають можливості розрахуватися за кордоном. До стандартних відносять, зокрема: Visa Electron, Visa Classic, MasterCard Standart, MasterCard Electronic, Cirrus Maestro;

класичні (бізнес) картки, держателі яких користуються ни-зкою додаткових послуг, зокрема брати участь у різноманітних Програмах кредитування, одержувати дисконти і бонуси торгов­ців. Перевагою карток цієї групи є поєднання невисокої ціни і доволі високих можливостей, до неї можна віднести, наприклад,

Visa Business;

голд (золоті) — елітні картки, що підтримують елітний статус власника та для яких характерним є надання низки пільг зі страхування та обслуговування. Недолік цієї групи карток — від-

170 Банківські операції

носно дороге обслуговування. До карток цієї групи відносять, зо­крема, Visa Gold, MasterCard Gold;

— платинум — це картки для тих, кому недостатньо переваг золотих карт як за рівнем сервісу, так і за статусом. За цими кар­тками надаються суттєві скидки, передбачається відповідна про­грама страхування тощо;

— найелітніші — це картки, які призначені для держателів, що належать до вузького елітного кола осіб. Емісія таких карток обмежена. Крім престижності ці картки дають змогу отримати низку унікальних послуг: купувати товари в елітних мережах ма­газинів, отримувати дисконтні скидки в п'ятизіркових готелях, послуги страхування при поїздках за кордон на суму в один мі­льйон доларів. Якщо клієнт загубив таку картку, то він протягом 24 годин може розраховувати на одержання тимчасової картки або готівки. Однією із обов'язкових умов обслуговування влас­ників найелітніших карток є надання послуг персональних мене­джерів та менеджерів, що займаються повним супроводом клієн­та і членів його сім'ї. До найелітніших карток належить Visa Infinite та MasterCard World Signia.

Залежно від умов, за якими здійснюються розрахунки за опе­раціями з використанням платіжних карток, виділяють дебетові та кредитні картки.

Дебетовими називаються платіжні картки, за допомогою яких здійснюються операції в межах залишку коштів, які облікову­ються на рахунку власника картки. Проте у деяких випадках вони не виключають користування їхнім власником кредитом. Ідеться про те, що власник картки здійснює операції в межах залишку коштів на його рахунку, а в разі їх недостатності (відсутності) на картрахунку — за рахунок наданого банком кредиту. У цьому випадку дебетова картка мало чим відрізняється від кредитної.

Кредитними є картки, видача яких супроводжується відкрит­тям їх власникам кредитної лінії, за рахунок і в межах яких здій­снюються операції за допомогою цих карток. Умови надання, по­гашення кредиту та порядок здійснення операцій за кредитними картками визначають банки-емітенти у внутрішніх документах з питань кредитування та в договорі між клієнтом і банком. Умови кредитування можуть помітно різнитися залежно від окремих бан-ків-емітентів, що пов'язано, зокрема, з конкурентною боротьбою між ними за клієнтуру. Це примушує банки постійно вдоскона­лювати та розширювати операції, що здійснюються з викорис­танням кредитних карток, робити їх дедалі привабливішими для клієнтів.

/

8.3. ВИДИ ОПЕРАЦІЙ БАНКІВ

З ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

Запровадження нових інформаційних технологій і ко-мунікацій у банківській діяльності, розвиток електронної техніки тощо обумовили подальший розвиток операцій банків із викори-

станням платіжних карток. Вони використовуються не лише для

розрахунково-касового обслуговування клієнтів, а й використо-ваються при наданні банками інших послуг, зокрема кредитуван­ні, залученні коштів населення на вклади (через депозитні бан-комати). З огляду на те, що прогрес не стоїть на місці, операції з Використанням платіжних карток будуть і далі удосконалюватися тарозвиватися.

Операції банків з платіжними картками можна класифікувати

за різними ознаками. Залежно від суб'єктів-одержувачів послуг за платіжними картками розрізняють операції з ними для юридич- них та фізичних осіб.

Залежно від обліку операцій з платіжними картками у балансі банку їх поділяють на:

операції, що обліковуються на балансових рахунках. Ці

операції, у свою чергу, можуть бути активними й пасивними;

операції, що обліковуються на позабалансових рахунках.

За ознакою резидентності розрізняють операції з платіжними картками емітентів-резидентів та емітентів-нерезидентів.

Залежно від виду валюти, у якій здійснюються операції, розріз-няють операції із платіжними картками, які здійснюються в націо-нальній та іноземній валюті. У разі здійснення розрахунку з ви-користанням платіжної картки у валюті, яка відрізняється від ва-люти хартрахунку, уповноважений банк здійснює перерахунок суми за операцією у валюту картрахунку за курсом, порядок

установлення якого визначений у договорі між клієнтом та упов-новаженим банком-емітентом. У межах України переказування

коштів за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних

карток, здійснюється в гривнях. В іноземній валюті воно може здійснюватися лише між власними рахунками фізичних осіб, які Відкриті банком-емітентом.

Залежно від того, хто оплачує операції з платіжними картка­ми, виокремлюють операції за рахунок: держателя, власника кар-трахнку та торговця.

З погляду типу платіжної системи розрізняють операції, що здій-снюються з картками локальних та міжнародних платіжних систем.

172

Залежно від технологічної схеми проведення операцій із за­стосуванням платіжних карток виокремлюють операції:

— он-лайн (on-line), тобто операція з карткою, технологічна схема використання якої передбачає наявність під час виконання операції безперервного телекомунікаційного зв'язку в режимі ре­ального часу між терміналом (банкоматом), на якому виконуєть­ся операція, та еквайром, а через нього з емітентом, де здійсню­ється авторизація цієї операції;

— оф-лайн (off-line), тобто операція з використанням платіж­ної картки, технологічна схема виконання якої не потребує під час виконання операції безперервного зв'язку в режимі реального часу з емітентом та еквайром.

Виходячи з економічної суті операції виокремлюють фінансо­ві та нефінансові операції з платіжними картками. До фінансових операцій з платіжними картками відносять:

• зарахування (поповнення) коштів на картрахунки клієнтів;

• безготівкова оплата за товари (послуги);

• виплата заробітної плати працівникам підприємств, органі­зацій і установ;

• переказування коштів клієнтом зі своїх картрахунків на інші власні рахунки та на рахунки інших осіб;

• одержання готівки в касах банків, інших фінансових уста­нов, торговців і через банкомати, у тому числі екстрене отриман­ня готівки у разі втрати держателем платіжної картки.

До нефінансових операцій з платіжними картками відносять:

— установлення та оновлення (зміна) терміну дії платіжної картки;

— установлення та зміна лімітів платіжної картки;

— одержання клієнтом додаткових карток довіреним особам (держателям);

• зміна ПІН-коду для здійснення операцій;

• блокування операцій по картці внесенням її в СТОП-ЛИСТ;

— отримання виписки про залишок коштів на картрахунку, а також довідок, пов'язаних з операціями по картрахунку.

Зарахування (поповнення) коштів на картрахунки готівкою через каси банків, переказуванням коштів з інших рахунків та за рахунок наданого клієнту кредиту, а також видача готівки через каси банку регулюються відповідними нормативно-правовими актами НБУ, що стосуються проведення касових операцій та без­готівкових розрахунків в Україні.

Деякі банки пропонують своїм клієнтам, власникам платіжних карток, таку послугу, як поповнення картрахунку через депозитні

банкомати, а також здійснення обміну валют за допомогою бан-

комату. Щоправда, подібні послуги в Україні широкого застосу-вання в банківській практиці ще не набули.

Безготівкові розрахунки населення у сфері торгівлі та послуг є важливою операцією банків. їх. здійснення забезпечується, зок-рема, через використання платіжних карток.

Для того щоб можна було здійснити безготівкові розрахунки,

клієнт (покупець) повинен мати платіжну картку, а торговець — укласти договір еквайрингу (тобто технологічного, інформацій­ного обслуговування торговців та виконання розрахунків з ними

за операції, здійснені із застосуванням спеціальних платіжних за-

собів) із банком — членом платіжної системи та придбати спеці-альне обладнання — платіжний термінал або імпринтер. Платіж­ний термінал — це електронний пристрій, призначений для

ініціювання переказування з рахунку, у тому числі видачі готів-

ки, отримання довідкової інформації і друкування документа за

операцією із застосуванням спеціального платіжного засобу. Ім-

принтер — це пристрій, призначений для перенесення рельєфних

реквізитів платіжної картки на сліп, тобто паперовий документ,

який підтверджує здійснення операції з використанням платіжної картки й містить набір даних щодо цієї операції та реквізити пла-

тіжної картки.

Перш ніж придбати товар держатель платіжної картки пови-нен упевнитися у тому, що торговець працює з відповідним ви­дом картки. Для здійснення розрахунків торговець має перекона­тися у тому, що платіжна картка відповідає всім критеріям, а

потім проводить авторизацію, тобто процедуру отримання дозво-

лу на проведення операції із застосуванням платіжної картки. Одержавши дозвіл на проведення операції, торговець оформляє

сліп або квитанцію платіжного термінала залежно від установле-

ного на підприємстві обладнання. Потім він може вимагати під-

твердження особи держателя платіжної картки. Останній або під-

пиус сліп чи квитанцію платіжного термінала (перевіряється

відповідність цього підпису зразку на платіжній картці), або вво-дить, свій ПІН-код. Держателю торговець разом зі сліпом (квитан-цієюплатіжного термінала) повинен видати чек касового апара-та,. що підтверджує факт оплати товару.

Операції з використанням платіжної картки торговець має здійснювати лише в присутності її держателя, якщо інше не узго-джено з держателем або передбачено правилами платіжної сис-

теми для окремих видів операцій. Якщо держатель картки ввів ПІН-код у процесі здійснення операції, то торговець не має права

174

вимагати від нього підписання квитанції платіжного термінал, сліпа або будь-яких інших первинних документів, що підтвер­джують проведення операції, якщо інше не передбачено прави­лами платіжної системи.

Якщо покупець відмовився від придбання товару, то торго­вець має негайно скасувати авторизацію.

Придбані із застосуванням платіжної картки товари можуть бути повернені торговцю згідно з правилами, установленими за­конодавством. Отже, держателю має бути повернена відповідна сума коштів. Таке повернення здійснюється через зарахування коштів на картрахунок у порядку, визначеному правилами платі­жної системи, або готівкою, якщо це не суперечить правилам платіжної системи.

Документи за операціями із застосуванням платіжних карток мають статус первинних (сліп, квитанція платіжного термінала, чек банкомата), можуть виготовлятися у паперовій або електрон­ній формі.

Чек банкомата друкується і надається держателю платіжної картки на його вимогу. Чек банкомата може не видаватися у разі застосування банкомата у внутрішньобанківських системах ав­томатизації касових операцій. У цьому разі обов'язково з пері­одичністю, визначеною у договорі між банком і клієнтом, остан­ньому надається виписка за операціями, здійсненими через банкомат.

Сліп оформлюють у кількох примірниках. Один видається клієнту, другий залишається у торговця, а третій надсилається до банку. Задокументувавши операцію, торговець створює реєстріз сумами кожної трансакції (тобто інформації в електронній формі про окрему операцію із застосуванням платіжної картки, яка сформована за результатами її виконання), загальною сумою, за гальною кількістю сліпів та ін. Якщо у звітному періоді вилучи лися заблоковані або фальшиві платіжні картки, то до реєстру включається і ця інформація. Потім кілька примірників разом зі сліпами в узгоджені строки передаються еквайру (юридичній особі, яка здійснює еквайринг) для формування й направлення до процесингового центру або розрахункового банку (тобто уповмо важеного платіжною організацією відповідної платіжної системи банку, що відкриває рахунки членам платіжної системи та бере участь у проведенні взаєморозрахунків між ними) платіжних по-відомлень для обробки та виконання на їх підставі розрахунків за виконані операції. Після перевірки сліпів та фіксації їх прийому банк переказує кошти з рахунку покупця на рахунок продаця.

Здійснені операції з використанням платіжних карток із засто-суванням платіжних терміналів оформляються квитанціями пла-тіжного термінала. У цьому разі платіжне повідомлення форму-

ється платіжним терміналом і може бути передане еквайру в процесі авторизації або збережене в пам'яті термінала у формі журналу (реєстру) платіжних повідомлень, який передається ек-вайру в узгоджені терміни для подальшого направлення до про-цесинового центру чи розрахункового банку.

Банки можуть пропонувати власникам платіжних карток такі

послуги, як «сплата комунальних платежів» та «персональний

платіжж». Послуга може надаватися через банкомат, у його основ-

ному меню вибирається пункт «Платежі», потім — категорія пла-

тежу. Інформація стосовно кожного платежу вводиться послідов­но, тобто спочатку вводяться дані щодо одного платежу, після завершення операції вводиться інформація стосовно наступного

платежу і т. д.

Однією з операцій, які здійснюються за допомогою платіжної

картки, є оплата мобільного зв'язку та послуг інтернет-провай-

дерів. Більшість банків пропонують таку послугу через продаж

електронних ваучерів різних номіналів провідних операторів.

власне, електронний ваучер — це код, що роздруковується у ви-

глядів паперового чека і використовується для попередньої оплати

послуг зв'язку. Придбати такі ваучери можна як за готівковим

розрахунком безпосередньо у банку, так і безготівковим через ме-

режу банкоматів. Розпочавши операцію, після вибору мови, вве-

дення РIN-коду, треба натиснути клавішу навпроти напису на

моніторі «Оплата послуг», далі — «Мобільний зв'язок». Потім

треба вибирати потрібного оператора і суму, на яку є бажання по-

повнити свій рахунок за мобільний зв'язок. Отримавши чек із ко-

дом і дотримуючись правил поповнення, вводять код у телефон.

гроші надійдуть на рахунок клієнта через кілька хвилин. До речі,

банкомати також можуть здійснювати продаж електронних ваучерів

держателям міжнародних карток, випущених будь-яким банком.

За допомогою банківської платіжної картки може здійснюва-

тися виплата заробітної плати працівникам підприємств, органі-

зацій та установ. Вирішивши видавати заробітну плату працівни-

кам через банк, підприсметво мас обрати банк-емітент платіжних

карток, а також заручитися згодою працівників. Як правило, зго-

да працівників на одержання зарплати через банк оформляється

заявою працівників або може бути складений список бажаючих отримати зарплату за допомогою платіжних карток, а працівників

ознайомлять з ним під особистий підпис.

176

Щоб реалізувати зарплатний картковий проект, підприємство підписує з банком договір і забезпечує підписання договорів між банком і працівниками. Обов'язково перед підписанням договору працівників повинні ознайомити з умовами одержання і викорис­тання платіжних карток. Для відкриття працівникам картрахунків у банку довірена особа підприємства подає до банку документи, передбачені чинним законодавством. Зокрема:

• паспорт або документ, що його заміняє, а також документ, який підтверджує повноваження довіреної особи;

• документи (або копії документів, завірені в установленому порядку), на підставі яких банк може ідентифікувати юридичну особу;

• заяву юридичної особи про відкриття поточних рахунків на користь фізичних осіб;

• перелік фізичних осіб із зазначенням прізвища, ім'я, по ба­тькові та ідентифікаційного номера платника податків кожної фі­зичної особи, засвідчений підписом керівника і відбитком печат­ки юридичної особи.

На підставі зазначених вище документів банк здійснює іден­тифікацію юридичної особи, потім укладається договір про від­криття рахунків на користь фізичних осіб.

Порядок переказування підприємством коштів до банку для виплати заробітної плати працівникам визначається угодою між банком і підприємством. Зокрема, за кілька днів до виплати зар­плати до банку подається відповідно оформлена відомість (реєстр) розподілу зарплати в електронній та паперовій формі. До банку також подаються платіжні доручення на перерахування зарплати, на оплату комісійної винагороди банку, на перерахування податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів. Банк здійснює зарахування коштів, що надійшли для виплати заробітної плати, на відповідні картрахунки, з яких їх власники за допомогою платіжних карток одержують належну їм зарплату.

За допомогою банкоматів банки надають послугу переказу­вання коштів з однієї платіжної картки на іншу. Ці картки мають бути картками одного банку-емітента, а обидва картрахунки від­криті в одній валюті. Для здійснення цієї операції треба знати номер картки одержувача коштів, вибрати в банкоматі відповідне меню та ввести відповідну інформацію.

Однією з найпоширеніших операцій з платіжною карткою є використання її для одержання готівки через банкомат. Застосо­вуються різні моделі банкоматів, проте всі вони працюють майже однаково. Робота з банкоматом держателя картки побудована в

177

діалоговому режимі: банкомат ставить запитання, а держатель обирає один із запропонованих варіантів.

Для того щоб зняти готівку, необхідно переконатися в тому, що банкомат обслуговує вид картки держателя та працює. Після того, як платіжна картка встановлена в банкомат і він її прийме, банкомат запропонує вибрати мову спілкування з ним. Потім не­обхідно ввести ПІН-код, що складається з чотирьох цифр. Якщо ПІН-код набраний неправильно, то банкомат запропонує держа-телю зробити нові спроби, але коли він (держатель) помилиться втретє, то картка буде вилучена банкоматом.

Після введення коду банкомат пропонує вибрати розмір суми Готівки для видачі: можна скористатися однією із запропонова­них сум або ввести свою. При цьому окремі банкомати інформу-ють про номінали наявних банкнот та можуть запропонувати де-ржателю зробити вибір для отримання в них суми готівки, що знімається. Якщо банкомат не в змозі видати гроші, то з'явля-єтся повідомлення із зазначенням причини відмови.

У разі успішної авторизації, банкомат видає готівку держате-лю, пропонує забрати платіжну картку та чек банкомата.

Якщо каси банків здійснюють операції з видачі готівки за пла-тіжними картками, держателю картки має бути виданий сліп або квитанція платіжного термінала.

Держатель платіжної картки готівку зі свого картрахунку мо-же держати не лише в касі банку, іншої фінансової установи або В банкоматі, а й у торговців. Ця операція можлива тоді, коли останні оснащені платіжним терміналом або імпринтером, у тому Числі з'єднаним чи поєднаним з регістратором розрахункових

операцій (РРО), і приймають до обслуговування платіжні картки

для оплати вартості товарів чи послуг. Готівку торговець може видавати як зі своєї виручки, так і з коштів, отриманих у банку. При цьому він проводить авторизацію (якщо це передбачено пра­вилами платіжної системи) і роздруковує квитанцію платіжного термінала (сліп) і чек РРО, Зауважимо, що НБУ, платіжні органі-зацій та банки — члени платіжних систем можуть установлювати Обмеження з видачі готівки за платіжними картками.

Якщо держатель втратив (тобто загубив або у нього вкрали)

платіжну картку, то йому треба негайно звернутися до банку з

Проханням заблокувати її. Тоді він може не хвилюватися, що

хтось скористається коштами з його картрахунку. Утім послуга

блокування, тобто внесення картки в СТОП-ЛИСТ, в окремих банків є платною. В цьому разі клієнт покриває банку також ви­трати, пов'язані з виготовленням нової платіжної картки. Якщо

178

клієнту гроші потрібні будуть негайно, то через службу допомоги платіжної системи можна отримати послугу екстреного одержан­ня готівки. Однак така допомога доступна лише власникам пев­них платіжних карток і здебільшого є платною.

По закінченні строку дії платіжної картки, який зазначений на самій картці та в договорі між клієнтом і банком, її необхідно здати до банку для заміни на іншу, оскільки після закінчення останнього дня місяця року, зазначеного на ЇЇ лицьовому боці, вона стає недійсною.

На окремі операції з використанням платіжних карток банки можуть установлювати ліміти (обмеження). Так, з метою зни­ження ризику використання карток банки встановлюють ліміти на: разову видачу готівки через банкомат; здійснення дебетових операцій за один день або місяць по одній картці, у тому числі зняття готівки через банкомат; кількість обслуговувань через ба-нкомат по одній картці за день; кількість обслуговувань через POS-термінал при оплаті товарів і послуг на підприємствах тор­гівлі, сфери послуг та отримання готівки в касах банку по одній картці за день; кількість операцій, зняття готівки чи оплату това­рів у країнах підвищеного ризику. За згодою банку встановлені ним обмеження на операції з платіжними картками можуть бути змінені за умови звернення клієнта до банку.

Власник платіжної картки може замовити в банку додаткові картки для довірених осіб, зокрема членів своєї сім'ї. Для цього власник картрахунку звертається до банку з відповідним прохан­ням. У разі необхідності банк може встановити ліміти для опера­цій з використанням додаткових платіжних карток.

Держателі банківських платіжних карток можуть у будь-якому банкоматі в мережі свого банку-емітента змінити старий ПІН-код своєї картки на новий. Для цього потрібно вставити кар­тку в банкомат, потім увести старий ПІН-код, у меню банкомата вибрати операцію «Зміна ПІН» та ввести чотири цифри нового коду, і ПІН буде змінено.

Держателі платіжних карток можуть оперативно отримувати інформацію про стан картрахунку. Це можна зробити кількома способами. Один із них полягає в тому, що про залишок коштів та про останні операції за картрахунком можна довідатися через банкомат, роздрукувавши чек про стан картрахунку або міні-виписку про останні операції за ним.

Дізнатися про стан картрахунку можна, просто зателефонува­вши до банку. Назвавши номер картки, пароль, держатель отри­мує відповідну інформацію.

Одержати інформацію про стан картрахунку можна у вигляді повідомлень, які надходять на мобільний телефон або на адресу електронної пошти власника платіжної картки. Повідомлення про стан картрахунку може відбуватися:

за подією, коли звіт про стан картрахунку банк надсилає після кожної операції за ним;

за відповідний звітний період, коли звіт банк надсилає у за-здалегідь визначений власником картки час — щоденно, щотиж-ня, щомісяця.

8.4. НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА МАСОВИХ ЕЛЕКТРОННИХ ПЛАТЕЖІВ (НСМЕП)

В Україні нині функціонує НСМЕП, яка є внутрішньо-державною банківською багатоемітентною платіжною системою масових платежів. Вона використовує інформаційні технології, що забезпечують формування, обробку, передавання та зберіган­ня документів за операціями із застосуванням платіжних карток і формування відповідних документів на переказування коштів в електронній формі.

НСМЕП розрахована на роботу в режимі оф-лайн, тобто без ре-

ального зв'язку з емітентом та еквайром. Під час здійснення опе-рацій оф-лайн використовується залишок коштів відповідного Платіжного додатка платіжної картки, а авторизація операції про­водиться терміналом (банкоматом), на якому виконується ця опе-рація з використанням модуля безпеки термінала. Платіжний до-

даток картки — це програмний засіб, розміщений у пам'яті Платіжної картки, за допомогою якого здійснюється ініціювання Переказування коштів з рахунку платника або з відповідного раху­нку банку з метою оплати товарів (послуг), перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання готівки та здійснення інших операцій. Платіжними додатками в НСМЕП є гаманець та чек, вони не залежать один від одного та використо­вуються окремо. На платіжній смарт-картці дозволяється одночас­но розміщувати обидва додатки. Електронний гаманець є додат-ком платіжної картки, кошти за операціями з яким обліковуються на консолідованому картрахунку емітента (на ньому обліковують-

ся кошти за всіма емітованими гаманцями) і який дає змогу його держателю в межах установленого ліміту виконувати платіж за то-вари (послуги) без уведення ПІН-коду. Електронний чек — це платіжний додаток до персоніфікованої платіжної картки (картки,

Банківські операції

яка містить дані в електронній формі і за потреби — додаткові ре­квізити в графічному вигляді, які дають змогу з використанням електронних засобів чи візуально ідентифікувати її держателя), кошти за операціями з яким обліковуються на окремому чековому картрахунку, відкритому в емітента.

Основним нормативно-правовим актом, що регламентує дія­льність НСМЕП, є Правила Національної системи масових елек­тронних платежів, затверджені постановою Правління НБУ від 10 грудня 2004 р. № 620. Відповідно до цього документа визна­чаються загальні принципи побудови, організаційна структура НСМЕП, умови членства, взаємовідносини між її членами та уча­сниками, порядок використання платіжних карток, загальна тех­нологія роботи в НСМЕП тощо.

До складу НСМЕП входять:

— платіжна організація, тобто юридична особа, яка є власни­ком або одержала право на використання знака для товарів і по­слуг НСМЕП та інших знаків, що ідентифікують належність кар­ток до НСМЕП, і яка визначає правила роботи та виконує інші функції щодо забезпечення діяльності НСМЕП та несе відповідаль­ність згідно із законодавством та укладеними нею договорами;

• члени НСМЕП, якими є емітенти та еквайри;

• учасники НСМЕП, до складу яких входять:

а) розрахунковий банк, яким може бути уповноважений Пла- тіжною організацією банк-резидент або НБУ;

б) Головний процесинговий центр (ГПЦ) — юридична особа, що на підставі належно оформленого права здійснює процесинг та виконує функції клірингової установи НСМЕП;

в) регіональний процесинговий центр (УПЦ) — юридична особа, що на підставі належно оформленого права здійснює про- цесинг та виконує кліринг для окремої групи членів НСМЕП;

г) процесинговий центр банківського рівня (БПЦ) — юридич- на особа, що на підставі належно оформленого права здійснює процесинг та виконує згідно з договором(ами) з емітентом(ами) та/або еквайром(ами) їх інформаційне обслуговування;

д) технічні еквайри — юридична особа, яка здійснює техніч- ний еквайринг, тобто діяльність щодо технологічного, інформа- ційного обслуговування торговців та/або еквайрів за операціями, здійсненими із застосуванням карток;

е) торговці;

є) держателі платіжних карток.

Взаємовідносини між Платіжною організацією, членами та учасниками НСМЕП будуються на договірних засадах.

У НСМЕП картки за типами поділяються на платіжні та служ-бові, кожен тип має додатковий розподіл за функціональним при­значенням картки. Службові картки використовуються уповно-важеною службовою особою члена/учасника НСМЕП для доступу до виконання адміністративних та/або технологічних

функцій у системі.

Платіжні картки призначені для застосування їх держателями

як технічного засобу для:

— безготівкової оплати товарів та послуг;

• одержання готівки в касах банків та інших фінансових установ, торговців та через банкомати;

• переказування коштів зі своїх картрахунків на рахунки ін­ших осіб.

Платіжні картки можуть мати додаткові властивості та місти­ні додаткову інформацію, що дає змогу використовувати їх для

убезпечення:

— ідентифікації клієнта (посвідчення особи, пенсійне посвід­чення тощо);

• послуг у страховій медицині та інших видах страхування;

• обслуговування пільгових категорій населення;

• одержання пільг у торгівлі.

Створення файлів з додатковою інформацією в платіжних ка­ртках здійснюється за заявкою емітента до Платіжної організації. Платіжні картки можуть містити кілька платіжних додатків, кож­ний з яких підтримує тільки один код платіжної одиниці [код ва­люти (основний або додатковий) або код обліку]. Додатковий код Валюти та код обліку (ДКВО) — параметр, який відповідає кож­ній одиниці виміру (як грошовій, так і умовній) фінансових опе­рацій у НСМЕП, крім гривні. Якщо не зазначено, що картка має ДКВО, то всі платіжні додатки такої картки підтримують основ­ний код валюти (гривню).

Платіжні картки з ДКВО використовуються для: - одержання наперед оплачених товарів (послуг);

- одержання готівки в іноземній валюті;

платежу за товари та послуги цільового призначення; платежу за товари (послуги) населення, що має пільги (оплата проїзду на транспорті, ліків, комунальних послуг тощо);

- одержання соціальної допомоги, субсидій тощо.

Емісія платіжних карток здійснюється емітентом у три етапи: І. Банківська персоналізація, тобто операція, під час здійснен­ня якої на смарт-картку записуються відповідні банківські ключі, індентифікатори платіжних додатків платіжної картки, ліміти пла-

тіжних додатків та дати закінчення їх дії, а також визначається можливість виконання операцій з відповідним рахунком заван­таження та її використання як корпоративної.

2. Банківська персоніфікація — операція, під час якої інфор- мація про картку відповідає у певній базі даних емітента інфор- мації про клієнта або його довірену особу.

3. Видача картки клієнту.

Для здійснення клієнтами операцій із застосуванням платіж­них карток емітент відкриває їм (або використовує вже відкриті) та веде такі картрахунки:

— рахунок завантаження — поточний рахунок клієнта, який використовується для здійснення з нього завантаження платіж­них додатків картки, платежів за товари (послуги), одержання го­тівки, переказування коштів на рахунки інших осіб. Як рахунок завантаження можуть бути використані вже відкриті клієнтом в емітента поточні рахунки. Відкривається рахунок завантаження для чека та/або гаманця або для кожного з них окремо;

• чековий картковий рахунок (для чека);

• консолідований рахунок гаманців, що відкривається еміте­нтом для обліку коштів за всіма емітованими ним гаманцями.

Зарахування (поповнення) коштів на рахунок завантаження фізичної особи здійснюється внесенням готівки через каси еміте­нта та інших банків, депозитні банкомати, переказуванням кош­тів з інших власних рахунків чи рахунків інших осіб, за рахунок наданого кредиту, а також процентів, нарахованих на залишок коштів на рахунку завантаження та картрахунку. Юридичні осо­би поповнення здійснюють зі своїх поточних рахунків, за раху­нок наданого кредиту та процентів, нарахованих на залишок ко­штів рахунка завантаження та картрахунку, а також готівки, внесеної до каси банку-емітента.

Поповнення коштів на чековий картрахунок фізичної особи здійснюється з рахунку завантаження або внесенням готівки до кас банку, якщо це передбачено умовами договору. Аналогічно відбувається поповнення коштів на гаманці.

Загальний порядок видачі клієнту платіжної картки такий:

1. подання клієнтом заяви (заяви-анкети);

2. оформлення та підписання договорів і відповідних додатків до них;

3. відкриття (у разі потреби) рахунку завантаження та картра­хунку;

4. підготовка в автоматизованій картковій системі (АКС) емі­тента відповідної картки;

5) одержання клієнтом картки та правил користування нею; 6) зміна ПІН залишку коштів та ПІН рахунку клієнтом на тер-

міналі.

Клієнт під час одержання картки повинен на панелі для підпи-су на картці поставити свій підпис (для фізичних осіб) або напи-сати коротку назву юридичної особи (для юридичних осіб), пере­вірити залишок коштів на її платіжних додатках і змінити ПІН залишку коштів та ПІН рахунку, попередньо встановлених еміте-нтом, на власні.

Держателі карток НСМЕП можуть виконувати фінансові та Нефінансові операції.

За допомогою платіжних карток з платіжними додатками де­ржателі виконують такі фінансові операції:

І) он-лайн та оф-лайн завантаження платіжного додатка карт-ки з рахунку завантаження;

2)одержання готівки із залишку коштів платіжного додатка картки або з рахунку завантаження;

3. платежі та адресні платежі із залишку коштів платіжного додатка картки або рахунку завантаження;

4. повернення коштів останнього успішно завершеного пла-тежу (операція сторно).

Платіж та одержання готівки із залишку коштів додатка карт­ки є оф-лайн операціями. Платіж та одержання готівки з рахунку завантаження, а також завантаження платіжних додатків картки готівкою є он-лайн операціями.

Держателі платіжних карток НСМЕП (з ДКВО також) за допомо­гою платіжних додатків можуть виконувати такі нефінансові операції:

1. перегляд стану рахунку завантаження;

2. перегляд залишків коштів платіжних додатків на картці;

3) перегляд журналу платежів (до восьми останніх операцій) та журналу завантажень (до чотирьох останніх операцій);

4) зміну ПІН залишку коштів та ПІН рахунку гаманця і чека. Платіжні картки з ДКВО дають можливість їх держателям ви- конувати такі фінансові операції:

а) платіж із залишку коштів платіжного додатка картки у ре- жимі оф-лайн;

б) платіж з рахунку завантаження у режимі он-лайн;

в) завантаження додатка картки з рахунку завантаження або готівкою у режимі он-лайн;

г) одержання готівки в іноземній валюті зі своїх картрахунків, в іноземній валюті у касах і банкоматах уповноважених банків- резидентів, які емітували ці картки.

Банківські операції

Операції із застосуванням карток НСМЕП оформляються до­кументами у паперовому та/або електронному вигляді. У паперо­вому вигляді документи набувають форми квитанції платіжного термінала, чека банкомата тощо. Документи в електронному ви­гляді можуть оформлятись і зберігатись у різних компонентах апаратно-програмного комплексу (АПК): платіжних картках, те­рмінальному обладнанні, автоматизованих карткових системах (АКС), процесингових центрах. Зберігання цих документів здійс­нюється у вигляді:

• журналів операцій платіжної картки, які використовуються для підтвердження або непідтвердження відповідної фінансової операції, здійсненої за допомогою цієї картки. Зазначені журнали формуються і зберігаються у платіжній картці;

• журналів модуля безпеки термінала (журнали SAM), які формуються для оф-лайн операцій платежів та видачі готівки і зберігаються в модулі безпеки термінала;

• фінансових трансакцій, які зберігаються у терміналі та по­діляються на трансакції завершених та незавершених операцій, а також блокування платіжного додатка картки;

• записів спеціального формату модуля безпеки термінала про накопичені суми платежів, що виконані за допомогою гаман­ців певних емітентів;

• запитів на авторизацію он-лайн операцій, що зберігаються в АКС еквайра, процесингових центрах та АКС емітента і при­значених для резервування емітентом сум коштів, зазначених у запиті на авторизацію;

• зборів, тобто файла зборів, у якому сформовані в терміналі за певний проміжок часу документи за операціями в електронному ви­гляді зберігаються у терміналі і призначені для доставки еквайру;

• нетто-позицій емітентів та еквайрів, тобто загального під­сумку багатостороннього взаємозаліку за фінансовими трансак­ціями із застосуванням платіжних карток для його учасника за визначений кліринговий період.

З метою підготовки для проведення розрахунків кожний член НСМЕП має одержати документи за операціями як із своєї ек-вайрингової мережі торговельних і банківських терміналів та ба-нкоматів, так і від інших еквайрів (технічних еквайрів) за опера­ціями платіжних карток своїх клієнтів. Ця інформація накопи­чується в АКС, що обслуговує члена НСМЕП.

Трансакція між клієнтами одного банку лишається у його базі даних, а інші трансакції передаються також до процесингових центрів. Останні залишають у себе копії трансакцій та, у свою чер-

гу, пересилають їх емітентам. Емітенти перевіряють трансакції і пересилають процесингу (та еквайру) інформацію про неакцепто-вані трапсакції. Після завершення сеансів обміну (відповідно до регламенту системи) починаються взаєморозрахунки, які здійс­нюються за кліринговою схемою. Після завершення сеансів поточ­ного дня регіональні процесингові центри розраховують нетто-позиції кожного з банків регіону, звіряють із нетто-позиціями, які розраховують самі банки, та передають до Головного процесинго-вого центру (ГПЦ). Останній зводить і вивіряє кліринг, формує ос-таточніі нетто-позиції учасників системи: окремо стосовно елект-ронного гаманця, електронного чека та за комісійними. Ці дані передаються до розрахункового банку. Розрахунковий банк вико-ную взаєморозрахунки між учасниками розрахунків на підставі отриманої від ГПЦ клірингової вимоги та згідно з регламентом НСМЕП і умовами договорів з учасниками розрахунків.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.Що таке банківська платіжна картка? 2.Що таке ПІН-код?

3.3a якими ознаками класифікуються платіжні картки? 4.Охарактеризуйте основні види платіжних карток. 5.Який порядок зарахування (поповнення) коштів на картра-хунки фізичних та юридичних осіб?

б.Які операції можуть здійснювати за допомогою корпоратив­них платіжних карток їх держателі?

7. Розкрийте порядок безготівкової оплати товарів (послуг) за допомогою платіжної картки.

8. Як здійснюється виплата заробітної плати працівникам підпри-ємств та організацій за допомогою банківських платіжних карток?

9. Розкрийте порядок одержання готівки держателями платіж­них карток через банкомати.

10. Які операції із використанням платіжної картки можна здій-снити за допомогою банкоматів?

11. Назвіть основні функції НСМЕП.

12.Охарактеризуйте види платіжних карток, які використову-

ются у НСМЕП.

І13.Назвіть операції, які виконуються за допомогою платіжних

карток НСМЕП.

187

Розділ

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКІВ

Після вивчення цього розділу Ви зможете;

• з'ясувати ознаки класифікації банківських кредитів; & ознайомитися з умовами банківського кредитування;

• набути вміння оцінювати кредитоспроможність позичаль ника;

• пізнати форми забезпечення банківських кредитів:

• зрозуміти сутність та склад кредитного ризику;

• опанувати методи зниження кредитного ризику банку;

• набути вміння оцінювати кредитні послуги банку;

• ознайомитися з етапами процесу банківського кредитування;

• пояснити сутність та причини виникнення проблемних ^кредитів;

• засвоїти методи реабілітації та ліквідації проблемних кре­дитів.

9.1. КЛАСИФІКАЦІЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ

Банківські кредити можна класифікувати по-різному. Найбільш прагматичною можна вважати класифікацію, в основу якої покладено такі ознаки банківських кредитів: —термін використання;

• забезпечення;

• ступінь ризику;

• метод надання;

• спосіб повернення;

• строк повернення;

• характер визначення процента;

• спосіб сплати процента;

• кількість кредиторів;

• призначення.

Існують також банківські послуги кредитного характеру. За терміном використання розрізняють кредити:

— короткострокові;

ссредньострокові; довгострокові.

Короткострокові кредити надаються на строк до одного ро-ку. В українській банківській практиці вони є найпоширенішими.

Середньострокові кредити надаються на період від одного до трьох років, а довгострокові — понад три роки. Суттєвої різ­ниці між середньостроковими і довгостроковими кредитами не-має , тому банки України не виділяють їх окремо, хоча в країнах Заходу існує певне їх відокремлення.

Короткострокові кредити відрізняються від середньо- і довго-строкових не тільки терміном використання, а й об'єктами вкла-дення і джерелами повернення.

З участю короткострокового кредиту формується переважно Оборотний капітал товаровиробника (підприємця). Він опосеред-ковує переважно поточну діяльність позичальника, а джерелом його повернення є кошти, які вивільнилися з обороту внаслідок реалізації об'єкта (проекта), що був прокредитований, тобто по­точні грошові надходження.

З участю довгострокового кредиту здійснюється відтворення Основного капіталу й опосередковується інвестиційна діяльність Позичальника. Джерелом повернення такого кредиту є прибуток Від упровадження заходів, що прокредитовані, тобто їх економіч­ний ефект.

Згідно з критерієм забезпечення розрізняють кредити забезпе­чені, або ломбардні, і незабезпечені, або бланкові.

Більшість банківських кредитів надається під певне забезпе­чення. Забезпеченість — один із принципів банківського креди-тування. Формами забезпечення банківських кредитів в основно­му є рухоме і нерухоме майно позичальника.

Незабезпечені (бланкові) кредити становлять невелику частку у позичковому портфелі банків. Вони можуть надаватися при ви-сокому ступені довіри банку до позичальника. їх розмір, як пра­вило, обмежується власним капіталом банку. Найчастіше бланко-вий кредит надається інсайдерам банку, причому його розмір обмежується певною часткою банківських акцій, що належать ін-

сайдеру.

За ступенем ризику розрізняють дві групи банківських креди­тів - стандартні і з підвищеним ризиком.

До стандартних кредитів належать кредити, надані позича­льникам, що мають належну фінансову стійкість і забезпечують своєчасне і повне повернення раніше отриманих позик і сплату процентів за ними.

188 Банківські операції

Кредити з підвищеним ризиком — це кредити, які не мають забезпечення, а також числяться за клієнтами з нестійким фінан­совим станом, які порушують строки повернення раніше отрима­них позичок і сплати процентів за ними.

За методом надання розрізняють банківські позички, які кліє­нти одержують: одноразово; перманентно; гарантовано.

Одноразові позички -■— це позички, рішення про видачу яких приймається банком окремо за кожною позичкою на підставі за­яви та інших документів клієнта.

Перманентні позички надаються банками у міру виникнення у клієнтів потреби в межах розміру відкритої кредитної лінії. По­зички надаються, як правило, через безпосередню оплату з позич­кового рахунку розрахункових документів клієнта (доручень, чеків та ін.) без погодження з банком розміру окремих позичок і документального їх оформлення.

Гарантовані позички бувають двох видів:

• з попередньо обумовленою датою видачі;

• з видачею у міру виникнення в ній потреби.

Сутність гарантованої позичкової операції полягає у зо­бов'язанні банку надати клієнтові кредит при виникненні у нього потреби у визначеному розмірі протягом обумовленого терміну (як правило, кварталу).

Щодо способу повернення розрізняють позички, що поверта­ються:

— поступово (в розстрочку);

• водночас, тобто одноразовим платежем після закінчення строку;

• відповідно до особливих умов, передбачених у кредитних угодах;

• на вимогу кредитора;

• з регресією платежів.

Поступовий порядок погашення (в розстрочку) встановлю­ється щодо довгострокових кредитів, а також тих, які надаються перманентно відповідно до встановленої позичальником кредит­ної лінії.

Одноразовим платежем здійснюється повернення одноразо­вих короткострокових позичок, які опосередковують поточну ви­робничу діяльність підприємця. Для банківської практики Украї­ни це найпоширеніший спосіб розрахунків щодо боргів банкам.

Особливі умови повернення передбачаються при застосуванні окремих видів кредиту, зокрема контокорентного, за овердраф-том, під заставу векселів тощо. Особливість тут полягає в тому,

ЩО повернення позички здійснюється з ініціативи не позичальни­ка, що є загальною нормою, а банку через зарахування поточних Надходжень коштів безпосередньо на позичковий рахунок.

Па вимогу кредитора стягуються позички у тих випадках,

КОЛИ клієнт порушує принципи кредитування, зокрема цільовий

характер, строковість або не виконує умови кредитної угоди що-

до звітності та іншої обов'язкової інформації, яка має надаватися

банку

З регресією платежів повертаються кредити, які видані під гарантію, поручительство або інше боргове зобов'язання третьої

Особи.

За строком повернення банківські позички поділяються на:

— строкові;

—до запитання;

• прострочені;

• відстрочені (пролонговані).

Строкові позички надаються банком на строк, зафіксований у кредитній угоді. До строкових належить переважна більшість

банківських кредитів.

Позички до запитання, або безстрокові, надаються банками на невизначений строк. Клієнт зобов'язаний повернути таку по­зичку на першу вимогу банку. Якщо ж банк не вимагає повер­нення, то позичка сплачується на розсуд клієнта.

Простроченими вважають позички, за якими закінчилися строки повернення, встановлені в кредитних угодах між банком і позичальником, а кошти банку не повернені. Такі позички врахо­вують на окремому рахунку, і за ними клієнт мусить сплачувати підвищену процентну плату.

Відстрочені, або пролонговані, — це такі позички, за якими банком перенесені строки повернення на пізніший час. Для цього необхідне обґрунтоване клопотання позичальника. Пролонгація позички оформляється додатковою кредитною угодою і супрово­джується встановленням вищої процентної ставки.

За характером визначення процента банківські позички бувають:

• з фіксованою процентною ставкою;

• з плаваючою процентною ставкою.

Фіксована процентна ставка застосовується за згодою сто­рін (банку і позичальника) і притаманна стабільній економіці та короткостроковим кредитам.

Плаваюча процентна ставка є засобом зменшення ризику банківських втрат в умовах нестабільної економіки, значних тем­пів інфляції і при довгостроковому кредитуванні. У цих ситуаці-

191

190

Банківські операції

ях відповідно до кредитної угоди процентна ставка періодично переглядається і прив'язується, як правило, до облікової ставки центрального банку з урахуванням ситуації на кредитному ринку. За способом сплати процента розрізняються банківські позички:

• з виплатою процентів у міру використання позичкових ко­штів (звичайний кредит);

• з виплатою процента одночасно з одержанням позичкових коштів (дисконтний кредит).

За переважною більшістю банківських кредитів процент спла­чується через певний час після видачі (як правило, через місяць). Це — звичайні позички. На відміну від них надання дисконтного кредиту передбачає утримання процента (дисконту) одночасно з видачею позички. Прикладом такого кредиту є обліковий кредит, який надається через купівлю банком переказних векселів у кліє-нтів-векселедержателів.

За кількістю кредиторів банківські позички поділяються на такі, які:

• надаються одним банком;

• є синдикованими (або консорціальними);

• є паралельними.

Найпоширенішими є позички, які надаються одним банком.

Синдиковані позички надаються банківським консорціумом, у якому один із банків виконує роль менеджера, збирає з банків-учасників необхідну для клієнта суму ресурсів, складає з позича­льником кредитну угоду і надає позичку. Банк-менеджер розпо­діляє також процентний дохід від кредитної операції між банка­ми — учасниками консорціуму. За операції, що пов'язані з таким кредитуванням, банк-менеджер отримує відповідну грошову ви­нагороду.

Паралельні позички передбачають участь у їх наданні кількох банків, але кожний банк окремо оформляє кредит клієнту на од­накових погоджених умовах.

Розрізняють також кредити за критеріями суб'єктного й об'єктного призначення.

До кредитів суб'єктного призначення належать позички:

—торговельно-промисловим підприємцям;

• сільськогосподарським підприємцям;

• міжбанківські;

• небанківським фінансово-кредитним установам;

• органам влади.

Серед позичок об'єктного призначення розрізняють кредити:

— іпотечний;

споживчий;

контокорентний;

під цінні папери;

пов'язані з вексельним обігом. До банківських послуг, що мають кредитний характер, належать:

акцептний кредит;

а вальний кредит;

обліковий кредит;

факторинг;

форфейтинг. Докладніше особливості видачі і погашення окремих видів кредитів об'єктного характеру і застосування послуг кредитного характеру розглядаються нижче.

9.2. ПРИНЦИПИ Й УМОВИ КРЕДИТУВАННЯ

Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами мають принципи банківського кредитування. Банківське кредитування здійснюється за такими пранципами: строковість повернення, цільовий характер, забез-печеність та платність кредиту.

Принцип строковості повернення означає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час.

ВІД дотримання принципу строковості повернення кредиту за-лежить можливість надання нових позичок, оскільки одним із ре-сурсів кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу кредитування призводить до перетворення строкової заборгованості за позичками у прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок нові кре-дити, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладання по-зичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, за-ходи. Кредит надається позичальникові зазвичай на конкретну ЦІЛЬ, а не тому, що у нього виникла нагальна потреба в коштах. від дотримання цього принципу багато в чому залежить своєчас­ність, повернення позички, адже тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості позичок має захистити інтереси ба­нку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок не платоспроможності позичальника. Він означає, що проти забор гованості за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути певне майно (товари або цінні пане ри), яке враховується в активі його балансу або зобов'язання трі тьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.

Відсутність забезпечення може бути викликана як об'єктнії ними причинами, коли економічна природа кредиту не передба чає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб'єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи сніп підвищений ризик високими позичковими процентами. У процесі кредитування клієнтів банк вимагає не тільки повернення одер жаної позички, а й сплати процента за користування нею. В умо вах ринкових відносин процент є об'єктивним супутником кре диту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція І це акт комерційного продажу на певний час грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати й одержують, прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується центральним банком країни.

Здійснення кредитних операцій комерційних банків має від повідати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, що є в розпорядженні банку. Про кожний випадок надання позичальнп кові кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Націона-льний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, вра хованими векселями та 100 % суми позабалансових зобов'язані,, виданих одному позичальникові, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком, стосовно всіх по зичальників, з урахуванням 100 % позабалансових зобов'язані, банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з дотриман-ням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'яз кових, страхових і резервних фондів.

Розділ 9. Основи організації кредитних операцій банків 193

Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, за-реєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту приймаються колегіально (кре­дитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) й оформля-ється протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредиту-ванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; грани­чні розміри кредиту на одного позичальника; методику оціню-Вання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах з дотри­манням таких умов:

— оцінки установою банку кредитоспроможності позичальни-ка, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

• кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

• позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного Капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити (незабезпечені май­ном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, які перебувають в їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків гос­подарської діяльності позичальника; на формування та збільшен­ня статутного фонду клієнта; на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за кон-юкорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товар­но-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають простро­чену заборгованість за раніше отриманими позичками і неспла-ченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з Кредитною заявкою, до складу якої входить певний пакет доку­ментів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і пози­чальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного

194

Банківські операції

договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспромо­жність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господар­ської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачаються: мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів й основного боргу, права, зобов'язання, відпо­відальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування, періодичність їх подання банку, можливість про­ведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труд­нощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим по­гашення кредиту у строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальникові відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку по­гашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатко­вою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашен­ня кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичаль­ника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і через зарахування коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стя­гнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це має бути перед­бачено кредитною угодою.

Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок,

на якму обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому

відбивають, з одного боку (за дебетом), заборгованість банку і всі

платежі зрахунку за дорученням клієнта, а з іншого (за креди-

том)- надходження коштів у банк від платників, у вигляді вкладів, повернення позичок тощо.

Контокорентний рахунок поєднує позичковий рахунок з поточ­ним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції на ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним

і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. При виник-

ненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичаль-ника банк має право застосовувати економічні і правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника викорис-

тання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від

контролю банку, надання недостовірної звітності й запущеності

бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а та­кож у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпече-ним банк має право висунути вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі спрямуванням стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний

договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо-

бов'язань позичальника за кредитним договором.

У випадку несвоєчасного погашення боргу за кредитами та Процентами і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, пе-рдбачениx кредитним договором.

У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку.

Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язань щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може зверну-тися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З мітою прискорення розрахунків за простроченими кредита-ми банк може використовувати такі форми, як відступлення пра­ва вимоги та переведення боргу.

Згідно зі ст. 197 Цивільного кодексу України в період дії зо-

бов'язань , може відбуватися заміна кредитора або боржника.

Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями

196 Ьанківські операції

іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення правгі вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмо­вою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між пер­винним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного бан­ку, який видав позику первинному боржнику.

9.3. ОЦІНКА КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПОЗИЧАЛЬНИКА

До укладання кредитної угоди, як зазначалося вище, фа­хівець банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспромож­ність потенційного позичальника, тобто його здатність своєчасно повернути позичку, вивчити фактори, які можуть спровокувати її неповерріення.

Збереження основної суми боргу є одним із головних принци­пів, який завжди має дотримуватися при здійсненні банком пози­чкової операції. Тому оцінювання якості потенційного позичаль­ника є одним із важливих етапів процесу кредитування. При цьому особливе значення має встановлення обґрунтованості кре­диту. Жодні додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кри­зовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обгрунтованою.

Одним з елементів оцінювання кредитоспроможності є з'ясу­вання персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку має зосереджуватися на таких моментах, як репута­ція, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна за­безпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кре­диторами в минулому.

Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, лі­квідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного та оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою.

Оскільки банк як кредитор може мати різних клієнтів — під­приємницькі структури (юридичні особи), фізичні особи і банки, оцінювання їх кредитоспроможності здійснюється неоднаково.

Критерії оцінювання фінансового стану позичальника встано влюються кожним банком самостійно, його внутрішніми поло женнями щодо проведення активних (кредитних) операцій та мс

тодикою оцінювання фінансового стану позичальника з ураху-

ванням результатів аналізу їх балансів, звітів про фінансові ре-

зуультати тощо.

«Фінансовий стан позичальника банк оцінює в кожному випад-ку укладання договору про здійснення кредитної операції, а на-далі- не рідше одного разу на три місяці, а якщо позичальни­ком є банк — не рідше ніж один раз на місяць.

Згідно з положенням НБУ «Про порядок формування та вико-ристання резерву для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями банків» від 6 липня 2000 р. вимоги щодо оці­нивання фінансового стану позичальника, рекомендовані НБУ, є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встано­влювати додаткові критерії такого оцінювання, що підвищують Вимоги до позичальників з метою адекватного оцінювання кре­дитних ризиків та належного контролю за ними.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та від­повідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значущості) серед інших показників, які можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником зобов'язань за Кредитними операціями.

Вагомість кожного показника визначається індивідуально для кожної групи позичальників залежно від кредитної політики бан-

ку, особливостей клієнта (галузь економіки, сезонність виробни-цтва, обіговість коштів тощо), ліквідності балансу, становища на ринку тощо.

Для оцінювання фінансового стану позичальника — юридич­ної особи банк має враховувати такі основні економічні показни-ки його діяльності:

• платоспроможність;

• фінансова стійкість;

• рентабельність (у динаміці);

• оборот за рахунками;

• склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгова­ності.

Платоспроможність позичальника визначається за показника­ми (коефіцієнтами) ліквідності:

• миттєвої — КЛ1;

• поточної — KЛ2;

• загальної — КЛ3.

(9.1)

де Пч- чистий прибуток; А- активи.

Банківські операції

де А_в — високоліквідні активи (грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції);

З_п — поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Оптимальне теоретичне значення показника КЛі — не менше 0,2.

(9.2)

де А_л — ліквідні активи, що складаються з високоліквідних акти­вів (А_в), дебіторської заборгованості, векселів одержаних.

Оптимальне теоретичне значення показника КЛ2 — не менше 0,5.

(9.3)

де Ао — оборотні активи.

Оптимальне теоретичне значення показника КЛ₃ — не менше

_2,0

Фінансова стійкість позичальника визначається за допомогою

коефіцієнтів:

• маневреності власних коштів (КМ);

• незалежності (КН).

(9.4)

де К_в — власний капітал; Ан — необоротні активи.

Оптимальне теоретичне значення показника КМ — не менше 0,5. Він характеризує ступінь мобільності використання власних коштів.

(9.5)

де К₃ — залучені кошти (довгострокові та поточні зобов'язання).

Оптимальне теоретичне значення показника КН — не більше ніж 1,0. Він характеризує ступінь фінансового ризику.

Рентабельність позичальника визначається за двома показни­ками:

—рентабельність активів (Р_А);

— рентабельність продажу (Р_п).

199

(9.6)

де Ор- обсяг реалізації продукції (без ПДВ).

Обороти за рахунками. Розраховується відношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та процентами за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів).

(9.8)

_{де Нс.м} — середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів); Ск- сума кредиту та процентів за ним; п -кількість місяців дії кредитної угоди;

Зм-щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо);

Зі-податкові платежі та суми інших зобов'язань перед кре­диторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кре­дитної угоди (за даними останнього балансу).

По сезонних підприємствах середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.

Оптимальне теоретичне значення показника К — не менше 1,5. Також можуть бути враховані суб'єктивні чинники, що харак-теризуються такими показниками:

-ринкова позиція позичальника та його залежність від цик-лічних і структурних змін в економіці загалом та в промисловості

-наявність державних замовлень і державна підтримка иози-

чальника;

-ефективність управління позичальника; -професіоналізм керівництва та його ділова репутація. Крім наведених показників, можуть застосовуватися й інші, які можна об'єднати в певні групи показників:

200

Банківські операції

• погашення боргу; —ділової активності;

• прибутковості;

• використання основного капіталу.

У групу показників погашення боргу входять коефіцієнти:

• грошового потоку (К1;

• процентних виплат (К2).

(9.9)

де П_с — прибуток після сплати податків;

А — амортизація;

Д — дивіденди

З — зобов'язання, строком виконання до одного року.

Коефіцієнт грошового потоку показує, яка частина грошових надходжень клієнта спрямовується на покриття основного боргу і процентів за позичками, строком повернення до одного року. Чим нижчий коефіцієнт грошового потоку, тим менший резерв міцності для погашення боргів. При значенні коефіцієнта, що до­рівнює 1, забезпечується фінансова стабільність клієнта.

(9.10)

де Пі — прибуток до сплати податків;

ПП — процентні платежі.

Коефіцієнт процентних виплат дає змогу оцінити, у скільки разів прибуток клієнта перевищує процентні платежі за позичка­ми. Він не може бути меншим за 1, інакше здатність клієнта по­вернути позичку опиниться під загрозою.

Показники ділової активності складаються з трьох коефіцієн­тів оборотності:

—дебіторської заборгованості (Кз);

• запасів і витрат (К₄);

• кредиторської заборгованості (К5).

де Д с.р. — середня сума дебіторських рахунків; СПК — сума продажу у кредит.

(9.11)

Абсолютне значення цього показника важливе тільки для порі-

вняння з аналогічним показником інших підприємств-родичів або

показників попередніх періодів даного підприємства. Він дає мож-

ливістьоцінити швидкість оплати рахунків позичальника. Збіль-

шення значення показника оборотності дебіторської заборгованос-

ті вказує на уповільнення швидкості платежів на користь пози-

чальника, а зменшення — на прискорення такої швидкості.

(9.12)

де ЗЗ - запаси і затрати; СТ - собівартість проданих товарів і послуг. Як і попередній показник, він використовується тільки для порівняння. Висока оборотність свідчить про ефективне викорис-тання ресурсів, але вона може бути передвісником виснаження запасів і незадоволеного попиту споживачів.

(9.13)

де Ро- рахунки до оплати; СК —сума купівлі.

І цей показник використовується для порівняння, він дає змо-гу оцінити швидкість оплати клієнтом рахунків постачальників, Підвищення коефіцієнта оборотності кредиторської заборговано-сті може вказувати на проблеми з надходженням готівки, а зни-ження - на дострокову сплату рахунків. Показники прибутковості включають: рентабельність підприємства (Рі); рентабельність акціонерного капіталу (Р₂); рентабельність витрат (Рз).

(9.14)

ЧП - чистий прибуток;

СЗКоб — середній залишок оборотного капіталу; СЗК_0С —- середній залишок основного капіталу.

(9.15)

АК- акціонерний капітал.

202

Банківські операції

де 3 — затрати.

Наведені показники рентабельності не мають певних стандар­тів, їх використовують у динаміці і для порівняння з аналогічни­ми показниками інших підприємств даної галузі господарювання.

Оцінювання фінансового стану позичальника — комерційного банку здійснюється на підставі:

— аналізу дотримання ним економічних нормативів та показ­ників діяльності, передбачених нормативними актами Націона­льного банку України;

• аналізу прибутків та збитків;

• аналізу якості активів та пасивів;

— створення резервів для покриття можливих втрат від актив­них операцій;

— виконання зобов'язань комерційним банком у минулому;

^— якості банківського менеджменту.

При оцінюванні фінансового стану позичальника — фізичної особи мають бути враховані:

— соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;

— сімейний стан клієнта;

— вік та здоров'я клієнта; —доходи і витрати клієнта;

— інтенсивність користування банківськими позичками у ми­нулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

— зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

Головним джерелом інформації про фінансовий стан потен ційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про наявність майна, а також розрахунки певних показників, зроблених на підставі цієї звітності. Але це не вичер­пує всіх відомостей про клієнта. Є ще інші джерела, до яких на лежать архіви банку, інформація від інших фінансово-кредитних установ, економічна преса тощо.

Банк-кредитор має право вимагати у клієнта список банків і фінансових установ, з якими він має і мав відносини в минулому. Він повинен з'ясувати питання про стан поточних розрахунки» клієнта з постачальниками, своїми працівниками.

203

Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повертати борги, а отже, і про можливість укладення з ним кредитної угоди.

9.4. ФОРМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОВЕРНЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ПОЗИЧОК

Під формою забезпечення повернення банківської по-

зичкислід розуміти конкретне джерело погашення боргу, юри-дичне оформлення права кредитора на його використання, орга­нызацыю контролю банку за достатністю даного джерела.

Основною передумовою повернення банківської позички є ці-

льові грошові надходження, дохід, прибуток від реалізації

об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція

Пов'язана з певним ризиком. Тобто можлива ситуація, що пози-

чальник не зможе одержати достатньої суми цільових грошових

надходжень, доходу, прибутку і тому не забезпечить своєчасного Повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми страхування повернення боргу або певні гарантії.

Отже, у банківській практиці використовуються два джерела погашення позичок — первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре­дитній угоді первинне джерело погашення позички. Але першо-

класні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників,

тому здебільшого банки змушені застосовувати, поряд з первин-ними, і вторинні (додаткові) засоби захисту від кредитного ризи-ку, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.

В Україні згідно з чинним законодавством банки можуть ви-

користовувати такі форми забезпечення позичок:

застава;

гарантія;

перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків

до третьої особи; іпотека;

страхова угода (поліс). Застава - - це спосіб забезпечення зобов'язання. Найпо­ширенішою є застава, обумовлена договором, коли боржник добровільно віддає майно в заставу й оформляє це угодою з

кредетором.

204

Заставою може бути забезпечена тільки дійсна вимога. Цс означає, що договір застави не має самостійного характеру, тобто його не можна укладати поза договором, виконання якого він за безпечує.

Предметом застави може бути будь-яке майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем, ; також цінні папери і майнові права.

Заставне майно мусить мати:

• високу ліквідність, тобто здатність до конвертації в грошові кошти;

• здатність до тривалого зберігання (як правило, протягом терміну користування позичкою);

— стабільні ціни;

— низькі витрати щодо зберігання і реалізації; —легкий доступ для контролю. Кредитор-заставодержатель має право реалізувати заставне

майно, якщо забезпечене ним зобов'язання не буде виконано, Кредитор має право у разі невиконання боржником-заставодав-цем забезпеченого заставою зобов'язання отримати задоволення претензій з вартості заставного майна раніше інших кредиторів боржника.

Застава повинна забезпечити не тільки повернення позички, а й сплату процентів і пені за договором. Вартість застави має бути вищою, ніж розмір позички.

Зразок договору про заставу наведений у дод. 14.

Гарантія (поручительство) — це угода, яка укладається між банком і гарантом через видачу останнім гарантійного листа і прийняття цього листа до виконання банком. Гарантами можуть бути будь-які фінансово стабільні юридичні особи (підприємст­ва) і банки. Найвагомішою вважається банківська гарантія.

Строк дії гарантії встановлюється зазвичай на 10—15 діб бі­льше від строку погашення позички, повернення якої забезпечене гарантією.

Гарантійний лист складається в двох примірниках. Один при­мірник гарантійного листа з відміткою банку, що обслуговує га­ранта, про прийняття гарантії подається до банку позичальника, після чого здійснюється кредитування під гарантію.

Якщо позичальник не повертає у встановлений строк боргу, забезпеченого гарантією, несплачена позичка стягується у без-спірному порядку з рахунку гаранта.

Зразок гарантійного листа (договору-поручительства) наведе ний у дод. 15.

205

Перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків Позильника до третьої особи означає передавання банку-кредитору права спрямовувати виручку за цими вимогами і раху-нками безпосередньо на погашення позички при настанні строку її повернення

Цесія здійснюється на підставі складеної між банком і позича-льником угоди, у якій вказується сума вимог і рахунків, що пере-відступляться, та інші умови.

Якщо позичальник має поточний рахунок у даному банку, то угоду про перевідступлення можна не складати, а обумовити цю умову (цесію) у кредитній угоді.

Іпотека — це різновид застави нерухомого майна (здебільшо-го землі і будівель) з метою одержання позички в банку. Іпотека надає право банку переважного задоволення його вимог до бор-

жника в межах вартості зареєстрованої застави. У разі неплато-спроможності боржника вимоги кредитора задовольняються за

рахунок виручки від реалізованого майна.

При використанні такої форми забезпечення зобов'язань по-зичальника перед банком, як страхування відповідальності, клі-єнт надає банку страхове свідоцтво (поліс) або інші документи,

які підтверджують факт страхування клієнтом кредитної опе-рації. Банк повинен переконатися в наявності у страховика не-

обхідних фондів страхування, тобто в його платоспроможності.

Банк може самостійно застрахувати позичку, що надається за допомогою укладання зі страховою установою угоди про добро­вільне страхування кредитного ризику. У цьому разі сума стра-хових внесків додається до плати за користування позичкою.

Зразок договору страхування наведений у дод. 16.

Формою забезпечення виконання зобов'язань є також стяг-нення пені і штрафів. Пенею є визначена законом або угодою Грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, зокрема у випадку прострочення виконання.

Стягнення пені передбачається в кредитній угоді і застосову-ється у разі несвоєчасної сплати процентів за користування кре­дитом і несвоєчасного повернення позички. Пеня визначається в процентному відношенні до суми зобов'язання, яке прострочене, і нараховується в установленому розмірі за кожний день про-строчення платежу.

Однією з форм страхування кредитного ризику є створення банком резервів для покриття можливих втрат від кредитних операцій. Детально про це йдеться в розд. 10.1.

9.5. КРЕДИТНИЙ РИЗИК: ВИЗНАЧЕННЯ І МІНІМІЗАЦІЯ ВТРАТ

Кредитний ризик — це ризик несплати у визначений строк основного боргу і процентів за позичками, що належать кредитору.

При визначенні кредитного ризику необхідно враховувати та­кі фактори, як репутація; можливість; капітал; умови; застава.

Репутація полягає у бажанні і рішучості позичальника пога-сити свої зобов'язання перед банком. Репутацію позичальника банкір може визначити тільки тоді, коли він достатньо добре че рез особисті стосунки вивчив клієнта.

Банкіру варто пам'ятати, що не є винятком такі ситуації, ко­ли потенційний позичальник свідомо не має наміру повертати позичку, одержану в банку. Тому тільки впевненість банкіра у чесності і порядності позичальника може бути підставою для довіри до нього.

Можливість — це здатність позичальника отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що бу­дуть прокредитовані, ефективно керувати грошовими потоками, з тим щоб забезпечити повне і своєчасне погашення кредитної за­боргованості і процентів по ній.

Висока особиста репутація клієнта має бути підкріплена його менеджерськими здібностями. Якщо у підприємця справи загалом ідуть кепсько, то у банкіра не може бути впевненості, що заходи (проект), які він (підприємець) планує здійснити зі рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Водночас не мо-жна вважати, що хороші справи на підприємстві в цілому зав жди є надійною запорукою ефективного впровадження нового заходу, реалізація якого потребує кредиту. Тому фактор «мож­ливість» необхідно враховувати як при оцінюванні роботи клі­єнта в цілому, так і стосовно тієї справи, яку пропонується про-кредитувати.

Капітал. Цей фактор означає, що потенційний позичальник повинен мати певну суму власного капіталу, яка буде використа-на в проекті, що кредитуватиметься. Інакше кажучи, позичальник мусить розділити кредитний ризик з банком.

Для світової банківської практики характерно, що частка вла-сного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить близько ЗО % його вартості, 70 % вартості проекту банк кредитує.

207

Умови. Згідно з цим фактором банкір мусить добре знати стан

місцевої, регіональної і національної економіки, а також умови

Господарювання позичальника, здійснювати їх періодичний

огляд і прогнозування.

Неоднакові економічні умови та прогнози для окремих галу-зей господарства свідчать про те, що критерії для надання пози­чок мають бути різними.

Застава. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слабкість інших параметрів кредитної угоди. Однак ба­нкіру необхідно звертати увагу на якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позички і як часто ця вартість змінюється.

У банківській практиці застосовуються певні заходи, спрямо-вані на мінімізацію втрат від кредитного ризику, а саме: лімітування;

дотримання нормативів кредитного ризику; диверсифікація;

вивчення й оцінювання кредитоспроможності позичальника; отримання від клієнтів достатнього і якісного забезпечення; оперативність при стягненні боргу; страхування;

визначення кредитної політики;

підтримання оптимальної структури заборгованості за кре­дитами;

формування резервів. Лімітування — це встановлення межі кредиту. Межа (ліміт) кредиту може встановлюватися окремим позичальникам, групі однотипних позичальників, галузі господарства. Це дає змогу уникнути ризику концентрації кредитних вкладень в окремих суб'єктів, що зменшує вірогідність можливих втрат від кредит­них операцій.

Лімітуватися можуть також права окремих банківських мене-джерів і структур щодо ухвалення рішення про надання кредиту.

Розрахунок ліміту кредитування здійснюється на підставі фі­нансових показників позичальника і прогнозування його майбут­ніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фі-

нагслвих результатів діяльності суб'єкта, що кредитується, за

квартальний термін. Через квартал необхідно робити уточнення

потреб і можливостей позичальників.

Комерційні банки використовують таку форму лімітування

кредитів, як кредитна лінія. Вона являє собою юридично офор-

мленезобов'язання банку перед позичальником надавати йому

209

Банківські операції

208

Основи організації кредитних операцій банків

протягом певного терміну (від кварталу до року) позички в ме­жах узгодженої суми.

Кредитна лінія встановлюється у разі тривалих зв'язків між банком і позичальником. Вона має кілька переваг порівняно з од­норазовим кредитом. Позичальник має змогу точніше оцінити перспективи свого розвитку, скоротити витрати часу, пов'язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. За­значені переваги стосуються і банку. При цьому у нього з'являється можливість детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника.

Установивши кредитну лінію, банк, незалежно від ситуації на ринку позичкових капіталів, зобов'язується надавати кредити у повній відповідності до укладеної кредитної угоди.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів може здійснюва­тися в системі одного банку, і «розмір» права на видачу кредиту залежить від рівня кваліфікації відповідного фахівця та обсягу капіталу, яким оперує банківська установа (відділення, філія тощо).

Зазначене вище лімітування — це засіб захисту від кредитного ризику, який застосовується з ініціативи банку-кредитора. Існує певне лімітування, ініціатором якого є центральний банк (Націо­нальний банк України). Це нормативи кредитного ризику, які є складовою економічних нормативів регулювання банківської ді­яльності. Вони обмежують кредит одному позичальникові (вели­кий кредит, кредит інсайдерам тощо).

Про такі засоби мінімізації кредитного ризику, як вивчення її оцінювання кредитоспроможності позичальника та отримання від клієнтів достатнього і якісного забезпечення, детально йшло­ся у попередніх розділах.

Оперативність при стягненні боргу передбачає обов'язок бан­ку підтримувати з позичальником контакт протягом усього тер­міну користування позичкою. Банку необхідно уважно стежині за станом справ у клієнта і в разі виникнення у нього проблемних ситуацій, які можуть спричинити несплату боргу, вжити необхід­них упереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Страхування кредитних операцій означає, що банки повинні створювати страхові фонди, а також можуть страхувати за раху­нок клієнтів окремі високоризиковані кредитні угоди у спеціалі­зованих страхових установах.

Визначення найбільш придатної на даний час і для даного ба­нку кредитної політики сприяє ефективному використанню позич­кових ресурсів.

Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів ба­нку становить до 30 %, то це означає, що банк проводить досить обережну кредитну політику і забезпечує свою прибутковість за рахунок менш ризикованих активних операцій. Але в цьому разі банк втрачає значний сегмент фінансового ринку. Таке співвід­ношення між кредитами і робочими активами більш бажане для новоствореного банку, який ще не має достатнього досвіду кре­дитної роботи.

У разі поміркованої кредитної політики частка кредитів у ро-бочих активах перебуває в межах 30—50 %. Така політика при­таманна стабільним і надійним банкам, які мають достатній до-свід кредитної роботи.

Частка кредитів, що перевищує 50 % робочих активів, свід­чить, про агресивну кредитну політику банку. Вона може бути об-Грунтованою тільки надприбутками і не може бути тривалою. Слід пам'ятати, що чим більша частка кредитів у робочих акти-вах і триваліший часовий термін її існування, тим вищий рівень

ризику.

Велике значення для мінімізації втрат від кредитного ризику

має підтримання оптимальної структури кредитного портфеля

комерційного банку. За методикою НБУ кредитний портфель ко-

мерційного банку складається з таких кредитів: стандартних, під

Контролем, субстандартних, сумнівних, безнадійних.

Досвід роботи багатьох банків свідчить, що оптимальним мо­жна вважати кредитний портфель, у якому консолідована забор-гованість за позичками розподілена так: стандартні позички — 22 %; під контролем — 38 %; субстандартні — 30 %; сумнівні — 5 %; безнадійні — 5 %. Дуже важливим заходом, спрямованим на покриття можливих Втрат від кредитного ризику, є створення загального і спеціаль­ного резервів. Частина цих резервів формується одночасно з на-

данням кредиту, а частина — у разі виникнення проблемних по-

зичок(див. підрозд. 10.1).

Кредитний ризик має місце в усіх видах діяльності банку, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або по-зичальника. Він виникає щоразу, коли банк надає кошти, бере зо-бов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ри­зикує ними відповідно до умов угод.

Кредитний ризик розділяють на індивідуальний та портфельний.

210

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий кон-кретний контрагент банку — позичальник, боржник, емітет цін-них паперів. Оцінювання індивідуального кредитного ризик) пе-

редбачає оцінювання кредитоспроможності такого окремого

контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями

Розрізняють такі складові індивідуального кредитного ризику:

• кредитний ризик щодо позичальника;

• кредитний ризик щодо способу забезпечення позики;

• кредитний ризик щодо кредитної угоди.

Кредитний ризик щодо позичальника — ймовірність того, що

кредит буде переведений до розряду проблемних (пролонгований

або винесений на прострочення). Отже, кредитний ризик щодо

позичальника відображає ймовірність невиконання позичальни-ком своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згід-но з умовами кредитного договору з урахуванням впливу ксрова-них і некерованих чинників.

Кредитний ризик щодо способу забезпечення позички - того, що банку не вдасться за рахунок забезпечення позики покрити можливі втрати через невиконання позичальником своїх зо-бов'язань. Забезпеченням позики найчастіше є гарантія (порука) страхування та застава.

Кредитний ризик щодо кредитної угоди відображає імовір-ність невиконання позичальником своїх зобов'язань перед бан-ком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного довго-ру, при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі

СКОрИСТаТИСЯ Забезпеченням ПОЗИЧКИ ДЛЯ ПОКрИТТЯ МОжливих

втрат від неї. Отже, кредитний ризик щодо кредитної угоди (Р(С)) — це добуток кредитного ризику щодо позичальника на кредитний ризик щодо способу забезпечення позички:

Звідси випливає, що кредитний ризик щодо кредитної угоди завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнювати йому в разі відсутності забезпечення позички Для оцінювання кредитного ризику щодо кредитної угоди можна

використовувати показники ймовірності та зваженого кредитного

ризику. Зважений кредитний ризик (sp) — це добуток кредитного ризику щодо кредитної угоди (Р(С)) на суму позики (s;

211

Портфельний кредитний ризик — імовірність ризиковості кредитно портфеля (сукупності всіх кредитних угод) комерцій­ног банку. Портфельний кредитний ризик проявляється у змен-|шенні вартості активів банку (іншій, ніж у разі зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику

є сукупна заборгованість перед банком за операціями, яким при-таманний кредитний ризик (кредитний портфель, портфель цін-них паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо).

Оцінювання портфельного кредитного ризику передбачає урахування концентрації та диверсифікації активів банку. Для

оцінювання портфельного кредитного ризику доцільним є вико-

ристання системи кількісних показників економічного ризику з відповідними модифікаціями формул для їх розрахунку.

Методи управління банківськими ризиками

Методи уникнення кредитного ризику є найпростішими

та найбільш рішучими методами управління банківськими ризика-

що передбачають ухилення від ризикованої кредитної діяльно-

сті. Методи уникнення можна застосовувати лише до внутрішніх

банківських ризиків, а не зовнішніх. Ці методи обмежені у практи-

чному застосуванні, оскільки призводять до відмови від певних ви-

дів кредитної діяльності і, відповідно, до втрати доходів. Уникаючи

ризику, банк позбавляє себе можливості отримати не тільки поточ-

ний прибуток, а й додатковий прибуток у майбутньому. Тому за-

стосування цих методів у банківській практиці не є поширеним. Методи ухилення від кредитного ризику досить активно вико-

ристовуються комерційними банками, однак їх застосування мо-

жливе лише у тому разі, якщо банк має повну інформацію про

ризики.Насамперед ідеться про те, що необхідно знати як якісні,

так і кількісні параметри кредитного ризику. Неправильна оцінка

Кредитного ризику і відповідно ухилення від нього можуть спри-

чинити врату потенційних клієнтів, що призведе до втрати мож-

ливих прибутків.

З метою зменшення ризиків, що виникають при обслуговуванні

юридичних та фізичних осіб у вітчизняних комерційних банках

унаслідок неповної інформації про клієнта, НБУ створено єдину

Інформаційну систему «Реєстр позичальників» (ЄІС «Реєстр пози-

чальників»). ЄІС «Реєстр позичальників» забезпечує облік клієнтів

коерційних банків України, які мають прострочену заборгованість

за кредитами, збереження банківської інформації про клієнтів і до-

стих уповеоважених осіб банків до інформації про клієнта.

212

Згідно з положенням ЄІС «Реєстр позичальників» функціонує на добровільних, договірних засадах. Для участі у ній банки по-винні укласти з НБУ договір на отримання інформаційнійно-довідкових послуг. Звертаючись до ЄІС «Реєстр позичальників" банки несуть витрати тільки на електронну пошту, у разі при

ймання і передавання інформації. Окрім того, вони за власний

рахунок повинні адаптувати внутрішньобанківські інформаційні системи для роботи з ЄІС «Реєстр позичальників». ЄІС «Реєстр позичальників» почала функціонувати з 1 жовтня 2001 р.

КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ ЗНИЖЕННЯ КРЕДИТНОГО РИЗИКУ БАНКУ

Рис. 9.1. Класифікація методів зниження кредитного ризику

Методи зниження кредитного ризику банку не мають за мету усунення ризику, а лише його зниження та спрямовані на забез-печення отримання банком відповідної винагороди за прийняття

213

Основи організації кредитних операцій банків

ризику. Методи зниження кредитного ризику (коли банк приймає ризик) поділяються на методи самостійного зниження та методи трансферу (див. рис. 9.1).

Методи самостійного зниження кредитного ризику дають можливість банку знизити або ймовірність збитків, або величину негативних наслідків за рахунок власних коштів та засобів, що є у розпорядженні банку. Отже, методи самостійного зниження кредитного ризику дають змогу банку покривати збитки, у разі їх Виникнення, за рахунок власних коштів, покладаючись лише на свій досвід та свої можливості.

Основними методами зниження кредитного ризику на рівні креедитного портфеля є: авторизація;

дотримання нормативів кредитного ризику; резервування;

компенсація ризику за рахунок поточного прибутку; диверсифікація; лімітування; моніторинг та контроль. Одниміз методів управління кредитним ризиком є вирішення проблеми авторизації, тобто того, як і хто у банку приймає рі-

шення про безпосереднє надання того чи іншого кредиту. Трьома

класичними варіантами авторизації є:

І) індивідуальна авторизація — рішення про надання кредиту

Приймається одним працівником банку у межах його власних по-

воноважень. Індивідуальна авторизація не є популярною у вітчиз-

няних банках;

2)колективна авторизація — два чи більше працівників банку

об'єднують свої індивідуальні повноваження для надання креди-

ту. Прикладом індивідуальної авторизації, може бути ситуація

коли два менеджери, кожний з яких має повноваження на автори-

зацію кредиту на суму 25 000 грн, об'єднуються для надання

кредиту в розмірі 50 000 грн;

3)колегіальна авторизація — питання про надання кредиту розглядається спеціально утвореною з цією метою постійно дію-

чою групою. Нині найпопулярнішим методом вирішення про-

блеми авторизації є метод кредитної ради. За такого методу бан-ки встановлюють ліміт, за межею якого рішення про надання кредиту приймається виключно комітетом. Тобто авторизація кредитним комітетом застосовується разом з іншими формами

авторизації; банк може створювати кілька кредитних комітетів з

розподіленням сфери їхньої діяльності за географічним принци-

214

пом, за сумою кредитів тощо. До кредитного комітету мають входити такі посадові особи: один із керівників банку, співробіт-ники служби безпеки і кредитного підрозділу, юрист, головний бухгалтер, окремі засновники та найбільші акціонери банку.

Диверсифікація кредитного портфеля є найдешевшим методом зменшення ризику неплатежу за позичкою. Сам метод диветси-фікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як харак-теристиками (розмір капіталу, форма власності), так і умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Тобто, як стверджує П. Роуз, відбувається диверсифікація джерел отри-мання і використання коштів банку.

Виділяють такі основні види диверсифікації, що застосову-ються комерційними банками: галузеву, географічну, портфель-ну, продуктів та послуг.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між кліє-тами, які здійснюють свою діяльність у різних галузях економіки. Для зниження кредитного ризику вирішальне значення мас добір галузей для подальшого їх кредитування, який повинен грунтува-ти ся на результатах різноманітних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галу-зях із протилежними фазами коливань ділового циклу.

Входження на нові ринки може стати початком географічної диверсифікації, якщо вони мають економічні характеристики, відмінні від характеристик тих ринків, котрі банк уже обслуго-вує. Отже, географічна диверсифікація полягає в розподілі кре-дитів між позичальниками, які перебувають у різних населених пунктах, регіонах або країнах. Географічна диверсифікація до-ступна лише великим банкам, що мають розгалужену мережу фі-лій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати

вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних

потрясінь, які впливають на фінансовий стан позичальників.

Портфельна диверсифікація означає розподілення кредитів

банку між широким колом клієнтів, у тому числі великими і ма-лими компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними

особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми

господарствами тощо з різноманітними джерелами доходу і за-ставою.

Диверсифікація продуктів та послуг являє собою пропозицію широкого кола фінансових послуг з метою зменшення ризику зниження доходів за окремою послугою або невеликим числом послуг, що пропонуються банком. Важливішого причиною розви-

тку нових послуг є диверсифікація ризику, пов'язаного з пакетом існуючих банківських послуг. Такий перерозподіл ризику через Продаж нових послуг може знизити ризик для окремого банку.

Метод диверсифікації треба застосовувати зважено та обере-жно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, урахо-вуючи можливості самого банку і рівень підготовки кадрів. Ди-версифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Основною Причиною цього є недостатня кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галу-зях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають, практичний досвід роботи з різними категоріями клієнтів.

Лімітування, близький до диверсифікації метод зниження кредитного ризику, полягає у встановленні максимально .допус-тимих розмірів (граничних меж) щодо кредитних операцій банку, певних галузей, клієнтів, регіонів, країн. Завдяки встановленню лімітів за кредитними операціями банкам вдається уникнути кри-тичних втрат унаслідок необдуманої концентрації будь-якого ви-ду ризику, а також диверсифікувати свої портфелі та забезпечити стабільні прибутки.

При лімітуванні кредитних операцій виділяють такі групи лімітів: ліміти країни; ліміти галузі; ліміти позичальників;

ліміти на обсяг і структуру кредитного портфеля.

Ризик країни взагалі складається з двох елементів: кредитного

ризику зарубіжного позичальника (ризик того, що зарубіжний

позичальник не зможе виконати своїх зобов'язань) та трансфер-

ного ризику (ризик того, що зарубіжний партнер не зможе вико-

нати кредитних зобов'язань через проблеми з обміном валют).

Добре відомо, що в деяких галузях періоди надвисокої прибу-

тковості чергуються з періодами, коли підприємства не можуть

досягти навіть середнього рівня прибутковості. Є багато прикла-дів того, коли банки зазнають значних втрат, концентруючи кре-дити в таких галузях, як сільське господарство, паливно-енерге-

тичний КОМПЛеКС ТОЩО.

Щодо ліміту позичальника, то банк, крім простого обмеження

суми, яка може бути надана одному підприємству, може встанов-

лювати ще кілька додаткових показників, що стосуються розміру

власного капіталу підприємства, його основних та обігових кош-

тів, Прибутковості, рентабельності тощо.

216

217

9. Основи організації кредитних операцій банків

Що стосується лімітів на обсяг і структуру кредитного портфеля, то вони повинні встановлюватися виходячи з таких міркувань: достатності капіталу, диверсифікації застави і підтри-

мки необхідного рівня ліквідності банку. Важливо зазначити, що

ліміти на обсяг і структуру кредитного портфеля відображають, по суті, реальні фінансові можливості банку. Тому такі ліміти

обов'язково повинні враховуватися при розгляді питань щодо

укладання кредитних угод на будь-якому рівні прийняття рішень

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір по-зички чи напряму кредитування і обчислюються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому виразі), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу бан-ку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показ-ники.

Формування резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні кредитного портфеля, що служить для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними опе-раціями підвищують надійність і стабільність банківської систе-ми в цілому.

Резерв на можливі втрати за кредитами повинен створюватися відповідно до принципів міжнародних стандартів бухгалтерсько-го обліку та звітності. Такими є принцип обережності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операці-ями, і принцип регулювання активів. їх застосування є важливим для того щоб:

— впливати і поліпшувати якість активів банку;

• зменшити ризик можливої незбалансованості ліквідності В результаті слабкого управління активами;

• уникнути розподілу частини валового прибутку банку, яка може бути необхідна для покриття майбутніх втрат за кредитами і підтримки ліквідності банку та якості його активів.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (ка-тегорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та роз-мірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визна-ченими у відсотковому відношенні до суми кредрітів даної групи. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та розміри відраху-

вань за кожною категорією на міжнародному рівні не стандартн­зовані, а тому визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації. При незапланованому взятті ризику на себе банку доводиться покривати втрати від ризику з будь-яких джерел, що залишилися після понесених збитків (фінансування ризику з поточного при-бутку банку). У тому разі, якщо ці збитки великі, як наслідок ви-никає скорочення розміру прибутку.

Існують ще й такі методи самостійного зниження кредит-ного ризику банку нарівні кредитного портфеля: удосконалення організаційної структури кредитного управ-

ління та його відділів;

підвищення кваліфікації персоналу кредитного управління;

удосконалення технічних засобів банку. Основними методами зниження кредитного ризику на рівні •окремого кредиту є:

кредитний ризик щодо позичальника;

кредитний ризик щодо способу забезпечення позички;

кредитний ризик щодо кредитної угоди. Методи передавання кредитного ризику передбачають розпо-діл (трансфер) ризиків між іншими учасниками ринку: банками,

підприємствами, будівельними, страховими, інвестиційними, фа-

кторинговими та лізинговими компаніями, іншими фінансовими організаціями. Серед причин, через які передання ризику вигідне

як для сторони, що передає (трансфера), так і для сторони, що

Приймає (трансфері), основними є такі:

збитки, великі для трансфера, можуть бути незначними для трансфері;

трансфері може мати кращі можливості і знати кращі спо-соби для зниження можливих збитків, ніж трансфер;

трансфері може перебувати в кращій позиції для скорочен­ня збитків чи контролю за ризиком.

Трансфер ризику не є найбезпечнішим і найефективнішим

спсобом мінімізації кредитного ризику. Тому рекомендується

При передаванні кредитного ризику враховувати таке:

трансфері повинен мати значні повноваження для скоро-чення і контролю ризику і найкраще використовувати ці повно-

важення

трансфері повинен мати можливість швидко виконати всі взяті на себе зобов'язання;

розподіл ризиків між трансфером і трансфері має бути чітко визначеним і недвозначним;

219

218

9. Основи організації кредитних операцій банків

— ризик має передаватися за ціною, однаково привабливою для обох учасників;

— рішення про трансфер має прийматися на основі критерію ефективності (як недорогий чи більш прибутковий метод)порів няно з аналогічними за надійністю методами мінімізації банків-ського ризику.

Існують такі методи передавання кредитного ризику:

• страхування;

• продаж кредитів та сек'юритизація;

• консорціумні та паралельні кредити; —договори гарантії та поруки;

• факторинг та лізинг.

У науковій літературі страхування кредитних ризиків розгля-дають як вид страхування, суть якого полягає у зменшенні або усуненні кредитного ризику. Зокрема, кредитне страхування ви-значається як господарський механізм, мета якого — «задоволь-нити випадкові оцінювані майнові потреби, які виникають з ри-зику неповернення кредиту, перерозподіливши втрати між суб'єктами кредитно-страхових відносин» [6].

До страхування кредитів (кредитних ризиків) відносять такі два його варіанти:

—добровільне страхування ризиків непогашення кредитів;

—добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів.

Об'єктом, що підлягає страхуванню за першим варіантом , є відповідальність усіх або окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредитів і процентів за користуван-ня кредитами протягом строку, встановленого у договорі страху -вання. Страхувальник (банк) стоїть перед вибором: застрахувати суму наданого кредиту з процентами або ж тільки суму основно-го боргу; страхувати відповідальність усіх позичальників, котрим раніше було надано кредити чи відповідальність кожного окремо Як правило, у нестабільній економічній ситуації доцільно стра-хувати суму кредиту з процентами по кожному позичальникові окремо. Однак варто враховувати, що при страхуванні всіх кре-дитів досягається автоматизм відповідальності страхової органі-зації, і, крім того, за такими договорами встановлюється пільгова тарифна ставка.

Відповідальність страховика (страхової компанії) при страху-ванні ризику непогашення кредитів виникає, якщо страхувальник не отримав обумовленої кредитним договором суми протягом ви-значеного часу після настання строку платежу, передбаченого

кредитним договором, або строку, установленого банком при не-виконанні позичальником умов кредитного договору.

Проте у вітчизняній страховій практиці описаний варіант страхування поки що не має поширення на страховому ринку. Це Можна пояснити кількома обставинами:

комерційні банки не можуть сьогодні широко використову-

вати страхування кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності, оскільки мають цілком обґрунтовані сум-ніви щодо надійності та платоспроможності страхових компаній, тим більше, що відсутнє широке висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів таких компаній, майже нема страхо-

вого аудиту;

високі страхові премії, яких вимагають страхові компанії,

призводять до збільшення витрат виробництва за рахунок стра-

хових платежів, що, у свою чергу, спричиняє необгрунтоване

підвищення цін на товари й послуги;

надто складною є процедура оформлення страхового дого­вору.

На відміну від розглянутого вище варіанта, договір страху-

вання відповідальності позичальників за непогашення кредиту

укладається між страховою компанією (страховик) та підприємс-твами й організаціями (страхувальники). Об'єктом страхування є відповідальність позичальника перед банком, котрий видав пози-чку, за своєчасне і повне її погашення або за погашення кредитів, у тому числі процентів за користування ними. Основні правила й умови цього виду страхування кредитів загалом аналогічні ігра­вилам і умовам страхування ризику непогашення кредиту.

Проте страхування відповідальності позичальників за непога­шення кредиту можна розглядати як форму забезпечення повер-нення кредиту і сплати процентів лише тоді, коли страхова фірма спроможна здійснити виплату страхової винагороди. Недоліком такої форми страхування також є те, що страховик не вступає в прямі правові відносини з банком-кредитором, а отже, банк як третя особа втрачає можливість безпосереднього захисту своїх Інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що український страховий ринок іще не розробив жодних загальних умов страху -

вання кредитів, які мали б охоплювати найбільш суттєві норми

Кожного виду страхування.

У сучасній банківській практиці поширений такий спосіб пе-редаваня кредитного ризику, як продаж кредитів. Банк, вихо-дячи з проведеного ним оцінювання кредитного портфеля, може Продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За

220

рахунок цієї операції банк має змогу повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення. Ефект від здійснення таких операцій різнобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж кредитів уповіль-нює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов'язаним із кредитуванням; по-третє, змен-шуються відповідні статті балансу банку (ті, що характеризують його діяльність не з кращого боку). Сьогодні комерційні банки України змушені вдаватися до продажу частини своїх кредитів або намагаються повернути хоч якусь частину безнадійних бор-

гів, через повну відсутність інших шляхів для повернення коштів

Близьким до продажу кредитів є метод сек'юритизації активів Сек'юритизація (активів) — перерозподіл ризиків за допомогою трансформації активів банку (позик та інших активів) у цінні па-пери для продажу інвесторам. Отже, сек'юритизація банківських активів, як один із видів банківської діяльності, означає продаж кредитів, оформлених як цінні папери і проданих інвесторам. Та кі цінні папери привабливі як для продавців, так і для інвесторів, оскільки вони, як правило, передбачають деномінацію, а також річний прибуток, ліквідність і ризик на кращих умовах, ніж ты, які може мати звичайний власник особистих активів.

Отже, у процесі сек'юритизації банки продають частину своїх майбутніх грошових потоків в обмін на можливість іпвстувати нові кошти в будь-які прибуткові проекти, тим самим нейтралі-зуючи небезпеку недоінвестування в банківській справі, По суті

«сек'юритизація — це процес перетворення неліквідних позичок

у ліквідні активи». У процесі сек'юритизації банк може отримати додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування па кетів активів. Звичайно, сек'юритизація означає контроль за ви-

платою позичальниками своїх боргів, збір мита і створення до-

статнього запасу коштів для захисту держателів цінних паперів

Банк також може отримувати додаткові доходи від різгиці між

процентними ставками при сек'юритизації активів і виплатами

акціонерів. При цьому можуть бути понижені податки внаслідок

відрахування витрат при сек'юритизації.

Отже, сек'юритизація відчутно впливає на зниження кредитного

ризику і на рівень банківських ризиків, 'Заокрема, сек'юризації: І) підвищує рівень конкуренції між банками й іншими креди-тними установами у сфері надання першокласних кредитів. Такі

кредити мають дві переваги- вони сплачуються згідно з планом

221

Розділ 9. Основи організації кредитних операцій банків

і більш придатні для сек'юритизації, що відкриває для банку нове

джерело формування коштів; 2) підвищує рівень конкуренції між банками за депозити, оскільки досвідчені депозитори виявляють, що вони можуть отримати більший дохід, купуючи цінні папери, забезпечені кре­дитами від дилерів цінних паперів, ніж при купівлі банківських депозитів; 3) дає можливість багатьом корпораціям обходити свої банки В отриманні кредитів і знаходити їх на відкритому ринку за до­помогою продажу цінних паперів, тим самим знижуючи зростан­някредитів. Банки, однак, можуть отримати прибуток, продаючи ці цінні папери на відкритому ринку і виступаючи гарантом за деякими видами цінних паперів, що випускаються.

Консорціумні та паралельні кредити

Розділення ризиків має місце у тому разі, коли сума за планованим або укладеним кредитним договором ділиться на «од-норідні» частини між кількома кредиторами. Розділення ризиків використовується, як правило, при операціях надання дуже вели­ких кредитів, оскільки в цих випадках розмір окремого кредиту часто перевищує можливості банку-кредитора, а значить і його го-товність взяти на себе відповідний ризик. Крім того, існують певні обмеження на видачу великих кредитів, у яких допустима сума кредиту ставиться в залежність від власного капіталу банку, зму-шуючи цим банк до створення консорціуму для видачі кредиту. Крім можливості зменшення наданої суми консорціальні (син-диковані) кредити дають змогу банкам проводити кредитування таких позичальників, з якими банки не змогли б працювати по­одиниці (поєднання високої прибутковості зі значними ризиками), Нарешті, ініціатором розділення ризиків може бути банк, як­щовін у принципі міг би самостійно надати позичальникові не-обхідну суму, але із стратегічних міркувань керівництво банку вважає вигіднішим здійснити видачу синдикованого кредиту, сподіваючись у майбутньому бути запрошеним для участі в на-данні великих синдикованих кредитів.

Інтереси банківського консорціуму представляє головний кре-дитодавець, який отримує повноваження від інших учасників бан-

ківського консорціуму згідно з умовами консорціумної угоди.

Надання кредиту банківським консорціумом здійснюється че-рез укладення кредитного договору з позичальником. Кредитний договір з позичальником ВІД імені банківського консорціуму

223

Основи організації кредитних операцій банків

222

укладає головний кредитодавець після погодження умов цього договору з усіма учасниками консорціуму. Учасник банківського

консорціуму, який не погодив кредитного договору з позичаль-ником, вибуває з консорціуму. Учасники банківського консорці-уму беруть на себе ризик за наданим кредитом пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Паралельні кредити надають два і більше банків. Відрізня-ються паралельні позички від синдикованих тим, що кожний банк окремо оформляє кредит клієнту па одних, завчаснопого-джених, умовах.

Одним із способів передавання банківських ризиків є укла-дення договорів гарантії та поруки.

За договором поруки поручитель поручається перед кредито-ром боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання борж -ником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Відповідно до Цивільного кодек-су України поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого по рукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено до даткової (субсидіарної) відповідальності поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й борж ник, зокрема за сплату основного боргу, процентів, неустойки відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором по

руки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед креди-

тором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова органі зація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) вико нання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відпо відає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гара нтією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму від повідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта, про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії висувається у письмовій формі. До вимоги додаються документи, зазначені в га рантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах креди тор мусить зазначити, у чому полягає порушення боржником осно вного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може вису нути вимогу до гаранта у межах строку, установленого в гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі прано ви моги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Аналіз наукової літератури засвідчує, що однозначного підхо-ду до визначення поняття «кредитний моніторинг» немає. В Одному випадку під цим поняттям розуміють спостереження змін кредитоспроможності позичальника і визначення того, які дії не­обхідно вжити у разі виникнення проблем; у другому — періоди­чний аналіз кредитного досьє клієнта, перегляд кредитного портфеля банку, оцінювання стану позичок і проведення ауди-торських перевірок; у третьому — спостереження за життєвим циклом виданого кредиту, контроль за використанням кредиту, аналіз змін фінансового стану позичальника і те, у який спосіб вонии позначаться на його спроможності вчасно погасити кредит і проценти за користування ним. Отже, учені досить широко трак-тують визначення «кредитний моніторинг», що дає змогу їм включити в це поняття оцінку і контроль якості кредитного портфеля і роботу з проблемними кредитами.

Проаналізуємо складові кредитного моніторингу на рівні кре­дитного портфеля та окремо взятої позички (рис. 9.2.)

Рис. 9.2. Аналіз складових кредитного моніторингу

Найважливішим елементом кредитного моніторингу є збір до-стовірної інформації та її ретельний аналіз. Інформація, необхід-на для процесу кредитного моніторингу, має включати:

абсолютну величину кредитного ризику;

величину кредитного ризику з урахуванням забезпечення;

початкові та переглянуті кредитні рейтинги;

експрес-аналіз поточного фінансового стану найбільших позичальників;

224

• показники обслуговування заборгованості;

• звітність про резервування на випадок втрат за кредитами Усі стандарти кредитного портфеля, особливо всі орієнтири

формування кредитного портфеля, мають регулярно перегляда тися не рідше одного-двох разів на рік. Це необхідно для того щоб ліміти кредитного портфеля відповідали змінам ринкової си-туації, і для того, щоб виявити випадки відхилення від прийнятих стандартів і цілей кредитної політики банку. Також кредитні працівники і вищі службовці ретельно переглядають склад кре

дитного портфеля з метою виявлення надмірної концентраації

кредитів та проблемних позичок. До перевірки складу кредитно го портфеля часто застосовується диференційований підхід: най-більш надійні кредити підлягають перевірці один раз на рік, тоді як проблемні позички потребують постійного аналізу і контролю Ще один варіант — постійний контроль за великими позичками і періодичний — за позичками нижче встановленої величини. Для управління процесом моніторингу треба розробляти і

впроваджувати систему класифікації ризиків для ранжування

кредитів за їх якістю не менш як один раз на рік. Ранжуванням кредитів називається метод систематичної і об'єктивної класифі кації кредитного портфеля відповідно до характеристик якості І ризику. Основною метою ранжувания кредитів є поліпшення якості портфеля за рахунок:

— використання сигналів, що попереджають заздалегідь про можливу неплатоспроможність позичальника;

— оперативного структурування управлінської інформації;

— визначення стандартів для встановлення меж відповідаль-ності.

Однак найважливішими факторами, відповідно до яких здійс-нюється ранжування кредитів, є стан звітності, інформація про стан справ і рахунків клієнта, відносин з клієнтами, наявність забезпечення.

Аудиторська перевірка позичок проводиться аналогічно опи саному вище контролю кредитного портфеля, але вона, як прави-ло, здійснюється негласно працівниками незалежних служб, не пов'язаних із кредитними відділами. Результати аудиторської пе-ревірки відображаються в спеціальному звіті, де робиться оцінка якості всього кредитного портфеля на момент перевірки і пода-ється характеристика ефективності роботи керівництва і персо-налу кредитних відділів. Крім того, аудитори дають свої рекоме-ндації щодо поліпшення роботи і зміни методів і форм кре-дитування в банку, що склалися.

Моніторинг окремо взятої позички, що входить до складу кредитного портфеля, включає аналіз кредитного досьє позича-льника. Кожний банк має свою систему ведення кредитного до-сьє. Як правило, документи, що входять до складу кредитного досьє,, згруповані в такі розділи: документи за позичкою; фінансова й економічна інформація; запити і звіти про кредитоспроможність; матеріали щодо забезпечення позички; переписка і пам'ятні записки. Повторна перевірка позички полягає в повторному аналізі фі­нансових звітів, відвіданні підприємства позичальника, перевірці документації, забезпечення тощо. При контрольній перевірці знову розглядається питання про відповідність даної позички ці­лям кредитної політики банку, аналізується кредитоспромож­ність і фінансовий стан клієнта.

Кредитний контроль включає цілий ряд заходів банку щодо зниження збитків на рівні кожного наданого кредиту та кредит-

ного портфеля. Головна мета контролю за кредитами полягає в

тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень, оскільки згідно зі статистичними дослі-дженням 80% проблемних кредитів виникають саме через не-достатній контроль за рівнем кредитного ризику.

Основні напрями кредитного контролю полягають у зниженні: втрат за кожною конкретною позичкою; втрат за позичками на рівні кредитного портфеля.

У першому випадку йдеться про контроль за наданням і вико-ристаням кредитів, у тому числі за безперервним процесом від-стежування фінансового стану клієнта, його кредитоспроможнос-ті, стану застави, напрямів використання коштів протягом усього періоду кредитування.

У другому — класифікація портфеля кредитів за якістю дає змогу диференціювати ступінь контролю за їх різними категоріями. Поря- док кредитного контролю для кожної категорії кредитів визначаєть-

ся керівництвом банку. Так, знаючи структуру кредитного портфеля

за категоріями якості кредиту і визначивши статистичним шляхом

середній процент проблемних, прострочених, безнадійних позичок

за кожною категорією, банк дістає можливість здійснювати низку

заходів, спрямованих на зниження втрат за кредитними операціями.

Загалом кредитний контроль вважається ефективним, якщо він має

стратегічний характер, націлений на досягнення конкретних резуль-

татів, своєчасний, гнучкий, простий у застосуванні та економічний.

226 Банківські операції

9.6. ЦІНА БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУ

Основним видом плати за користування банківським кредитом є процент. Поряд з процентом банки можуть установ лювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісія встановлюється, як правило, у тих випадках, коли в процесі кредитування банк виконує додат-кову роботу, пов'язану з оформленням позички і контролем або з наглядом за здійсненням проекту, що кредитується. Комісія може сплачуватися окремо або додаватися до процента.

Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:

• облікова ставка центрального банку;

• рівень інфляції;

• строк позички;

• ціна сформованих ресурсів;

• ризик;

—розмір позички;

• попит на банківські позички;

• якість застави;

• зміст заходів, що кредитуються;

• витрати на оформлення позички і контроль;

• ставка банку-конкурента;

• характер відносин між банком і клієнтом;

• норма прибутку від інших активних операцій.

Вплив цих факторів на рівень процентної плати за користу вання банківськими позичками є взаємозв'язаним, тому важко визначити кількісне значення кожного з них, але враховувати їх у сукупності доцільно.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних бан-ків є облікова ставка центрального банку, за якою останній здій снює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ста вка може бути або вищою, або нижчою облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право встановлювати проценти за своїми пози-чками нижчі від облікової ставки.

Облікова ставка центрального банку залежить від характеру його грошово-кредитної політики, процентних ставок на міжна-родному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни і курсу національної валюти.

Грошово-кредитна політика центрального банку може бути спрямованою або на експансію, або на рестрикцію кредиту. Про

снови організації кредитних операцій банків 227

водячи політику експансії, центральний банк зменшує облікову ставку, а при політиці рестрикції підвищує її.

Якщо на міжнародному ринку позичкових капіталів норма процента змінюється, то відповідно змінюється і облікова ставка центрального банку. Якщо в країні складається пасивний платіжний баланс і уряд не хоче допустити падіння курсу національної валюти нижче пе-вного рівня, облікова ставка центрального банку звичайно під-

вищується для стимулювання залучення іноземного капіталу.

Рівень інфляції впливає як на облікову ставку Центрального

банку, так і на ставки процента за позичками комерційних банків.

Незважаючи на те, що Центральний банк установлює позитивну

процентну ставку (тобто з урахуванням інфляції), комерційні ба-

нки також ураховують інфляційний фактор. Річ у тім, що обліко-

ва ставка Центрального банку не змінюється часто, тому в пері-

оди між її змінами і при інфляційній активності у комерційних

банків виникає потреба враховувати ту інфляцію, яка не покрита

обліковою ставкою.

Фактор терміну кредиту прямо пропорційно впливає на рівень

процентої ставки за позичками банку. Чим триваліший термін

користування, тим дорожчим для позичальника є кредит. Така

залежність обумовлена двома причинами. По-перше, у разі три-

валішого терміну позички більшим є ризик втрат від неповер-

.нення боргу і від знецінення коштів, переданих у позичку у

зв'язку з інфляцією, що неминуча в ринковій економіці. По-

друге, вкладення коштів довгострокового характеру, як правило,

забезпечують відносно вищу віддачу.

Ціна сформованих банком ресурсів безпосередньо впливає на

рівень. процентної ставки за кредитами. Вона складається з депо-

зитног процента й інших видів плати за куплені кредитні ресур-

си. Чим дорожче обходяться банку ресурси, тим, за інших рівних

умов, вища норма позичкового процента.

Ризик - невід'ємний атрибут кредитування. Тут виникають

кредитний і процентний ризики. Рівень цих ризиків залежить від

виду позички і від порядку сплати процентів. Найризикованіши-

ми є незабезпечені (бланкові) позички. Ступінь ризику забезпе-

чених кредитів залежить від повноти і якості застави. Чим вищий

ступінь кредитного ризику, тим більша вірогідність для банку за-

знати втрат від неповернення позичальником основного боргу і несплати процентів за ним. Тому більш ризиковані позички на-даються під вищий процент, аби компенсувати кредитору вигра­ти від ризикованого розміщення коштів.

228 Банківські операції

Розмір позички обернено пропорційно впливає на рівень про­центної ставки. Звичайно її рівень нижчий при більших позичках, оскільки відносні витрати, пов'язані з кредитною послугою, тут нижчі. Крім того, великі позички надаються великим клієнтам, котрі, як правило, менше схильні до ризику банкрутства. Але з такого правила можуть бути і винятки. Банк може не зменшувати процентної ставки за великими кредитами, коли, за його розра­хунками, це може призвести до підвищення ризику у зв'язку з погіршенням структури позичкового портфеля внаслідок пору­шення правила диверсифікації активів.

Попит на позички прямо впливає на рівень процентної ставки. Зростання попиту зумовлює підвищення процентної ставки за позичками. Але в умовах конкуренції між кредитними установа­ми і боротьби за розширення ринку послуг банки можуть не зва жати на це ринкове правило. Вони можуть не підвищувати рівня процентних ставок при зростанні попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки за кредитами дадуть змогу залу­чити більшу кількість клієнтів і завоювати конкурентні переваги.

Якість застави обернено пропорційно впливає на рівень проце-нтної ставки за позичками. Чим вона вища, тим, за інших рівних умов, відносно нижчою може бути процентна ставка за позичкою. Це пов'язано з тим, що якісніша застава зменшує ризик втрат у ра зі примусового погашення позички за рахунок її реалізації.

На рівень процентної ставки впливає зміст заходів, що креди-туються. Так, кредити, що опосередковують витрати, висока рен табельність яких є результатом спекулятивних дій позичальника, коштують звичайно дорожче тих, котрі забезпечують ефект, пов'язаний із виробництвом продукції, особливо сільського гос-подарства.

Витрати на оформлення позички і контроль прямо впливають на рівень позичкового процента. Чим ці витрати більші, тим, за інших рівних умов, вища норма процента за позичкою. Іноді ви трати, пов'язані з кредитним процесом, не включаються у проце­нтну ставку, а компенсуються стягненням з позичальника комі сійних платежів.

Ставка банку-конкурента враховується при встановленні рівня позичкового процента залежно від характеру процентної поліоти-ки, яку проводить даний банк. Прагнення до додаткового прибут ку спонукає встановлювати вищі проценти порівняно з іншими кредиторами. Якщо проводиться політика розширення ринку кредитних послуг, позичковий процент установлюється на ниж чому рівні, ніж у конкурентів.

Основи організації кредитних операцій банків 229

Норма прибутку від інших активних операцій банку слугує одним із орієнтирів при встановленні норми позичкового проце­нта. Якщо, наприклад, інвестиційні операції забезпечують банку відносно вищий прибуток (на одиницю вкладеного капіталу), ніж позичкові, то банку необхідно переглянути свою процентну полі-

тику в бік підвищення рівня позичкового процента. При врахуванні зазначених факторів треба не забувати про підсумковий результат, який полягає в тому, що установлена в кредитній угоді процентна ставка має бути джерелом отримання прибутку від позичкових операцій.

9.7. ПРОЦЕС БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення локального за-вдання, а разом досягається головна мета позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для банку.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки

клієнта кредит. Для одержання кредиту позичальник звертається

до банку з обґрунтованим клопотанням, до якого додаються певні документи. У сукупності це має назву «кредитна заявка».

У клопотанні, як правило, йдеться про: суму кредиту, строк

користування ним, сутність та економічний ефект від заходу, що

буде прокредитований, та ін. До клопотання додаються інші ма-

теріали, перелік яких залежить від конкретних обставин. Зокре-

ма, якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він до клопотання

додає копію установчого договору, Статуту або інші документи,

які засвідчують його як юридичну особу чи його правоздатність

на отримання позички.

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-еконо-

мічне обґрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії конт-

рактів,. угод та інших документів стосовно об'єкта кредитування;

документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту

(договір-застава, гарантійний лист тощо); балансову і фінансову

звітність. Банк може вимагати іншу документацію і матеріали

для оцінювання обґрунтованості потреби в позичці, фінансового

стану і кредитоспроможності потенційного позичальника.

Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з

потеційним позичальником, ураховуючи інформацію, що є в

кредитній заявці. Ця бесіда має велике значення для принципово-

230 Банківські операції

го рішення про кредитування. Вона дає можливість спеціалісту банку з'ясувати багато важливих деталей, пов'язаних з майбут нім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта, оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначи-ти перспективу його розвитку.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий) етап процесу креди­тування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потен-ційного позичальника й оцінюванні ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану по зичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Ураховуючи велику значущість оцінювання кредитоспромож­ності позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в уста­новах банків створені спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовують­ся різні джерела інформації:

• матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

• відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

• інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні кредитної заявки банк може здійснювати пере­вірки позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з'ясу­вати ті питання, які не обговорювалися під час попередньої бесі­ди, оцінити рівень компетенції працівників, що очолюють бухга­лтерську, фінансову і маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо стану майна клієнта.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і ризику. Цей етап ще називають структу­руванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри пози­чки: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і по­гашення, ціну позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встанов­лення реальних джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового, то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які виникнуть після реалі­зації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичаль­ника, є, як правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого об'єкта.

231

Велике значення у структуруванні позички має правильне ви-

значення суми позички. Заниження її може призвести до пору-шення строків її повернення, оскільки об'єкт, що кредитується,

не буде завершений у строк, а завищення — до нецільового ви-

користання надлишково отриманих у банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правил ь-

ного визначення терміну позички. Якщо будуть установлені за-

надто напружені строки повернення позички, то у позичальника

може виявитися брак капіталу, що спричинить спад виробництва.

Якщо ці терміни будуть занадто ліберальними, тобто набагато

більшими під періоду, протягом якого буде отримана віддача від

позички, то позичальник певний час користуватиметься неконт-

рольваними з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позички, бан-кір повинен керуватися традицією, що склалася в банківській практиці.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами: одноразово, різними частками протягом періоду дії

кредитної угоди, проведенням поточних грошових операцій по-зичальника через позичковий рахунок. Тому одним з елементів

структурування майбутньої позички є чітке визначення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розро-

бити графік платежів за позичкою відповідно до строків обороту

капіталу на формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розра-

хунку, вартості кредиту, що буде наданий. Вона складається з

процентної ставки і комісії за його надання й оформлення. При

визначенні процентної ставки необхідно враховувати різні фак-

тори, пртаманні конкретній кредитній угоді, її місцю і часу.

після закінчення роботи щодо структурування позички банк

приступає до переговорів з клієнтом про укладання кредитної

угоди. При цьому потенційному позичальникові пропонуються

умови майбутньої кредитної угоди, які можуть істотно відрізня-

тися від умов, що містяться в кредитній заявці клієнта. Зближен-

ня позицій банку і клієнта й досягнення компромісу є кінцевою

метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність помилки і забез-

печити об'єктивність при ухваленні рішення, банк, як правило,

обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні

питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема,

суми кредиту, строку, ризику тощо.

232 Банківські операції'

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом щодо кредиту, повинна ознайомити його з обов'язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути нада­на, а також з умовами, стосовно яких можливий компроміс.

Обов'язковою умовою, наприклад, може бути наявність май­нового забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсут­ність може призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнуто компроміс, як пра­вило, є процентна ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди складається відповідний висновок щодо кредиту. Цей документ подається на розгляд кредитного комітету (комі­сії). У разі позитивного рішення цього органу відбувається під­писання кредитної угоди представником керівництва банківської установи і клієнтом.

У кредитній угоді передбачаються: мета, сума і строк позички, умови і порядок її надання і погашення, форми забезпечення зо­бов'язань клієнта за кредитом, процентна ставка, порядок вне­сення плати за позичку, обов'язки, права і відповідальність сто рін щодо надання і погашення кредиту, перелік документів і періодичність їх подання банку й інші умови процесу кредиту­вання.

Зразок кредитної угоди наведений у дод. 17.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і за безпеченням нарахування процентів за нею облік кредитних опе­рацій здійснюється на окремих позичкових рахунках. Позичка може надаватися одноразово або частками у строки, визначені в кредитній угоді.

Позичка може зараховуватися на поточний рахунок клієнт або переказуватися на рахунки господарських партнерів позича­льника, використовуватися в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді, наприклад через одержання готівки.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу операційному відділу установи банку.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичань ника причин і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладення додаткової угоди.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на під ставі його платіжного доручення. Якщо в день повернення кре­диту клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягув борг, переводячи строкову заборгованість у прострочену.

Основи організації кредитних операцій банків

9.8. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ПРОБЛЕМНИМИ КРЕДИТАМИ

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведено один чи кілька платежів, значно знизила-ся ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, котрі ви-кликають, сумнів щодо повернення кредиту.

Управління проблемними кредитами потребує значної кілько-сті часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних по-слуг. Змичайно, найкраща політика з управління втратами поля­гай в їх уникненні з погляду як прибутковості, так і репутації банку але в реальному житті досягти цього не вдається. Проблемні кредити здебільшого не виникають раптово. Тому завдання працівника кредитного відділу полягає у виявленні сиг-налів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичаль-

ника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. При-

чому виявити такі сигнали необхідно якомога раніше до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими. Також для виявлення причин виникнення проблемного креди-ту необхідно зібрати й проаналізувати релевантну стосовно проб-леми внутрішню і зовнішню інформацію.

Причини виникнення проблемної заборгованості можна по-ділити на зовнішні та внутрішні. На зовнішні чинники (фактори) комерційні банки безпосереднього впливу не мають, в основному вониможуть тільки до них адаптуватися. За даними Всесвітнього банку, па внутрішні чинники ризику комерційних банків Заходу Припадає 67%, а на зовнішні — 33 %. Опосередкований вплив банків на зовнішні фактори може проявлятися через лобіювання банківськими групами своїх інтересів на законодавчому та полі-тичному рівнях, за наявності і «сили» таких груп. Так, до основ­них зовнішніх проблемних чинників, що негативно впливають на Кредитні портфелі банків України, слід віднести иормативно-правові, політичні та загальноекономічні. До загальноекономіч­них зовнішніх факторів виникнення проблемної заборгованості

можна віднести:

Рівень захисту економічних інтересів кожного окремого ба­нку та загалом банківської системи;

загальний економічний стан регіону і країни, у якому банк Проводить свою діяльність;

рівень кредитоспроможності позичальників;

стан діючої податкової системи.

234

Внутрішні причини виникнення проблемної заборгованості (ті чинники, на які банки мають безпосередній вплив) поділяються на чинники, пов'язані з діяльністю банку, та чинники, пов'язані і діяльністю позичальника.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов 'язаними з ді яльністю банку, є:

— недостатня кваліфікація персоналу та система перепідгото-вки кадрів;

— неповна та недостовірна інформація про позичальника;

— недостатньо продумана та розроблена кредитна політика банку;

— неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника;

— помилки при структуруванні кредиту (щодо терміну, суми, процентів);

• недоврахування у кредитному договорі інтересів банку;

• помилки при оцінюванні забезпечення кредиту;

• недостатній рівень контролю за позичальником після вида­чі кредиту;

• перевищення службових повноважень працівниками банку та фінансові зловживання.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов 'язаними з ді яльністю позичальника, є:

— недосвідченість, неефективні дії чи відсутність мотивації позичальника;

• припинення контактів з працівниками банку;

• невчасне подання фінансової звітності;

• погіршення якості продукції і роботи;

• помилки в оцінюванні ринків збуту;

• падіння цін на акції позичальника;

• негативні зміни показників ділової активності, ліквідності, співвідношення власних і залучених коштів;

• зростання невиробничих витрат та дебіторської заборгова­ності;

• обмеженість фінансових ресурсів позичальника;

• поява у позичальника чистих збитків.

Оцінюючи альтернативи, менеджер визначає переваги та не­доліки кожної із них і можливі наслідки. Так, управління про­блемними кредитами можна поділити на дві альтернативи для кредитуючого банку: реабілітацію і ліквідацію. Метод реабілі­тації полягає в розробленні і реалізації спільного з позичальни­ком плану заходів задля повернення кредиту. Метод ліквідації-це останній захід банку щодо повернення кредиту через реаліза-

235

цію засгави або проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника. Найприйнятнішим варіантом, звичайно,

завжди вважається реабілітація, тому що ліквідація означає при-

ховане визнання того факту, що банк припустився помилки, на-давши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів; усе це погір-шую репутацію банку. Рішення про те, який метод краще використати, приймається

керівництвом банку залежно від конкретних обставин та резуль-

татів попереднього аналізу проблеми. Результати попередньої перевірки, які включають ретельний і своєчасний фінансовий аналіз і обговорення ситуації з позичальником, допоможуть ме-неджеру вирішити, чи є база для реабілітації: адекватна міцність фінансового стану позичальника, існуюча чи потенційна, і готов-ність позичальника співпрацювати в екстремальних умовах, Якщо приймається рішення про реабілітацію, то банку треба якомога скоріше розробити план заходів щодо поліпшення роботи позичальника. При підготовці плану увага має концентруватися на аналізі структури балансу та складі грошових потоків. План реабі-літації кредиту повинен включати ряд невідкладних дій. Банківсь­ким фахівцям необхідно також провести реструктуризацію боргу, установити нові строки платежів та повного повернення суми кре-диту, укласти нову тимчасову угоду. Протягом усього періоду ре-аблітації банк повинен ретельно контролювати дії боржника і бу-ти готовим до зміни попередньо прийнятих рішень і планів. План реабілітації кредиту може включати такі заходи:

повну чи часткову зміну керівництва позичальника та при-значення керівників від банку;

реструктуризацію заборгованості (перегляд строків кредиту, отримання пільгових строків, обмін заборгованості на акціонерний

капітал, у результаті чого банк стає співвласником компанії);

рефінансування заборгованості (надання нового кредиту

для погашення заборгованості за чинним кредитним договором);

перевідступлення права вимоги (продаж кредиту, сек'юри-

тизацію кредиту);

збільшення власного капіталу за рахунок власників або за-лучення нових партнерів;

викуп банком активів позичальника для власного користу-

вання

злиття підприємства-позичальника з фінансово стабільною фірмою

стягнення дебіторської заборгованості та відстрочення платежів за кредиторською заборгованістю;

236

— скорочення надмірних запасів сировини, готової продукції;

• зміна структури й асортименту вироблюваної продукції та пошук нових ринків збуту;

• продаж виробничих ліній та застарілого обладнання, які не приносять прибутку.

Якщо жоден з розглянутих заходів не дає можливості повер нути кредит, банк може використати процедуру ліквідації кампа нії-боржника Альтернативами при ліквідації є продаж фірми як діючого підприємства або розділення фірми і продаж по части­нах. Основним фактором у визначенні якогось одного з варіантів є різниця між виручкою від двох операцій. Не рідко процес лікві дації триває довго, тому що потребує судового рішення, створен-ня ліквідаційної комісії, детального розгляду претензій усіх кре­диторів боржника та організації продажу активів підприємства.

Стягнення заборгованості за кредитним договором

Стягнення заборгованості за кредитним договором роз глянемо виходячи з законопроекту «Про банківський кредит". де використано досвід банківського законодавства Європи щодо створення гарантій та юридичних умов захисту банків як кре

Відповідальність кредитодавця

і позичальника за кредитним договором

За непогашення кредиту позичальник несе відповідані, ність усім своїм майном, на яке відповідно до чинного законе давства може бути звернене стягнення, та відшкодовує завдані кредитодавцю збитки. У разі непогашення позичальником креди ту у визначені кредитним договором строки, несплачена ним ос-новна сума кредиту і процентів за кредитом становить простіро-чену заборгованість позичальника, на суму якої можуть нарахо-вуватися проценти за користування кредитом та застосовуватися штрафні санкції відповідно до умов кредитного договору, а та-кож відшкодовуються збитки понад суму штрафних санкцій.

Реалізація забезпечення кредитних зобов 'язань. Пріоритет кредитодавця на стягнення боргу

Кредитодавець безпосередньо з моменту встановленні факту непогашення позичальником кредиту набуває прана реалі зувати забезпечення кредиту згідно з умовами кредитного дого

237

9, Основи організації кредитних операцій банків

вору. Реалізація забезпечення за кредитним договором здійсню-ється відповідно до вимог чинного законодавства України.

Якщо сума коштів, отримана від реалізації забезпечення, є ме-ншою за розмір заборгованості позичальника, боржник несе май-нову відповідальність за погашення кредитодавцю різниці між сумою заборгованості і фактичною сумою надходжень кредито-давця від реалізації забезпечення. У разі порушення справи про банкрутство позичальника, ви-

могикредитодавця, що забезпечені заставою, мають бути задово-лені у першочерговому порядку.

Погашення заборгованості за кредитним договором. Угода про врегулювання заборгованості

У разі виникнення простроченої заборгованості позича-

льника кредитодавець і позичальник мають право укласти угоду

про врегулювання заборгованості. Угода про врегулювання забо-ргованості може містити: а) положення про визнання позичальником заборгованості за

кредитним договором;

б) забов'язання боржника щодо здійснення заходів, спрямова­них на погашення заборгованості, у тому числі у результаті яких третя особа (особи) зобов'язується виконати його боргові зо-бов'язання за кредитним договором;

в)додаткове забезпечення майном позичальника, на яке може бу-ти звернене стягнення відповідно до чинного законодавства України; г) забов'язання боржника повідомляти кредитодавця про пе-редання або відчуження будь-яких основних засобів, цінних па-перів або майнових прав.

Заходи щодо погашення заборгованості мають бути здійснені

протягом трьох календарних місяців з моменту їх затвердження

кредиодавцем і позичальником. Вони можуть бути розраховані

на більший період за наявності обґрунтування позичальником

можливості отримання коштів, необхідних для погашення своєї

заборгованості, за період, що перевищує три календарні місяці.

У разі невиконання боржником умов угоди про врегулювання

заборгованості кредитодавець має право звернутися в суд з позо-

вом про звернення стягнення на майно боржника або з заявою

про порушення справи про банкрутство й оголосити мораторій на

відчуження майна боржника.

Кредитодавець має право на стягнення простроченої заборго-ваності у судовому порядку без здійснення процедури доарбіт-

238

Банківські операції

ражного врегулювання спору й оголосити мораторій на відчу­ження майна боржника.

Мораторій на відчуження майна боржника

Мораторій на відчуження майна боржника є офіційним повідомленням кредитодавця про виникнення заборгованості у позичальника і мас на меті інформування заінтересованих третіх осіб про неспроможність боржника виконати зобов'язання за кредитним договором та про звернення кредитодавця до суду.

Кредитодавець має право оголосити мораторій на відчуження майна боржника. Мораторій на відчуження майна боржника ого лошується кредитодавцем одночасно з поданням до суду позову до позичальника через опублікування повідомлення про виник нення заборгованості в офіційному друкованому виданні Кабіне-ту Міністрів України або Верховної Ради України і діє до при­йняття судом рішення про забезпечення позову. Кредитодавец зобов'язаний повідомити боржника про оголошення мораторію не пізніше наступного дня після його опублікування.

Угоди боржника, укладені після оголошення мораторію, що при звели до погіршення його майнового або фінансового стану, можуть бути визнані недійсними судом, якщо внаслідок їх виконання бор жник не здатний задовольнити належно вимоги кредитодавця.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Розділ

ОСОБЛИВОСТІ ОПЕРАЦІЙ ІЗ НАДАННЯ І ПОГАШЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ КРЕДИТУ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

з'ясуватимеханізм надання і погашення споживчих кредитів; скласти уявлення про сутність та роль іпотечних кредитів; зрозуміти, природу кредитів під заставу цінних паперів; -опанувати правила інвестиційного кредитування; - ознайомитися з методами оцінювання ефективності інвести-ційних проектів; -зрозуміти сутність.таких послуг, що мають кредитний харак-тер, як факторинг і форфейтинг; -пояснити специфіку лізингових операцій; -зрозуміти. сутність факторингу, його переваги та недоліки для фактора і постачальника;

• скласти уявлення про зміст та послідовність здійснення фор-фейтингової операції.

10.1. СПОЖИВЧІ ТА ІПОТЕЧНІ КРЕДИТИ

1. За якими ознаками класифікуються банківські кредити?

2. Назвіть умови і принципи банківського кредитування.

3. Що таке кредитоспроможність позичальника?

4. За якими показниками оцінюється кредитоспроможність позичальника?

5. Назвіть форми забезпечення банківських кредитів.

6. Що таке кредитний ризик?

7. Назвіть методи зниження кредитного ризику.

8. Що таке індивідуальний і портфельний ризик?

9. Від яких факторів залежить ціна банківського кредиту?

10. На які етапи умовно поділяється процес банківського кре дитування?

11. Що таке проблемні кредити?

12. Які існують методи ліквідації проблемних кредитів?

Кредитування клієнтів здійснюється банками з ураху-ванням певних особливостей, що притаманні окремим видам по­зичик. Найсуттєвішими є особливості надання і погашення таких кредитів: під заставу цінних паперів, контокорентного, спожив­чого й іпотечного.

В умовах ринкової економіки суб'єкти господарської діяль-носты володіють значною кількістю державних і підприємниць-ких цінних паперів, які можуть використовуватися для забезпе­чення банківських кредитів. Позички під заставу цінних Паперів — зручна форма кредитних відносин між кредитором і позичальником, бо вони ґрунтуються на відносно нескладній

операції прийняття до застави і визначення вартості цінних па-

перів. Витрати на зберігання такої застави незначні, оскільки цінні напери зберігаються в банку на окремому рахунку «депо». Не є трудомістким й оцінювання їхньої заставної вартості. Воно

240

здійснюється через котирування цінних паперів на фондовому ринку. Одержувачем кредиту може бути будь-яке платоспромо-

жне підприємство, якому на правах власності належать цінні

папери зовнішніх емітентів, тобто інших банків, підприємств, органів державної влади.

Перш ніж надати клієнту кредит під заставу цінних паперів банк повинен з'ясувати:

• якість цінних паперів (тобто справжність і платоспромож ність їхніх емітентів);

• можливість реалізації цінних паперів на вторинному ринку (наприклад, не реалізуються на фондовій біржі цінні папери па йових товариств і акціонерних товариств закритого типу);

— котирування цінних паперів на фондовій біржі.

Для одержання позички клієнт надає банку заяву, до якої до дає реєстр заставних цінних паперів. У разі позитивного вирі­шення питання про кредитування між банком і клієнтом уклада-ється кредитна угода й угода про заставу.

Після надання кредиту банк стає власником цінних паперів на термін дії застави. Дивіденди, що надходять за акціями, зарахо-вуються на рахунок клієнта.

Після закінчення строку застави і за відсутності претензій до позичальника банк переоформляє заставні документи і повертає йому цінні папери.

Якщо позичальник не спроможний погасити борг, банк кредитор може продати цінні папери на фондовій біржі. Одержа на сума від реалізації заставних цінних паперів спрямовується на погашення кредиту, а якщо виручка переважає суму заборгова ності, різниця спрямовується на поточний рахунок клієнта.

У разі надання позички її розмір установлюється в певному відсотковому відношенні до заставної вартості цінних паперіи Цей відсоток визначається ступенем ризику для банку за кож ним цінним папером, що є забезпеченням кредиту. Так, обсяг позики, що надається під заставу державних цінних паперів, установлюється в розмірі 90 % від їхньої заставної вартості; під банківські акції, зареєстровані на фондовій біржі, він може ко ливатися на рівні 70—80 % вартості акцій, а під котирувані цін ні папери підприємницьких структур — на рівні 60—70 % їх за ставної ціни.

Надавши позику під цінні папери, банк періодично перевіряє клієнта з метою з'ясування його фінансового стану, а також спо стерігає за фінансовим станом емітентів і ринковою вартістю за стави.

Особливості операцій із надання і погашення... 241

Крім того, банк повинен упевнитися в тому, що одержані клієн-том кошти використані на виробничі потреби, а не для купівлі но­вих цінних паперів. Ця умова спрямована на обмеження біржової спекуляції позичальників і зниження ризику банкрутства клієнтів. Комерційні банки використовують таку форму економічних відносин з клієнтами, як контокорентний кредит. Він надаєть-ся в національній або іноземній валюті відповідно до потреб клі-єнта в обсязі, який не перевищує встановлений ліміт. Для цього клієнту відкривається контокорентний рахунок (поточний раху-нок з овердрафтом). На ньому щоденно відбиваються всі платежі клієнта і надходження на його адресу коштів. Оскільки суми платежів і надходжень, як правило, не збіга-ються, на поточному рахунку виникає або дебетове, або кредито-ве сальдо (залишок). Дебетове сальдо (овердрафт) свідчить про нестачу у клієнта власних коштів для забезпечення поточних платежів, і він мусить домовлятися з банком про надання конто-корентного кредиту. Кредитове сальдо означає, що клієнт має на поточному рахунку певну суму власних коштів.

Контокорентний рахунок відкривається клієнтам, з якими

банк має тривалі й міцні відносини і які відчувають регулярну

потребу в банківському кредиті. Цей рахунок насамперед засто-

совується для підприємств з високою кредитною репутацією.

Контокорентний кредит використовується тільки для фінансу-

вання поточного виробництва та обігу і не спрямовується на фінан-

сування інвестицій. Процес кредитування оформляється кредитною

угодою між банком і клієнтом. Наявність дебетового сальдо на ко-

нтокорентному рахунку означає, що банк надав клієнту кредит.

За користування контокорентним кредитом банк стягує з кліє-нта плату, яка складається з процентів, нарахованих на дебетові залишки контокорентного рахунку, і комісійних платежів (оборот­ної комісії).

Плата за користування контокорентним кредитом є найбіль-

шою у банківській практиці, оскільки цей кредит пов'язаний з

підвищеним ризиком для банку і є дуже зручним для клієнта. Він забезпечує останньому можливості оперативно користуватися правом залучення банківських коштів для врівноваження зо-бов'язань і вимог.

Кожному клієнту банк установлює ліміт кредитування за кон-токорентним рахунком, який обмежує розмір дебетового сальдо, що може виникнути на певну дату.

Можуть виникати ситуації, коли встановленого банком ліміту недостатньо для покриття від'ємного сальдо між вимогами і зо-

242

бов'язаннями клієнта. У цьому разі банк без укладання додатки вої кредитної угоди може дозволити своїм найнадійнішим кліпі там невелике короткострокове'збільшення ліміту кредитування Якщо від'ємне сальдо (овердрафт) за контокорентним рахунком часто перевищує ліміт, то банк з'ясовує причини відхилень і за необхідності укладає з позичальником нову кредитну угоду.

Користування контокорентним кредитом не виключає можли-вості оформлення клієнтам у банку інших кредитів, якщо очіку­ється тимчасове збільшення потреби в позичкових коштах порів-няно з установленим лімітом за контокорентним рахунком.

Контокорентний кредит надається, як правило, під забезпечен-ня, але клієнтам, які мають бездоганну репутацію, він може нада-ватися і без забезпечення, тобто у вигляді бланкового. У цьомура-зі банк може вимагати від позичальника виконання спеціальних умов. Зокрема, це може бути відмова клієнта від продажу певного виду майна, яке може слугувати заставою за кредитом.

В угоді на використання клієнтом контокорентного кредиту банк має право для захисту своїх інтересів передбачати право за криття контокорентного рахунку без попередження клієнта. Тому контокорентний кредит належить до позичок до запитання. Його погашення здійснюється через спрямування на рахунок поточних надходжень коштів на користь клієнта.

Споживчі кредити є одним із видів банківських кредитів Вони надаються тільки в національній валюті фізичним осо бам — громадянам України. Найбільшого поширення кредиту­вання споживчих потреб населення набуло в установах Ощадно го банку України. Установи цього банку надають населенню короткострокові й довгострокові споживчі кредити.

Короткострокові кредити надаються громадянам на термін до одного року на такі споживчі цілі:

• придбання товарів широкого вжитку і тривалого користу-вання та транспортних засобів;

• нагальні потреби (лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо). Об'єктами довгостроко-вого кредитування є:

а) будівництво:

— індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями;

— будинків у сільській місцевості, що не є основним житлом, і будинків дачного типу та благоустрій садових ділянок;

— надвірних будівель для утримання худоби та зберігання сіль-госппродуктів, літніх кухонь, теплиць, майстерень, накриттів тощо;

— гаражів;

243

Особливості операцій із надання і погашення...

б) купівля:

Індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями;

квартир у житлових будинках;

будинків дачного типу та будинків у сільській місцевості,

що не є основним житлом; гаражів;

в)реконструкція та капітальний ремонт:

індивідуальних житлових будинків, приєднання їх до інже-нернихмереж, придбання обладнання для інженерного благоуст-

рою будинку; квартир; будинків дачного типу і будинків у сільській місцевості, що

не є основним житлом; г) поточні потреби (придбання товарів тривалого користуван-ня, меблів, транспортних засобів, побутової техніки та ін.). Термін користування довгостроковим кредитом установлюєть-

ся залежно від об'єкта кредитування, розміру позички та фінансо-

вого стану позичальника. При цьому термін користування креди-

том, одержаним на будівництво та купівлю житла, не повинен

перевищувати 10 років, а за іншими видами кредитів — 5 років. Розміри споживчих кредитів обмежуються:

граничними розмірами, установленими Ощадним банком

для конкретного виду кредиту;

платоспроможністю (кредитоспроможністю) позичальника; вартістю заставленого майна та цінних паперів, що можуть

бути надані позичальником як забезпечення повернення боргу.

Кредити під заставу нових товарів не повинні перевищувати 60 % їх оцінної вартості; старих товарів — 30; цінних паперів, емітованих Ощадним банком, — 90; житлових будинків та квар­тир- 60; виробничих приміщень — 40; товарів в обороті або в переробленні та легкових автомобілів — 50 %.

Особливістю кредитування громадян на зазначені вище цілі є встановлення установою банку граничних строків освоєння креди­тів. Так, на будівництво індивідуальних будинків строк освоєння позички має бути не більшим за два роки з дня її отримання; на бу­дівництво садово-дачних будиночків і будинків у сільській місце-

вості, що не є основним житлом, — не більшим від одного року; на

реконструкцію і капітальний ремонт будівель — не більшим шести місяців; на купівлю житла і гаражів — не більшим двох місяців.

Обов'язковою умовою надання довгострокового споживчого кредиту є страхування об'єктів кредитування на користь банку протягом усього періоду користування позикою.

245

Особливості операцій із надання і погашення...

244Видача кредиту здійснюється у безготівковій формі через:

• оплату розрахункових документів за матеріали, конструк ції, обладнання, надані послуги, виконані роботи;

• зарахування коштів на поточний рахунок позичальники (при будівництві власними силами) на підставі розрахунку гото вності об'єкта кредитування;

• перерахування коштів на поточний рахунок продавця квар тири, житлового будинку чи гаража.

В окремих випадках позичка може надаватися готівкою з пра вом контролю за цільовим використанням коштів.

Для отримання кредиту позичальник подає до установи банку такі документи:

• заяву;

• паспорт;

• довідку про присвоєння ідентифікаційного коду;

• анкету позичальника;

• довідки з місця постійної роботи і про доходи;

• документи, що підтверджують право власності на майно позичальника;

• письмовий розрахунок погашення кредиту (економічне об ґрунтування).

У разі отримання довгострокового кредиту, крім зазначених документів, позичальник додатково подає залежно від об'єкт кредитування такі довідки: про відведення земельної ділянки під будівництво; про власність на будинок; про балансову вартість квартири; про право власності на квартиру; про членство позича-льника в садівницькому товаристві та ін.

Кредитування здійснюється на підставі укладення між устано­вою банку і позичальником кредитної угоди й угоди про заставу.

Погашення кредиту здійснюється у строки, передбачені кре­дитним договором щомісячно, рівними частинами, починаючи з наступного місяця після його одержання, але не пізніше ЗО днів з дня підписання кредитної угоди.

Довгостроковий кредит починають погашати після закінчення встановленого терміну його освоєння.

Однією з форм споживчого кредитування є кредитна картка. Вона являє собою пластинку з ідентифікатором власника (воло даря), виготовлену з матеріалу, який важко підробити. Картки емітуються банками і видаються клієнтам, як правило, безоплат но або за невелику щорічну плату. Умовою їх одержання є плато­спроможність клієнта. За кожною карткою встановлюється ліміт кредитування.

Власника кредитної картки обслуговує банк, який її видав, і

торговельна організація. Для останньої кредитна картка слугує

гарантією відкриття покупцеві кредиту в банку. Обслуговування

клієнтаза допомогою кредитної картки здійснюється за такою

схемою. Торговельні організації передають у банк, який видав

кредитну картку, рахунки за товари, продані власникові карток.

Банк їх сплачує, тобто перераховує кошти на поточний рахунок

торговельної організації. За цю послугу стягується плата у вигля-

ді комісії від вартості сплачених рахунків. Паралельно торгове-

льна організація щомісячно передає власникові картки рахунки

за куплені протягом місяця товари. Протягом певного строку

(звичайно 25 діб) рахунки можуть бути сплачені безпроцентно, а

пізніше — конвертуються в позичку. Отже, виникають зо-

бов 'язання власника кредитної карточки перед банком. Позичка

повинна періодично погашатися клієнтом, тому що при непога-

шенні боргу вичерпується ліміт кредитування. Цей ліміт може

бутизбільшеним або скороченим залежно від регулярності пога­шення клієнтом заборгованості банку.

Від операцій з кредитними картками банк отримує дохід, який

складається з:

комісії, яка стягується з торговельної організації при сплаті рахунків за відпущені власникові кредитної картки товари;

щорічної плати клієнтів за кредитні картки (якщо вона стя-

гується);

процентів за кредит, що надається власникам карток у ме-

жах ліміту кредитування.

іпотечний кредит — довгострокові позички, що надаються банками під заставу нерухомості — землі і будівель виробничого й жиітлового призначення. В основу цього кредиту покладена Іпотека (у перекладі з грецької — застава), причому не будь-

якого майна, а саме нерухомого (здебільшого будівель і землі).

Іпотека може бути встановлена на нерухоме майно, яке заста-водавець має право продавати або відчужувати в інший спосіб. До об'єктів іпотеки належать:

підприємства, будівлі, споруди та інше нерухоме майно, що використовується у підприємницькій діяльності; житлові будинки і квартири; дачі, садові будинки, гаражі й інші споруди споживчого

призначення;

земельні ділянки. Об'єкт (предмет) іпотеки має належати заставодавцю на пра-вах власності або повного господарського розпорядження.

245 Банківські операції

Застава нерухомого майна передбачає укладення угоди про іпотеку у вигляді заставної.

Угода про іпотеку підлягає державній реєстрації. Вона здійс-нюється на підставі заяви заставодержателя з додатком до неї за ставної. Відомості про державну реєстрацію іпотеки вносяться в заставну. Реєстраційний запис про іпотеку погашається за заявою держателя заставної або за рішенням суду про припинення іпотеки.

Заставодержатель має право передати свої права стосовно за ставної іншій особі. Перевідступлення прав за заставною здійс-нюється заставодержателем через передавальний напис на заста-вній на користь нового заставодержателя, який має бути нота­ріально засвідченим.

Про перевідступлення прав за заставною заставодержатель повинен у письмовій формі повідомити боржника за кредитним договором, який забезпечений іпотекою, на підставі чого він син зобов'язаним виконувати свій договір перед новим заставодер­жателем.

Заставодавець за згодою заставодержателя має право передати предмет (об'єкт) іпотеки іншій особі у власність або господарсь-ке користування (розпорядження). У цьому разі іпотека зберігає-свою силу, тільки всі зобов'язання за договором іпотеки перехо дять до особи, яка придбала право на предмет іпотеки. Задово лення вимог заставодержателя з вартості заставного майна у разі невиконання заставодавцем забезпеченого іпотекою зобов'язання (кредитної угоди) здійснюється за рішенням суду. Особливо це стосується тих випадків, коли об'єктом іпотеки є підприємство в цілому, житловий будинок, квартира.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється через продаж заставного майна з публічних торгів, що проводяться спеціалізованими організаціями. Вибір організації, якій доруча-ється продаж з публічних торгів предмета іпотеки, здійснюється судовим виконавцем. Він установлює і строки проведення таких торгів.

10.2. ФАКТОРИНГ ТА ФОРФЕЙТИНГ

Факторинг — це операція, яка поєднує низку посеред ницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб'єкта господарювання. Основою факторингу є перевідступ

247

Особливості операцій із надання і погашення...

лення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи дру-

гому кредитору з попередньою або наступною компенсацією ва-

ртості такого боргу першому кредитору. Фактично банк (факто-

рингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за

відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги.

згідно з Цивільним кодексом України за договором факторин-

гу (фінансування під перевідступлення права грошової вимоги)

одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати гро-

шові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а

клієнт перевідступає або зобов'язується перевідступити факторо-

ві своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Педметоом договору факторингу може бути право вимоги, строк

платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги,

яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Факторингові операції, крім купівлі права на вимогу боргу,

включають:

кредитування у вигляді попередньої оплати боргових вимог;

ведення бухгалтерського обліку постачальника, зокрема ре-алізації продукції (роботи, послуг);

Інкасування дебіторської заборгованості постачальника;

страхування постачальника від кредитного ризику;

інші послуги, пов'язані із грошовою вимогою, право якої

клієнт перевідступає факторові.

Учасниками факторингової операції можуть бути:

посередник (фактор), тобто комерційний банк або фактори-ногва компанія;

постачальник товарів (робіт, послуг);

покупець. Відносини між суб'єктами факторингу регулюються догово-ром, який укладається у письмовій формі між фактором і поста-чальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зок-рема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні забов'язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факто-рингові операції мають ризикований характер, то перед укладен­ням договору фактор ґрунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану під-приємства впливає на прийняття фактором позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.

Факторингові операції можна класифікувати за багатьма озна­ками За сектором ринку, де здійснюються факторингові операції, розрізняють внутрішній та зовнішній (міжнародний) факторинг.