49.Формування української нації.

Формування української нації. Відмирання виробничих відносин, пов'язаних з позаекономічним примусом і прив'язаністю до землі як основного засобу виробництва, перетворювало два основних стани суспільства — землевласників-поміщиків і землекористувачів-кріпаків —у класові спільності. Звичайно, повинності та привілеї, на яких трималося середньовічне суспільство, після ліквідації кріпацтва не зникли зовсім, але вони втратили станотворчі властивості. Розвиток товарно-грошових відносин розмивав середньовічні стани й поглиблював соціальну диференціацію населення. На одному полюсі зосереджувались власники з капіталом, спроможні пристосовуватися до ринкових умов, на іншому — пролетаризовані прошарки. їх поповнювали зубожілі селяни й міщани. Це перетворення станів у класи було малопомітним, але невідворотним. Навіть найпривілейованіший і економічно потужний дворянський стан набував ознак класу, хоч досить успішно виборював застарілі феодальні права, які для селянства оберталися повинностями. Зміни в соціальній структурі суспільства під впливом ринку були рушійною силою у перетворенні середньовічних народностей на новочасні етнічні спільності — нації. Руйнування зашкарублих станових перегородок, які здавалися непохитними попереднім поколінням, висувало на перший план чинник етнічної спорідненості. Прихильність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій стала живильним середовищем для формування ідеї національної свідомості. Ця ідея робилася могутнім єднальним фактором, бо обертала розпорошених і поділених станами людей спільного етнічного походження в націю. Утворення націй відбувалося легше або важче, залежно від того, яке становище займала в державі етнічна спільність. Бездержавна українська нація формувалася повільно. На тій частині України, що входила до складу Російської імперії, її цінності не розвивались і навіть не визнавалися, тож мусили утверджуватись у постійній боротьбі з іншою мовою і культурою, репрезентованими імперською владою. Вважаючи (і не безпідставно), що піднесення національної свідомості українців призведе до поширення сепаратистських настроїв, царські чиновники придушували не лише політичні форми національного руху, а й культурницькі, як вияви «мазепинства». І в Росії, і в Австро-Угорщині (1867 р. держава Габсбургів стала дуалістичною: угорську аристократію було зрівняно в правах з австрійською) українська нація формувалася в основному як селянська, її панівні верстви, як правило, складалися не з українців, а з представників інших національностей. Серед великих землевласників правобережних губерній переважали поляки, а на Лівобережжі серед купців 1-ї і 2-ї гільдій — росіяни. Нова буржуазія південних губерній, які розвивалися найдинамічніше, за своїм складом була багатонаціональною. Однак в умовах ринкових відносин, коли швидко почали збагачуватися підприємливі люди із різних верств суспільства, національний склад буржуазії поступово змінювався на користь українців. Так, за даними першого в історії Росії перепису населення (1897), в 9 українських губерніях понад 100 тис. україномовних осіб (не враховуючи членів їхніх сімей) жили на прибутки від капітал)', нерухомого майна або підприємницької діяльності. На західноукраїнських землях, де внаслідок повільного економічного розвитку буржуазний прошарок був досить тонкий, до нього, як і в попередні століття, належали в основному не українці. 3/4 населення українських земель становили неписьменні, що обмежувало творчий потенціал бездержавної української нації. На східних і західних землях напр. XIX ст. українці не перевищували '/з міського населення. У великих містах, де існували вищі навчальні заклади, питома вага українців узагалі була незначною (у Києві — 22 %, а в Одесі — лише 6 %), тому для них здобути пристойну освіту залишалося проблемою. Якщо, долаючи навіть усі перепони, вони й пробивалися до університетів, то потрапляли в чужомовне середовище — російське, польське чи німецьке. Державна служба або церковна кар'єра для освіченої людини також була пов'язана з чужомовним оточенням. Тож не дивина, що за цих обставин лише незначна кількість українських інтелігентів зберігала прихильність до батьківської мови і культури. Але такі люди були. Деякі з них стали борцями проти імперського гноблення, очолили національно-визвольний рух в Україні.