10. Етапи політичної історії Київської Русі.

У політичній історії Київської Русі вирізняють 3 основні етапи.  1. Становлення(утворення та об’єднання, кінець IX- кінець X ст.) 2. Піднесення і розквіт(кінець X – середина кінець XI ст.) 3. Міжусобні війни та занепад( кінець XI – середина кінець XIII ст.) Перший етап розпочався з утворення основних центрів державності на територіях Київської Русі – перш за все у Києві та навколишніх землях – Київське князівство, Полянське князівство, та близько Новгорода, що оформився як самостійне місто вже пізніше). Але розбрат та суперництво правителів призвели до нечуваного в історії прецеденту – запрошення на князювання у північнослов’янських землях «варяга» Рюрика, нормандця за походженням. Існують дані про християнську віру Рюрика, хоча деякі історики радянського періоду заперечували взагалі саме його існування. Період його княжіння згадується в літописах як період підйому й встановлення ладу на руських землях.

Другим етапом політичної історії Київської Русі вважають період князювання Володимира Великого та наступний за ним період князювання Ярослава Мудрого. На цьому етапі відбувається становлення релігії та законності, об’єднання народу руського не тільки політичне, зовнішнє, а й духовне, внутрішнє. Безперечно, найважливіша подія цього періоду – християнізація Київської Русі, здійснена Володимиром Великим у 988-му році. Завдяки цій події держава отримала: 1. Єдину державну релігію, тобто духовну єдність свого народу 2.Піднесення авторитету Русі на міжнародній арені 3. Налагодження тісніших дипломатичних стосунків з християнськими державами 4. Церкву як допоміжний засіб контролю й підтримки Крім релігійної реформи важливе значення мало введення первісних законодавчих норм, розпочате Володимиром й завершене Ярославом у вигляді збірки законів «Руська правда». Також важливе перенесення акценту у зовнішній політиці держави з військових дій і завойовницьких цілей на дипломатичні відносини. Особливо це стосується правління Ярослава, що навіть закріпив дипломатичні стосунки зі світовими державами за допомогою шлюбних союзів своїх нащадків. Також цей період характеризується значним піднесенням у розвитку культури, що почасти пояснюється підсиленням візантійського впливу і появою письменних служителів культу на території держави. За Ярослава було збудовано Святу Софію Київську – символ духу Київської Русі. Третій етап можна вважати етапом занепаду. Після смерті Ярослава – сильного лідера, цілком відповідно до історичних законів, почалися міжусобні чвари і суперечки між його нащадками. Руська держава втратила свою єдність і увійшла до періоду феодальної роздрібненості(тобто, модель управління змінилася з монархічної та централізованої до феодальної з великою кількістю дрібних центрів і відсутністю політичної та законодавчої єдності між ними).

11. Феодальна роздробленість Русі. Князівства Київське, Чернігівське та Переяславське.

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Києві залишалася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умови володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у XII—XIII ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Не дивно, що за право «сидіти» у Києві з прилеглими до нього землями в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств.

Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і вмілим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).

Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у XII — першій половині XIII ст. вирішувалася князями династії Ольговичів і Давидовичів (від імені засновників — синів Святослава Ярославича Олега і Давида). Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. Причому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.