54.Політичні партії в Україні у 90-х рр. XIX - на початку XX ст.

Численною і енергійною, але на відміну від РСДРП (особливо більшовиків) погано організованою в загальнодержавному масштабі силою була Партія соціалістів-революціонерів (ПСР), що зорганізува­лася в 1901 — 1902 рр. внаслідок об’єднання численних постна-родницьких груп на чолі з М. Натансоном, В. Черновим, Г. Гершуні та іншими й тривалий час не мала навіть власної програми. Це, як і значний ідейно-політичний синкретизм світогляду її членів, неминуче призводило до розмежування різних есерівських течій, частина яких обирала тактику індивідуального терору, що було характерно, зокрема, для Одеського відділення партії. Від цих екстремістів, які називали себе “максималістами”, вже в 1906 р. відокремилось праве крило пар­тії, що утворило Партію народних соціалістів (ПНС). Остання протя­гом наступних років користувалася істотним впливом і в межах українських губерній, переважно в російськомовних середніх та мало-заможних верствах, використовуючи виключно цивілізовані форми боротьби та блокуючись з іншими політичними демократичними силами російськомовного населення.

У загальноросійському політичному спектрі ПНС, гуртуючись на­вколо часопису “Русскос богатство”, займала лівоцснтриську позицію, чим привабливала українських інтелігентів. Тому в різні часи до неї на­лежали такі відомі українські діячі, як С. Єфремов, та російськомовні митці українського походження, як В. Короленко. В Державній думі до народних соціалістів, соціалістів за назвою та лібералів по духу, була близька фракція “трудовиків”.

Політично-ціннісні орієнтації власне українських (радикальних) партій початку XX ст. обумовлювали той факт, що інтелігенція російсь­комовних міст, утому числі й українського походження, орієнтувалась на загальноросійські сили, найчіткіше і найяскравіше репрезентовані Конституційно-демократичною партією (КДП) на чолі з П. Мілюковим, яка утворилась у 1905 р, В Україні до неї належали такі поважні культурні і громадські діячі, як І. Лучицький, Я. Яснопольський, Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, В. Наумснко, М. Василснко та інші, багато з яких згодом співпрацювали з П. Скоропадським під час існування геть­манської Української держави 1918 р. У Києві вони гуртувались переваж­но навколо газети “Свобода й право”.

Ідейно та організаційно представники “кадетської” партії були органічно пов’язані з земствами, університетськими колами, різнома­нітними громадськими об’єднаннями ліберального спрямування. Тому чимало представників української творчої еліти, працюючи на тсрені розвитку національної культури, були прихильниками саме цієї “Партії народної свободи”, як, наприклад, майбутній перший президент Української академії наук В. Вернадський. Після розвалу Російської держави наприкінці 1917 р. представники цього напрямку на чолі з В. Науменком утворили в Києві Українську федеративно-де­мократичну партію (УФДП), що вважала себе наступницею І продовжувачкою ідей М. Драгоманова.

За зазначених вище причин консервативні кола в Україні, безвід­носно до етнічного походження своїх представників (за винятком дея­кою мірою поляків) орієнтувались на загальноросійські праві партії. Передусім мається на увазі право-центриський “Союз 17-го Окгября”, очолюваний О. Гучковим, що об’єднував підприємців, землевласників і консерваторів із земського середовища. Прихильників таких відверто реакційних об’єднань, як Російська монархічна партія або шові­ністичний погромно-чорносотснний “Союз русского народа” в українському середовищі, практично не було, хоча діяльність цих сил відчувалась і в містах України. Представники останніх у 1908 р. засну­вали в Києві “Клуб русских националистов”, що ставив за мету бо­ротьбу з українським рухом.

Усі праві організації завжди були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, мали від нього різного роду субсидії й протекції. В університетах існували філії правих організацій — так звані “Союзьі академистов”, що об’єднували монархічні елементи серед студентства, їм протистояли загальноросійські ліві та українські, також переважно соціалістичної орієнтації, гуртки молоді, за якими невпинно стежила поліція.

Певним відзеркаленням питомої ваги окремих політичних сил в українських губерніях були результати виборів у 1905 р. у І Державну думу. Всього від України було обрано 102 депутати, 45 з яких об’єднались у фракцію під назвою “Українська парламентська грома­да” (УПГ), що мала свій друкований орган “Украинский вестник” з го­ловним редактором М. Славинським та секретарем Д. Дорошенком. З цією фракцією активно співробітничали такі відомі українські гро­мадські діячі, як М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. Основу політичної платформи УПГ становила автономія України. В II Державній думі (вона проісну­вала з лютого по червень 1907 р.) УПГ мала вже 47 голосів, але за новим виборчим законом, що був оголошений у день розгону цього дорадчого органу 3 червня 1907 р., шансів на перемогу демократичних кандидатів ставало значно менше і III та IV Державні думи були істот­но правіші за попередні.

За умов післяреволюційної реакції та посилення утисків відбу­вається (1908) об’єднання майже всіх українських партій і політичних груп на засадах автономізму, конституціоналізму та парламентаризму. Наслідком цього було утворення Товариства українських поступовців (ТУП), згуртуваного, в основному, на базі ліберальної за своїм духом УРДП. Водночас чимало українських радикалів з соціалістичною і націоналістичною свідомістю були змушені емігрувати переважно до Австро-Угорщини, де встановили безпосередні зв’язки з галицькими політичними силами.

Незважаючи на поразку революції 1905 — 1907 рр. та істотне зниження політичної активності в наступні роки, її наслідком було здобуття права на українське друковане слово, національні громадсь­ко-культурні організації, навіть політичного характеру (наприклад, ТУП). Залишились окремі “Просвіти”, що виникли в 1905 — 1906 рр. у багатьох містах на зразок галицьких закладів, українські культурні клуби, створено в Києві Українське наукове товариство, близько 20 українських часописів. Збільшився контингент свідомої української інтелігенції, й українська національна ідея почала глибше пускати ко­ріння в свідомість простого народу. Все це формувало грунт для на­ступних бурхливих подій, пов’язаних з боротьбою за національну дер­жаву та розбудовою власних культурних, зокрема, наукових інституцій.

Водночас революційні події першого десятиліття XX ст. остаточно закріпили відчуженість від українського національного руху консер­вативної меншості української громадськості переважно лівобережних дворян, нащадків козачої старшини. Ця меншість, яка щиро підтриму­вала паростки національного відродження в XIX ст., але відмежу­вавшися від соціального радикалізму українських політичних груп, так і не змогла сконсолідуватися. Тому в наступних подіях представники цього прошарку або не зуміли визначити власної позиції, змшюючи погляди і орієнтації відповідно до перебігу подій, або однозначно пов’язували свою долю з загальноросійським консерватизмом.

Істотно інша ситуація мала місце в західноукраїнських землях, які ще наприкінці XVIII ст. увійшли до складу Австро-Угорської імперії. “Весна народів” 1848 р. знайшла свій відгук у серцях галичан-русинів і з цього часу на їх землях розпочинається національний політичний рух, органічно пов’язаний, як і в Подншров’ї та на Слобожанщині, з культурним, зокрема літературно-науковим поступом. Ситуація в Галичині значно ускладнювалася тим, що в ній постійно точилася жорстка боротьба між українською, переважно селянською, більшістю та польською, впливовою і заможною, землевласницькою меншістю. Крім того, в самому русинсько-галицькому національному русі не було єдності. Він був розколотий між консерваторами-москвофілами, які чекали допомоги від царської Росії, та радикалами-народовцями, що розраховували на власні сили.