Вірус кліщового енцефаліту

Захворювання було виявлене в 1934 р. А. Г. Пановим, збудника його від­крив у 1937 р. Л. О. Зільбер із співробітниками. Питання епідеміології і при­родної вогнищевості цієї інфекції вивчені Є. Н. Павловським із співавторами.

Вірус кліщового енцефаліту належить до родини Togaviridae, роду Flavivirus.

Вірус має сферичну форму, розмір його 45 нм. Ну­клеокапсид покритий ліпопротеїновою оболонкою з ворсинками. Геном є однонитковою РНК.

Збудник репродукується в різних тканинних куль­турах, у курячому ембріоні та організмі білих мишей.

Вірус кліщового енцефаліту має цитопатичну дію на клітини нир­кової тканини ембріона свині, а також на деякі перещеплювані куль­тури тканин, спричиняє явища дегенерації цитоплазми, пікнозу і за­гибелі ядер клітин. У багатьох видах тканинних культур активно розмножується без цитопатичної дії.

Є кілька різновидів вірусу кліщового енцефа­літу. Штами вірусу, виділені від хворих людей і переносників у різних районах нашої країни і в країнах Європи, мають деякі відмінності в антигенній структурі. На вірус кліщового енцефаліту імунологічно схожі віруси шотландського кліщового енцефаліту, омської геморагіч­ної гарячки та ін.

У суперкапсидній оболонці і нуклеокапсиді є структурні білки (V3, VI, V2). Основний функціональний білок оболонки — глікопротеїд V3, який виконує типоспецифічну функцію, стимулює продукцію віруснейтралізуючих антитіл і антигемаглютинінів.

У 50 % гліцерині вірус зберігається 70 діб, в 1 % розчині лізолу — 3 хв, в ефірі й ацетоні — 3 доби; від дії температури 60-70 °С гине через 10 — 15 хв.

У природних умовах джерелами вірусу є їжаки, кроти, полівки, бурундуки, білки і споріднені з ними види гризунів, зайці, дрозди, рябчики та багато інших диких тварин і пта­хів (близько 130 видів), які на енцефаліт не хворіють, але є тривалими вірусоносіями. Перенощики вірусу кліщового енцефаліту — іксодові кліщі (Ixodes persulcatus, Ixodes ricinus), в яких виявлено і трансова-рїальний шлях передачі.

Кліщовий енцефаліт характеризується природною вогнищевістю. Зони природних вогнищ охоплюють великі території Росії, Казахстану, Білорусії, України та ін. У природних вогнищах 10—12 % кліщів заражені вірусом енцефаліту.

Із піддослідних тварин до вірусу кліщового енцефаліту сприйнят­ливі миші при інтрацеребральному, підшкірному й інтраназальному зараженні, а також мавпи.

Патогенез захворювання в людини. Кліщовий енцефаліт — зоонозне захворювання, яке передається від тварин людині через укуси кліщів і молоко кіз, інфікованих вірусом.

 

Кліщі

Людина, хвора на кліщовий енце­фаліт, не є джерелом інфекції. Збудник, потрапляючи в організм, спочатку розмножується в підшкірній клітковині, а потім проникає в кров, виникає вірусемія. Вірус характеризується тропізмом щодо центральної нервової системи (ядра мозкового стовбура і передні роги шийної частини спинного мозку), розвивається менінгоенцефаломієліт. Летальність становить 1,5—26 %. У 20—25 % хворих наста­ють органічні ураження центральної нервової системи. Кліщовий енцефаліт проявляється гарячкою, сонливістю, що змінюється безсон­ням, порушенням чутливості, рухової здатності, менінгіальними яви­щами; до його ускладнень належать атрофічні паралічі м'язів пояса верхніх кінцівок, шиї. Захворювання супроводиться розвитком алер­гії сповільненого типу.

Шляхи розповсюдження вірусів

 

Поряд з типовою менінгіальною й вогнищевими формами кліщового енцефаліту в людей, що живуть у районах природних вогнищ інфек­ції, досить часто спостерігається безсимптомний перебіг.

Імунітет. Природна несприйнятливість пов'язана з наявністю в організмі людей термолабільних інгібіторів, утворенням клітинами інтерферону та іншими захисними механізмами.

Після перенесеного захворювання виробляється стійкий імунітет, який зберігається протягом усього життя. В ендемічних щодо кліщо­вого енцефаліту районах він може набуватися в результаті стертої безсимптомної форми інфекції.

Лабораторна діагностика. Враховуючи значну небезпеку при роботі з вірусним матеріалом, вірусологічні дослідження проводять виключно у спеціалізованих вірусологічних лабораторіях.

Матеріалом для вірусологічного дослідження в перші дні хвороби служить кров, спинномозкова рідина. Від трупів беруть тканину мозку і внутрішніх органів. Вірус також можна виділити з кліщів, мозку, паренхіматозних органів інфікованих ­тварин.

Для виявлення вірусу проводять внутрішньомозкове зараження вірусним матеріалом новонароджених мишенят, які гинуть через 6-7 днів, або заражають курячі ембріони. Крім того, для виділення вірусу використовують інфікування культур клітин Vero, KB, HЕp-2, клітин нирок ембріона свині. Про наявність вірусу в клітинах свідчить цитопатичний ефект.

Вірус російського весняно-літнього енцефаліту ідентифікують у РН, латекс-аглютинації, РЗК, РГГА, дифузійної преципітації в гелі.

Останнім часом набули вирішального значення методи гібридизації і полімеразна ланцюгова реакція, які дозволяють безпосередньо виявити вірус у кліщів і матеріалі від хворого.

Серологічна діагностика базується на дослідженні парних сироваток, взятих з інтервалом 2-3 тижні, за допомогою РН, РЗК, РНГА. Необхідно відзначити, що високою специфічністю відзначається РН на білих мишах або культурах клітин. Рівень антитіл у сироватці хворого корелює зі ступенем пригнічення цитопатичного ефекту або бляшкоутворення. Діагностичним титром вважається 1:10 і вище, що можна зареєструвати вже з 7-10 доби хвороби.

Значну діагностичну цінність має імуноферментний метод, який порівняно простий у виконанні, але дозволяє швидко одержати надійні результати.

 

Лікування полягає у внутрішньом'язовому введенні протягом 2— З діб або через добу 3—б мл протиенцефалітного людського імуноглобуліну. Застосовують також сироватку «Диаферм», вироблену гіперіму-нізацією коней, та інтерферон.

 

Неспецифічна профілактика охоплює заходи для захисту людей від нападу іксодових кліщів, знищення кліщів на свійських тваринах, кип'ятіння молока. Специфічну профілактику здій­снюють введенням інактивованої культуральної вакцини проти клі­щового енцефаліту. Добрі результати дає індивідуальна профілакти­ка — введення протиенцефалітного імуноглобуліну в кількості 1,5— З мл.

 

Вірус японського енцефаліту

У 1934 p. M. Хаяші виявив вірусну природу японського енцефаліту. Захво­рювання трапляється в Японії, Кореї, Китаї, Таїланді, на о. Тайвань. Захворювання характеризується сезонністю (серпень — вересень).

Розміри вірусу 40— 50 нм. Вірус розмножується в курячих ембріонах і культурах клітин, маючи цитопатичну дію. Характеризується слабкою стійкістю до дії високих і низьких температур та дезинфікуючих речовин.

До вірусу японського енцефаліту чут­ливі білі миші, пацюки, хом'яки, а також мавпи, деякі свійські тва­рини і птиця.

Збудник передається через уку­си комарів Culex і Aedes. Носіями вірусу є пацюки, багато свійських і диких тварин, птахи з родини горобиних.

Японський енцефаліт характеризується ураженням центральної нервової системи, переважно мозкового стовбура і базальних ядер кори великого мозку. Летальність дуже висока, в Японії вона дося­гала 60 %, під час епідемічних спалахів на Далекому Сході (Примор­ський край) — 25—53 %.

В результаті перенесеного захворювання виробляється стійкий імунітет. Ускладнень у вигляді паралічів, які бувають при кліщовому енцефаліті, не виявлено.

Крім тяжких форм захворювання, можливі легкі і навіть безсим-птомні, які супроводяться підвищенням титру антитіл у крові людей, В ендемічних вогнищах відбувається невпинна циркуляція вірусу серед тварин і комарів.

В організмі заражених комарів вірус зберігається протягом усього життя; доведена трансоваріальна передача збудника захворювання комарами. При температурі 27—З0 °С в організмі комара накопичує­ться велика кількість вірусів; при температурі нижче 20 °С розвиток вірусу затримується.

Лабораторна діагностика. При вірусологічному дослідженні збудник можна виділяти з крові впродовж першого тижня хвороби, протягом двох тижнів із спинномозкової рідини, а також із мозку загиблих.

Інфікованим матеріалом заражують новонароджених мишенят, курячі ембріони і культури клітин: первинні – курячі, гусячі фібробласти, клітини ембріона свині; перещеплювані – ВНК-21, Vero. При зараженні клітин ВНК-21 спостерігається характерний цитопатичний ефект – поява на 3-4 добу багатоядерних клітин, що нагадують симпласт.

Ідентифікацію вірусу проводять в РН або РГГА. Вірусоспецифічний антиген можна теж виявити за допомогою імуноферментного методу і РЗНГА. Вірусну нуклеїнову кислоту ідентифікують в реакції гібридизації і полімеразній ланцюговій реакції.

Серологічна діагностика здійснюється за допомогою РН, РЗК, РГГА, РНГА, імуноферментного методу. При цьому потрібно враховувати зростання титру противірусних антитіл у парних сироватках.

Лікування полягає в застосуванні гіперімунної кінської сироватки крові або гамма-глобуліну, а також імуноглобуліну, добутого з крові людей, які живуть у природних вогнищах японського енцефаліту.

Профілактика забезпечується заходами для захисту людей від укусів комарів і проведенням імунізації культуральною вакциною, інактиво-ваною формаліном.

 

Вірус омської геморагічної гарячки

Збудника відкрив М. П. Чумаков із співавторами в 1947 р.

За морфологією, біологічними й антигенними власти­востями близький до збудника кліщового енцефаліту, шотландського енцефаліту овець та деяких інших вірусів. Належить до роду Flavi-virus. Розмір вірусу 40 нм. Має велику адаптаційну здатність до різ­них органів і тканин.

До вірусу чутливі мав­пи, морські свинки, коти, полівки, ондатри, білі миші, які легко заражуються при будь-якому способі введення. Культивується в організмі білих мишей, яких заражують у мозок, а також у курячих ембріонах. У перещеплюваних культурах тканини (Неіа, СМЦ та ін.) вірус має слабку цитопатичну дію.

Імовірним резервуаром збудни­ка в природних умовах є мишовидні гризуни та дикі тварини. Переносник — кліщ Dermacentor pictus; він може бути й резервуаром, оскільки вірус передається трансоваріально. Природна вогнищевість доведена в лісостепових районах Омської області.

Людина заражується при укусі кліщів. Захворювання може пере­даватись також повітряно-пиловим і аліментарним шляхами.

Лабораторна діагностика грунтується на виділенні вірусу та іден­тифікації його в РН і РЗК, а також на виявленні наростання титру антитіл при дослідженні парних сироваток крові.

Лікування проводять специфічною сироваткою.

Профілактика охоплює здійснення заходів для захисту людей від укусів кліщів та імунізацію вакциною проти кліщового енцефаліту. Близькі до вірусу кліщового енцефаліту віруси Повассан (Канада), Лангат (Малайзія), шотландського кліщового енцефаліту (Велико­британія), хвороби К'ясанурського лісу (Індія).

Гарячка Західного Нілу

Вірус гарячки Західного Нілу за своїми розмірами дещо менший від попередніх флавівірусів, його діаметр – 20-30 нм. Структура вірусу типова для даної родини. Збудник чутливий до підвищеної температури і при 56 °С гине протягом 30 хв. Кип’ятіння інактивує його протягом 2-3 хв. Органічні розчинники і детергенти, руйнуючи ліпіди суперкапсидної оболонки, знешкоджують вірус.

Резервуаром вірусу Західного Нілу в природі є дрібні гризуни і птахи, в тому числі водоплаваючі. Інфікована людина теж може бути джерелом інфекції. Переносниками вірусу є комарі і кліщі.

Людина заражується через укус комара. Вірус розповсюджується в організмі гематогенним шляхом і зумовлює ураження лімфоїдної тканини, рідше оболонок мозку і самого мозку. Вірус має виражений тропізм до ендотелію судин і нейронів. Після нетривалого інкубаційного періоду (2-8 днів) захворювання розпочинається лихоманкою, появою геморагічної висипки, жовтяницею, болем у суглобах. Можливий розвиток менінгіту і менінгоенцефаліту.

Лабораторна діагностика. Основним матеріалом для вірусологічної діагностики служить кров і спинномозкова рідина, а від осіб, які загинули, лімфоїдна і мозкова тканини. Вірусним матеріалом заражують культури клітин МК-21 і внутріш­ньомозково лабораторних мишей. Ідентифікацію вірусу Західного Нілу проводять за допомогою прямої імунофлуоресценції, а також полімеразної ланцюгової реакції.

Для серологічної діагностики використовують парні сироватки хворого з наступним дослідженням титру противірусних антитіл в РЗК, РГГА, РН та ІФА.

Жовта гарячка

Вірус жовтої гарячки – типовий флавівірус, нестійкий у зовнішньому середовищі, швидко втрачає свою активність при підвищеній температурі (60 °С), кислому середовищі, при дії ультрафіолетового проміння, детергентів і органічних розчинників, а також хлормістких дезінфектантів.

Віруси жовтої гарячки

 

Для культивування вірусу використовують мишей, курячі ембріони і різноманітні культури клітин: Детройт-6, BHK-21, HeLa, KB, фібробласти курячих ембріонів.

Жовта гарячка – особливо небезпечна, карантинна хвороба, яка може розповсюджуватися серед людей у вигляді епідемій. Ареалом вірусу є тропічні райони Африки, Південної і Центральної Америки, зустрічаються випадки захворювань в країнах Середземноморського регіону: Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Існують дві епідемічні форми жовтої гарячки – джунглева і міська. Природним вогнищем вірусу в природі є мавпи, переносником – комарі. При міській формі хвороби джерелом інфекції є хворі люди, а переносником комарі.

При укусі комара віруси по лімфатичних судинах потрапляють у лімфатичні вузли, де розмножуються, і звідти проникають у кров і гематогенним шляхом розповсюджуються по всьому організму, уражуючи печінку, селезінку, нирки, кістковий мозок. Інкубаційний період в середньому триває 3-7 діб. Хвороба розвивається швидко, з гарячкою, сильним головним болем, світлобоязню, болем у м’язах, нудотою та блюванням. Характерно виражена гіперемія обличчя, верхньої частини тулуба, ін’єкція склер і кон’юнктиви. На 3-4 добу може розвиватись жовтяниця. Як правило, хворі гинуть в результаті розвитку геморагічного синдрому і пе­чінково-ниркової недостатності.

Діагностика. Вірусологічна діагностика жовтої гарячки проводиться тільки в лабораторіях закритого типу, що мають право працювати із збудниками особливо небезпечних інфекцій.

Матеріалом для виділення вірусу служить кров, яку забирають в перші 5 днів захворювання, а також суспензії шматочків печінки і мозку, взятих від померлих. З цією метою досліджуваний матеріал вводять у мозок мишам або заражують курячі ембріони чи чутливі культури клітин. У заражених дорослих мишей через два тижні розвивається смертельний енцефаліт, а мишенята-сисунці гинуть на 5-6-ий день після зараження з попереднім розвитком атаксії і паралічів.

Ідентифікацію вірусів проводять за допомогою РГГА, РЗК, РН. Проте найчастіше використовують реакцію нейтралізації на білих мишах. У даний час набули застосування ІФА і ПЛР.

Серологічну діагностику здійснюють з використанням ІФА, РЗК, РН з парними сироватками хворого.

 

Вірус гарячки денге

Збудник відкритий в 1907 р. П. Ашберном і Ч. Крейгом; належить до роду Flavivirus. Гарячка денге ендемічна для районів з тропічним і субтропічним кліматом.

Розміри вірусу 30—40 нм, він має чотири антигенних типи.

Збудник гарячки денге розмножується в курячих ембрі­онах, культурах тканин нирок мавп, ембріона людини, хом'яків і перещеплю­ваних лініях клітин Hela, KB, ВНК-21 та ін.

Резистентність. При температурі —70 °С і в висушеному стані вірус збе­рігається протягом 5 років, у сироватці крові хворих при кімнатній температу­рі залишається життєздатним близько 2 місяців. Під дією світла, ультрафіоле­тового випромінювання та 0,05 % розчину формаліну збудник гине дуже швид­ко, нестійкий до нагрівання. У слабких розведеннях жовчі (1 : 10, 1 : 5) інактивується протягом 5 хв.

Для лабораторних тварин вірус малопатогенний. Адаптований вірус спричиняє загибель білих мишей, у яких розвиваються па­ралічі. У морських свинок настає вірусемія. При зараженні макак-резусів звичайно спостерігається легка форма захворювання.

Вірус має токсичну дію. Він уражує нейрони головного і спинного мозку, спричиняє дегенеративні зміни клітин печінки, нирок, серця, геморагічні ураження центральної нервової системи, м'язів, шкіри, ендокарда, перикарда, слизової оболонки шлунка, кишок, оче­ревини. Глибокі порушення настають у дрібних кровоносних судинах (набу-хання ендотелію, периваскулярний набряк та інфільтрація одноядерннми клі­тинами).

Джерело інфекції — хворі на гарячку денге. Зараження настає при укусі комарів A. aegypti, A. albopictus та ін., які, насмоктавшись крові хворого, через 8—12 діб при температурі зовнішнього середовища 22 °С можуть переда­вати вірус. При температурі 16 °С збудник в організмі комара не розвивається. Зараженість комарів зберігається протягом 174 діб.

При класичній гарячці денге інкубаційний період становить 2—15 діб, у середньому 5—8 діб. Захворювання досить часто розпочинається з раптового ознобу, головного болю, сильного болю в суглобах і м'язах, у ділянці очних яблук, підвищення температури тіла (39—40 °С). Обличчя багрове, склери ін'єктовані, у деяких хворих з'являється висип у вигляді еритеми. Через 1—4 доби настає ремісія. Температура тіла різко знижується, з'являється заливний піт. Після цього розвивається другий приступ, що характеризується підвищенням температури тіла й основними симптомами першого приступу. На тілі з'являється макуло-папульозний або скарлатиноподібний висип, який тримається не більше 3—4 діб. Загальна тривалість захворювання 4—5 діб.

При геморагічній гарячці денге у клініці переважають явища геморагіч­ного діатезу — носова, легенева, шлунково-кишкова кровотеча, петехі'альний геморагічний висип: на 3—7-му добу захворювання може розвинутись шок. Вважають, що патогенез захворювання пов'язаний із сенсибілізацією організ­му людини вірусом гарячки денге. Геморагічний синдром — відповідь орга­нізму на повторне інфікування його вірусом.

Після перенесеного захворювання виробляється несприйнятли­вість тривалістю до 2 років.

Лабораторна діагностика. Розпізнавання захворювання грунтується на клінічних, епідеміологічних і лабораторних даних. У перші дні захворювання вірус виділяють із крові, якою заражують мишей-сисунців (у мозок); виявля­ють наростання титру специфічних антитіл у парних сироватках за допомогою РЗК, РН, РГГА.

Лікування. Специфічної терапії не розроблено, застосовують симптоматичні засоби; при вторинних бактеріальних ускладненнях призначають антибіотики.

Профілактика гарячки денге зводиться до ізоляції хворих, виключення доступу до них перенощика, винищування комарів. Щоб запобігти занесенню інфекції в країни, не ендемічні щодо цього захворювання, здійснюють каран­тинні заходи. Специфічна профілактика ще в стадії розробки.

Video 1

Video 2