Буньявіруси Буньявірус

 

Природними хазяїнами є багато видів хребетних тварин і члени­стоногі. Буньявіруси розмножуються в клітинних культурах тканин хребетних і птахів; передаються членистоногими (комарі, кліщі).

До складу родини входять віруси кримської геморагічної гарячки, москітних гарячок та ін.

 

Рід Nairovirus

Включає 6 вірусів, які переносяться кліщами. Серед них вірус Кримської геморагічної гарячки-гарячки Конго.

Репродукуються в клітинах нирок ембріона свині, ВНК-21, первинних культурах нирок хом’яків і зелених мартишок, але без цитопатичного ефекту. Тому індикацію проводять за феноменом інтерференції.

Джерело інфекції – зайці, їжаки, корови, кози, вівці, гуси, дрофи, граки, іксодові кліщі роду Hyaloma, Dermacentor, Ixodes.

Механізм зараження: трансмісивний, інокуляційний

 

Вірус кримської геморагічної гарячки

Збудник виділений у Криму в 1944 р. М. І. Чумаковим із крові хворих людей і кліщів. Пізніше було доведено, що вірус поширений у ряді країн Європи (Болгарія, Угорщина, Югославія), Азії (південь нашої країни, Іран, Індія, Пакистан), Африки (Заїр, Нігерія, Уганда, Кенія, Сенегал). Останнім часом захворювання дістало назву кримсько-конголезької геморагічної гаряч­ки, а схожі віруси віднесені до групи найробівірусів.

Вірус належить до родини Bunyaviridae, роду Uuku­virus. Має сферичну форму, розміри його 90—105 нм.

Вірус погано розмножується в культурах тканин, проявляє цитопатичну дію тільки після адаптації до них. Для куль­тивування використовують клітинні культури нирок свині, мавп, печінки свині та ін.

До вірусу сприйнятливі коти, білі ми­ші, молоді пацюки, кролі і макаки-резуси.

Джерелом інфекції є дикі тва­рини (зайці, кози, миііювидні гризуни), велика рогата худоба. Переносники — кліщі роду Hyaloma (понад 20 видів). Зараження людини настає при укусах кліщів або внаслідок контакту з кров'ю хворої людини або тварини.

Захворювання в людини проявляється гарячкою, порушенням кровообігу з множинними крововиливами у внутрішні органи і по­рожнини тіла (шлунка і кишок), вогнищевими крововиливами в легені і геморагічним висипом на шкірі.

Діагностика робиться на основі клінічних та епідеміологічних да­них. Лабораторна діагностика утруднена. Використовують методи внутрішньомозкового зараження мишей-сисунців, сисунців білих пацюків, виділення вірусу на чутливих культурах тканини, ідентифі­кацію вірусу за допомогою РІФ, РЗК, РН. Для серологічної діагно­стики застосовують ті реакції, які дають змогу виявити антитіла після перенесеного захворювання.

Лікування і профілактика. Хворим на кримську геморагічну гаряч­ку вводять гамма-глобулін або сироватку крові реконвалесцентів. Щоб запобігти захворюванню, здійснюють заходи для захисту від нападу кліщів і потрапляння крові хворого на шкіру і слизові оболонки.

 

У той же час на території західних областей України й Білорусії досить часто виникає інша важка хвороба геморагічна гарячка з нирковим синдромом. Її збудник - вірус аналогічної назви - має властивості, характерні для буньявірусів. Резервуаром збудника в природі є численні види мишоподібних гризунів, щури. Людина заражається при контакті з виділеннями інфікованих гризунів. В організмі вірус розмножується в клітинах легень, селезінки, ендотелії судин. Імунні комплекси, що утворюються при цьому, осідають у ниркових канальцях, викликаючи їх ушкодження.    Інкубаційний період триває від 8 до 45 днів. Хвороба характеризується циклічністю, починається гостро, температура підвищується до 39-40 °С, з’являється геморагічний висип, можливі великі крововиливи в шкіру і склери, легеневі, шлункові, маткові кровотечі. Одночасно розвивається нирковий синдром, у тяжких випадках виникає уремія, кома. Летальність становить 1-10 %. Після хвороби розвивається стійкий гуморальний імунітет. Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження є кров і сеча, від осіб, що загинули – шматочки тканин нирок, легень. Вірус виділяють шляхом зараження культури клітин Vero E6. Віруси у цих клітинах нагромаджуються у значних титрах без видимого цитопатичного ефекту. Їх виявляють за допомогою непрямої імунофлуоресценції і методу інтерференції.

Суть методу інтерференції полягає в наступному. Після зараження вірусним матеріалом, культури клітин через 3-4 доби повторно заражують вірусом Ньюкасла. Через 48 годин визначають титр гемаглютинінів у культуральній рідині і ступінь розвитку цитопатичного ефекту, порівнюючи ці показники з контролем (культури клітин, заражені тільки вірусом хвороби Ньюкасла). Вірус геморагічної гарячки, взаємодіючи з вірусом хвороби Ньюкасла, в значній мірі пригнічує синтез гемаглютинінів у досліді і сповільнює розвиток цитопатичного ефекту.

Ідентифікацію вірусу можна здійснити за допомогою РОНГА, ІФА, РІА, РІФ. Як прискорений метод індикації вірусних антигенів, використовують імунну електронну мікроскопію і молекулярно-генетичний метод – ПЛР.

Для серологічної діагностики успішно застосовують метод непрямої імуно­флуоресценції. Зрізи легеневої тканини мишей, інфікованих вірусом геморагічної гарячки з нирковим синдромом, обробляють різними розведеннями парних сироваток хворого. Після відмивання надлишку сироватки на препарат наносять флуо­ресцуючі антитіла до глобуліну людини. Присутність антитіл у досліджуваній сироватці встановлюють за наявністю специфічної флуоресценції в інфікованих клітинах. Крім того, для виявлення приросту титру антитіл у парних сироватках застосовують РГНГА, ІФА і РІА.

Специфічне лікування і профілактика не розроблені. В ендемічних осередках знищують гризунів, запобігають контамінації вірусом води, харчових продуктів.