Типи морфем

За роллю у структурі слова морфеми переділяються на кореневі й афіксальні (службові).

Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення. Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-нити. Необхідно розмежовувати омонімічні (однозвучні) корені, що виражають різне значення: заводський, заводити, розводити, заводчани, доводити. Тут дві групи споріднених слів: 1) заводити, розводити, доводити - корінь вод - (від дієслова водити); 2) заводський, заводчани - корінь завод -(від іменника завод).

Найчастіше корінь поєднується з афіксами, що приєднуються до нього у певній послідовності. Корені, що вільно сполучаються з різними словотворчими афіксами і можуть вживатися без них, називаються вільними: берег, берег-овий, при-береж-ний, береж-ок.

Корені, що не можуть себе виявляти самостійно, а лише в поєднанні із суфіксами і префіксами називаються зв'язаними: в-зу-ти, роз-зу-ти.

До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс.

Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів"^І4. Ці значення афікси реалізують тільки в єдності з коренем, щодо якого займають пре- або постпозицію.

За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі.

Префікс (приросток) - афікс, що стоїть перед коренем або іншим префіксом і надає слову нового лексичного чи граматичного значення: дослухати, виспівати, возі 'єднання.

За функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі.

Словотворчі префікси надають слову нового лексичного значення (баба - прабаба, хмарний - безхмарний) чи модифікують його в тому чи іншому плані (дов 'язати - перев 'язати).

Формотворчі префікси виражають нове граматичне значення слова (читати - дочитати, робити - зробити - префікси творять дієслівні видові пари).

Словотворчі префікси в українській мові є більш поширені, вони виражають певне словотвірне значення, наприклад: без- вказує на відсутність чогось - безхліб 'я; над - наближення чогось, неповноту дії -надходити, надламати.

Префікси не змінюють частиномовної належності слова: гіркий -прегіркий, модний - супермодний(прикметники); ніхто, абихто, дехто (займенники).

Формотворчі префікси беруть участь у творенні форм найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників (найдосконаліший, найвище) та форми доконаного виду дієслів (малювати - перемалювати, реєструвати - зареєструвати).

Префікси в українській мові здебільшого співвідносяться з прийменниками в-, від-, під-, над-, nped-, по-, за- тощо. Частина префіксів іншомовного походження: а-, анти-, гіпер-, гіпо-, де-, дез-, екс-, екстер-, інтер-, квазі-, контр-, pe-, суб-, супер-, ультра-, які використовують переважно в іменниках і рідше в дієсловах.

Суфікс (наросток) - афікс, що стоїть після кореня або іншого суфікса у слові й надає йому нового значення або відтінку. Суфікси приєднуються переважно до твірної основи, а не до слова в цілому, як префікси: нагріти - нагрі-ва-ти, білий - біл-уват-ий.

За значенням суфікси поділяються насловотворчі й формотворчі.

Словотворчі суфікси використовують як словотвірний засіб. Вони видозмінюють значення твірного слова: тесати - тес-ак, сірий -сір-к-о.

Суфікси можуть надавати слову найрізноманітніших відтінків стосовно головного лексичного значення: яблуко - яблуч-к-о, хвіст-хвост-ищ-е, зелений - зелен-есеньк-ий.

Формотворчі суфікси використовують для творення граматичних форм: дієслів у минулому часі: писа-в, прикметників вищого ступеня порівняння: холод-іш-ий, тепл-іш-ий. За допомоги формотворчих суфіксів -я- (-єн-), -т- утворюються дієприкметники минулого часу; за допомоги суфіксів -уч- (-юч-),-ач- (~яч-),-л- творяться активні дієприкметники теперішнього і минулих часів: написати - написа-н-ий, зробити - зробл-ен-ий, пломеніти - пломені-юч-ий.

Суфікс вживається лише у поєднанні з іншими морфемами, а тому належить до зв'язаної морфеми. У слові може бути кілька суфіксів: друж-ин-а - друж-ин-н-ник.

Постфікс - службова морфема, розташована в слові після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. В українській мові постфікс -ся приєднується до дієслів як словотворчий афікс і виражає граматичне значення пасивного стану: лікуватися, виднітися, умиватися. До постфіксів належать також: -сь (хтось, десь), -небудь (який-небудь, як-небудь); -будь (хто-будь, куди-будь); -то (десь-то, хтось-то).

4.

До неморфологічних способів словотвору належать:

Ø    морфолого-синтаксичний;

Ø    лексико-синтаксичний (зрощення);

Ø    лексико-семантичний.

Морфолого-синтаксичний

Морфолого-синтаксичний спосіб – це спосіб творення слів, при якому слово утворюється внаслідок переходу однієї частини мови в іншу. Причиною такого переходу стає зміна словом синтаксичної функції у реченні: якщо слово, що первинно є прикметником, а отже виступає в реченні означенням і відповідає на питання який? яка? яке? (Військовий чоловік зупинив машину.), змінює свою синтаксичну функцію і виступає у ролі підмета або додатка та відповідає на питання хто? що? або кого? чого? (Військовий зупинив машину. Машина проминула військового.), що характерно для іменника як частини мови, то в такому разі фіксується перехід прикметника у іменник. Для української мови такий спосіб словотвору найхарактерніший для іменників та прислівників:

-                     перехід прикметників в іменники: хворий (який?) → хворий (хто?), набережна (яка?) → набережна (що?), майбутнє (яке?) → майбутнє (що?), головатий (який?) → Головатий (прізвище, хто?). Новоутворений іменник переймає флексію мотивуючого прикметника;

-                     перехід іменників у прислівники: іменник стрілою (чим?) → прислівник стрілою (як?), іменник ранком (чим?) → прислівник ранком (коли?), при цьому іменники втрачають здатність відмінюватися і стають незмінними словами. Новостворені прислівники відповідають на питання як? коли?

Для визначення частиномовної характеристики такого слова необхідно використовувати контекст: Милуватися (чим? іменник) ранком. Приїхати (коли? прислівник) ранком.

Морфолого-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

“Цей спосіб називається морфолого-синтаксичним тому, що в процесі його реалізації новоутворене слово набуває нових морфологічних категорій і як таке виконує нові синтаксичні функції у реченні” (І.І. Ковалик).

У мовознавчій літературі цей спосіб ще називають семантико-морфологічним (за М.М. Шанським), конверсією (за О.І. Смирницьким).

Конверсія – спосіб словотворення, при якому словотворчим засобом виступає лише парадигма слова: сучасне, черговий.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно, супроводжуються такими основними змінами:

-                     зміною лексичного значення;

-                     граматичних значень;

-                     синтаксичних функцій;

-                     структури слова: бігом (ім.) і бігом (присл.).

Цей спосіб має кілька різновидів:

1)                субстантивація – явище переходу слів з різних частин мови в іменники: майбутнє, чайна, бобові, вихідні;

ад’єктивація – перехід у прикметники: учений, освічена людина, сидяча робота;

2)                прономіналізація – вживання в ролі займенників: цілий світ (у зн. весь), певна мелодія (у зн. якась);

3)                адвербіалізація – перехід у прислівники: часом, стрілою, йти не поспішаючи;

4)                нумералізація – перехід у числівники: тисяча, сила;

5)                інтер’єктивація – перехід у вигуки: Боже, горенько, Матінко моя та інші різновиди.

Лексико-синтаксичний

словотвір морфологічний синтаксичний зрощення

Лексико-синтаксичний спосіб, або зрощення, – це спосіб творення нових слів шляхом зрощення двох або більшої кількості слів одного словосполучення: добра ніч → добраніч, не чуй вітер → Нечуйвітер (прізвище).    Результатом лексико-синтаксичного способу словотвору є складне слово, оскільки воно має два і більше коренів. Твірною базою у такому способі творення виступає не будь-яке сполучення слів, а тільки синтаксична одиниця – словосполучення: два або більше слів, між якими встановлюється залежний зв'язок, тобто від одного слова до іншого можна поставити питання: добра яка? ніч, не чуй кого? що? вітер. Складне слово, утворене лексико-синтаксичним способом, переймає флексію другого слова словосполучення, тому флексія не визначається у словотвірній структурі мотивованого: перекоти поле → перекотиполе.

За характером словотвірної бази зрощення подібне до осново складання та до словоскладання, тому їх потрібно відрізняти.

Лексико-синтаксичний спосіб відрізняється від способів складання тим, що: 

1)                при осново складанні використовується складання не слів, а основ, які до того ж можуть усікатися, і додатково застосовується інтерфіксація або суфіксація: сільське господар(ств)о → сільськогосподарський, а при зрощенні в одне слово сполучаються два цілих слова, причому без використання інтерфіксів та суфіксів; 

2)                при словоскладанні утворюються складні слова на базі двох слів, які не утворюють словосполучення, тобто між цими словами нема залежного зв'язку, між ними не можна поставити питання: батько і мати → батько-мати, сон і трава → сон-трава. Слова, утворені способом словоскладання, переважно пишуться через дефіс. 

Нові слова виникають шляхом злиття колись уживаного словосполучення: пополудню – по + полу + дню. Цим способом утворюються:

-                     іменники: горицвіт, Новгород;

-                     прикметники: нижчепідписаний;

-                     прислівники: бозна-що;

-                     числівники: двісті, обидва.

Словотвірне значення в зрощеннях виявляється через втрату синтаксичних ознак словосполучення і появу граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови

Лексико-семантичний

Лексико-семантичним називається такий спосіб, при якому звукова оболонка твірного слова залишається незмінною, набуває нового значення і стає похідним, наприклад: лебідь (птах) і Лебідь (прізвище).

При цьому способі не застосовуються спеціальні словотворчі засоби, а формантом є зміна семантики.

Похідне слово з’являється семантичним шляхом – через розщеплення багатозначного слова і поступове утворення омонімів (В.В. Виноградов, М.М. Шанський, І.І. Ковалик). Наприклад: перо – пір’їна і знаряддя для писання.

Лексико-семантичним способом утворюються переважно іменники, серед них:

-                     терміни: лопатка;

-                     найменування нових предметів, понять: супутник;

-                     власні назви (закладів, установ, періодичних видань, дитсадків, цукерок тощо): “Киянка” (назва швейної фабрики), “Дзвін” (журнал) та ін.

У процесі лексико-семантичного способу словотвору слово не змінює своїх фонетичних та граматичних характеристик, змінюється лише його лексичне значення. В такому випадку слово стає похідним (ручка означає вже не маленьку руку, a те, за що беруться рукою (ручка лопати, ручка від дверей) або й інструмент для письма (кулькова ручка). Цей спосіб полягає в тому, що наявні в мові слова використовуються для позначення нових предметів, явищ. В основі лежить метафора, метонімія, синекдоха.

Лексико-семантичний спосіб словотвору – один з основних способів поповнення номінативних засобів мови, при якому звукова форма твірного слова (мотиватора), залишаючись незмінною, набуває нового значення і стає семантично похідною (мотивованою). Лексико-семантичний спосіб словотвору активно виявляється в системі номінації власних назв.        Основними механізмами лексико-семантичного способу словотвору в цій підсистемі мови є:

-                     онімізація (перехід загальної назви у власну);

-                     трансонімізація (перехід власної назви з одного класу назв до іншого);

-                     онімотрансонімізація (комбіноване використання різновидів способу за моделлю: онімізація + трансонімізація).

Кожен з цих різновидів пов’язаний із семантичними і граматичними змінами мовних одиниць. Збереження мотиваційних зв’язків між базовим словом і семантичним новотвором дозволяє відносити лексико-семантичний спосіб словотвору в системі номінації власних назв до явищ синхронічного плану.

Наявність у мовній системі типових, регулярних і закономірних мотиваційних зв’язків уможливлює виділення таких різновидів семантичного способу словотвору, як дериваційна метафора і дериваційна метонімія. Метонімія визнається найбільш важливим джерелом номінації як у кількісному плані, так і щодо різноманітності мотивацій для називання.

ЛЕКСИКОЛОГІЯ ТА ФРАЗЕОЛОГІЯ

1.

Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Омоніми з'являються внаслідок:

звукових змін у слові у процесі розвитку мови;

смислових змін у слові у процесі розвитку мови;

випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;

випадкового збігу звучання форми різних слів.

Розрізняють омоніми:

повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ(джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).

часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.

Омофони (фонетичні омоніми) — це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три —потри; вгорі — в горі).

Омографи (графічні омоніми) — це слова, які однаково пишуться, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по́тяг — потя́г; за́мок — замо́к; бра́ти — брати́).

Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на віз — віз дрова; жовте поле — поле город).

Омоморфеми (омонімічні морфеми) — морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) — став, як вкопаний).

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

Кожне переносне значення багатозначного слова обов'яз­ково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) купа дров, що горить; 2) місце, де розкладали вогонь; 3) своя оселя, родина (у давнину близькі люди зби­ралися навколо вогнища); 4) центр, зосередження чогось.

Омоніми семантичної спільності не мають: бал (оцін­ка), бал (вечір із танцями); стан (корпус людини), стан (становище), стан (стоянка), стан (механізм, прокатний стан).

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах:

Бал­ка (дерев'яний чи металевий брус), балка (яр): обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми.

Точити (робити гострим), точити (цідити): обидва дієслова змінюються абсолютно однаково.

Моторний (швидкий), моторний (пов'язаний із мотором): обидва прикметники однаково змінюються за родами, відмінками та числами.

Кран (для підіймання і переміщення вантажів), кран (для перекривання води, газу тощо).

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм:

Баранці (молоді барани) — має всі форми однини й множини, баранці (піна на гребенях хвиль) — має тільки форми множини.

Захід (одна з чотирьох сторін світу) — має форми лише однини, захід (дія для досягнення якоїсь мети), захід (спуск небесного світила за обрій) — мають і форми однини й множини.

Злити (викликати злість), зли­ти (полити): у них усі інші форми різні, крім форм минулого часу й умовного способу.

За́мок (укріплена будівля), замо́к (для замикання дверей, шухляд та ін.).

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови: а) іменників і відіменникових прислівників: кружка (довкола) і кружка (родовий відмінок іменника кружок); б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип (рипін­ня — рип дверей) і рип (різкий звук від тертя — двері рип); стук (удар — почувся стук) і стук (різкий звук удару — щось у вікно стук); в) інші випадкові збіги: мати (рідна людина) і мати (володіти чимось); коли (у який час) і коли (наказовий спосіб дієслова колоти); їм (перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти) і їм (давальний відмінок займенника вони).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запози­чень. Є два випадки звукових збігів таких слів:

а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул (дрібні частинки у водоймах) і мул (назва тварини, за­позичена з латинської мови); клуб (маса кулеподібної форми) і клуб (назва організації, запозичена з англійсь­кої); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);

б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з французької) і гриф (штемпель на документі, з німецької); метр (міра довжини, з грець­кої), метр (віршовий розмір, з грецької) і метр (учитель, з французької); кран (трубка із закривкою, з голландської) і кран (механізм для піднімання вантажів, з німецької)

Синтаксичні омоніми

Синтаксичні омоніми — це омонімічні синтагми речення, відмінність значень яких зумовлена неоднозначністю їхньої синтаксичної структури, наприклад, речення Тінь яблуні не заважає може біти інтерпретоване як «Тінь від яблуні не заважає», або як «Тінь не заважає яблуні».

Міжмовні омоніми

Слова з різних мов, які мають однаковий вигляд або однакове звучання, але означають різні речі називаються міжмовними омонімими, або фальшивими друзями перекладача, наприклад: рос. час «година» і укр. час (рос.время).

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити ібіліти; сильний і силовий, громадський і громадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням.

2.

Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

 На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов”язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

повнозначні; службові; вигукові.

 Повнозначне слово завжди  має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається  його різноманітними формами.

 Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

 Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

 СЛОВО – найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше – з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

 Д.Шмельов: “Слово – це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.

 Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

Функціональна ознака. Слово служить для  найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

Формальна ознака. Зовнішньо слово  становить собою  кілька фонем,  фонетично пов”язаних  єдиним наголосом;

Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

3.

Антоніми - це слова з протилежним лексичним значенням: день - ніч, холодний - теплий, купувати - продавати.

Протиставлення значень базується на співвідносності понять, що перебувають у взаємній залежності й характеризують явище одного плану.

В антонімічні відношення вступають лише два слова:веселий - сумний, ранкова - вечірня, холод - спека. Слова-антоніми належать до однієї частини мови: радість - сум, прихід - відхід(іменники); шкідливий - корисний, рідкий - густий (прикметники); стояти - лежати, дружити - ворогувати (дієслова); багато - мало, вперед - назад (прислівники); усі - ніхто (займенники).

З погляду структури розрізняють антоніми різнокореневі (зустріч - розлука, знизу - зверху, нагрівати - охолоджувати) й однокореневі (надія - безнадія, в 'їхати - виїхати, воля - неволя).

Не всі слова мають здатність виражати антонімічні відношення. До них належать слова з конкретним значенням (стіл, вікно, нога), усі числівники (один, десять, шістсот), деякі займенники (я, він, цей), вузькоспеціальні терміни (суфікс, наголос, частка, розчин), частина прикметників і дієслів (синій, зелений, червоний, сільський, материн, читати, малювати).

Антоніми широко використовуються як стилістичні засоби в усіх жанрах літератури. Найбагатше представлено явище антонімії в усній народній творчості, зокрема в народних прислів'ях і приказках:Учений іде, а неук спотикається. Краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Антоніми — це пари слів із протилежним значенням. Наприклад: мир — війна, життя — смерть, гострий — ту­пий, радіти — сумувати, за — проти.

Антоніми в семантичному полі розташовуються на проти­лежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення сто­сунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, друж­ба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, не­нависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми лю­бов — ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з про­тилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі від­стані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

Антоніми виражаються тією самою частиною мови й по­значають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мов­ленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець — дня, тижня, століття, роботи, твору, до­роги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний — день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.

Антонімами бувають переважно слова з абстрактним які­сним значенням: веселий — сумний, гарячий — холодний, висо­кий — низький, білий — чорний, повний — порожній; добро — зло, радість — горе, світло — темрява; дружити — ворогува­ли, радіти — сумувати, хвилюватися — заспокоюватися; доб-Ре ~ погано, легко — важко, корисно — шкідливо. Менше ан­тонімів є серед слів із просторовим та часовим значенням: високий — низький, широкий — вузький, ранній — пізній; схід — захід, висота — глибина, ранок — вечір; глибоко — мілко, вдень — уночі. Серед дієслів антонімічними найчастіше бува­ють ті, що або походять від якісних прикметників, або вка-3УЮть на спрямовану дію: дорожчати — дешевшати, ширшати — вужчати, віддалятися — наближатися, підніматися — спускатися, давати — брати, вдихати — видихати. Антонімічними бувають також прийменники: від — до, над — під, перед — за, у — з.

Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий — гучний (голос); тиха — вітряна (погода); тихе — розбурхане (море); тихе — неспокійне (життя) і под.

Трапляються випадки, коли те саме слово передає два про­тилежні, антонімічні, значення. Так, слово схбдити означає і «підніматися», і «спускатися»; сходження — і «підняття на гору», і «спуск із гори»; позичати — і «давати в борг», і «брати в борг»;

Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, по­літика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не мож­на вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізнен­ням чоловічої та жіночої статі: батько — мати, брат — сестра, чоловік — жінка, цап — коза, баран — вівця. Вони хоч і мис-ляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиклю-чаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприк­лад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами.

За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

а) з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи              більше понять із менш вираженою інтенсивністю:   гарячий - гаряченький — теплий тепленький — теплуватий — прохолодний — холоднуватий — холодний — крижаний;

б)   без проміжних ступенів вияву якостей: життя — смерть, перемога — поразка, присутній — відсутній, лівий — провий, однаковий —різний, множити — ділити, наступи ти — відступати, нападати — захищатися, купувати — продавати, говорити — мовчати, всередині — зовні, вгору — вниз.

За структурою антоніми бувають:

а)  різнокореневі (власне лексичні): великий — малий, легкий — важкий, спека — мороз, мужність — боягузтво, любити — ненавидіти;

б)  однокореневі (словотвірні): надія — безнадія, спокій —неспокій, орієнтація — дезорієнтація, логічний — алогіч­ний, раціональний — ірраціональний; особливо багато їх серед дієслів: відчинити — зачинити

Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда — неправда (брехня), друг — недруг (ворог), воля — неволя (рабство). Антоніми з не-виражають меншу міру протиставлення, ніж різнокореневі ан­тоніми: багатий — небагатий (убогий), легко — нелегко (важ­ко), правда — неправда (брехня). Але такі похідні слова з не-, як гарячий — негарячий, швидко — нешвидко, не є антоніміч­ними. Вони передають не протилежні значення, а значення з різним ступенем вияву якостей.

В антонімічні відношення можуть вступати також фра­зеологізми: далеко — під носом, працювати — бити байдики.

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контек­стуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне зна­чення й поза контекстом (сум — радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслі­док переносного вживання слова. Наприклад, у вислові Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провал­ля (М. Рильський) завдяки контексту сприймаються як ан­тоніми пари слів пишний — сумний, яр — провалля.

Використання антонімів робить мову виразнішою, багат­шою, контрастнішою, дає змогу загострити увагу на певних явищах, виділити їх.

Антоніми використовуються в прислів'ях, приказках, до­тепах: На чорній землі білий хліб родить. Порожня бочка гу-чить, а повна — мовчить. Чужого доброго не гудь, а свого по­ганого не хвали. На антонімії будується такий стилістичний засіб, як окси­морон, коли свідомо поєднують протилежні за змістом понят­тя, які разом дають нове уявлення: без надії сподіватися, со­лодкий біль, небезпечна безпека, дзвінка тиша, живий труп, бідний багач, щасливе горе.

4.

Лексичні синоніми - це слова, що належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні.

Серед лексичних розрізняють семантичні, стилістичні, семантико-стилістичні й абсолютні.

Семантичні (поняттєві, ідеографічні) синоніми - це стилістично нейтральні слова, що відрізняються відтінками у значенні: схвалювати, підтримувати, затверджувати; взаємини, стосунки, відносини.

Стилістичні синоніми - це слова, що різняться експресивно-емоційним забарвленням, належністю до мовних стилів: біографія (офіційно-діловий стиль) і життєпис (публіцистичний стиль).

Семантико-стилістичні синоніми - слова, що різняться і відтінками значень, і емоційним забарвленням: бити, ударяти, гатити, гамселити, садити.

Абсолютні синоніми - це слова тотожні за значенням і різняться лише звучанням: алфавіт, азбука, абетка; дієслово, інфінітив, неозначена форма дієслова; безплатний, безкоштовний. Ці синоніми позбавлені експресивно-емоційних відтінків: мовознавець, лінгвіст, баритися, гаятися.

5.

Багатозначність (полісемія) - це функціонування слова в кількох різних значеннях, обов'язково пов'язаних між собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку. У багатозначному слові форматив залишається незмінним, а денотат змінюється.

Полісемія охоплює більшість словникового складу, а поза нею залишається невелика група слів, які є моносемічними. Це термінологічні назви (геометрія, суфікс), найменування деяких рослин і тварин (клен, горобець), числові назви (5, 10).

Кожне багатозначне слово є сукупністю кількох значеннєвих одиниць, або лексико-семантичних варіантів.

У поглядах на полісемію існувало 2 напрямки:

1. представники якого заперечували існування багатозначності слів, кожне нове значення вважали омонімом (Л.Щерба, О.Потебня);

2.визнає існування полісемії і вбачає в ній один із важливих проявів системності лексики.

Кількість значень слова не постійна, може збільшуватись, окремі значення можуть втрачатися. Термін "Лексико-семантичний варіант багатозначного слова” (ЛСВ), запропонований О.І.Смирницьким, найбільш точно відбиває природу полісемії, оскільки зорієнтований на значеннєву варіативність слова. ЛСВ багатозначного слова перебувають між собою у парадигматичних відношеннях, даючи можливість вибрати один з них. У систему полісемантичного слова входять не всі його значення, що зустрічаються у мовному спілкуванні, а тільки відстояні і закріплені мовною практикою. Багатозначне слово не є простою сукупністю номінативних одиниць, що мають однаковий фонемний склад і семантично пов'язані значення. Усі значенні (ЛСВ) у багатозначному слові перебувають у певних зв'язках і являють собою мікросистему з чіткою організацією складових частин.

У полісемантичному слові одне зі значень сприймається як основне, яке "нібито безпосередньо спрямоване на "предмети”, явища, дії і якості дійсності і відбиває їх суспільне розуміння” (В.В.Виногнадов). Воно є опорою і суспільно усвідомленим фундаментом усіх інших значень і вживань слова і називається головним або прямим номінативним. Інші ЛСВ теж виконують номінативну функцію у мовній системі, але вони спрямовані не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються нами через пряме номінативне значення. Їх називають вторинними, похідними номінативними значеннями.

Багатозначність – це здатність слова об'єднувати у своїй семантичній структурі кілька лексико-семантичних варіантів.

За характером організації ЛСВ у багатозначному слові виділяють 3 типи полісемії:

1. Радіальна, при якій усі непрямі

значення походять безпосередньо

від прямого.

Наприклад: БЛИСК – 1)яскраве сяйво, світіння; 2)перен. багатство, розкіш; 3)тільки одн. яскравий прояв якостей, талантів; 4)складова частина назв деяких мінералів.

2.Ланцюжкова – при якій кожне

наступне значення є похідним

від найближчого попереднього.

Наприклад: ЖМЕНЯ –1)долоня й пальці в зігнутому стані; 2)кількість чого-небудь, що вміщується у жмені; 3)незначна кількість чого-небудь.

3.Радіально-ланцюжкова –

сполучає в собі обидва названі

типи.

6.

Лексика сучасної української мови формувалась протягом бага­тьох століть, постійно напрацьовуючи свій словник і вдосконалюю­чи всі свої компоненти, тому в ній можна виділити своєрідні пласти, що увійшли до її складу на різних етапах розвитку мови. Це й пито­ма українська лексика, яка включає всі слова, успадковані від індо­європейського лексичного фонду, і слова, що виникли в пра­слов’янській (спільнослов’янській) та староукраїнській мовах, а та­кож весь лексичний фонд, створений на власне українському ґрун­ті», це й іншомовні запозичення, які засвоювалися українською мо­вою протягом усього історичного розвитку.

Найглибший, найдавніший шар корінної української лексики — це слова із індоєвропейського лексичного фонду, які перейшли і закрі­пилися у лексиці слов’янських мов, у той же час існуючи і в інших ін­доєвропейських мовах, шо не належать до слов’янської групи. Так, наприклад, українське слово мати має лише деякі фонетичні відмін­ності як у слов’янських, так і неслов’янських мовах: укр. — мати, рос. — мать, грецьк. — ітГоГег, санскр. — таїаг, нім. — МиІІег, англ.—  тоїпег, лат. — таїегта ін. За лексико-семантичними особливостя­ми слова, успадковані з індоєвропейського лексичного фонду, мож­на поділити на такі тематичні групи: назви органів; частин тіла лю­дини: зуби, волосся, лікоть, утроба, кров; назви спорідненості: бать­ко, мати, брат, сестра; назви дій, процесів, явищ природи: жити, ходити, стояти, сидіти, вогонь, вітер та ін.

Наявність цієї категорії слів у лексичному запасі української мо­ви споріднює її з лексикою інших індоєвропейських мов, що гово­рить на користь існування індоєвропейської мовної спільності.

Слова з праслов’янського (спільнослов’янського) періоду відомі як­що не в усіх, то в багатьох слов’янських мовах, але мають дещо від­мінне фонетичне оформлення: укр. рос. польськ. чеськ. болг. серб. Плуг,  косити косить кояіс’ кокіїі кося КОСИТИ Хоч вони З’ЯВИЛИСЯ ще в той час, коли слов’яни говорили однією (З діалектами) мовою — праслов’янською (або спільнослов’янсь­кою), вони дійшли до нас і сьогодні є широковживаними. Таких слів у слов’янських мовах нараховують близько двох тисяч, саме вони й становлять ядро сучасної української літературної мови і стосуються найважливіших галузей суспільного життя та діяльності слов’ян. Це і назви органів і частин тіла людського організму: голова, око, руки, язик; назви спорідненості: батько, мати, сестра; назви дій, процесів: ходити, косити, жити, сидіти, їсти, варити; назви явищ природи: сонце, місяць, вітер; назви продуктів харчування: риба, масло, пиво, м’ясо, молоко, яйце; назви предметів побуту: ніж, клин, мило, шило, голка; займенники: я, ми, ти, він та ін.; числівники, прислівники, службові частини мови.

Починаючи з ХІ-ХІ І ст., на території сучасної України формуєть­ся українська народність, яка напрацьовує свою власне українську лексику. З’являються власне українські слова на позначення предме­ті в побуту, явищ природи, професійної діяльності українців, напоїв, страв, одягу, взуття, жител, військових, адміністративних, суспільно- політичних та інших понять: запаска, стрічка, хустка, капелюх, уз­вар, багаття, міркувати, баритися, кремезний, заздалегідь, очолити, сировина, відвідини, кисляк, наймит, громада, гопак, мрія тощо. Важ­лива роль у становленні власне української лексики належить засо­бам словотвору, завдяки яким праслов’янські й давньоукраїнські ос­нови постійно розширювали свої номінативні можливості, а похідні лексичні одиниці набували мовної специфіки83: бондаренко —енк-о, гордощі —ощ-і, писарчук —ук, царівна — цар-івн-ата ін.

Старослов’янізми — це слова, запозичені східними слов’янами із старослов’янської мови, яка сформувалась у IX ст. на основі македон­ських говорів староболгарської мови. Ця мова прийшла головним чи­ном через церковно-релігійну літературу. Церква у той час повністю послуговувалась старослов’янською (церковнослов’янською) мовою: церковні книги, релігійні відправи. Крім того, переклади книг різно­манітного змісту (здебільшого релігійного) з грецьких оригіналів, а також написання власних самобутніх творів теж провадилися старо­слов’янською мовою. Із старослов’янської мови східні слов’яни по­черпнули слова на позначення абстрактних понять і окремих предме­тів побуту, які на той час були їм ще невідомі. Будучи близькою за сво­єю фонетико-граматичною будовою та лексикою до давньоруської мови східних слов’ян, вона досить швидко була ними засвоєна. Вели­ка група старослов’янізмів потрапивши в українську мову, асимілю­валася в ній і втратила свої давні ознаки: уста, палата, буква.

7.

1. Активна лексика сучасної української літературної мови.

2. Пасивна лексика сучасної української літературної мови.

 а) застаріла лексика;

 б) неологізми;

3. Лексика сучасної української літературної мови з погляду сфер вживання:

 а) загальновживана лексика;

 б) спеціальна лексика:

 в) діалектна лексика;

 г) професійна і термінологічна лексика;

 д) лексика окремих соціальних груп.

4. Стилістична диференціація лексики.

Стилістична диференціація лексики сучасної української мови

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної , слово виконує також оцінно-експресивну функцію, яка виражається в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови –розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, художній. Відмінності між стилями знаходять відображення у стилістичній диференціації лексики.

Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь одним стилем. Вони утворюють розряд міжстильової лексики, яка вживається в усіх функціональних стилях. Цьому розряду протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої є однією з найважливіших ознак певного стилю.

Міжстильова лексика

Стилістично нейтральна лексика кількісно переважає у словниковому складі української мови. На фоні слів, що входять до її складу, інші лексичні одиниці виявляють певні емоційні відтінки і реалізуються у якомусь конкретному функціональному стилі. Ознака нейтральності безпосередньо пов”язана із загальновживаністю. Ядро загальновживаної лексики утворюють слова, що виступають назвами:

1.Явищ природи;

2.Рослин і тварин;

3.Осіб за родинною спорідненістю;

4.Осіб за професійною або службовою приналежністю;

5.Предметів побутового середовища;

6. Ознак;

7.Дій, процесів, станів;

8.Просторових і часових характеристик;

9.Кільксних відношень;

10.Одиниць ваги;

11.Службово-граматичних елементів.

Найважливішою ознакою міжстильової лексики є те, що вона зрозуміла для кожного носія мови.

Стилістично забарвлена лексика

З огляду орієнтованості на сфери спілкування, розрізняють усне і писемне мовлення з властивим їм внутрішнім розшаруванням щодо стильових і стилістичних ознак.

Лексика усного мовлення. Основу усної форми мовлення становить розмовно-побутовий функціональний стиль. Йому властиві такі ознаки реалізації комунікативного процесу, як невимушеність, спонтанність спілкування без попередньої підготовки, чітко виявлена ситуативна зумовленість, що випливає насамперед з рольових характеристик учасників спілкування, діалогічна форма обміну інформацією. Лексичними ознаками розмовно-побутового стилю є:

1) використання слів з виразним експресивно-оцінним позитивним і негативним значенням;

2) вживання розмовних варіантів лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники (заліковка, електричка, хімічка);

Лексика писемного мовлення. Писемним мовленням послуговуються офіційно-діловий, публіцистичний, науковий і художній стилі.

Лексика офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо. Особливості лексики цього стилю – точність, конкретність, лаконічність, неприпустимість експресивно-оцінних нашарувань у значеннях, максимальна стандартизація, уніфікація спеціальної термінології. Офіційно-ділова лексика вживається в різного типу ділових паперах, законах, постановах, розпорядженнях, кодексах, договорах, угодах, нотах.

Лексика публіцистичного стилю. На відміну від інформативних інформаційно-ділового і наукового (функція повідомлення)публіцистичний стиль розрахований на здійснення впливу, чому підпорядковується політична загостреність, підкреслене ідеологічне спрямування текстів. Публіцистична лексика за своїм складом дуже різнопланова. У ній представлені:

а) слова на позначення суспільно-політичних явищ (гуманізм, демонстрація, свобода);

б) одиниці урочисто-піднесеного звучання (доблесть, героїзм, дерзання, злодіяння, трибун, жертовність);

в) слова викривальної семантики (людолови, інквізитор, загарбник, запроданець, мракобіс).

Лексика наукового стилю. Даний стиль виконує інформативну функцію, основу якої становить диференційована різногалузева термінологія, виділяється загальнонаукова абстрактна лексика. Термінологічна лексика окремих галузей знання об'єднується у відносно замкнені лексичні підсистеми, до яких ставляться вимоги однозначності, дефінітивності, відсутності експресивно-оцінних нашарувань.

Лексика художнього стилю. Вона вбирає всі елементи названих стилів, характеризується вживанням слів у прямому і переносному значенні, використанням всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних.

Поділ лексики сучасної української літературної мови за приналежністю до окремих функціональних стилів досить умовний, бо і самі стилі не є непорушними, а взаємодіють і взаємопроникають.

8.

Активна лексика сучасної української літературної мови

У виконанні мовою різноманітних функцій першорядна роль належить словам. Словниковий склад мови, як систему динамічну і відкриту, постійно супроводжують два процеси, зумовлені не стільки мовною практикою, як суспільною:

1. Поява у мові нових слів або розширення значень, що викликане потребою людини називати нові предмети, явища, поняття, які з'являються у суспільно-економічному, політичному, культурному житті народу;

2. Зникнення старих предметів і явищ, понять, що зумовлює випадіння з ужитку слів, що їх позначали.

Відхід слів на периферію відбувається повільніше, ніж поява нових. Названі процеси зумовлюють характеристику лексики з погляду її вживання у мовленнєвій практиці: частина словникового складу мови належить до слів активного вжитку, інша перебуває на периферії вживання і характеризується як пасивна лексика.

До активної частини лексики належать слова, які називають предмети, явища, поняття, найбільш суттєві для сучасного суспільства. Розрізняють:

1) активну лексику мови;

2) активний запас слів окремої категорії носіїв мови (наприклад, слова предикат, суфікс, лексема – використовуються лінгвістами, входять до активної лексики сучасної української мови, але не всі носії мови використовують дану лексику у повсякденному спілкуванні). Активний запас слів носіїв мови набагато менший від активної лексики мови в цілому: він залежить від рівня культури й освіченості людини.

Активній лексиці притаманна розвинена система властивих словам значень і відтінків, що забезпечує виконання найбільш важливої мовної функції – комунікативної, і, як правило, ці слова стилістично нейтральні, тобто вживані в більшості стилів мовлення. Ця частина лексики зрозуміла всім носіям мови, не має відтінків застарілості чи маловживаності або незвичної новизни.

Пасивна лексика сучасної української літературної мови

До пасивної лексики належать слова, що рідко вживаються носіями мови у процесі спілкування у зв'язку з тим, що реалії, названі цими словами, рідкісні, чи вийшли з ужитку, або тільки починають запроваджуватись у суспільне життя.

а) застаріла лексика

Її склад неоднорідний. У ньому розрізняють слова за ступенем їх архаїзації. Одні з них зовсім вийшли з ужитку і не побутують у сучасній мові. Без відповідних коментарів і пояснень вони взагалі не зрозумілі: (Наприклад, чарнець – міра місткості, об'єму; марець – березень; кріс – рушниця; баяти - розповідати).

Інші вживаються в мові, але рідко, тільки у певних функціональних стилях і контексті, але носіям мови зрозумілі (корчма, гетьман, свита, воістину).

Архаїзація може бути зумовлена змінами у суспільному житті (зникають з побуту предмети, події, явища) і дією лінгвістичних факторів (для називання тих самих предметів, явищ, подій виникають нові більш прийняті для даного часу слова). Застарілі слова поділяються на архаїзми та історизми.

Історизми у сучасній українській літературній мові не мають синонімічних замінників. Це слова, вживані для позначення предметів, явищ, понять, які вийшли з ужитку, припинили існування у зв”язку із соціально-побутовими та суспільно-політичними змінами. Історизми використовуються сучасними письменниками в мові історичних творів. Відтворюючи факти минулих історичних епох, письменник активізує і слова, які цим епохам належать.

Виділяють такі групи історизмів:

1. Які характеризують структури суспільства, соціального стану, суспільних взаємин (боярин, поміщик, князь, купець, наймит, гімназист).

2. Урядові та військові чини, адміністративні посади (війт, городовий, десятник, капрал, осавула, урядник, запорожець, кошовий).

3. Назви установ, організацій (земство, волость, управа, собор, ратуша, магістрат).

4.Назви професій (бондар, вугляр, чумак, кожум'яка, лакей, покоївка).

5. Побутові звичаї, обряди (досвітки, вечорниці).

6. Назви старовинної амуніції, зброї, військових регалій (лати, мушкет, панцир, сагайдак, рогатина, булава).

7.Знаряддя праці (кайло, мотовило, гребінка, ступа, соха).

8. Одяг і головні убори (очіпок, плахта, сап'янці, жупан, запаска, намітка, сиряк, кирея, кобеняк).

9. Монети, грошові одиниці (алтин, злотий, гульден, катеринка, таляр, крейцер).

10.Одиниці виміру і ваги (аршин, вершок, гони, десятина, ківш, хорець, лікоть, п”ядь).

11.Старовинний посуд (коновки, куфа, куманці).

12. Назви зниклих народів (печеніги, половці, ассірійці).

13.Релігійні організації та їх учасники (орден, єзуїт, домініканець, тевтонець).

Історизми вживаються у наукових, публіцистичних, художніх творах. Історична лексика тут виступає у звичайній номінативній функції. В інших випадках деякі групи історичної лексики використовуються як засіб створення урочистості, пафосу, гумору, іронії, сатири.

Архаїзми – це слова, що називають предмети, явища, дії, які зберігаються у сучасному житті, але в процесі розвитку мови втратили свої первісні номінації. Вони використовуються у творах сучасної тематики для надання описуваним явищам відтінку урочистості, іронії. Тому їх ще називають стилістичними архаїзмами. Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники у словниковому складі мови сприймаються як синоніми.

Якщо історизмам властива номінативна функція, то архаїзми використовуються як категорія виразно стилістична.

Виділяють такі групи архаїзмів:

1. Власнелексичні – витіснені з мови іншими лексичними одиницями (перст – палець; бран – полон; ректи – говорити; зигзиця – зозуля; зріти – бачити; ланіти – щоки; чадо - дитя).

2.Лексико-словотвірні – застарілі слова, що мають корені як і сучасні, а різняться від них словотвірними елементами (імати – мати; возсіяти – засіяти; урозуміти – зрозуміти; рибар – рибалка; вой - воїн).

3.Лексико-фонетичні – застарілі слова, які різняться від сучасних звуковим оформленням (глас – голос, піїт – поет, крівавий – кривавий, сей – цей, серебро - срібло).

4. Семантичні – слова, у структурі лексичних значень яких є активно вживані і застарілі (живіт – частина тіла; ім. Життя; лікоть – частина тіла; міра довжини).

Архаїзми бувають різними за походженням:

1. Власнеукраїнські (дзигарі, мисник).

2. Старослов'янські (грядущий, десниця, отрок, ратний).

3. Запозичені (баталія, вояж, редут, респективний).

Неологізми – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з'являються у мові. Їх виникнення спричинене потребою давати назви новим предметам, які постають внаслідок розвитку економіки, науки, культури, в результаті розширення й поглиблення зв'язків з іншими народами.

Неологізм, як і будь-яке слово – категорія історична. Нове слово є неологізмом, поки не стане загальновживаним.

Значна кількість сучасних нормативних слів була неологізмами:

- поч. ХХ ст.: видавець, перекладач, україніст, гуморист, незалежність, співачка, громадянство.

- середина ХХ ст.: комбайн, кінофільм, генетика, кібернетика, комп'ютер.

- 80- 90- ті роки: дискета, картридж, менеджер, брокер.

Неологізми бувають:

1. Лексичні, в яких новими є зміст і звукова оболонка.

2. Семантичні – стара звукова оболонка наповнюється новим змістом (піонер, кулак, петля).

Неологізми, що в останні 50 – 60 років увійшли до словникового складу сучасної української мови, поділяються на такі групи:

1. Суспільно-політична лексика: апартеїд, ескалація, неоколоніалізм.

2. Терміни з різних галузей науки, культури, мистецтва (алгоритм, вірусологія, геохімія, фотонарис, аспірантура, магістратура, бакалавр).

3.Виробничо-технічні терміни (космонавтика, нафтопровід, тракторист, птахоферма).

4.Лексика, пов”язана з новими предметами побуту (відеомагнітофон, метро, лайнер, сканер, радіола, ксерокс, холодильник).

5. Нові терміни у військовій справі (атомна (воднева) бомба, ракетна зброя, авіадесант).

6.Назви осіб за характером і родом діяльності (ескаваторник, оператор, програміст, дилер, кілер).

Загальномовні неологізми називають узуальними. Крім узуальних, виділяють індивідуально-авторські, або оказіональні неологізми. Як правило, вони залишаються у межах відповідних контекстів, будучи стилістичними засобами увиразнення мовлення. Наприклад, у романі О.Гончара "Собор” зафіксовано такі оказіоналізми: фальшак, військовик, дошкульник, безбровко, безвірко, хмурко, вимагач, плюндрувач, придбавач, руйнач, руйнитель, сквернитель, алхімічка, вінценосиця, однодумиця, бездумність, вкрадливість, незрушеність, полігонність, зляскування, непривіття, безприюття, повносилля, потойбіччя, хмаровіття, потойбіччя, верхогір'я, впливологія, руковивертання, запилюжений, зістарений, набовдурений, цупкорукий, німопромовистий (погляд).

9.

Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови.

Об'єктом вивчення фразеології як мовознавчої дисципліни є сукупність усіх фразеологічних одиниць (фразеологізмів) мови. Предметом фразеології є вивчення типологічних ознак фразеологізмів, дослідження природи і їх сутності, закономірностей функціонування.

Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається "лексико-граматична єдність двох і більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично".11 Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати); лебедина пісня (останній вияв таланту); стати на ноги (одужати).

Фразеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

1) семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення фразеологічної одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які входять до неї);

2) стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;

3) автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;

4) кількакомпонентний склад;

5) можуть вступати в синонімічні й антонімічні відношення: теревені правити - ляси точити -дурниці молотити; хоч греблю гати - кіт наплакав;

6) характеризуються образністю.

У реченні фразеологізми завжди виступають одним членом. Найчастіше ними послуговуються у розмовному та художньому стилях мовлення. Вони надають мовленню виразності, влучності та емоційності.

Класифікація фразеологізмів, запропонована акад. В. Виноградовим12, набула найбільшого поширення. За цією класифікацією виділяють три типи фразеологізмів - фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення - це такі семантично неподільні сполучення слів, цілісне значення яких не пов'язане зі значенням тих слів, що входять до їх складу: дати гарбуза (відмовити тому, хто сватається), собаку з 'їсти (набувати досвіду), пекти раків (червоніти від сорому), тримати камінь за пазухою (затаїти образу), дивитися крізь пальці (не помічати), танцювати під чиюсь дудку (підкорятися), нагріти руки (нажитися).

У більшості випадків фразеологічні зрощення дослівно іншими мовами не перекладаються, наприклад: укр. замилювати очі - рос. пускать пыль в глаза.

Фразеологічна єдність - це такі семантично неподільні фразеологізми, цілісне значення яких умотивоване значенням слів, що входять до їх складу: накивати п ятами (втікати), вітер в кишенях гуде (немає грошей), міняти шило намило, крутити носом (упиратися), не вішати голови (не втрачати надії).

Фразеологічне сполучення - це такі фразеологізми, складові частини яких мають певну самостійність: одне з слів може бути замінене іншим: ставати (зіп ятися) на ноги (набиратися сил), чиста совість (чиста душа), відвести очі (відвести погляд).

За ознакою відтворюваності та усталеністю компонентів виділяють такі мовні одиниці, як прислів'я, приказки, крилаті вислови.

Прислів'я - стійкий, ритмічний за будовою вислів повчального характеру. У ньому зафіксовано практичний досвід народу та його оцінка різних подій і явищ: До булави треба голови; Сметаною вареників не зіпсуєш; Дружній череді і вовк не страшний.

За граматичним оформленням прислів'я співвідноситься з реченням. Основою багатьох прислів'їв є факти: Іван плахту носить, а Настя булаву.

Приказка - стійкий вислів, який образно розкриває певне явище. Приказки позбавлені узагальнювального, повчального характеру і висловлюють незавершену думку: Більше щастя, як розуму; Хто не працює, той не помиляється; Була би шия, а хомут буде.

Крилаті вислови (слова) - стійкі образні вислови, засвоєні з фольклорних або наукових джерел, вислови видатних осіб. Основною їх ознакою є зв'язок з літературним джерелом, стійкість і популярність завдяки їх влучності: Мертві сраму не бояться; Слово, чому ти не твердая криця (Леся Українка); Караюсь, мучусь, але не каюсь (Т. Шевченко).

10.

ЛЕКСИКОГРАФІЯ (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос , тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл̃емыхъ жидовьскымь ıазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго ıазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов'ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваıємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов'ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов'ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов'ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. лексикології став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам'ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов'ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов'ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв'язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов'ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов'ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов'ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов'ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов'ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» — кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам'ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов'язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов'янський (східнослов'ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов'ян. мову свого часу — цю міжслов'ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов'ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов'ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов'янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов'ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов'ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов'ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).

Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917.

З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Ене'щи» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Ене'щи» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».

Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) при вид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словник малозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісні руського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн. «Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) та ін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-ри і культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізується лексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс., нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громад, діячі. Першими з'являються (проте ще не окр. виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його «Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О. Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомого серб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великий укр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 — 89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний укр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польс.-церковнослов'ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Над великим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а над нім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарь малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякоть) та «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия» Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов'янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).

З 2-ї пол. 19 ст. з'являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів). «Опытъ южнорусского словаря» К. Шейковського передбачався як кількатомна праця, проте вийшло лише три випуски: т. 1, в. 1 (А — Быяк), 1861, та т. 5, в. 1 — 2 (Т — Ф), 1883 — 86. У словнику трапляються невдалі пояснення реєстрових слів, часто вони надто розтягнені, має місце надмірний етнографізм. Для сприяння культур, розвитку в Галичині О. Партацький у 1867 видав двотомний «НЂмецко-руский словарь», у якому бл. 30 000 нім. слів пояснено одним чи кількома укр. відповідниками, серед яких значна кількість західноукр. діалектизмів, слів з язичія, кальок з нім. мови самого укладача, особливо у галузі наук, термінології. У передмові до т. 1 подано коротку характеристику найважливіших фонет. та морфол. рис укр. мови.

У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій «датель», дадійка «дательница». Реєстр 2-го вид. цього словника під назвою «Сповнюсь живої народної, пісьменної і актової мови руськихъ югівщанъ Російської і Австрійско-Венґерської цесарії» (1882) розширено до 15 000 слів переважно за рахунок «актової мови», взятих із словника М. Закревського. Першим рос.-укр. словником був «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів). Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Л. Чопей у Будапешті опубл. «Русько-мадярский словарь» (1883), реєстр якого становив бл. 20 000 слів, значна частина яких — діалектизми переважно центр, р-нів Закарпаття. Цей словник був першим джерелом інформації про закарпатоукр. говори. Цінним надбанням укр. Л. і взагалі укр. культури став «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського і С. Недільського (т. 1 — 2, 1885 — 86). У ньому широко представлена як зафіксована в худож. л-рі, так і діал. лексика (понад 64 000 слів). Укр. слова передаються пристосованим до західноукр. умов правописом П. Куліша — желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже заг. поширення і проіснувала аж до поч. 20-х pp. Словник Є. Желехівського і С. Недільського не втратив свого наук, значення досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його в трьох частинах.

Серед лексикогр. праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов'ян. мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих», що видано під криптонімом ...ij (Й. Левицький, 1830; укладений на основі «Лексикона...» Памва Беринди), «Церковний словарець до поясненя часто употребляемых слів в священних книгах церковних» В. Чернецького (1889), «Старославянскій-оугорскій-русскій-нЂмецкій словарь кь священному писанію» О. Кубека (1906). А. Петрушевич укладав великий етимол. словник усіх слов'ян. мов у порівнянні з ін. індоєвроп. мовами, який залишився в картотеці і зберігається в Б-ці РАН в Санкт-Петербурзі.

Арготичну лексику подають праці «Невли» В. Іванова (1883), «ДЂдовска (жебрацка) мова» Костя Вікторина (К. Студинського, 1886), «Лірники» В. Боржковського (1889), «Лірники» В. Гнатюка (1896), «Отголосок лирницкого языка» Ф. Николайчик (1896), «Черниговские старцы (псалми и криптоглосон») П. Тиханова (1900), «Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary złodziejskiej» Й. Яворського (1901), «Кобзари и лирники» О. Малинки (1903). У 2-й пол. 19 ст. з'являються словники до окр. писемних пам'яток: «Объяснение невразумительных слов, встречающихся в летописи Самовидца и в приложениях к ней» О. Левицького (1876). Задовго до нього, у 1808, В. Ломиковський уклав «Словарь малороссійской старины» (надр. 1894).

«Дитяча мова» представлена в словничках «О детском языке» Л. Ященка («Основа», 1861, кн. 8; 45 слів), «Еще о детских словах» І. Новицького («Основа», 1862, кн. 9; 37 слів), «Дітські слова в українській мові» І. Франка («Світ», 1881, № 7; 61 слово).

Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст.

Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники, що з'являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з'явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов. Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик, до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусім нім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становило одну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук, т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...» за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр. мови і лишився незавершеним у зв'язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) — мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (3. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар, роботи (зокрема, у зв'язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І. Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр. прислів'їв та приказок (див. Прислів'я)', ґ) діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських — П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словника буков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр. говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15 ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеру М, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. і рос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України» (1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія); ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словник антонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79) та ін.

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв'язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об'єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв'язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр. діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) та термінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. «Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з'явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1 — 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).

Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» 3. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, 3. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в 1УНМ, потім в ЇМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец, лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник, Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слів словник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник, Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічний словник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін.

11.

Цим Законом встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою.

Закон не регламентує мову приватного спілкування громадян України.

Цілі і завдання прийняття Закону

Закон «Про мови» має на меті визначити обов'язки органів державної влади та місцевого самоврядування, обов'язки посадових осіб на території України щодо використання у їх роботі української мови як державної мови в Україні та мов національних меншин, а також відповідні права громадян України щодо користування рідною мовою та українською мовою як державною. Закон має на меті врегулювання використання мов у сфері освіти, науки, культури, інформатизації, зв'язку, інформаційного простору України та у власних назвах.

Загальна характеристика і основні положення Закону

Цим проектом Закону встановлюються правові засади використання української мови як державної мови та мов національних меншин в Україні. Законопроект складається з семи розділів, 34 статей. Положення законопроекту передбачають беззаперечне право громадян України інших національностей користуватися рідною мпвою та міжнародними мовами і не суперечать їх конституційним правам. Законопроект «Про мови» уточнює статус української мови як державної, визначає норми державної мови України. Законопроектом визначені сфери застосування державної мови та мов національних меншин, а також державні гарантії підтримки і захисту української мови як державної мови в Україні та мов національних меншин. Законопроект гарантує відповідні мовні права, як громадянам України, так і іноземцям, а також українцям, які проживають за межами України.

Прийняття проекту Закону "Про мови" сприятиме утвердженню г функцій української мови як державної, розвитку мов національних Іменших, консолідації і розвитку української нації та забезйеченню пріоритетності дій держави у сфері мовної політики.

ДІАЛЕКТОЛОГІЯ

1.

Півде́нно-схі́дне нарі́ччя — одне з трьох наріч української діалектної мови, що охоплює територію Півдня, Сходу та Центру сучасної України, а також більшість територій розселення українців у Росії.

Південно-східне наріччя охоплює говори південних районів Київської таСумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької,Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеськоїобластей (крім окремих районів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя). Південно-східне наріччя також поширене в Криму та у суміжних районах Курської, Бєлгородської, Воронізької, Ростовськоїобластей Росії.

Говірки південно-східного наріччя разом з говірками північного наріччя функціонують серед українських переселенців на Кубані, у Краснодарському та Ставропільському краях, на Поволжі, Далекому Сході, в Сибіру, Казахстані, на півночі Казахстану. Північна межа південно-східного наріччя проходить по умовній лінії Коростишів — південь Києва —Прилуки — Конотоп — і далі по річці Сейму до російської мовної території; на заході — по умовній лінії Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне — Первомайськ — Ананьїв. Південно-східне наріччя межує з південно-західним наріччям; на сході — з південноросійськими говірками.

Внутрішній поділ

Південно-східне наріччя об'єднує три говори: середньонаддніпрянський , слобожанський та степовий, з яких лише перший належить до говорів давньої формації, а два інші — пізнішого утворення.

Середньонаддніпрянський говір має виразну північну діалектну основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення і дозаселення людності протягом 16-18 сторіч, південно-східне наріччя остаточно сформувалося у 19-20 століттях. Воно побутує на території з найчисельнішим порівняно з двома іншими наріччями українського населенням, а його говори значно однорідніші, ніж говори північного і південно-західного наріч.

Особливості

Південно-східному наріччю властивий шестифонемний наголошений вокалізм, який в основних виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму української літературної мови. Однак у частині говірок південно-східного наріччя спостерігаються риси, характерні для говірок північного наріччя, наприклад: збереження [о], [е] в ненаголошеній позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки́, бéседа, пошóў). У південно-східному наріччі в ненаголошеній позиції немає розрізнення фонем [е], [и] (ниесý, виеду́, жеиве́, биерéза, сиелó). У ряді говірок фонему [о] у ненаголошеній позиції заступає фонема [у] (туобí, пуожар). У системі консонантизму південно-східного наріччя у більшості говорів фонема [ф] заступається звичайно [x], [хв] (тýхлі, хвáбрика, бухвéт); обмежено вживаються африкати [дж], [дз], [дз’], замість них — [д], [ж], [з] (хóд'у, бужý, звонóк, жерелó); наявний альвеолярний (так званий середній) [л.], що найчастіше виступає у полтавських говірках (гол.ова, бул.и́, мол.око); поширений м'який приголосний [р’] (р'ама,гр'аниц'а, кобзар’).

На морфологічному рівні діалектні ознаки спостерігаються головним чином у дієвідмінюванні. Форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси ти або т’; дієслова 1-ї особи однини — форми типу вóз'у, кóс'у, сид’ý, крут’ý; широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: зна, гукá, дýма, питá; у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми типу нóсе, рóбе, лáзе.

Серед синтаксичних ознак південно-східного наріччя — багатозначність сполучник де, що вживається замість куди,який, що; обмежене вживання сполучника але, частіше — сполучники так, та, а, но (ну).

У лексиці південно-східного наріччя є чимало русизмів, а також, особливо в степових говірках, тюркізмів, болгаризмів, запозичень з романських мов. Лексичні ареали південно-східного наріччя нечіткі, розмиті.

2.

Північне наріччя (поліське наріччя) — одне з трьох наріч українськоїдіалектної мови, поширене в північній частині України.