Поширення

На півдні й заході межа південно-західного наріччя є одночасно межею з сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-Волинський—Луцьк—Рівне—Новоград-Волинський—Житомир—Фастів відмежовує південно-західне наріччя від північного наріччя; умовна лінія Фастів—Біла Церква—Ставище—Тальне—Первомайськ—Ананьїв—нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного наріччя.

Діалектні групи

Південно-західне наріччя об’єднує старожитні говори.

Складною була історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини 20 століття. Насамперед наявність тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними державами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну діалектичну диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів:

• волинсько-подільську, що об’єднує волинський говір і подільський говір, що поширені на території історичнихВолині і Поділля;

• галицько-буковинську, що об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський),гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на територіях історичних Галичини іБуковини;

• карпатську, що об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір(середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський).

Особливості

Риси, за якими південно-західне наріччя протиставляється південно-східному і північному наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для південно-західного наріччя рис має вузьколокальний характер. Багато важливих для структури південно-західного наріччя ознак не протиставляються іншим наріччям, вони є інтегральними.

Словотворчі особливості південно-західного наріччя зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам інших наріч, наприклад: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосподарчих культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи жіночого роду (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін.

Літературна, наукова діяльність, шкільництво носіїв південно-західного наріччя аж до середини 20 ст. були позначені помітним впливом місцевих говірок, що зумовило формування у різний час галицького, буковинського і закарпатського варіантів української літературної мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

Фонетичні особливості південно-західного наріччя:

• рефлексація давніх о, е в новоутворених закритих і ненаголошених складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’), у частині карпатських говорів давні о, е зазнали інших змін — на у, ÿ, и (конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс);

• давній Ѣ (ять) рефлексувався як у наголошених, так і ненаголошених позиціях (пѣсокъ > пісóк, дѣло > дíло);

• в галицько-буковинській групі говорів а після м'яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний переднього ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши́пка), для інших говорів ця зміна не характерна;

• наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у (гоулýбка, кужýх);

• у ненаголошеній позиції сильне змішування е і и (жиевé, вислó), а в буковинському говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до е (беикé ‘бики’, жéто ‘жито’);

• у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы (сыны, былы);

• деспалаталізація p’ і пов'язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністрянському говорі (зор’а > зорја, бур’а > бурја);

• оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду (жит’:а > жит’а, жит’е);

• перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто);

• наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни́ц’а, кырвáвиј, гилтáти).

Морфологічні особливості південно-західного наріччя:

• наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -оју, -еју, а також флексії -ом в орудному відмінку однини іменників жіночого роду та узгоджених з ними прикметників, числівників та окремих займенників (рукóју > рукóў, рукóм, мнóју > мноў, мном, землéју > землеў);

• збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень давального і місцевого відмінків множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості українських діалектів);

• збереження давніх форм давального і орудного відмінків однини особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах;

• поширення усічених форм займенників (го, му зам. јогó, јомý), редуплікованих форм вказівних займенників то, се— тото, сесе, сес’а;

• наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); поширення різних форм майбутнього часу (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму, му писáти);

• збереження давніх особливих форм дієслів 1-ї і 2-ї осіб одн. і мн. минулого часу (носи́вјем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давноминулого часу (був-јем казáв) та форм умовного способу (був бим роби́в).

Синтаксичні особливості південно-західне наріччя:

• наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у давальному відмінку (к тóбі, замість до тéбе), конструкцій нас було двох замість нас було двоје, мају діти замість мају дітей та ін;

• поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а (також у формі си чи сі) — у препозиції чи постпозиції (ја с’а весел’у і ја весел’ус’а).

МОРФОЛОГІЯ

1.

Морфологія - це розділ граматики, що вивчає граматичну будову слова: особливості словозміни, граматичні форми слова, способи вираження граматичних значень, властивих слову.

Центральне місце в морфології належить вченню про частини мови.

Частини мови - це лексико-граматичні класи слів, кожен з яких характеризується узагальненим лексичним значенням, морфологічними і синтаксичними особливостями.

В основу розподілу слів за частинами мови покладено такі принципи:

1. Семантичний (лексичний), тобто кожний лексико-граматичний клас слів об'єднується єдиним спільним категорійним значенням частини мови. Таким значенням для іменника є значення предметності, для прикметника - значення статичної ознаки предмета, для числівника-значення означеної чи неозначеної кількості, для дієслова - значення процесуальної дії.

За співвіднесеністю з поняттям (наявністю чи відсутністю лексичного значення) частини мови поділяються на повнозначні і неповно-значні.

Повнозначні частини мови - це слова, що мають лексичне значення (виконують номінативну функцію). Серед них виділяють іменник, прикметник, займанник, числівник, дієслово, прислівник.

Неповнозначні частини мови - це слова, що не мають лексичного значення, а лише виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами. До них належать прийменник, сполучник, частка. Ні до повнозначних, ні до службових не належить вигук, що є засобом вираження (не називання) емоцій, почуттів, вольових спонукань мовців.

2. Морфологічний, що визначає своєрідність граматичної форми слова - його граматичні категорії, фаматичні значення. Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу класифікації слів за частинами мови, є здатність або нездатність їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою виділяють змінювані і незмінювані частини мови. До змінюваних належать іменник, прикметник, займенник, числівник, дієслово; незмінними є прислівник, усі неповнозначні частини мови і вигук.

3. Синтаксичний передбачає враховувати здатність слів виступати членами речень. За кожною повнозначною частиною мови закріплена певна синтаксична роль. Так, іменники найчастіше у реченні виступають підметом чи додатком, прикметники - означенням, дієслова - присудком, прислівники - обставиною. На основі синтаксичного принципу частини мови поділяються на самостійні і службові. До самостійних належить іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, що виступають завжди членами речення. До службових зараховують прийменник, сполучник і частку, що служать для вираження синтаксичних відношень між членами речення чи частинами складних речень.

4. Словотвірний (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у характерних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої наявні тісні зв'язки, що й зумовлюють взаємопе-реходи. Чимало слів можуть втрачати свої граматичні ознаки, набувати нових ознак, а у зв'язку з цим переходити з однієї частини мови в іншу. Так, прикметники і дієприкметники зазнають субстантивації (перехід в іменники): вартовий, молодий, старий, вчений.Іменники можуть вживатися у функції прислівника: літом, ранком; займенники - у ролі сполучників:який, котрий, що; іменники - у функції прийменників: (наш край-край села) тощо.

2.