Рід абревіатур

Відмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини слова (чи частин слова) з повною формою іменника, зберігають значення оду відповідного іменника: довгоочікувана зарплата, студентська профспілка, міська санепідемстанція, столичний педуніверситет. Відмінювані абревіатури, що утворюються з початкових звукосполучень або звуків кількох слів, а також ті, що утворюються поєднанням початкових частин слів, значення чоловічого роду набувають за зовнішньою подібністю до іменників ІІ-ої відміни на приголосний:Ковельський ліспромгосп, районний військоммат, Центральний загс, найкращий вуз, занедбаний колгосп. Невідмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини першого слова повної назви з формою непрямого відмінка другого слова, мають рід першого складового елемента: нечесний завскладом, суворий комроти, веселий помкомвзводу. Рід інших невідмінюваних абревіатур визначається за родом іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку однини: міський райвно (відділ - чол.рід), важлива НТР (революція - жін.рід). Проте тут можуть бути і винятки: НАТО повідомило - середній рід (набуто за зовнішньою подібністю до іменників середнього роду). До речі, це запозичена абревіатура - НАТО (NATO - North Atlantic TreatyOrganization - з англ. Північно-атлантична договірна організація). Подібно до цього набувають рід і такі абревіатури як ЮНЕСКО, ООН, ЄЕС. 

Рід незмінюваних іменників

При визначенні роду незмінюваних іменників треба мати на увазі, що:

• серед іншомовних слів назви осіб набувають рід відповідно до статі: ця леді, цей аташе, випещений денді;

• назви тварин мають чоловічий рід: австралійський кенгуру, домашній шимпанзе, шотландський поні;

• назви неістот належать переважно до середнього роду: бюро, жюрі, кіно, меню, рагу, кашне, пенсне;

• власні назви зберігають рід загальних назв: Екзюпері (письменник), Жорж Санд (письменниця), Юманіте (газета), велике Тбілісі(місто), знамените Онтаріо (озеро), мутна Огайо (річка) і Огайо (штат) прийняв гостей.

4.

Семантико-граматичні категорії іменника

Значення предметності в іменнику є його всеохопною ознакою, загальнокатегорійною. У межах класу всіх іменників виділяються менші категорії, що характеризу­ються за ознакою індивідуальне/загальне. Відповідно до цього іменники поділяються на власні і загальні назви. До власних назв належать усі індивідуальні найменування предметів (прізвища, імена по батькові, прізвиська, псевдоніми, географічні назви,180 назви планет, сузір’їв, клички тварин і т. ін.). До загальних назв належать усі слова, що є найменуваннями однорідних предметів (наприклад: клас, студент, море, зоря, хлопець). Межі між цими категоріями слів не стійкі. Загальні назви можуть ставати влас­ними (наприклад, назви видавництв, спортивних організацій тощо: «Наукова думка»,«Вища школа», «Шахтар» і т. ін.), а власні назви переходити в загальні (наприклад:галіфе, бостон, панама, ват). Розрізнення власних і загальних назв у граматичному плані виражається в тому, що власні назви не мають форм множини, а деякі з них, навпаки, виступають лише у формі множини. За характером позначуваного (конкретне/абстрактне) іменники поділяються на конкретні й абстрактні назви. Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається все те, що людина пізнає органами чуття. Це назви предметів (будинок, грудка, вишня), явищ (туман, заметіль), людей (Гнат, Надія, дитина), одиниць виміру (метр, літр,тиждень, рік, кілограм) і т. ін. До іменників з абстрактним значенням належать назви узагальнених понять — якостей, властивостей, дій, процесів, наприклад: дбайливість, приязнь, синява, на­вчання, прискорення, вимір, переліт. Категорія конкретності/абстрактності знаходить граматичне вираження. Біль­шість абстрактних іменників має граматичну форму числа однини і множини не утворює, а деякі абстрактні іменники мають множинну форму й не утворюють однини (кошти, заручини, вибори). Абстрактні іменники — це переважно мотивовані вторинні слова. Твірними в них виступають прикметникові й дієслівні основи. Словотвірне значення в цих іменниках виражається спеціальними суфіксами: -ість, -от(а), -анн(я), -енн(я) та ін. Чіткого розмежування всіх іменників за ознакою конкретне/абстрактне не може бути, оскільки слова в непрямому значенні легко набувають або, навпаки, втрачають цю ознаку (порівняйте: полум ‘я в печі і полум ‘я серця, раптовий вихор і вихор думок). З-поміж іменників загальних назв із конкретним значенням виділяється группа збірних назв (щодо них вона є видовою категорією).

5.Коментар до системи відмін іменників/6/7

Розвиток форм іменників

І відміна .Більшість іменників І відміни склали слова з колишньою основою *-ā/*-јā. Усі інші структурні типи, що увійшли до цієї відміни, значною мірою з розвитком мови підпорядковувалися внаслідок дії аналогії парадигматичним особливостям лексем на *-ā/*-јā.

Однина. Для називного відмінка однини типовим є закінчення -а/-я, збережене ще з праслов’янських часів: рука, земля, душа, староста. Його набули й давні іменники, що мали форму на -è: 79 поустыни > пустиня, слова з давньою основою на *-ū : морква, буква, хоругва, свекруха, поодинокі іменники на *-ĭ: пісня, долоня та на приголосний: дочка. Як виняток уживається лексема пані, де збережена давня форма на -і. Сучасні флексії родового відмінка -и, -і, -ї фактично є закономірним розвитком праслов’янських закінчень, уластивих відміні з давньою основою *-ā/*-јā: роботи, неділі, вельможі, княгині. Іменники з основою на *-ū, на приголосний у цій формі теж набули закінчення -и: крокви, дочки. Деякі південно-західні говірки зберігають і досі колишні форми іменників з основою на *-ū: церкве.

Давальний і місцевий відмінки загалом успадкували давні форми відміни на *-ā/*-јā, які в сучасній мові зазнали закономірних фонетичних змін, зокрема переходу кінцевого -h у твердій групі в -і : руці, сестрі. М’яка група іменників на *-ā/*-јā та інші структурні типи слів цієї відміни теж прийняли це закінчення: судді, теслі, свекрусі, сестрі. У говірках, крім зазначених, трапляються й інші форми: у південно-західних – воли, межи, у східнополіських – земліе.

Знахідний відмінок у сучасній мові характеризується успадкованою від давніх станів формою -у/-ю: сестру, землю, душу. Це стосується всіх генетичних структурних типів іменників І відміни. У деяких південно-західних говірках зрідка вживаються давні форми: церков, кроков.

Праслов’янські закінчення орудного відмінка -ою/-ею/-єю загалом збережені й у сучасній мові: колодою, землею. Українські говори фіксують строкатість цих форм. Наприлад, під впливом іменників твердої групи в західнополіських говірках іменники м’якої й мішаної груп можуть мати й нетипові для цих груп флексії: земльою, грушою.

У деяких південно-західних говорах відомі також закінчення -ов, -ев, -ом (останнє витворилося під впливом ІІ відміни): ногов, земльов, долонев, земльом.

Кличний відмінок здавна зафіксований писемними пам’ятками як важлива ознака морфологічної системи української мови. Закінчення -о, -е збережене в сучасній мові: сестро, земле, Маріє. Воно поширилося на всі генетичні типи іменників. Новою є флексія -ю в цій формі: матусю. У говорах трапляється флексія -о в іменниках м’якої групи: земльо.

Множина. Називний, знахідний і кличний відмінки в найдавніших пам’ятках мали закінчення -r (тверда група), ----h (м’яка група), на основі яких закономірно витворилися сучасні закінчення -и, -і: сестри, землі.

У родовому відмінку праслов’янські закінчення -ú, -ü опинилися в слабкій позиції й занепали. Унаслідок цього утворилися нульові флексії, що й стало нормою сучасної української мови: риб, нив. Однак у північних і південно-західних говорах можливі інші закінчення: -ий, -ей – свиний, яблуней, -ох – сестрох, церквох.

Форми давального, орудного та місцевого відмінків успадковані українською мовою від праслов’янської; давні відмінкові закінчення -àìú, -àìè, -àõ/-"ìú, -"ìè, -"õú збереглися з фонетичними змінами: сестрам, сестрами, сестрах; землям, землями, землях. Деякі іменники в орудному відмінку мають закінчення -ми: слізьми. Сучасні південно-західні діалектні явища на зразок дрібними сироти відбивають вплив іменників із колишньою основою *-ŏ.

Двоїна. Найдавніші пам’ятки української мови недостатньо зберігають форми двоїни, що свідчить про поступовий її занепад, логічне й формальне злиття з множиною. У сучасній українській літературній мові й у більшості говорів у поєднанні з числівниками дві, обидві, три, чотири вживається новіша форма називного відмінка множини з наголосом родового відмінка однини: дві рукú. Але в окремих говорах уживаються форми називного – знахідного двоїни: штири корівці, дві сестрі. Форми інших відмінків подекуди трапляються в сучасних говорах (переважно в південно-західних): бровима, косима.

ІІ відміна

Серед багатоманіття давніх структурних типів іменників, які увійшли до ІІ відміни, переважають іменники з основою на *-ŏ/*-јŏ та на *-ĭ. Досить рано парадигма іменників з основою на *-ŭ почала змішуватися з парадигмою слів на *-ŏ / *-јŏ, тому частину іменників з основою на *-ŭ можна ідентифікувати лише з певним ступенем імовірності. Змішування названих двох типів відмінювання відбувалося під впливом мовної аналогії. Причиною такого змішування, можливо, був збіг форм називного й знахідного відмінків однини: братъ, вълкъ, столъ – основа на *-ŏ, сrнъ, вьрхъ, волъ – основа на *-ŭ.

Однина. Іменники чоловічого роду в сучасній українській мові найчастіше мають у називному й почасти знахідному відмінку нульове закінчення, що закономірно виникло після занепаду кінцевих зредукованих: дім, друг, мед, кінь, олень, вогонь. Із часом у знахідному відмінку з’являється розрізнення істот та неістот. Деякі назви закінчуються на -о, яке традиційно вживалося в староукраїнських пам’ятках: Петро, дядько. Іменники середнього роду мали флексії -о, -е, і цю форму успадкувала й сучасна українська мова: село, зерно, поле, море. Іменники середнього роду на -я (весілля, знання, життя) в давніх пам’ятках мали закінчення -е. Зміна колишнього флексійного -е в -я, очевидно, була спричинена зовнішньою чи внутрішньою аналогією – або до іменників середнього роду на приголосний (теля, плем’я), або під впливом закінчень родового відмінка чи називного множини (знання). У багатьох говорах південно-західного й північного наріч і досі збережена форма з давнім закіченням -е: знанє, поросє, телє. У сучасній українській мові іменники чоловічого роду в родовому відмінку мають закінчення -а/-я, -у/-ю. Перше з них властиве давнім іменникам із детермінативом *-ŏ/*-јŏ, друге – іменникам з основою на *-ŭ. Між цими двома структурними типами слів відбуваються зумовлені аналогією взаємовпливи. Із цієї ж причини характерні для цього відмінка закінчення поширилися також на інші структурні групи іменників, що увійшли до ІІ відміни: кореня, медведя. Із часом виформовується тенденція до семантичної вмотивованості закінчень -а/-я, -у/-ю. Іменники середнього роду на *-ŏ/*-јŏ зберігають давні закінчення -а/-я. Цю флексію за аналогією переймають іменники середнього роду на приголосний: слова замість давнього словесе. У давальному відмінку для сучасної української літературної мови нормативними є закінчення -у/-ю, -ові/-еві/-єві. Перше властиве іменникам із давньою основою на *-ŏ/*-јŏ, друге – іменникам із детермінативом *-ŭ. Протягом усієї історії між цими типами слів у формуванні вказаного парадигматичного фрагмента відбувалися аналогійні взаємовпливи. Указані закінчення поширилися й на інші структурні типи, що увійшли до ІІ відміни: зятеві, звіру. Припускають, що за аналогією до закінчень давального відмінка однини іменників І відміни -h (рrбh) в закінченні -ови кінцевий -и змінився на h, континуантом якого став -³.

Іменники середнього роду на *-ŏ/*-јŏ зберігають давні закінчення -у/-ю: селу, полю.

У сучасній українській літературній мові в орудному відмінку іменники ІІ відміни характеризуються флексіями -ем, -ом, що є результатом закономірного розвитку праслов’янських закінчень -úìü, -îìü: братом, сином, літом, полем. Закінчення -ям для іменників середнього роду на -я з’явилося в пам’ятках української мови, починаючи з ХVІ ст.: весіллям, насінням. У місцевому відмінку в сучасній українській мові виступають закінчення -ові, -у, -і, -еві, -єві, -ї залежно від групи іменників, які входять до цієї відміни: (на) братові, робітникові, господареві, тілі, столі. Названі флексії в основному є результатом фонетичного розвитку давніх відмінкових форм. Так, за походженням -ові, -еві, -єві – це закінчення давального відмінка однини іменників з основою на *-ŭ. У праслов’янській мові воно перейшло й на давальний відмінок однини іменників з основою на *-ŏ/*-јŏ, а пізніше стало способом вираження місцевого відмінка. Відповідно до норм української мови це закінчення є основним для іменників – назв істот. У західноукраїнських говорах трапляється вживання закінчень -ови, -еви: на коньови, на товаришови. Сучасне закінчення -у, -ю – це за походженням давнє закінчення місцевого відмінка однини іменників з основою на *-ŭ. В українській літературній мові вживається рідше, ніж -ові, -еві, хоча в окремих говорах, наприклад північного наріччя, може бути більш поширеним. Сучасне нормативне закінчення -і (на озері) розвинулося з давнішого закінчення -h, що з’явилося за аналогією до твердої групи. У багатьох північних і південно-західних говорах виступає закінчення -и: на кони, на ножи. В іменників середнього роду з основою на *-ŏ/*-јŏ фонетично утворилася флексія -і (з -h): в літі, в селі.

Давні закінчення кличного відмінка іменників з основами на *-ŏ/*-јŏ та *-ŭ загалом зберігаються і в сучасній мові: брате, коню, сину. Під впливом слів з основою на *-ŭ в окремих іменників твердої групи основ на *-ŏ/*-јŏ поширилося закінчення -у: діду. Множина. Сучасна українська літературна мова як нормативні використовує у формі називного множини іменників чоловічого роду закінчення -и, -і. В іменників чоловічого роду твердої групи на *-ŏ та на *-ŭ досить рано відбувається вживання форм знахідного відмінка замість називного: рабr, сrнr, городr. Із давнього закінчення -r фонетично утворилася сучасна флексія -и: сини, плуги. Заміні форм називного множини формами знахідного множини, очевидно, сприяли такі причини: 1) тенденція до вирівнювання основ цих іменників, тобто збереження флексій, які б не викликали палаталізацій кінцевих приголосних основи (порівн. монахъ – монаси і монахи); 2) тотожність форм називного й знахідного відмінків інших типів словозміни (рукr, лhта, гости); можливо, указаному процесові сприяло ще й те, що іменники чоловічого роду з основою на *-ā/*-јā (суди", староста) відмінювалися в праслов’янській мові, як іменники жіночого роду цієї будови, та через те мали в називному й знахідному відмінках однакові флексії: -r, -h; 3) увиразнення граматичного вираження категорії істот – неістот, у зв’язку з чим у назвах істот у функції знахідного відмінка множини найчастіше стали виступати форми родового відмінка, а в назвах неістот у ролі знахідного вживався називний відмінок. Названі фактори спричинили занепад колишніх закінчень множини в іменників чоловічого роду давніх основ на *-ŏ/*-јŏ та на *-ŭ/-и, -ове, хоча, як виняток, можна трактувати форму панове, що активізувалася під впливом кличного відмінка. У говорах подекуди трапляються архаїчні форми іменників сучасної ІІ відміни: вовци, братове. Поступово поширюються форми знахідного відмінка множини, замість називного. Тому на місці колишнього -и з’являється -h, який згодом із фонетичних причин закономірно змінився в -і: кони > конh > коні. У назвах істот поступово у формах знахідного відмінка множини поширюється закінчення родового відмінка множини іменників з основою на *-ŭов > -ів : синів, вершників. Іменники середнього роду зберігають давні флексії -а, -я: озера, поля. Здавна в родовому відмінку множини виступає закінчення -ов іменників з основою на *-ŭ, яке поширюється на іменники з основою на *-ŏ/*-јŏ й поступово закономірно змінюється у флексію -ів: хлібів, козаків. Указаний процес був зумовлений і дією аналогії, і прагненням розмежувати форми родового відмінка множини іменників на *-ŏ/*-јŏ та називного чи знахідного тих самих іменників. В окремих випадках давнє закінчення іменників на *-ŏ/*-јŏ у родовому відмінку множини зберігається: чобіт, татар. Іменники середнього роду на *-ŏ/*-јŏ зберегли у фонетичному розвитку давню форму: сіл, знань. Проте деякі під впливом іменників з основою на *-ŭ набувають закінчення -ів: полів,почуттів. У давальному, орудному й місцевому відмінках множини в іменниках різних типів поступово з’являється закінчення цих відмінків колишньої відміни на *-ā/*-јā. Цей тривалий уніфікаційний процесс завершився вже в українській мові. Залишки архаїчних закінчень ви-щевказаних трьох відмінків трапляються подекуди в сучасних українських говорах. Наприклад, давальний множини: пастухом, волом (південно-західні говори); орудний множини: вулми, воли, бики (південно-західні говори); місцевий множини: на коніх (південно-західні говори), на конєх (північні говори). Сучасні форми орудного відмінка множини на -ми відбивають поширення закінчень іменників з основами на *-ŭ і на * -ĭ на іменники на *-ŏ/*-јŏ: крильми поряд із крилами.

Двоїна. Тенденція до загального занепаду двоїнних форм спричинила занепад цих форм в іменнників ІІ відміни, і цей процес засвідчують пам’ятки давньої української мови ще в ХІІІ ст. Залишки цього числа зберігаються в сполученні окремих слів із числівниками два, три, чотири: два сини, три рази. У говорах трапляється активніше, порівняно з літературною мовою, уживання двоїни, особливо іменни-ків середнього роду: дві селі, три відрі, штири дереві.

ІІІ відміна

Однина. Називний і знахідний відмінки іменників цієї відміни в сучасній українській літературній мові успадкували фонетично змінене нульове закінчення, характерне для іменників з основою на *-ĭ: ніч, сіль, мідь. Цю флексію набули й поодинокі слова з основою на приголосний: кров, любов. Виняток складає іменник мати, що зберіг давнє морфемне оформлення. Родовий, давальний і місцевий відмінки тривалий час зберігали закінчення -и, однак за аналогією до флексій І відміни закінчення -и змінилося в -h, яке закономірно трансформувалося в -і, що й стало літературною нормою для цих форм: мудрості, тіні, печі. У північно-західних діалектах трапляються архаїчні закінчення: вісти, соли, тіни. У давніх закінченнях орудного відмінка іменників з основою на *-і -ью, -ию після занепаду зредукованих відбувається асиміляція ј до попередніх м’яких приголосних (крім губних та р), унаслідок чого утворюються подовжені приголосні: ніччю, тінню, сіллю, але кров’ю, ненавистю. В українських говорах, найчастіше південно-західних і північних, уживаються й інші флексії: костію, печію; ночов, тінев; солью. Під впливом іменників з основою на *-ā/*-јā закінчення кличного відмінка -е стало типовим і для іменників ІІІ відміни: любове. Множина. Форми називного й знахідного відмінків множини протягом тривалої історії їх формування зазнали аналогійних змін, і під впливом іменників І відміни на місці давнього закінчення -и поширився -h, із якого з часом закономірно утворилася флексія -і: тіні, вісті. У діалектах зрідка трапляється давнє закінчення: кости. Історія форм родового відмінка множини дає змогу простежити закономірний розвиток давньої флексії -ьи (-ии) в сучасну -ей: вістей, ночей. Закінчення -ів іменника мати виникло під впливом іменників чоловічого роду. Південно-західні говори фіксують давнє закінчення -ий: печий, ночий. У давальному, орудному й місцевому відмінках спостерігаємо потужний вплив іменників І відміни. Тривалий процес реалізації цього впливу викликав уніфікацію закінчень множини та утворення сучасних відмінкових форм: областям, областями, (на) областях. Зрідка говори фіксують уживання давніх флексій: на костьох (північноукраїнські діалекти).

Кличний відмінок іменників цієї відміни вживається досить рідко: юносте, смерте.

Двоїна. Форми двоїни іменників ІІІ відміни недостатньо збереглися в давніх українських пам’ятках. Залишками цієї числової форми вважається закінчення -и в називному відмінку: дві печи (галицькі говори).

ІV відміна

Однина. У називному й знахідному відмінках іменники цієї відміни загалом зберегли давні закінчення: ім’я, теля. У говорах подекуди вживаються форми середнього роду на -я із вставним новим приголосним: тімня, тімнє.

Форми родового відмінка сучасних іменників ІV відміни утворилися закономірно як розвиток давніх форм або під впливом типу відмінювання на *-ĭ: імені, племені. Рідше вживаною була та є флексія -я, що з’явилася під впливом іменників ІІ відміни: ім’я. Уживання такої форми може свідчити про тенденцію до переходу окремих слів цього парадигматичного типу в ІІ відміну. Давальний і місцевий відмінки іменників ІV відміни за аналогією до давального відмінка однини іменників жіночого роду І відміни прийняли закінчення -і(<h): теляті, імені. В українських говорах відомі й інші закінчення (південно-західні та північні говори): -и (племени), -у/-ю (теляту), -ові/-еві (телятові). Закінчення орудного відмінка однини -ем виникло закономірно: племенем, а флексія -ям з’явилася під впливом іменників середнього роду ІІ відміни на -ям типу навчання: телям. Діалектні форми (передусім західноукраїнські) характеризуються більшою різноманітністю: телятом, тельом, ягнєм.

Множина. Іменники ІV відміни в називному й знахідному відмінках зберегли давні флексії -а, -я: імена, курчата. Частина іменників із колишньою основою на -men утратила множину (сíм’я), а частина набула закінчень ІІ відміни (вим’я). У родовому відмінку іменники цього типу відмінювання успадкували нульову флексію, що виникла після занепаду кінцевих зредукованих: імен, поросят, собачат.

Давальний, орудний і місцевий відмінки множини в сучасній українській мові мають флексії, які виникли, замість давніх, під впливом форм І відміни курчатам, курчатами, (на) курчатах. Говірковий матеріал, восновному південно-західний, засвідчує багатоманіття форм цих відмінків: лошатами, гусятоми.

Двоїна. Форми двоїни іменників цієї відміни досить рано занепали. На їх місці в сучасній мові вживається множина: троє телят, двома іменами. У живому, говірковому мовленні зрідка трапляються залишкові двоїнні форми: дві теляті.

8.

Прикметник - це самостійна повнозначна частина мови, що виражає ознаку предмета за допомоги синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка. Прикметники відповідають на питання

який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Поняття ознаки широке, воно охоплює найрізноманітніші значення: колір (червоний, чорний, білий), розмір (великий, малий), смак (солодкий, гіркий, кислий), відношення до місця і часу (київський, передній, лівий, пізній, ранній, вчорашній), відношення до матеріалу (залізний, склянний), зовнішні та внутрішні ознаки (стрункий, білявий, розумний, кмітливий), ознаку за належністю (материн, братів сестрин) та ін.

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх з іменниками - назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки (властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою; високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку: зелений листок, зеленого листка, зелена груша, зеленої груші, зелені трави, зелених трав.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова форма прикметника - називний відмінок однини чоловічого роду.

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини мови зумовлюють і його синтаксичну роль. У реченні прикметники здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною складного присудка: 1. Між зелено-синіми полями висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка (О. Гончар). 2. Маленький хлопчик став дорослим (Я. Костенко). У першому реченні прикметникизелено-синіми, лагідна, тиха виступають означеннями до іменників полями, ріка; у другому прикметникдорослим вживається у ролі іменної частини складеного присудка.

РОЗРЯДИ ПРИКМЕТНИКІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ

За значенням прикметники поділяються на розряди: якісні, відносні й присвійні. Цей поділ грунтується на єдності значеннєвих, морфологічних, словотвірних і синтаксичних ознак, притаманних відповідним розрядам.

Якісними є прикметники, що виражають ознаку предмета безпосередньо і яка може виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: вузький - вужчий - найвужчий, веселий - веселіший - найвеселіший.

Якісні прикметники означають:

- ознаки і властивості предметів, що безпосередньо сприймаються органами відчуттів (зором, на слух, на смак, нюхом, на дотик): коричневий, темний, білий, дзвінкий, тихий, солоний, кислий, запашний, твердий, м 'який;

- просторові, часові ознаки: далекий, довгий, древній;

o фізичні якості істот: здоровий, товстий, глухий;

o вікові ознаки людей, їхні риси характеру: молодий, старий, мудрий, сміливий, розумний;

o властивості предметів і їх форму: прямий, круглий, горбистий;

o загальну оцінку предмета: гарний, поганий.

До найхарактерніших ознак, що зумовлюють лексико-граматичну природу якісних прикметників належать:

o здатність творити форми вищого і найвищого ступенів порівняння (крім так званих абсолютно-якісних прикметників, що позначають безвідносні до ступеня або інтенсивності вияву ознаки (босий, голий, хворий, лисий): новий - новіший - найновіший;

o сполучуваність із прислівниками - виразниками інтенсивності вияву ознаки: дуже розумний, зовсім сумний, занадто далекий, цілком зрозумілий;

o можливість вступати у синонімічні та антонімічні відношення: вдалий, успішний, результативний; глибокий -мілкий, ранній -пізній;

o здатність утворювати за допомоги словотворчих афіксів похідні з експресивно-оцінним значенням: великий - завеликий - превеликий;

o здатність виступати базою для творення прислівників за допомоги суфіксів -о-,-е- (солодкий - солодко, гарячий - гаряче) та іменників, що виражають абстрактне значення (зелений - зелень, молодий - молодість, добрий - доброта);

o можливість мати співвідносні форми повні нестягнені й короткі (ясний - ясен, зелений - зелен), повні стягнені й нестягнені (синє-синєє, маленька - маленькая).

Відносні прикметники називають ознаки предметів не прямо, а через відношення з іншими предметами, явищами, процесами чи ознаками: дерев яна ложка, залізна лопата - ложка із дерева, лопата із заліза, дощові краплі - краплі із дощу, обчислювальна машина-машина для обчислення.

За значенням відносні прикметники можуть виражати ознаки за відношенням до:

o матеріалу або речовини, з якої виготовлено предмет: срібна ложка, кришталева ваза, калинове варення;

o людини або тварини: студентські роботи, гусине пір 'я;

o місця, часу: прибережні верби, вчорашнє засідання;

o числа: п 'ятиденний графік, подвійна оплата;

o дії: копіювальний пристрій, сталепрокатний цех. Відносні прикметники характеризуються такими граматичними

особливостями:

o вони не мають ступенів порівняння, оскільки ознака, яку виражають відносні прикметники є незмінною і не може виявлятися більшою чи меншою мірою;

o від них не утворюються іменники з абстрактним значенням, і вони не вступають в антонімічні пари;

o відносні прикметники репрезентовані тільки похідними лексичними одиницями, утвореними за допомоги відповідних афіксів. Найчастіше вони утворюються від іменників: солом 'яна стріха, обідня перерва, дубова дошка.

Окрему групу становлять присвійні прикметники, що виражають належність предмета людині чи тварині: братова книжка, материна хустка, Миколин зошит, качиний ніс, лисяча нора.

9.

Безвідносне вираження міри ознаки.

Значення найвищого ступеня можуть передаватися формами вищого, якщо такі форми вживаються для вираження зіставлення інтенсивності ознаки не з одним предметом, а із сукупністю. Такі прикметникові форми мають після себе керований займенник весь з прийменником від або за. Веселіший за всіх. Кращий від усіх.

Синтетичні та аналітичні форми вищого та найвищого ступенів мають різну сферу застосування. Аналітичні — вважаються книжними і використовуються у науковому, офіційно-діловому, частково публіцистичному стилях. Тому їх мають частіше прикметники, що утворені на базі іншомовної лексики або з виразним відтінком книжності. Більш / найбільш демократичний.

Ю.Карпенко вважає, що форми ступенів порівняння із словом менш не можуть вважатися вищим, а із словом найменш — найвищим ступенем порівняння, оскільки мають прямо протилежне значення. Вони ніби утворюють нижчий і найнижчий ступені порівняння і не знаходять підтримки серед інших форм. Однак, усталена на сьогодні думка: форми із цими словами належать відповідно до вищого і найвищого ступенів.

Мотивується це таким чином: співвідносна міра якості виявляє себе у двох напрямках:

-         висхідному — посилена інтенсивність ознаки;

-         нисхідному — спадання.

У наслідок цього утворений градаційний ряд із вказівкою на розгортання інтенсивності ознаки. Такий градаційний ряд і утворюють аналітичні форми і словами менш / найменш і більш / найбільш. Це повний градаційний ряд.

Не від усіх якісних прикметників можна утворити ступені порівняння. Не утворюють ступенів порівняння такі групи якісних прикметників:

1)                назви абсолютних ознак — живий, босий, німий;

2)                 назви мастей тварин — гнідий, вороний;

3)    назви кольорів, утворені за кольором предметів: лимонний, апельсиновий;

4)                 складені прикметники, що означають якість з додатковим відтінком

-                                             кисло-солодкий;

5)    якщо друга частина — видний, подібний — віночкоподібний, змієвидний;

6)    інтенсивність ознаки без зіставлення з іншими предметами, а також прикметник із значенням суб’єктивної оцінки — зеленуватий, загребущий, величезний;

7)                 прикметники з суфіксами -анн-, -енн- — старанний, страшенний.

Отже, якісні прикметники можуть мати як відносне, так і безвідносне вираження міри ознаки.

10.

Займенники, як уже зазначалося, виділяють за семантичним критерієм. Суттєвими ознаками займенників є такі:

1) не називають предмет безпосередньо, а вказують на нього, тобто виконують дейктичну функцію;

2) завжди пов'язані з конкретним мовленнєвим актом (я, ми завжди пов'язані з мовцем, ти, ви - зі слухачем, інші займенники відсилають до певних об'єктів);

3) характеризуються широким колом об'єктів і мовленнєвою перемінністю значення, тобто завжди мають контекстуально зумовлений зміст. Як точно зауважив філософ С.М. Булгаков, "займенник ... нічого не означає, не містить жодного забарвлення буття, і однак все може означати в своїй безликій, безбарвній глибині".

Займенники утворюють особливу систему, паралельну системі називних частин мови, і по-своєму дублюють її: я, ти, він, хто, що, ніхто, щось - вживаються замість іменників; мій, твій, такий, який, якийсь, чий - замість прикметників; стільки, скільки - замість числівників.

Займенникoм називається частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?. Наприклад: ти, вони, ніщо, жодний, мій, той, всякий, стільки.

Морфологічні ознаки займенника - це рід (якщо є), число (якщо є), відмінок. Одні займенники змінюються за відмінками, як іменники (я, він, хто, що і под.), інші - за родами, числами й відмінками, як прикметники (наш, деякий, нічий і под.). Займенники скільки, стількизмінюються за відмінками , як числівник два.

Синтаксичну роль у реченні займенник виконує ту ж, що й іменник, прикметник, числівник:

а) підмет: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Хтось цілиться. Хтось впав. Хтосьпросить.

б) означення: Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті.

в) додаток: Журбою не некличу собі долі, коли так не маю. Я тебе не сьозою - ждатиму.

г) обставина: Сідай же й ти коло мене. Шукайте цензора в собі.

д) іменна частина складеного присудка : Коли буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою .

Займенники можуть втрачати значення узагальненої вказівки на ознаки або кіль­кість і переходити в іменники. В основному спостерігається неповна субстантивація займенників, наприклад: Кожен намагався показати свою силу, вправність, сміли­вість (В. Бойченко); Про себе дбай, але й інших не забувай (Нар. творчість).Будь-який займенник, співвідносний з прикметником, може бути субстантивованим словом, якщо його вжити без іменника. Проте деякі займенники і поза текстом мають конкретне предметне значення, наприклад: мій у значенні чоловік, коханий, наречений: моя — дружина, кохана, наречена; наш (наша, наше, наші) зі значенням людей, близьких за соціальним становищем, за переконаннями, почуттями патріо­тизму і т. ін. Порівняйте, наприклад: Вчора вийшов мій [чоловік] на село, вже сонце сідало, коли скаче щось верхи. Він на дзвіницю зараз, ударив у дзвони (М. Коцюбин­ ський). Окремі займенникові форми перейшли в частки, як-от: тобі (Куди тобі наря­дилася), собі (Жив собі вовчик), все (Та все швидше і швидше біжить), це (Де це ти ходиш?).

11.

Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

1. Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість); дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих);збірні (троє,десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).  Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

2. Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі?: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте, одинадцяті.  Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні числівники можуть бути різними членами речення: І один у полі воїн (підмет); Семеро одного не ждуть (підмет, додаток);Одна ластівка весни не робить (означення). Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно; Два ведмеді в однім барлозі живуть; Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бур'яне море...; Басейн Дніпра має площу п'ятсот чотири тисячі квадратних кілометрів.

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:

1. Простими називаються числівники, що мають один корінь: один, три, сто, перший, третій, сьомий; двоє, мало, багато;

2. Складними називаються числівники, що у своєму складі мають два корені: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двісті, триста, одинадцятеро, двадцятеро, кількадесят, кількасот;

3. Складеними називаються числівники, які містять в собі два і більше простих чи складених числівників: (двадцять чотири, тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий).

12.

Прислівник (лат. adverbium — біля дієслова) — це незмінна самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?

Прислівник у реченні пов'язується з дієсловом, виконуючи роль обставини дії, наприклад: Синіла (де?) навкругидалечінь (Гончар); Дорога все глибше (як?) врізалась в ущелину, зверху (звідки?), зі скель, покапувало. (М. Олійник)

Може також пов'язуватися з прикметником або іншим прислівником, служачи для вираження ознаки якості до роліобставини міри, ступеня: Ось зовсім (наскільки?) близько з води вихопилась гостра скеля. (Я. Баш) Коли моя білява донька виросте, я буду надто (якою мірою?) старий. (О. Досвітній)

Рідше прислівник входить у зв'язок з іменником, виконуючи роль неузгодженого означення: Карлос вибрав шлях (який?) направо, Гвідо вибрав шлях (який?) наліво. (Леся Українка) Менш типовою для частини прислівників є роль присудка в односкладному реченні: Тихо, пустельно, мов на краю світу. (О. Гончар)