38. Судова юрисдикція та арбітрабельність цивільних справ по зовнішньоекономічним спорам.

є, на перший погляд, досить простим.

Згідно з п. 2 ст. 1 Зако-

ну України «Про міжнародний комер-

ційний арбітраж» міжнародним арбі-

тражам підсудні спори з договірних та

інших цивільно-правових відносин, що

виникають при здійсненні зовнішньо-

торговельних та інших видів міжна-

родних економічних зв’язків, якщо ко-

мерційне підприємство хоча б однієї зі

сторін знаходиться за кордоном, а та-

кож спори між українськими підприєм-

ствами, якщо хоч одне з них є підпри-

ємством із іноземними інвестиціями.

Не кожен спір, однак, за зовнішньо-

економічним договором може розгляда-

тися міжнародним арбітражем. Низка

законодавчих актів окремо врегульовує

питання арбітрабельності, і таке регу-

лювання не суперечить вищезазначе-

ному п. 2 ст. 1, оскільки відповідно до

п. 4 ст. 1 Закону України «Про міжна-

родний комерційний арбітраж» цей За-

кон не зачіпає дії будь-якого іншого за-

кону України, в силу якого певні спори

не можуть передаватися до арбітражу

або можуть бути передані до арбітражу

тільки згідно з положеннями іншими,

ніж ті, що є в цьому Законі.

Законодавчі межі арбітрабельності

Термін «арбітрабельність» безпосе-

редньо не вживається ні в законодав-

стві, ні в судовій практиці України. Про-

те значення цього поняття формується

за допомогою низки положень Госпо-

дарського процесуального кодексу

України (далі – ГПК України), законів

України «Про третейські суди» та «Про

міжнародний комерційний арбітраж»,

а також Нью-Йоркської конвенції про

визнання та виконання іноземних ар-

бітражних рішень (далі – Нью-Йоркська 

конвенція), Типового закону ЮНСІТРАЛ

про міжнародний торговий арбітраж

(далі – Типовий закон ЮНСІТРАЛ) та Єв-

ропейської конвенції про зовнішньо-

торговельний арбітраж (далі – Євро-

пейська конвенція).

Переліченими вище правовими ак-

тами в тій чи іншій формі передбачено

право сторін передавати спір на розгляд

арбітражу/третейського суду. Особли-

вістю законодавства України є наяв-

ність двох законів, що встановлюють

різні правові режими функціонування

третейських судів, створених відповід-

но до їх вимог.

Так, Законом України «Про міжна-

родний комерційний арбітраж», як за-

значено вище, передбачено діяльність

арбітражу/третейського суду, що роз-

глядає спори, пов’язані із зовнішньое-

кономічною діяльністю. Закон України

«Про третейські суди» визначає пра-

вовий режим третейських судів, що

розглядають спори, які випливають

із «внутрішньодержавних» відносин.

Хоча в Законі України «Про міжнарод-

ний комерційний арбітраж» терміни

«арбітраж» і «третейський суд» вжи-

ваються як синоніми, превалюючою

є позиція, що Закон України «Про тре-

тейські суди» не застосовується до між-

народного комерційного арбітражу, з

цим погоджується і Вищий господар-

ський суд України1

.

Межі арбітрабельності

Межі арбітрабельності спорів фор-

муються за допомогою винятків із за-

гального правила («право сторін спору

передати такий спір на розгляд арбітра-

жу/третейського суду, якщо інше не

встановлено законом»), оскільки між-

народними актами гарантується пра-

во держави визначати у національно-

му законодавстві категорії спорів, які

не підлягають розгляду в арбітражі.

Випадки, в яких виключається мож-

ливість передачі спору на вирішення

до арбітражу, можна розділити за їх

суб’єктним складом (арбітрабельність

ratione personae) та такі, що пов’язані

із предметом спору (арбітрабельність

ratione materiae).

Суб’єктивна арбітрабельність

Суб’єктивна арбітрабельність ви-

значає можливість передання спору на

розгляд арбітражу, виходячи із статусу

сторін спору. Наприклад, відповідно до

ст. ІІ Європейської конвенції держава-

учасниця може обмежити право юри-

дичних осіб публічного права на укла-

дення арбітражних угод.

Відповідно до Нью-Йоркської кон-

венції сторонами спору, що може бути

переданий на вирішення арбітражу,

може бути як фізична, так і юридична

особа. Типовий закон ЮНСІТРАЛ, хоча

і не розкриває зміст поняття «сторони

арбітражної угоди», проте не містить

і обмежень щодо суб’єктного складу.

Водночас, законодавець, дещо пере-

фразувавши зміст аналогічної норми

Типового закону ЮНСІТРАЛ у ч. 2 ст. 1

Закону України «Про міжнародний ко-

мерційний арбітраж», зафіксував, що

за угодою сторін до міжнародного ко-

мерційного арбітражу можуть переда-

ватися спори сторін, якщо комерційне

підприємство хоча б однієї зі сторін зна-

ходиться за кордоном; а також спори

підприємств з іноземними інвестиція-

ми і міжнародних об’єднань та органі-

зацій, створених на території України,

між собою, спори між їх учасниками, а

так само їх спори з іншими суб’єктами

права України.

Цей перелік, що, на перший погляд,

є досить широким, містить у собі обме-

ження. Так, неможливо передати на

розгляд міжнародного комерційного

арбітражу спори між юридичними осо-

бами України, які не є підприємствами

з іноземними інвестиціями.

Відповідно до ст. 5 Закону України

«Про третейські суди» право передати

спір на вирішення третейського суду

мають як юридичні, так і фізичні особи.

Хоча винятків щодо суб’єктного складу

спору законом прямо не встановлено,

такі обмеження випливають зі змісту

ст. 6 Закону. Як неарбітрабельні, зокре-

ма, визначено справи, однією зі сторін

у яких є орган державної влади, орган

місцевого самоврядування, їхня поса-

дова чи службова особа, інший суб’єкт

під час здійснення ним владних управ-

лінських функцій на основі законодав-

ства, у тому числі на виконання делего-

ваних повноважень, державна установа

чи організація, казенне підприємство;

а також нерезиденти України.

Таким чином, межі суб’єктивної ар-

бітрабельності встановлені безпосе-

редньо Законами України «Про між-

народний комерційний арбітраж» та

«Про третейські суди».

Предметна арбітрабельність

Зміст предметної арбітрабельності

визначається виходячи з категорій спо-

рів, що можуть бути предметом арбі-

тражного розгляду. Міжнародні угоди

(наприклад, Нью-Йоркська конвенція,

Типовий закон ЮНСІТРАЛ) не містять

визначених обмежень щодо можливос-

ті передання певного спору на розгляд

арбітражу.

Типовий закон ЮНСІТРАЛ встанов-

лює прив’язку до терміну «торговель-

ний», що повинен розумітися у найшир-

шому значенні та включати спори, які

виникають як із договірних, так і з не-

договірних торговельних відносин. На-

ведений у Типовому законі ЮНС ЮНСІТРАЛ

перелік таких відносин не є вичерпним

Арбітрабельність спорів за законодавством України

Теорія і практика

Особливістю

законодавства України

є наявність двох законів,

що встановлюють

різні правові режими

функціонування

третейських судів,

створених відповідно

до їх вимог:

Закону України

«Про міжнародний

комерційний арбітраж»

та Закону України

«Про третейські суди»

Олексій Фелів

Партнер МЮФ BEITEN BURKHARDT

Христина Федунишин

Юрист МЮФ BEITEN BURKHARDT

«ВідПОВіднО дО ньЮ-ЙОркськОї

кОнВенції стОрОнаМи сПОрУ, щО

МОже бУти ПереданиЙ на

Вирішення арбітражУ, МОже бУти

як ФіЗична, так і Юридична

ОсОба. тиПОВиЙ ЗакОн ЮнсітраЛ,

хОча і не рОЗкриВає ЗМіст

ПОняття «стОрОни арбітражнОї

УгОди», ПрОте не Містить і

ОбМежень щОдО сУб’єктнОгО

скЛадУ»32

www.yur-gazeta.com 22 жовтня 2013 р., №43

Юридична практика

та, зокрема, включає будь-які торго-

вельні угоди про поставку товарів або

надання послуг чи обмін товарами або

послугами; угоди про розподіл, торго-

вельне представництво; інвестуван-

ня; спільні підприємства та інші форми

промислового або підприємницького

співробітництва; а також низку інших.

Положення Типового закону ЮНСІ-

ТРАЛ продубльовані в Законі України

«Про міжнародний комерційний арбі-

траж», однак термін «торговельний»

замінено на його ширший за змістом

відповідник – «комерційний».

Таким чином, одним із критеріїв для

встановлення підвідомчості певного спо-

ру міжнародному комерційному арбі-

тражу є «комерційність» відносин, з

яких він виникає. Зважаючи на те, що

зміст терміну «комерційний» законо-

давчо не визначений, на підставі ст. 38

Закону України «Про зовнішньоеконо-

мічну діяльність» більшість спорів, що

пов’язані із такою діяльністю, на перший

погляд, можна відносити, до таких, що

підвідомчі арбітражу. Проте далеко не

всі «комерційні» спори є арбітрабель-

ними. Зокрема, законодавство містить

низку імперативних норм щодо підвідо-

мчості певних категорій спорів виключ-

но судам України. Такими спорами є:

а) Спори, пов’язані з нерухоміс-

тю. Статтею 77 Закону України «Про

міжнародне приватне право» визна-

чено категорії справ, що підсудні ви-

ключно судам України, серед яких, зо-

крема, спори щодо нерухомого майна,

яке знаходиться на території України.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільно-

го кодексу України до нерухомих речей

(нерухоме майно, нерухомість) нале-

жать земельні ділянки, а також об’єкти,

розташовані на земельній ділянці, пе-

реміщення яких є неможливим без їх

знецінення та зміни їх призначення.

Ці положення дублюються в ст. 1 За-

кону України «Про іпотеку».

Відповідно і договори, на підставі

яких виникають права на такі об’єкти

(зокрема, договори купівлі-продажу чи

оренди земельних ділянок, житлових

чи нежитлових приміщень), не можуть

бути предметом арбітражного розгляду.

б) Корпоративні спори. Визначен-

ня корпоративних прав та корпоратив-

них відносин, що міститься у ст. 167

Господарського кодексу України, до-

зволяє широко тлумачити зміст цих по-

нять. Зокрема, як корпоративні можна

розглядати і відносини між учасника-

ми підприємств з іноземними інвести-

ціями, спори щодо яких визначено як

арбітрабельні Законом України «Про

міжнародний комерційний арбітраж».

До справ, підсудних виключно су-

дам України відповідно до ст. 77 Зако-

ну України «Про міжнародне приват-

не право», віднесено спори, пов’язані з

реєстрацією або ліквідацією на терито-

рії України іноземних юридичних осіб,

фізичних осіб – підприємців.

Крім того, обмеження арбітрабель-

ності зафіксовані й у ст. 12 ГПК України

та ст. 6 Закону України «Про третейські

суди» щодо справ, які виникають із кор-

поративних відносин у спорах між гос-

подарським товариством та його учас-

ником (засновником, акціонером), у

тому числі учасником, який вибув, а

також між учасниками (засновника-

ми, акціонерами) господарських това-

риств, пов’язаних зі створенням, діяль-

ністю, управлінням та припиненням

діяльності цих товариств.

Iз судової практики слідує, що не

підлягають розгляду арбітражем спо-

ри про визнання недійсними рішень за-

гальних зборів учасників товариства та

зобов’язання скасувати державну реє-

страцію змін до статуту, підвідомчі гос-

подарським судам (справа № 29/1172

),

зокрема, тому, що діяльність акціонерно-

го товариства, зареєстрованого в Укра-

їні як юридична особа, відносини між

товариством та акціонерами, між акціо-

нерами акціонерного товариства щодо

його діяльності, а також корпоративно-

го управління регулюються виключно

законами та іншими нормативно-пра-

вовими актами України3

. Водночас, спо-

ри щодо відчуження часток у статутно-

му капіталі є арбітрабельними (справи

№ 5015/4353/114

та № 18/175

).

в) Трудові спори. Неможливість пе-

редачі на розгляд третейським судам

справ у спорах, що виникають з трудо-

вих відносин, встановлено пунктом 9

ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третей-

ські суди». Однак контракт як особлива

форма трудового договору виходить за

межі регулювання законодавства про

працю, у зв’язку з чим постає питання

можливості передачі спорів, що вини-

кають у зв’язку з ним, на розгляд між-

народного комерційного арбітражу.

Спірним є питання, чи є арбітрабель-

ними спори з трудових контрактів. Так,

укладення контракту з керівником під-

приємства передбачено ч. 4 ст. 65 ГК

України, а робота фізичних осіб Украї-

ни з іноземними суб’єктами господар-

ської діяльності та роботи іноземних

фізичних осіб із суб’єктами зовнішньо-

економічної діяльності на контрактній

основі як на території України, так і за

її ме жами, є одним із видів зовнішньое-

кономічної діяльності, що визначений

ст. 4 Закону України «Про зовнішньое-

кономічну діяльність». Крім того, від-

повідно до ч. 2 ст. 3 КЗпП особливості

праці працівників підприємств з інозем-

ними інвестиціями визначаються зако-

нодавством та їх статутами. Одночасно

можна стверджувати, що сторони тру-

дових контрактів хоча й мають певну

автономію у врегулюванні своїх відно-

син (згідно з ч. 3 ст. 21 КЗпП за угодою

сторін у контракті можуть встановлю-

ватися строк його дії, права, обов’язки

і відповідальність сторін), все ж ці від-

носини залишаються по своїй право-

вій природі трудовими.

Відповідно до ст. 3 КЗпП, цей Ко-

декс регулює трудові відносини пра-

цівників усіх підприємств, установ,

організацій незалежно від форм влас-

ності, виду діяльності та галузевої на-

лежності, а також осіб, які працюють

за трудовим договором із фізичними

особами. Відповідно до ст. 221 КЗпП

визначено, що трудові спори вирішу-

ються виключно комісіями по трудо-

вих спорах та судами.

Таким чином, хоча контракт і є осо-

бливою формою трудового договору,

проте спори, що виникають із нього,

швидше за все, не можуть передава-

тися на вирішення третейських судів/

арбітражу.

г) Спори із державних замовлень.

Частиною 2 ст. 12 ГПК України передба-

чено випадки, коли спір не може бути

переданий на розгляд третейського суду

(а до 2010 року – і арбітражу), серед

яких спори, що виникають при укла-

данні, зміні, розірванні та виконанні

господарських договорів, пов’язаних

із задоволенням державних потреб.

Чинним законодавством не перед-

бачено загальне визначення державних

потреб. Водночас, Закон України «Про

державне замовлення для задоволення

пріоритетних державних потреб» вказує,

що пріоритетними державними потре-

бами є потреби України в товарах, робо-

тах і послугах, необхідних для розв’язання

найважливіших соціально-економічних

проблем, підтримання обороноздатності

країни та її безпеки, створення і підтри-

мання на належному рівні державних ма-

теріальних резервів, реалізації держав-

них і міждержавних цільових програм,

забезпечення функціонування держав-

них органів, що утримуються за рахунок

державного бюджету України.

Очевидно, що державні потреби не

зводяться лише до пріоритетних, від-

повідно їх зміст є ширшим. Водночас,

державні потреби можуть збігатися з

потребами територіальної громади (від-

криття школи у віддаленому населеному

пункті), приватного підприємства (за-

безпечення енергоресурсами) чи навіть

окремої особи (забезпечення хворого на

СНІД антивірусною терапією). Таким

чином, встановити чіткі межі держав-

них потреб не завжди просто.

За відсутності визначених критері-

їв при вирішенні питання підвідомчості

спору державні суди виходять із конкрет-

них обставин справи. Так, судом встанов-

лена підвідомчість спору господарським

судам та розглянутий по суті спір про ви-

знання недійсним договорів, пов’язаних

із будівництвом стадіону в м. Львові під

час організації проведення чемпіонату

Європи з футболу «Євро-2012»6

. Водно-

час, Вищим господарським судом Украї-

ни підтверджено арбітрабельність спору