13. Феномен т. Шевченка.

Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.

З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

14. Структура української культури середини 19 ст.

Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку українськоїкультурисклалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про самеїїіснування. Тут можлива історична аналогія зі станом українськоїкультури у XVIстолітті, коли значна частина найбільш освічених вищихфеодальних шарівукраїнського суспільства відмовилася від національноїкультури, православ'я,ополячилася. В тих умовах роль духовного лідераукраїнського суспільства взялона себе козацтво. Однак до кінця XVIIIстоліття козацька старшина сталачастиною російського дворянства івтратила колишню роль. У XIX столітті вУкраїні поступово складаєтьсяновий соціальний шар суспільства — національнаінтелігенція. Поява в їїособі культурної еліти і збереження національнихкультурних традицій внародному середовищі зробили реальним українськекультурне відродження. Освіта Вирішальною передумовою формування українськоїнаціональної різночинноїінтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті новіпотребиуправління й економічного розвитку, особливо з появоюкапіталістичнихвідносин, примусили уряд спеціально займатися питаннямиосвіти. Що стосуєтьсяУкраїни, то на її території власна традиціяширокої шкільної освіти булаперервана. Якщо на початку XVIII століттяпрактично кожне українське село малопочаткову школу, то до його кінця,після закріпачення селян, вціліли лишеодиничні школи, які утримувалисяна кошти батьків. У XIX столітті системаосвіти почала розвиватися урамках загальнодержавної російської політики. При Олександрові I створюється система освіти, якаскладається з 4рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формоюбулицерковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметицііЗакону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200жителівУкраїни. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласніповітові училища.Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вониносили яскраво вираженийстановий характер. У них навчалися майжевиключно діти дворян і чиновників. Театр Становлення українського національного мистецтва (театр,музика,образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало відлітературногорозвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніжлітература, мірі залежитьвід політичного режиму, фінансовихможливостей, підготовленості аудиторії. До1861 року продовжувавіснувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і вмістах. У 1828році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але іпісляцього кріпосні актори продовжували входити до складу деякихтеатральнихтруп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньомуйшли тільки російськіп'єси. Першими українськими постановками були «НаталкаПолтавка» в 1819 р. іпізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительськомутеатрі. Вонистали можливими завдяки щасливому збігу обставин:підтримкагенерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І.Котляревським,гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака.Професійна ж українськатрупа була створена тільки на початку 80-хроків. Організаційними питаннями вній займався Михайло Старицький,режисурою — Марк Кропивницький. Обидва булитакож драматургами. Їмвдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі(псевдоніми:Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса —Саксаганський), М.Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупадекілька разів розділялася,але, що цікаво, всі чотири оформленіколективи продовжували працювати яскраво,мали великий успіх в Україні,на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). Великий знавець української мови, М. Старицький писавкомедії (не гаснепопулярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося»,«БогданХмельницький»). Вони змальовували реалістичні картинисільського,міського побуту, передавали типові національні характери.Але ні Старицький, ніблизький йому Кропивницький не виходили за рамкитак званої «етнографічноїдраматургії». Творцем української соціальноїдрами став І. Карпенко-Карий (ІванТобілевич). У основі його п'єс (драми«Бурлака», «Безталанна», комедії «Стотисяч», «Хазяїн») лежать глибокіпсихологічні конфлікти, гострі соціальніпротиріччя. 15. Історичніумови еволюції української культури в епоху модерності. Вукраїнській літературі модерн не проявився у повномуйконцептуальному . однак засвідчив себе рядом формальних особливостейпоетики тазразками нетрадиційно суб’єктивно-індивідуалістичногорозуміння людини йдійсності . Художня думка в Україні в цілому збереглавіру всуспільно-політичні , національні , моральні , гуманістичні ідеї18 – 19 ст. ,коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставиністоричного і духовногорозвитку . Модернізм в українській літературізовні постає в полеміці знародництвом у його тривіальному значенні ( „просвітянство ” , утилітарнепризначення мистецтва ) , але він же йвиступає одним із спадкоємцівнародницької ( в широкому розумінні цьогослова ) літератури 19 ст. Переважаєбачення людини в розкутості їївнутрішнього світу до інших , у зв’язках знародом як духовноюсоборністю . Водночас на кінець 19 ст. склалися передумовидлясуб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним,близького до модернізму , трактування особистості , що виходитьпозасвідомоїлюдини , непереборної відчуженості внутрішнього – інтимногосвіту індивіда ,його нерозв’язного конфлікту з дійсністю , а у цариніформи – з неможливостіпередати у загальних . масово зрозумілих висловахвнутрішнього осяянняособистості . Встановлення деяких з цих ознаквідбувається перед усім у поезії,окремі зразки якої ( починаючи злірики Т . Шевченка , а також у творчості І .Франка , Я . Щоголіва , О. Маковея , Уляни Кравченко , В . Щурата , О .Козловського ) могли бутиінтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. Нарубежі столітьстають зримими риси нового художнього мислення в поезії ( Р.Сембратович , В . Бирчак , В . Стефаник , М . Коцюбинський , О .Кобилянська ), згодом – у драмі ( Леся Українка , О . Олесь , С .Черкасенко , В .Винниченка ) . Модерністські прикмети у творахукраїнської літератури тривалийчас співіснують з декадентським ( П .Карманський , О . Луцький , Я . Савченко) , зароджуючись у течіяхнатуралізму , раннього символізму , імпресіонізму .Вияви ( ще незрілі )модернізму здобувають місце на сторінках альманаху „ Січ ”, у серії „Живі струни ” , журнал „ Молода Україна ” ; далі , більш вагомі , у„Літературно-науковому віснику ” , альманахах „З-над хмар і з долин ” ,„ Зпотоку життя” , „ Багаття ” , „ За красою ” , журнал „ Світ ” , „Будучність ”, „Українська хата ” , „ Дзвінок ” . Засади модернізму втериторії та художнійпрактиці сповідує товариство „ Молода муза ” .Активні пошуки нових мистецькихформ у літературі з поодинокими спробамиавтономізувати дистанціювати художнєявище від ідеологічного .громадсько-політичного контексту викликають критичнийрозголос :листування М . Вороного , пов’язане з виданням альманаху „ З-хмар іздолин ” ; полеміка навколо виступів С . Єфремова за участю І . Франка ,В .Коцьовського , Г . Хоткевича ; декларації „ молодомузівців ” О .Луцького та М. Яцьківа ; критична діяльність М . Євшана , М .Сріблянського та інших в „Українській хаті ” , Д . Донцова у „ Дзвоні ”. Водночас модерністичній критицізнаходять нове осмисленнягромадянської та національної проблеми , формуєтьсядумка , щодомінантне значення для духовного відродження в Україні повинен матинекультурний масовім ( поширення преси , діяльності „ Просвіти ” ітакеподібне ) , хоч потреба в ньому не заперечується , а висунення її вавангардхудожнього прогресу ( в окремих інтерпретаціях – художньокультурний месіанізмУкраїни ) . Український літературний процесформується за типом най більшрозвинених літераторів цього часу. Модерністичні спроби , як і взаємо пов’язані з нимипроцеси щорозвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму ,булиспрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини .Посиленнямсуб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму ,однак загаломігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей ,його чужа романтичнапіднесеність . У творчості модерні стичногохарактеру основ стає дослідженнявнутрішньої індивідуальної свободисуб’єкта на поглибленому ступені йоговнутрішньої ізоляції що моглоздійснюватись переважно через нову поетику ,іноді прокреслювалось самимфактом формального новаторства ( М . Семенко ) .Модернізм в українськійлітературі характеризується трагічним розривом міждуховністю таіснуванням ( „ Камінний господар ” , „Лісова пісня ” ЛесіУкраїнки ) ,наголошення на біологічну сутність людини , глибині природнихінстинктів( Г . Хоткевич , В . Винниченко ) , психологічне самозаглибленнятаослаблення зв’язків героя з оточенням (М . Коцюбинський, О .Кобилянська ) ,розкриття стихійності масового , колективного життя ( М. Коцюбинський , М .Яцків ) . Вирізняються такі риси поетики , якущільнення викладу черезекспресивний образ , промовисту деталь , щорозкриває внутрішній стан персонажа( В . Стефаник , К . Сроковський таінші ) , розкуте асоціативне сприйняттяпредметності ( М . Коцюбинський, Г . Хоткевич).