Тема 12. Політична культура

1. Поняття і сутність політичної культури.

2. Структура, функції і типи політичної культури.

3. Особливості формування національної політичної культури.

При розгляді першого питання «Поняття і сутність політичної культури» необхідно мати на увазі, що становлення розвиненого демократичного суспільства неможливе без відповідного рівня політичної культури його членів.

Політична культура – це система відносно стійких цінностей, переконань, моделей поведінки, які розділяє більшість громадян даного політичного співтовариства, які склалися історично і передаються від покоління до покоління. Вона тісно пов'язана з політичною свідомістю. Цінності в даному випадку представляють собою глибинні уявлення людини про політичну владу. Політичні цінності, що існують у свідомості людей, неминуче втілюються в політичну практику і визначають способи взаємодії кожної окремої людини і держави. Саме тому політична культура тісно пов'язана з політичною поведінкою.

Вивчення політичної культури є необхідним кроком до розуміння мотивації політичної поведінки громадян і інститутів, реальних причин різноманітних конфліктів, що виникають у процесі боротьби за владу, а також багатьох інших явищ політичного життя України і інших держав світу.

До виникнення теорії політичної культури політологічна наука була неспроможна відповістити на питання про те, чому в різних країнах однакові за формою державні інститути діють часом зовсім по-різному. Політична культура має безпосереднє відношення до властивих громадянам держави цінностей, переконань, міфів, стереотипів і різних проявів національного менталітету.

Поняття «політична культура» є багатозначним. Воно включає політичну думку в цілому, різноманітні зв'язки культури і політики, політичну свідомість і поведінку суспільства. Сама ідея культури споконвічно охоплювала політикові в числі інших сфер, таких як релігія, філософія, економіка, мистецтво, наука.

Однією з перших культурних практик людства була гра, що представляли собою специфічні культові дії. У стародавні часи гра часто супроводжувала ініціації, містерії, включала символічне театралізоване розігрування сцен війни й перемоги над ворожими силами. Пізніше багато політичних діячів прагнули використовувати у своїх інтересах карнавалізацію реальності і маніпуляцію суспільною думкою.

Багато чого з того, що сьогодні відноситься до політичної культури, було описано в роботах древніх філософів, таких як Платон, Арістотель, Конфуцій та ін. Давньогрецький філософ Геракліт відкрив ідею культурної мінливості. Гесіод, автор знаменитої поеми «Праці та дні», вважається першим греком, який сформулював доктрину історіцизму.

Знаменитий німецький філософ С. Пуффендорф (1632-1694) підкреслював, що людина, являючи собою єдність громадянської (політичної) і моральної суті, в ході історичного розвитку все більше розкриває свою двоїстість. На його думку, в наростаючому конфлікті між політикою і духовністю стає очевидною потреба у визначенні сфери власне культури.

Європейські мислителі XVII - XVIII ст., починаючи від Т. Гоббса і Ж.-Ж. Руссо, продовжили античну традицію, яка розглядала політику як невід'ємну частину культури. Ж.-Ж. Руссо визначив діючі в суспільстві закони, традиції, звичаї та суспільну думку як частину «невидимого», тобто того, що лежить поза свідомістю, але в той же час є однією з істотних сфер культури. Мислителі цього періоду обґрунтовували ідею пріоритету культури над політикою. Вони вбачали у культурі таку силу, що здатна послабити деспотизм державного апарату.

В епоху Просвітництва в основу культурного й політичного розвитку суспільства була покладена ідея людини як мети й головної цінності цього розвитку. Сам термін «політична культура» вперше був вжитий у ХVIII ст. німецьким філософом-просвітителем І. Гердером.

Подальший розвиток уявлень про політичну культуру пов'язаний з ідеями романтизму XIX ст. Романтики підкреслювали важливу роль міфології в духовному житті народу й значимість єднання міфологічного й історичного.

У ХХ ст. відбулися серйозні зміни в політичному житті багатьох країн світу. Це сприяло появі нових типів політичної активності, таких як зусилля державної еліти, спрямовані на розвиток індустріальної й адміністративної сфер, регіональні і національні рухи і спілки, які ґрунтувались на економічних інтересах і культурній подібності, і заклали підвалини для розвитку глобалізації.

Потужний вплив на дослідження політичної культури здійснив біхевіоризм. Завдяки «біхевіористській революції» відбувся синтез «змістовних політичних досліджень» і «строгих загальних теорій політики», у результаті чого виникла емпірична політична теорія.

Ще одним етапом розвитку теорії політичної культури стала поява компаративістської політології, покликаної шукати фактори стабільного державного розвитку на основі порівняльного аналізу політичних феноменів різних країн.

Цілісна теорія політичної культури сформувалася в середині ХХ ст. у руслі західноєвропейської і американської політології (С. Верба, М. Дюверже, І. Інглхарт, У. Розенбаум). У другій половині 60-х і в 70-і рр. ХХ ст. теорія політичної культури використовувалася такими американськими вченими, як Г.Лассуелл, Р.Маркрідіс, В.Нойман. Саме в цей період у багатьох західних країнах яскраво проявилася молодіжна контркультура, екологічний і феміністичний рухи, посилилися расові хвилювання. Поступово теорія політичної культури стала одним з найважливіших інструментів дослідження політичного життя суспільства. Особлива увага при цьому приділялася питанням ідеології, ідентичності, політичній психології.

Наприкінці ХХ - початку ХХІ століть політологія в цілому і теорія політичної культури зокрема, значно збагатилися досягненнями суміжних наук - економіки, філософії, соціології, історії, культурології. Політичні явища стали розглядатися через призму соціокультурних і соціально-психологічних концепцій. Прагнення виділити політичні компоненти із загального культурного контексту привели до ряду висновків, а саме: у кожній країні існує самобутня політична культура, формування якої не обмежується дією економічних факторів; її осягнення неможливе без емпіричного розуміння природи людини, її потреб і духовних цінностей; відомості про функціонування політичної системи виявляються тільки залежно від характеру тієї політичної системи, яку вони покликані описувати.

Незважаючи на те, що в рамках політичної культури від покоління до покоління відтворюються традиційні форми політичного життя, її дія не обмежується цим моментом. Політична культура здатна також породжувати нові, нетрадиційні форми соціального й політичного життя й комбінувати елементи колишнього й нового, перспективного політичного розвитку.

Серед основних рис політичної культури можна виділити: «предписування» у взаєминах влади й суспільства певних цінностей, норм, зразків поведінки; забезпечення цілісності й інтегративності всієї політичної сфери суспільства; фіксація стабільних, стійких, апробованих зв'язків і відносин між суб'єктами політичного процесу; координація політичними методами життєдіяльності суспільства, сполучення соціальних інтересів груп, спільностей і держави.

Сутність політичної культури проявляється в:

• ступені знання й використання громадянами громадянських прав;

• ступені розуміння й здійснення масами політики держави;

• ступені включеності громадян у політичне життя суспільства;

• ступені розвиненості політичних інститутів і участі мас у них;

• наявності демократичних основ реалізації політики держави;

• певній політичній системі, від якої залежить життя суспільства;

• стилі й методах спілкування суб'єктів політики в політичному процесі;

• обґрунтованості прийняття і реалізації політичних рішень;

• ступені компетентності й свідомості здійснюваних вчинків;

• умінні політиків поєднувати загальнодержавні і регіональні інтереси.

При розгляді другого питання теми «Структура, функції і типи політичної культури» необхідно враховувати, що політична культура – це явище багаторівневе. Політика й культура взаємодіють на різних рівнях – раціональному й емоційному, на рівні повсякденної і спеціалізованої культури, культури масової й елітарної, через різні соціальні й політичні інститути, а також через окремих суб'єктів. Раціональний рівень політичної культури складається під впливом економічних і соціальних інтересів, пов'язаний із соціальним статусом особистості або соціальної групи. Саме соціальні інтереси визначають ідейні установки й політичні погляди окремих особистостей або соціальних груп. Емоційний рівень політичної культури складніше піддається вивченню. Він містить у собі багато ірраціональних елементів (наприклад, національні політичні міфи), і формується під впливом культурної специфіки країни, історичних факторів її розвитку.

Розмаїтість внутрішніх структур політичної культури створює можливість для існування в рамках одного суспільства декількох політичних субкультур (наприклад, локальних субкультур у межах однієї держави). Розходження у виборі людьми тих або інших цінностей, норм, орієнтирів і способів поведінки багато в чому залежить від їх приналежності до соціальних (класи, страти), національних (етнос, нація, народ), територіальних (населення окремих регіонів), демографічних (чоловіки, жінки, старі, молодь), рольових (еліта і електорат), релігійних і інших груп. У конкретних країнах найбільшим політичним впливом можуть користуватись різні субкультури. Наприклад, релігійні субкультури в Північній Ірландії, в деяких країнах мусульманського Сходу, етнічні субкультури в Азербайджані та т.і.

Структура політичної культури включає три основних рівня. Перший рівень – це культура політичної свідомості (або світоглядний рівень). Її структурними компонентами є: політичні уявлення і переконання; політичні цінності, норми, традиції, звичаї.

Другий рівень політичної культури – це культура політичної поведінки (або грамодянський рівень). Він включає два компоненти: культуру політичної участі й культуру політичної діяльності.

Третій рівень – це культура функціонування політичної інститутів (політичний рівень). Його основними компонентами є: культура виборчого процесу; культура прийняття й реалізації політичних рішень; культура сприйняття і врегулювання соціально-політичних конфліктів.

Політична культура виконує безліч функцій. Всі функції тісно пов’язані і доповнюють одна одну. Найважливіші з них наступні:

- ідентифікації (задовольняє потребу людини у визначенні й розумінні своєї групової приналежності);

- інтеграції (полягає в підвищенні рівня цілісності й упорядкованості різнорідних елементів суспільної системи);

- комунікації (забезпечує взаємодію всіх суб'єктів і інститутів на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, міфів, стереотипів);

- аксиологічна (полягає в забезпеченні стабільної системи політичних норм і цінностей);

- соціалізації (характеризує засвоєння людиною певних навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізовувати свої громадянскі права, функції й інтереси);

- виховна (полягає у формуванні політичних ідеалів, переконань і вихованні у людини певної культури політичної поведінки);

- регулятивна (забезпечує регуляцію процесів політичного життя);

- прогностична (дає можливість прогнозувати тенденції майбутнього розвитку політичної свідомості і поведінки людей).

Типологія політичної культури може бути різної, залежно від обраних критеріїв. Найпоширенішою є типологія, яка включає три основні моделі політичної культури: патріархальну, підданську і активістську.

Патриархальная політична культура властива країнам і регіонам, які відстають у політичному розвитку. У цій моделі культури людина обмежує своє політичне життя справами свого племені або села й проявляє байдужність до діяльності органів центральної влади.

Для підданської політичної культури характерна чітко виражена орієнтація на політичні інститути і невисокий рівень індивідуальної активності громадян.

Активістська культура (або культура участі) – це найрозвиненіша модель політичної культури. Людина в такій культурі орієнтована на діючу політичну систему, добре інформована й прагне активно впливати на її функціонування.

Окрім так званих «чистих» типів політичної культури існують ще і її «змішані» типи, наприклад: патріархально-підданська, піддансько-активістська і патріархально-активістська політична культура. У свою чергу ці «змішані» політико-культурні типи мають свої конкретні різновиди..

Типологія за стилем політичної поведінки включає ринкову й етатистську моделі. При ринковій політичній культурі політика розуміється як вид бізнесу, акт вільного обміну діяльністю громадян. При етатистській політичній культурі домінуюча роль в організації політичного життя окремих індивідів належить державним інститутам.

Відповідно до критерію політичного режиму суспільства виділяються такі моделі політичної культури, як тоталітарно-авторитарна і ліберально-демократична.

Тоталитарно-авторитарная модель політичної культури характеризується пріоритетом колективістських якостей людини і громадянина (так званого «колективістського начала») над його індивідуальними якостями. Даній моделі властива політична свідомість і цінності суспільства, які формуються централізовано, - державою (точніше - політичною елітою) Пріоритетними політичними цінностями тут виступають: єдина ідеологія, політична єдність, довіра і лояльність до влади, підтримка державної політики. Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури відрізняється «самоізоляцією» від зовнішнього світу, «замкнутістю» політико-культурного простору, у межах якого домінує примус і насильство (у тому числі й пряме).

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується орієнтацією на забезпечення демократичних прав і свобод людини і громадянина, регламентацією життєдіяльності суспільства через правове регулювання. Цій моделі властиве наступне. Політична свідомість і цінності суспільства формуються децентралізовано (багатоканально) з різноманітних джерел і виражають цілий спектр соціальних інтересів. Відповідно до них рівень пріоритетності державних інтересів залежить від ступеня їх збігу з інтересами суспільства, його соціальних груп, громадян. Основними ліберальними цінностями є: права людини, недоторканність приватного життя й приватної власності, рівність, свобода, демократія, ідеологічний плюралізм у політиці. Політична стабільність підтримується оперативним політичним реформуванням, профілактикою соціальних конфліктів.

Крім того, існує поділ політичної культури за рівнем спільності на загальну політичну культуру (найбільш стійкі й типові для всього населення ознаки політичної свідомості і поведінки) і субкультуру (сукупність політичних ориентаций і моделей поведінки певних груп, які відрізняються від домінуючої в суспільстві політичної культури). Стосовно влади політична культура може бути домінуючою або бути контркультурою.

Переходячи до третього питання «Особливості формування національної політичної культури» важливо відзначити, що процес формування політичної культури називається політичною соціалізацією, оскільки він виражається в засвоєнні й підтримці людьми зразків, норм, цінностей і орієнтирів, прийнятих у даній державі й суспільстві. Він зачіпає кожного члена суспільства і триває протягом всього життя. Важливими факторами формування політичної культури є сім'я, наука, освіта, засоби масової комунікації.

У процесі політичної соціалізації присутнє як стихійне, так і цілеспрямоване начало. Цілеспрямоване начало включає, насамперед, інформаційно-ідеологічну діяльність суспільних і політичних інститутів, різноманітні ідеологічні концепції й політичні програми, які впроваджуються в суспільну свідомість.

Політична соціалізація поділяється на первинну (пов'язана з адаптацією до політичних явищ, недоліком їхнього розуміння й високою роллю авторитету), і вторинну (пов'язана з можливістю самокорекції, здатності протистояти груповому тиску і формувати незалежну думку). Найважливішою функцією політичної соціалізації є досягнення особистістю вміння орієнтуватися в політичному просторі й виконувати певні владні функції.

Сьогодні величезний вплив на формування суспільної думки і політичної культури громадян мають інформаційні технології. Постійно вдосконалюючись, вони повною мірою виправдовують назву «четверта влада» і в більшості випадків виступають частиною складного політичного механізму. Сучасні інформаційні технології поряд з подачею реальної інформації можуть дезінформувати суспільство щодо яких-небудь подій, цілей діяльності певних політичних сил або лідерів.

У будь-якому суспільстві існує певна дихотомія між державним апаратом і політичною культурою населення. Політична влада нерозривно пов'язана із примусом, а от же, не завжди можна говорити про її гуманність і натхненність, у той час як культура передбачає наявність цих компонентів.

Незважаючи на цілий ряд проблем, що супроводжують політичну соціалізацію, саме завдяки їй людина здатна адаптуватися до існуючих політичних реалій, а також захищатися від негативного впливу і ефективно відстоювати свої інтереси.

Формування національної політичної культури пов'язане з різними типами політичної соціалізації. Гармонійний тип соціалізації виражається в адекватному і раціональному співробітництві людини й інститутів влади, коли обидві сторони усвідомлюють свої права і виконують обов'язки. Гегемоністський тип соціалізації пов'язаний з негативним відношенням людини до будь-якої соціальної або політичної системи, крім «своєї». Плюралістичний тип характеризується визнанням людиною рівноправності всіх громадян, здатністю міняти свої політичні пристрасті. Конфліктний тип політичної соціалізації є результатом гострої межгрупповой боротьби і протистояння інтересів декількох політичних сил.

Проблема формування політичної культури сучасної України носить комплексний характер. Крім виділення характерних рис української політичної культури, важливими кроками на шляху до рішення цієї проблеми є аналіз основних факторів, які позитивно і негативно впливають на можливість досягнення бажаного рівня політичної культури, аналіз поточного історико-політичного контексту, а також особливостей взаємодії виділених факторів. Ці фактори можуть носити соціальний, культурний, економічний, виробничий, правовий, моральний або релігійний характер.

Політичну культуру сучасної України характеризують наступні риси: надмірна ідеологізованість і політизація мислення; правовий нігілізм; низький рівень компетентності в управлінні справами держави і суспільства; високий рівень конфліктності політичної свідомості; недостатній розвиток індивідуальності і громадянської позиції.

Сьогодні можна говорити про дві основні тенденції процесу формування політичної культури громадян України. Перша тенденція пов'язана з побудовою громадянського суспільства, яке передбачає відповідний рівень особистісної правової свободи і ініціативи, а також адекватний рівень відповідальності й здатності до громадянської взаємодії. Саме ці якості виступають необхідними умовами успішної участі України в міжнародній політиці. Ще однією тенденцією формування політичної культури є пошуки української національної ідеї. Національна ідея будь-якої країни - це один з базових національних міфів, завдяки якому відбувається глибинна консолідація всього народонаселення даної держави. Національна ідея є підставою для побудови розвиненої політичної культури. Через неї відбувається самоусвідомлення народу як повноправного учасника політичного життя.

Оскільки людське мислення формується в процесі конкретної діяльності, важливе значення для формування політичної культури мають особливості включення індивідів у сферу політичної діяльності. Існує наступна закономірність, що справедлива й для громадян України: чим різноманітніша практична і теоретична діяльність людей у політичній сфері, чим більше досвід такої діяльності, тим вище рівень загальної політичної культури.

Неможливо також ігнорувати особистісне прагнення громадян підвищувати рівень своєї політичної інформованості і розвивати логічне мислення. Відсутність культури раціонального логічного мислення й критичної оцінки політичної ситуації у значного числа жителів сучасної України робить громадян жертвами впливу політичної пропаганди і агітації. При цьому бажане часто видається за дійсне, а наступне усвідомлення ілюзорності проголошуваних ідей приводить до розчарування у своїх громадянських силах і до політичної пасивності.

Оскільки суспільство складається з окремих індивідів, то однією із центральних проблем сучасної України є формування політичної культури особистості. Політична культура особистості відповідає трьом основним етапам сприйняття дійсності і практичних дій: когнітивному, аксіологічному та поведінковому.

- Когнітивний етап включає інформованість про політичні події в суспільстві; розуміння сутності політики яка проводиться в державі; знання Конституції, своїх прав, свобод і обов'язків; знання форм і способів участі в політичних процесах; розуміння сполучення колективних і особистих інтересів.

- Аксіологічний етап включає наявність чітко вираженого світогляду, політичних принципів; готовність відстоювати свої переконання; рішучість боротися з порушенням конституційних прав; нетерпимість до невиконання громадянських обов'язків; націленість на дії, що сприяють прогресу суспільства.

- Поведінковий етап формування політичної культури особистості складається з наступних компонентів: участь у роботі управлінських органів, громадських організацій; використання відповідно до моменту певних форм політичної діяльності; конкретна причетність до здійснення політики в певній сфері; володіння навичками політичних дискусій, уміння виходити з конфліктних ситуацій з найменшою втратою.

Отже, оцінка ролі політичної культури країни як домінуючого фактору її політичного життя має бути адекватною. Саме політична культура багато в чому визначає перспективи й стабільність політичного розвитку суспільства.

* * *

У довідковій літературі по даній темі дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Контркультура», «Культура политическая», «Волюнтаризм».

Политология. Энциклопедический словарь. – Спб., 2005. Ст.: «Политическая культура», «Политическая социализация», «Общественное мнение».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Культура политическая», «Политическая субкультура», «Политическая социализация».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Культура политическая», «Общественное мнение», «Социализация политическая», «Контркультура».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: “Культура”, „Культурна політика ”, „Субкультура політична ”.