Тема 4.

ЗАРОДЖЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ

1. Основні політичні доктрини ХIХ ст.

2. Становлення політології наприкінці XIX - першій половині ХХ ст.

3. Розвиток політичної науки в другій половині ХХ - початку ХХI ст.

Приступаючи до розгляду першого питання «Основні політичні доктрини ХIХ ст.» необхідно врахувати, що політичне життя цього періоду характеризувалося зміцненням буржуазних прав і свобод, прийняттям конституцій, створенням інститутів політичного представництва, розгортанням діяльності політичних партій. Цей період став переломним для більшості країн Західної Європи в плані тотального поширення капіталістичних відносин, росту підприємницької активності й, у той же час, розорення селян і тяжкого становища робітників. В таких соціально-економічних і політичних умовах найбільшої актуальності набули ідеї лібералізму, консерватизму й соціалізму - основних політичних доктрин, що зберегли своє значення дотепер.

Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії сформулював один із провідних ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн (1737-1803). Він відстоював право народу на революцію, яку вважав необхідною і закономірною, проявом прогресу суспільства, відкидав монархію і бачив політичний ідеал у республіканській формі правління. Для Пейна громадянське суспільство - безумовне благо, а держава - неминуче зло. Закони громадянського суспільства виражають спільний інтерес і вони за своїм значенням стоять вище законів, прийнятих і здійснюваних урядовими установами. Держава вважається законною і цивілізованою лише в тому випадку, якщо вона утворена на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена і зафіксована за допомогою парламентських представницьких механізмів. Таке представництво і такий уряд не мають яких-небудь особливих прав, а тільки обов'язки перед своїми громадянами.

Англійський філософ і соціолог І. Бентам (1748-1832), розвиваючи ідеї лібералізму, спирався на розроблену ним теорію утилітаризму (лат. utilitas — користь). Він вважав, що в основі будь-якої людської діяльності лежить принцип користі, практичної вигоди. Кожний піклується про себе, а загальне благо являє собою сукупність індивідуальних благ. Для Бентама особистість, її вигоди і щастя виступають як мета, а держава - лише засіб її досягнення. Мислитель відстоював демократичний республіканський лад і виступав за розширення виборчого права. Разом з тим він вважав, що свобода корисна лише тоді, коли вона не порушує стабільність суспільства, якщо ж вона починає сприяти дезорганізації, то її потрібно регулювати і навіть обмежувати, але рівно на стільки, щоб вона давала максимум щастя для якомога більшої кількості людей.

Співвітчизник І.Бентама Дж.С.Мілль (1806-1873) був представником класичного лібералізму. Він підкреслював, що в центрі його інтересів стоїть не філософське розуміння свободи (англ. freedom – свобода волі), а громадянська свобода (liberty). Останній, на думку Мілля, загрожує не тільки тиранія держави, але і тиск суспільної думки. Тому демократія, як і будь-яка інша форма правління, вимагає системи внутрішніх обмежень і противаг, які б дозволили нейтралізувати «тиранію більшості», гарантувати права меншості. У кожного члена суспільства існує сфера його індивідуальної свободи - та сфера, що має безпосереднє відношення тільки до нього самого. Індивідуальність повинна стати вищою соціальною цінністю. Мілль застерігав про негативну тенденцію, яка і сьогодні спостерігається в політичному житті багатьох країн - поступовий наступ держави на громодянське суспільство і деградація індивідуальної ініціативи громадян.

У Франції ідеї буржуазного лібералізму в першій половині XIX століття розвивав Б. Констан (1767-1830). У центрі його уваги — проблема співвідношення особистості й держави. Констан вважав, що людині властива свобода, з якої, у свою чергу, витікають фундаментальні права громадянина, що існують незалежно від державної влади і являють для неї недоторканними. Він розрізняє свободу громадянську (особисту) і політичну. Перша, властива народам нового часу, полягає в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і містить у собі цілий ряд особистих прав і свобод. Друга, на думку Констана, була властива народам стародавнього світу і полягала в праві активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні державної влади. Людина в таких умовах не знала особистої, громадянської свободи і повністю залежала від влади всього суспільства.

Класичне вираження доктрина демократичного лібералізму одержала в працях французького соціолога Алекіса де Токвіля (1805-1859). Вищою цінністю для Токвіля виступає політична свобода, тому демократія є благо, оскільки вона оберігає індивідуальну свободу і служить їй. Але будь-яка демократія установлює принцип правоти більшості, тому їй постійно загрожує трансформація в тиранію більшості. Головна проблема, поставлена Токвілем у роботі «Демократія в Америці» - як в умовах демократії забезпечити свободу, яку він розумів, насамперед, як можливість для меншості цивілізованими засобами боротися проти «тиранії більшості». Для цього необхідна система стримувань і противаг, вільна конкуренція «неідеологічних» партій, широка мережа асоціацій і об'єднань громадян, вільна і незалежна преса. Але головною умовою свободи, більш важливою, ніж закони, вважав Токвіль, є звичаї і вдачі або «звички душі» та «сукупність ідей, які визначають звички розуму».

Основними положеннями лібералізму XIX століття, який одержав назву «класичного» або «демократичного», були: 1) оптимізм, віра в суспільний прогрес; 2) індивідуалізм, тобто примат особистості над суспільством; 3) свобода людини як вища цінність; 4) приватна власність як основа вільного суспільства; 5) обмеження функцій держави, зведення їх до мінімуму (держава - «нічний сторож»), а в перспективі - зникнення держави в суспільстві, що самоорганізується; 6) обмеження влади держапарату, зведення всіх проблем влади до проблем права, здійснення принципів правової держави; 7) поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, незалежність судової влади від політичної; 8) толерантність.

Ще одним напрямком політичної думки, який сформувався на початку ХIX століття і зберіг свій вплив до теперішнього часу, є консерватизм (лат. conservo — охороняю, зберігаю). Консерватори закликали до реставрації монархії і відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного ладу: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, общинних зв'язків, ролі сім'ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їх погляд, згуртовує суспільство, забезпечує єдність і спадкоємність його розвитку. Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політична течія відображає погляди, ідеали, установки, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, положенню яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Найбільш відомими ідеологами консерватизму були Ж. де Местр (1753—1821), Л. де Бональд (1754—1840), Е. Берк (1729 - 1797).

Оптимістичному погляду лібералів на природу людини, розум і воля якої в змозі перебудувати суспільство на засадах свободи, консерватори протиставили ідею споконвічної недосконалісті людської природи. В результаті цього прекрасні проекти радикальної перебудови суспільства приречені на невдачу, оскільки люди своїм втручанням порушують століттями встановлений порядок. Засуджуючи революції, консерватори стверджували, що люди не можуть ні укладати конституції, ні скасовувати їх, - справжні конституції складаються історично з елементів, що містяться у звичаях і характері народу. Дійсній «природі» людини, вважали консерватори, взагалі не властиве поняття «свобода». Сенс мають лише конкретно-історичні свободи, здобуті предками, перевірені традиціями і сприйняті як історична спадщина. Найважливішим принципом консерватизму є моральний абсолютизм, визнання існування непорушних моральних ідеалів і цінностей.

Ще одним важливим принципом консерватизму є традиціоналізм, згідно з яким політичний лад розуміють як продукт історії й передачі від покоління до покоління. Політична мудрість полягає в постійному вивченні і дотриманні наявних традицій і звичаїв. Традиція - це друга природа людини. Основою економічної могутності держави консерватизм вважав приватну власність, проголошував неможливість соціальної рівності, а в збереженні традиційних меж між класами й станами бачив умову соціальної стабільності.

Серед соціально-політичних вчень XIX ст. значне місце належало соціалізму. У своєму сучасному антибуржуазному змісті термін «соціалісти» був уперше вжитий в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Роберта Оуена. Але ідеї, які стали називати соціалістичними, з'явилися ще в XVI ст. Вони відображали стихійний протест експлуатованих верств суспільства в період первинного накопичення капіталу. Теорію ідеального суспільного ладу, який усуває експлуатацію, ліквідує приватну власність і піднімає добробут низів, сталі називати утопічним соціалізмом. Його основоположниками були англієць Томас Мор (1478-1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639).

До середини XIX ст. термін «соціалізм» набув широкого розповсюдження у всій Європі і означав суспільний лад, при якому засоби виробництва (капітал, земля, власність) повинні перебувати у володінні й під контролем суспільства або колективу і де праця кожного стає критерієм розподілу благ. Найбільший внесок у розробку концепцій утопічного соціалізму зробили А.Сен-Симон (1760-1825), Ш.Фур'є (1772-1837), Р.Оуен (1771-1858). Сен-Симон створив проект майбутнього індустріального суспільства, в якому технократія виконує функції планування, управління і контролю. Цей проект протиставлявся феодальним порядкам, що виявили свою неефективність. Оуен висунув ідею самоврядних трудових кооперативів, на основі якої сформувалася теорія корпоративно-цехового соціалізму.

Погляд на історію людства як на процес поступового переходу від соціального безладу до соціальної гармонії висловив Ш.Фур'є. Майбутнє суспільство, на думку мислителя, буде являти собою вільні об'єднання в сфері виробництва й споживання (фаланстери), де будуть гармонійно сполучатися індивідуалізм і колективізм. Влада ж буде здійснюватися вищою господарською радою - ареопагом, що опирається на авторитет суспільної думки.

Теоретики утопічного соціалізму сформулювали основні принципи організації майбутнього суспільства: від кожного за його здібностями, кожному за його справи; всебічного і гармонійного розвитку особистості; ліквідації відмінностей між містом і селом; розмаїтості і зміни фізичної і розумової праці; вільний розвиток кожного як умова вільного розвитку всіх; колективне володіння засобами виробництва.

З кінця 40-х років XIX ст. соціалістичну традицію в історії соціально-політичних навчань представляв марксизм, який був створений К.Марксом (1818-1883) і Ф.Енгельсом (1820-1895) і справив великий вплив на долю людства.

Основними положеннями марксистського вчення є наступні:

- досягнення соціалізму можливе лише в результаті історичної творчості пролетаріату, здійснення пролетарської революції і встановлення влади трудящих;

- політика дуже важливий, але залежний від економіки фактор суспільного буття, в основі якого лежить спосіб виробництва;

- у системі «суспільство-держава» не держава породжує суспільство, а суспільство - державу;

- держава має подвійну природу: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що забезпечує цілісність суспільства, а з іншого - як спеціальний апарат управління, що забезпечує проведення в життя корінних інтересів правлячих класів;

- в майбутньому держава відімре не тільки як апарат насильства, але і як універсальна політична організація, що забезпечує інтеграцію суспільства;

- у результаті надмірного нагромадження капіталу окремими особистостями (капіталістами) загострюються соціальні суперечності і відбувається революція. Засоби виробництва стають спільними, а праця - колективною, зникає класовий антагонізм.

- людина - це активний виробляючий суб'єкт, здатний пристосовувати до своїх потреб навколишній світ.

У цілому, марксизм - це вчення, що справило колосальний вплив на розвиток світової політичної і філософської думки. У той же час такі марксистські ідеї як диктатура пролетаріату, безкласове суспільство і деякі інші, не витримали перевірки часом, що підкреслює їх утопічну природу.

Ідеологом соціал-демократичної концепції соціалізму був Едуард Бернштейн (1850-1932). Піддавши «ревізії» ортодоксальний марксизм, він висунув своє розуміння соціалізму як «підвищення рівня життя робітників і бідняків». Для Бернштейна соціалізм означав не стільки знищення ворожого пролетаріату класу буржуазії і усуспільнення засобів виробництва, скільки таке суспільство, в якому панує більш справедливий розподіл суспільного продукту. Соціал-демократи вважали необхідним домагатися створення ефективної економіки, щоб було що розподіляти. Акцент у трактуванні соціалізму був перенесений із сфери виробництва в сферу розподілу, а це означало, на думку Бернштейна, що усуспільнення засобів виробництва - менш важлива справа, ніж усуспільнення результатів виробництва.

Третя течія у соціалістичному русі - революційний соціалізм (або ліворадикальний), - був представлений в XIX ст. насамперед анархістами. Його теоретиками були М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін, М. Прудон, Е. Реклю та ін. Головні ідеї анархізму - заперечення якої б то не було державної влади, звільнення людини від всіх форм насильства, індивідуалізм. Так, М. А. Бакунін (1814—1876) мріяв про бездержавні форми політичної й економічної організації життя суспільства, заснованої на гармонійному балансі людства і природи. Він одним з перших почав боротьбу проти авторитетів, ідейних стереотипів. Предметом міркування Бакуніна, ядром його концепції були ідеї «екології», «кооперації», «федералізму», «самоврядування», жагуча прихильність до свободи. В очах Бакуніна держава - зло, але зло історично виправдане й у минулому необхідне; держава не вічна, вона лише тимчасова суспільна форма, що повинна повністю й докорінно перебудуватися, зникнути, розчинитися, стати простою «канцелярією» суспільства, «центральною конторою». Полемізуючи з класиками марксизму із проблем теорії соціалізму, М.А. Бакунін сформулював принцип: свобода без соціалізму - це несправедливість, а соціалізм без свободи - це рабство.

Значну роль в обґрунтуванні й пропаганді ідей анархізму зіграв П. А. Кропоткін (1842-1921). Державу він вважав «абсолютним злом», «повною темрявою», нездатною до вдосконалювання на власній основі. Характерними рисами держави представляються абсолютне протистояння суспільству і репресивне відношення, «майже війна» з ним; постійне й неухильне ускладнення бюрократичного апарату, що обплутує всі сфери соціального життя, повне викривлення всіх вищих соціальних ценностей.

Завершуючи короткий огляд основних віх історії політичної думки XIX ст., можна зробити висновок, що в її становлення і розвиток зробили внесок представники різних країн і народів. Незважаючи на свою суперечливість, їх внесок виявився, в остаточному підсумку, процесом неухильного розвитку й поглиблення політичних знань.

Переходячи до вивчення другого питання «Становлення політології наприкінці XIX – першій половині ХХ ст.», необхідно звернути увагу на те, що фундамент сучасної науки про політику був закладений дослідженнями Г. Моски (концепція «політичного класу»), В. Парето (теорія «еліти»), Р. Михельса («залізний закон» олігархії) і М. Вебера (концепція панування), які фактично визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного в ХХ віці.

Італійський дослідник Г. Моска (1853-1941) , виклав свої ідеї в книзі «Елементи політичної науки»(1896). Він дійшов висновку, що в кожному суспільстві існує фундаментальний розподіл на два політичних класи: еліту й народ. Політика є сферою боротьби цих протилежних класів: пануючої меншості (еліти) і підвладної більшості (народу, трудящих). Моска визначав еліту як «клас, що править», або як «клас людей, які виконують всі політичні функції», “монополізують політичну владу” і внаслідок цього стають привілейованим класом, користуються численними вигодами й перевагами матеріального й духовного характеру. Зміна політичних епох змінює склад і структуру правлячого класу, але сам цей клас завжди існував і буде існувати. Функціонування демократії, вважав Моска, неможливе без координації і організації її з боку організованої меншості, яка в умовах парламентаризму формується за допомогою механізму виборів. Тому демократія в чистому виді, як правління всього народу, неможлива. Це утопія, міраж, у погоні за яким «некомпетентні» маси стають об'єктом маніпуляції з боку «демагогів» і прокладають шлях диктатурі.

Інший засновник теорії еліти - В. Парето (1848-1923) визначав еліту як групу, що складається з людей «найбільш продуктивних або найбільш здібних», які мають найвищі показники в певній сфері діяльності. В його трактуванні еліта – це вибрана частина суспільства, яка підноситься над ним завдяки властивим їй особливим якостям. Парето виділяв «правлячу еліту», що прямо або опосередковано бере участь у керівництві, і «не правлячу еліту», яка в ньому не приймає участі, діючи в художній, науковій або виробничій сферах. Парето вважав, що політичне життя - це боротьба і зміна, «циркуляція еліт». Соціальна рівновага вимагає, щоб у пануючу еліту постійно кооптувалися особистості неелітарного походження з «елітарними якостями» і усувалися з неї особистості, що не мають елітарних якостей. Але цього не відбувається, оскільки пануючі еліти охороняють свої привілеї, намагаються передати їх у спадщину. Тому будь-яка еліта згодом погіршує свій склад, втрачає мобільність, динамізм, первісні якості і поступово вироджується. Одночасно росте контреліта, яка готова витіснити пануючу еліту і зайняти її місце. При цьому нова еліта завжди має деякий домішок старої. Історія сприймається як зміна соціальних циклів, хід яких визначає циркуляція еліт, здійснювана за допомогою насильства, переворотів і революцій, які «у цілому корисні для суспільства».

Німецький політолог Р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліти Г. Моски і В. Парето до дослідження політичних партій і дійшов висновку, що в усіх партіях, незалежно від їх типу, «демократія веде до олігархії», до відриву пануючої верхівки від маси і перетворення її в замкнуту касту. Рядові партійні маси, заявляє Міхельс, не здатні до управління і висувають своїх керівників. Однак, навіть найдемократичніші вожді згодом «антидемократизуються». У процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів, набуває самодостат, перетворюється в партійну еліту. Демократія на певному етапі неминуче обертається олігархією. Сукупність причин виникнення олігархічної влади в будь-якій організації Міхельс назвав «залізним законом олігархізації».

Моска і Парето здійснили великий вплив на розвиток політичних вчень XX століття. Усвідомлення й розвиток тези про те, що функціонування демократії неможливе без організації й координації її розвитку з боку певним чином відібраної меншості, стали, по суті, наскрізною темою політичної думки ХХ ст. Неоелітизм (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер і інших) становить у наш час один із впливових напрямків західної політології. Неоелітисти стверджують, що дійсним гарантом свободи й демократії є не «керована більшість», а «правляча меншість». «Демократія, - пишуть вони, - є «влада народу», але відповідальність за виживання демократії лежить на плечах еліт. Це іронія демократії: еліти повинні правити мудро, щоб «влада народу» вижила».

Значний вплив на формування сучасної політичної науки справив німецький філософ, соціолог М. Вебер (1864-1920). Політична теорія Вебера базується на поняттях „влада” і „панування”. Вебер трактує владу як здатність нав'язувати свою волю іншим, а панування як монопольну владу, що базується на легітимному насильстві. Проблема легітимного панування - одна з головних у науковій творчості Вебера. Він виділяє три ідеальних типи легітимного панування: а) традиційне; б) харизматичне; в) раціонально -легальне.

М. Вебер здійснив аналіз капіталістичного суспільства як такого, що засноване на принципі раціональності. Він підкреслював, що капітали були і у давнину, але капіталізм - це риса лише сучасного суспільства, оскільки воно засноване на ідеях корисності і рентабельності. При капіталістичному ладі першорядного значення набуває раціональне ведення господарства, раціональна діяльність у культурі (наука), раціональна релігія (протестантизм).

Вебер трансформує ідеї класичного лібералізму в нову концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем (всенародно обраним лідером), який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади і служить альтернативою «безіменному царству бюрократії». По суті Вебер окреслює контури нового розуміння демократичної теорії, адекватної реаліям масового індустріального суспільства, в якому демократія стає, насамперед, технікою відбору правлячих еліт, особливою функціональною системою вільного вибору конкуруючих еліт і конкуруючих лідерів.

Значний внесок у розвиток політичної думки першої половини ХХ ст. був зроблений А. Бентлі (1870-1957), представником американської політичної науки.

Теорія Бентлі виходить із того, що діяльність людей, обумовлена їхніми інтересами, структурується за тими або іншими напрямками через «зацікавлені групи» або «групи інтересів». У політичному процесі ці групи вільно комбінуються, розпадаються і знову комбінуються в різноманітних об'єднаннях відповідно до інтересів. Діяльність зацікавлених груп Бентлі розглядає як постійно мінливий процес, при якому відбувається тиск втілюваних ними суспільних сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити ії підкоритися їх волі. У цьому процесі сильні групи домінують, підкоряючи собі більш слабкі, а власне державне керівництво включає в число своїх завдань (функцій) врегулювання конфліктів і досягнення рівноваги між протидіючими групами.

Посткласична теорія процесуальної (або конкурентної) демократії була вперше чітко сформульована австрійським економістом Йозефом Шумпетером (1883-1950). Він розглядає демократію як певний метод, процедуру здійснення влади. Демократичний порядок - це такий інституційний устрій для прийняття політичних рішень, у якому індивіди здобувають право робити політику через конкурентну боротьбу за виборчі голоси народу. Демократія - це не спосіб керівництва (більшості або ще когось), це спосіб визначення, хто буде керувати і з якою метою. Політичний процес вчений розглядає як ринковий процес: виборці - ті, хто висуває вимоги, політики й бюрократи - ті, хто ці вимоги задовольняє.

При розгляді третього питання «Розвиток політичної науки в другій половині ХХ - початку ХХІ ст.» студенту необхідно звернути увагу на ряд факторів, які вплинули на процес подальшого розвитку сучасної політичної науки.

Після закінчення другої світової війни розпочався активний процес глобалізації американської політології, значно розширилися її міжнародні рамки. Вона проникає на європейський континент, розвивається в ряді латиноамериканських, азіатських і африканських країн. За прикладом Американської асоціації політичної науки в цих країнах створюються свої національні асоціації. У зв'язку із цим, всі основні напрямки й парадигми досліджень, широко представлені в інших національних школах політології, своїм походженням багато в чому зобов'язані англо-американській політичній науці.

До кінця 60-х рр. ХХ ст. провідним напрямком розвитку рубіжної політичної думки був політичний біхевіоризм (англ. behaviour - поведінка). Вперше біхевіористська парадигма була сформульована в 20-30 роки, її засновниками були американські політологи Ч. Мерріам, Г. Лассуелл, Дж. Кетлін та ін. В 60-х роках їх змінило «друге покоління» дослідників-біхевіористів, серед яких такі відомі теоретики, як Д. Трумен, Д. Істон, Р. Даль. Спираючись на методологію позитивізму, вони прагнули вивести структуру владних відносин із природи людини, доступної дослідженню науковими методами. Домінуючою рисою людської психіки і свідомості у біхевіористів виступає прагнення до особистої влади, що проявляється у всіх формах життєдіяльності людини. Ця пристрасть до командування є домінуючим стимулом і формою політичної активності людини. У рамках біхевіоризму клалися кілька парадигм дослідження політичного процесу й владних відносин. «Силова парадигма» (Г. Лассуелл, Дж. Кетлін), згідно з якою політичне життя суспільства являє собою процес постійного зіткнення індивідуальних прагнень до влади, в яких перемагають найсильніші, а політична організація суспільства – це втілення балансу найсильніших. Суть «ринкової парадигми» (Ч.Мерріам) полягає в перенесенні закономірностей функціонування ринкової економіки на політичне життя суспільства. Ринок політичний – це ринок влади, яку можна купувати й продавати, з огляду на динаміку попиту та пропозиції, ціннісні орієнтації і психологічний настрій споживача. «Ігрова парадигма» (Ф. Знанецький) ґрунтується на уявленні про індивіда як «людину, що грає». Гра розглядається як одна з основних, природних потреб людини, яка супроводжує її протягом усього життя. Політика - найбільш популярна і захоплююча гра для дорослих зі своєю системою правил, в якій виграє найбільш спритний і хитрий. В «політичній грі» людина має можливість реалізувати багато властивостей своєї натури, які не були затребувані в інших видах соціальної діяльності.

Установка на вивчення вічних і незмінних законів людської природи приводить біхевіористів до висновку про необхідність їх застосування для оптимізації життя суспільства. Визнавши недостатність «відкритого» правового регулювання, вони висунули ідею «прихованого» соціального контролю над індивідом шляхом маніпулятивного впливу на його свідомість і, особливо, підсвідомість.

Один із класиків біхевіоризму, американський політолог Г. Моргентау (1904-1982), переніс методологію біхевіоризму на аналіз міжнародних відносин і став засновником школи «політичного реалізму». У зовнішній політиці, на його думку, вирішальну роль відіграє національний інтерес, вищим критерієм якого є досягнення регіональної або світової гегемонії. Політика національних інтересів може бути успішною, тільки якщо вона підкріплена силою, яка включає в себе цілий ряд компонентів: географічне положення, природні ресурси, промисловий потенціал, військову підготовленість, чисельність населення, якість дипломатії та ін.

В 50-60-і роки ХХ ст. широкого розповсюдження набув політичний психоаналіз – напрямок політичної психології й політології, у рамках якого вивчаються позасвідомі, глибинні аспекти політичних явищ і процесів, які панують над людською свідомістю і поведінкою і є рушійною силою політичної діяльності. Так, відомий політолог-психоаналітик К. Хорні вважав головною рушійною силою політичної діяльності стан страху, породжуваний в людині ворожим соціальним середовищем. Суть політичної діяльності становить, на його думку, прагнення людини уникнути ситуацій, що вселяють страх.

Емпіричні дослідження влади і політичної поведінки з другої половини 50-х років доповнюються розробкою загальних методологічних проблем. В основу цих загальних макротеорій були покладені ідеї системного і структурно-функціонального аналізу Т. Парсонса (1902-1979). Основний методологічний принцип структурно-функціонального підходу до політичного життя суспільства полягає в дослідженні соціально-політичних явищ і процесів як структурно розчленованої цілісності, де кожний елемент має своє чітко визначене функціональне призначення. На основі принципів структурного функціоналізму відносини влади інтерпретуються як відносини міжособистісні, як відносини партнерів, що виступають у певних ролях, і як відносини асиметричні, де індивіди грають ролі не рівноправних партнерів, а володаря й підлеглого. Тому політичні відносини в суспільстві трактуються як постійно відтворюваний процес придушення суб'єктами влади опору з боку її об'єктів, а інтенсивність опору, форми його придушення і мотиви підпорядкування обумовлюють різні типи влади.

Структурний функціоналізм як і біхевіористська методологія, стали важливими засобами розробки рекомендацій щодо забезпечення стабільності соціальних систем, досягнення соціального порядку і політичного консенсусу. У зв’язку з цим структурно-функціональний підхід продовжує залишатися одним із провідних напрямків сучасної політології. Його ідеї лягли в основу теорії «політичної системи», розробленої Д. Істоном, Г. Алмондом, К. Дойчем.

Д. Істон, один із провідних американських політологів, у своїх роботах акцентує увагу на тому, що політична система – це не проста взаємодія її структур, а динамічна субстанція, яка постійно функціонує і змінюється. Він визначає політичну систему як взаємодії з приводу здійснення розподілу цінностей і попередження та запобігання конфліктів між членами суспільства. Головну увагу політолог зосередив на характері і формах взаємодії політичної системи з зовнішнім середовищем її існування. Розглядаючи будь-яку політичну систему з точки зору її функціонування, Істон використовує кібернетичний принцип виміру показників на «вході» і «виході» системи. На «вхід» («inputs» у Істона) з навколишнього середовища надходять запити й вимоги, які фільтруються, регулюються, скорочуються і вводяться в політичну систему. Політична система трансформує і переробляє їх (Д. Істон називає це процесом конверсії) у кінцевий «продукт» на «виході» системи (outputs) – рішення і дії влади. Механізм функціонування системи містить у собі і елементи зворотнього зв'язку, через які «продукти» політичної системи впливають на наступні вимоги, які вводяться в систему.

Розробляючи теорію політичних систем, представники біхевіористської школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами й інституціональною структурою, але і культурою. Теорія політичної культури була розроблена в 50-60 роках американськими вченими Г. Алмондом, С. Вербою і Б. Пауєллом. Алмонд показав взаємозв'язок між політичними орієнтаціями, які складоють зміст політичної культури, і характером функціонування політичної системи. У співавторстві з Вербою він розробив типологію політичної культури. Аналізуючи і зпівставляючи політичні системи «п'яти сучасних демократій» (Англії, Італії, ФРН, США і Мексики), Алмонд і Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, подданську і активістську. Взаємодіючи між собою, вони утворюють змішані форми з домінуванням того або іншого компоненту. До змішаних типів відноситься громадянська культура, характерна для демократичної індустріальної політичної системи. Алмонд і Верба підкреслювали, що при цьому типі культури патріархальні і подданські орієнтації врівноважують активність і політичну участь індивіда, забезпечуючи тим самим стійкість і стабільність демократичної політичної системи.

У другій половині ХХ ст. активно розроблялася теорія плюралістичної демократії (лат. pluralis - множинний). Політичним плюралізмом характеризується суспільство, в якому влада розподілена між численними групами, які перебувають у рухливих станах конфлікту, суперництва й співробітництва одна з одною. Прихильники теорії “плюралістичної демократії” (Р. Даль, Д. Трумен, Дж. Сарторі, С. Ліпсет, Д. Рісмен) розглядають демократію як політичний механізм, що регулює взаємодії між протиборствуючими інтересами через демонополізацію законного доступу до прийняття рішень. Вони підкреслюють дифузний і фрагментарний характер політичної влади в демократичному суспільстві, її розосередженість між численними соціальними групами. Кожна група впливає на процес формування політики, але жодна з них не володіє монополією на владу, оскільки інші групи відіграють роль стримуючого фактору. Механізм конкурентної боротьби за владу плюралісти розглядають як спосіб врівноважування впливу основних соціальних груп і одночасно як перешкоду посиленню незалежності держави від громадянського суспільства. Підкреслюючи відмінність такої системи від традиційних уявлень про демократію, Р. Даль назвав її поліархією (гр. poly – багато; arche - суверенітет, начало). Поліархія означає велику міру соціального плюралізму, або розмаїтість соціальних організацій, яка поєднується зі значним ступенем їхньої автономії відносно одна одної.

Представники елітарної теорії демократії (Дж. Сарторі, В. Корнхауз, Р. Дарендорф, С. Хантінгтон, Д. Белл) звернули увагу на вертикальні виміри демократії: компетентність еліт і нейтралізацію негативних ексцесів політичної активності мас. Всі вони переконані в тому, що політична компетентність народу не є абсолютною і не може підміняти собою професійну політику, що політична активність мас має тенденцію набувати антидемократичного характеру. Тому демократія для послідовної реалізації своїх принципів повинна певним чином обмежити безпосередню участь громадян у процесах розробки і реалізації політичних рішень. Дж. Сарторі розробив теорію вертикальної демократії, в якій обґрунтовує залежність демократії від еліти, від якості керівництва. Він стверджує, що демократія повинна являти собою селективну поліархію на підставі чеснот і заслуг. Тобто хтось не тому опиняється нагорі, що має владу, а саме навпаки - особа має владу й перебуває нагорі тому, що того заслуговує.

Творцем загальної теорії політичних партій уважається французький політолог М. Дюверже. Він проанализував форми партійної організації і партійної структури, методи партійного керівництва, взаємозв'язок партійної системи з державою і політичним режимом, дав типологію політичних партій. Дюверже порушив питання про взаємозв'язок партійної, парламентської й виборчої систем. Аналізуючи минуле й сьогодення політичної системи західного суспільства, він визначив її як плутодемократію, оскільки владу мають одночасно народ (демос) і багатство (плутос).

Особливою популярністю у середині ХХ ст. користувалася теорія технократії (гр. techne – майстерність, ремесло; kratos - влада), найбільш характерним представником якої є Дж. Гелбрейт. Відповідно до цієї теорії політична влада повинна перейти від політиків і власників до наукової і технічної інтелігенції, фахівців, технократів. Теоретичною основою технократії є «технологічний детермінізм», тобто автономність, незалежність технічного середовища від соціально-політичних умов, соціального прогресу, який до того ж має вторинний характер і залежить від технічного прогресу. Науково-технічна революція робить зайвою революцію соціальну.

В 60–70-і роки технократичні теорії розвивалися такими ідеологами, як Г. Саймон (“науково-управляєма держава”), Д. Белл (“постіндустріальне суспільство”), Б. Беквіт (концепція “експертократії”), З. Бжезинський (“технотронне суспільство”).

Теорія політичної модернізації (фр. moderne – новий, сучасний) у центр уваги ставить проблему політичних механізмів і форм перетворення суспільства. Представники цієї теорії (У. Ростоу, Ф. Бендикс, Л. Пай, З. Бжезинський) термін “модернізація” використовують для позначення тих процесів, які пов'язані з переходом від традиційного суспільства до суспільства сучасного, а від нього й до майбутнього. Так, у рамках цієї теорії, трьом стадіям переходу від “аграрного суспільства” до “індустріального” відповідають і три стадії суспільно-політичного розвитку: традиційному суспільству - монархія, олігархія й партикуляризм; періоду “зрушення” - бюрократична імперія й деспотизм; і, нарешті, сучасному “модернізованому суспільству” - представницька демократія.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. ознаменувалися створенням нового напрямку в політології, який одержав назву «транзитології». Виникнення даного напрямку пов'язане із третьою хвилею демократизації у світі (за С. Хантингтоном) і його головним предметом є вивчення механізмів і динаміки переходу різних країн до демократії і наступної консолідації нових демократій. Основи транзитології були закладені дослідженнями Д. Растоу і О. Кирчхаймера. Зміни, що відбулися в країнах комуністичного блоку в 90-х роках ХХ ст., обумовили необхідність переосмислення політичних трансформацій у рамках загальної теорії політики. Це викликано тим, що посткомуністичні країни створили прецедент, який потребує нової інтерпретації - основною темою транзиту став аналіз переходів не від традиційного суспільства або правового авторитарного режиму, а від соціалістичного типу суспільства, що по-своєму небезуспішно вирішував питання соціального й технологічного прогресу.

Завершуючи розгляд даного питання, студенту варто усвідомити, що сучасна політологічна думка відрізняється різноманіттям течій і концепцій, і що це пов'язане зі світовими тенденціями демократизації і плюралізму поглядів. Як вся історія розвитку політології, сучасний її етап є прагненням дослідників здійснювати комплексне вивчення політичних феноменів і знаходити раціональні відповіді на виклики нашої епохи.

* * *

У довідковій літературі дивіться наступні статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Демократизация», «Безопасность глобальная», «Технологии политические», «Культура политическая», «Глобалистика политическая», «Глобальные проблемы современности».

Политологическая энциклопедия. В 2-х т. - М., 1999. Ст.: «Политология», «Демократия», «Монархия», «Федерация», «Республика».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Бентам», «Милль», «Марксизм».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Политология», «Демократия», «Монархия», «Технократия».

Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004, - «Американська політологія», «Європейська політологія», «Англійська політична думка», «Лібералізм», «Консерватизм», “Політична доктрина”, «Технократія», «Соціал-демократія».