29. Етносоціологія(предмет та методи).

Етносоціологія — це галузь соціологічних знань, яка вивчає основні тенденції утворення і розвитку етнічних спільностей, їх взаємовідносини між собою, а також механізми їх входження в систему соціальних відносин.

О'єкт дослідження- етоси, народи. Предмет дослідження - змінення етосу, культур.

Як і кожна галузь соціології, етносоціологія має власний категоріальний апарат. До основних категорій цієї соціологічної дисципліни належать плем'я, народність, народ, нація, міжетнічна взаємодія, національна свідомість, націоналізм та багато інших. Серед основних функцій етносоціології можна назвати:

Таким чином, предмет етносоціології виявляється досить об'ємним, відмінним від предмета інших наук, котрі досліджують етнічні спільноти і включає в себе:

• походження і розвиток етнічних спільностей;

• вплив етнічних спільнот на різноманітні соціальні процеси, їхню роль у суспільному житті;

• динаміку змін у культурі, мові, побуті різних етносів;

• соціальні зв'язки та соціальні відносини, що виникають між етносами, тобто міжетнічні взаємини.

30. Якісні методи в соціології.

Якісні (м'які) методи дають змогу виявити приховані, суб'єктивні думки, настрої, що становлять життєвий світ людини, з наступною їхньою інтерпретацією.

Якісні методи ефективні там, де потрібно виявити суб'єктивні механізми діяльності індивідів як виконавців соціальних ролей. Увага науковців до м'яких методів (якісної соціології) зросла у другій половині XX ст., що відповідає постпозитивістській традиції, а також основним напрямам гуманістичної соціології. У класичному варіанті м'які методи чи не вперше були вико¬ристані у відомій праці Ч. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці", де аналізувалися особисті до¬кументи індивідів (листи, біографії, інтерв'ю, газетні матеріали, дані агенцій із міграції тощо). Виділяють низку м'яких методів.

Метод ствольної біографії (біографічний метод) - вільне відтворення індивідом перебігу власного життя через призму суспільних подій.

Метод фокус-груп - спланована дискусія, котру веде модератор ("соціолог-якісник") у спеціально відібраній групі незнайомих людей навколо обраної теми (фокусування на певній проблемі) з метою збору думок і пошуку консенсусу щодо певного питання. Цей метод широко застосовується в маркетингових дослідженнях.

Відкриті групові дискусії - якісна методика, спрямована на усвідомлення проблем певних спільностей і пошуку шляхів їхнього вирішення. Такими спільностями можуть бути сільський схід, сусідська община, територіальні об'єднання тощо.

Нарративне інтерв'ю (narrativ - розповідь) - вільна роз¬повідь про життя оповідача без втручання модератора.

До якісних методів належать також традиційний аналіз документів, вільне (нестандартизоване інтерв'ю тощо).

Слабке місце цього типу методів, суб'єктивність, розгляда¬ється як позитив, як один із чинників досягнення мети дослідни¬ка- повніше зрозуміти соціальне явище, що підлягає вивченню.

31. Пихологічний напрямок в соціології хх століття( психологія народів, психологія натовпу,концепція наслідування, інтеракціонізм, інстинктивізм).

«Психологія народів»

Адже будь-яка людина в своїй діяльності і спілкуванні з іншими людьми виступає як носій духовності свого народу, висловлює в своєму емоційному та інтелектуальному настрій його психічний склад і національна самосвідомість. Необхідність глибокого осмислення цієї проблеми визначає актуальність робіт цих мислителів.

Своє обгрунтування психології народів запропонував Вільгельм Вундт (1832-1920). Він критично підійшов до концепції Лацаруса і Штейнталя, які, на його думку, протиставляє психологію народів як надіндівідуальную духовну субстанцію індивідуальної психології і являє собою "сукупний зміст душевних переживань" людей, що належать до того чи іншого народу і зв'язаних між собою постійною "взаємодією і взаємовідносин".

При цьому формується "загальний дух" народу є "щось незмірно більше, ніж сума індивідів", через свідомість яких він проявляется2.

До основних проблем психології народів Вундт відносить дослідження їх мови, міфів і звичаїв і більш повно представляють "загальний дух" і психічний склад тих чи інших народів. Вундт вважав, що "мова, міфи і звичаї представляють собою не які-небудь фрагменти творчого народного духу, але самий цей дух народу" .

При цьому він вказував, що спільний народний дух проявляється перш за все в національному самосвідомості, бо "нація є найважливішим з тих концентричних кіл, в яких може розвиватися спільне духовне життя" 5.

В. Вундт постійно звертав увагу на взаємодію "народного духу" і свідомості окремих людей. Він всіляко підкреслював, що ті чи інші особистості, виражаючи народну, в тому числі національну самосвідомість, самі різною мірою впливають на нього, проявляючи свою творчість в різних галузях суспільного життя.

Погляди Вундта на сутність і прояви "народного духу" і його роль у житті суспільства, викладені в його численних працях, підсумком яких була його десятітомная "Психологія народів", сприяють розуміння багатьох сьогоднішніх проблем, в тому числі що стосуються суті і ролі національної самосвідомості в діяльності людей, їх поведінці і спілкуванні між собою.

Не менше значення мають сьогодні і його погляди на сутність і значення моралі в вирішенні проблем взаємовідносин особистості і суспільства та міжособистісних відносин.

Натовп – відносно короткочасне, контактне, чисельне скупчення людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження і об’єднані безпосередньою просторовою близькістю та загальним об’єктом уваги. Не маючи спільної для всіх усвідомлюваної мети, натовп здійснює сильний психологічний тиск на індивідів. Перші дослідники цього феномену (Г. Лебон, Г. Тард, З. Фрейд та ін.) вважали його ірраціональною, сліпою і руйнівною силою, якою владарюють неусвідомлені імпульси, зараження, наслідування та навіювання. Психологічні ознаки цього утворення вони вбачали у “колективній душі”, “соціальному розумі”, “колективній волі”. Особливість натовпу, на думку дослідників, полягає в тому, що, вбираючи в себе різнорідні та випадкові елементи, він завжди діє як психічна цілісність. Самий вражаючий факт, що спостерігався в натхненному натовпі, наступний: які б не були б індивіди, що складають її, який би не був їх способу життя, занять, їх чи характер розум, одного їх перетворення в натовп достатньо для того, щоб у них утворився рід колективної душі, що заставляє їх відчувати, думати і діяти зовсім інакше, ніж думали б, діяли і відчували кожен з їх окремо, тому натовп можна розглядати як соціальну тварину, що зірвалася з ланцюга, як сліпу силу, здатну зруйнувати творіння століть.

Прихильники теорії “психологія мас” вважають, що в натовпі зникають усі розбіжності між індивідами, і вони мають змогу виявляти свої прагнення та пристрасті.

Найголовнішими характеристиками натовпу - зрівняння всіх (зведеня людей до одного рівня психічних проявів та поведінки), наслідком чого є однорідність натовпу; за інтелектом натовп значно нижчий, ніж індивіди, що його утворюють; у натовпі людина здатна на акти насильства, жорстокості, вандалізму, до яких за інших умов не вдалася б; натовп емоційний та дуже імпульсивний. Поява цих нових спеціальних рис, характерних для натовпу і притім не зустрічаються в окремих індивідів, що входять у її склад, обумовлюється різними механізмами: анонімність натовпу - участь у скупченні багатьох людей створює в індивіда почуття сили, могутності, непереможності. Водночас анонімність натовпу породжує анонімність індивіда, наслідком чого є почуття особистісної безвідповідальності, оскільки кожен вважає, що будь-які дії будуть віднесені до натовпу, а не до кожного окремо; зараження - зумовлює розповсюдження єдиного психічного стану серед індивідів, що опинилися в натовпі; навіювання - спрямовує поведінку натовпу, проявляється у некритичному сприйнятті індивідом стимулів та закликів до дій, здатності до вчинків, які суперечать його свідомості, характеру, звичкам. Люди у натовпі однаково здатні проявляти як агресію, так і захоплення.

Психологія натовпу ґрунтується на протиставленні окремого індивіда та індивіда як елемента натовпу. Ця ідея Г. Лебона (мислення окремого індивіда є цілком свідомим, а мислення натовпу – цілком несвідомим, тому все колективне – несвідоме, все несвідоме – колективне) була підтримана багатьма вченими. Але окремі науковці вважають протиставлення індивіда та натовпу за критерієм несвідомого невиправданим.

Отже, з психологічного погляду натовп є неорганізованим скупченням позбавлених спільної усвідомленої мети людей, які перебувають у стані емоційного збудження. Нерідко під час дій натовпу з’являються сили, котрі намагаються організувати його і використати як інструмент для досягнення певної мети. Дії цих сил за своїм змістом не мають майже нічого спільного з явищем натовпу як такого.

Основоположник наукового розгляду наслідування - французький психолог і соціолог Г. Тард. Відповідно до його концепції, наслідування є основним принципом розвитку та існування суспільства. Мало того, наслідування є лише окремим випадком загального «світового закону повторення». У тваринному світі цей закон здійснюється через спадковість, а в людському суспільстві - через наслідування.

З погляду Г. Тарда, наслідування - джерело прогресу: періодично в суспільстві відбуваються винаходи, яким наслідують маси. Ці відкриття та винаходи входять згодом у структуру суспільства і знову освоюються шляхом наслідування.

Наслідування як спосіб психологічного впливу здійснюється за певними законами:

- по-перше, наслідування йде від внутрішнього до зовнішнього (тобто внутрішні зразки викликають наслідування раніше, ніж зовнішні; духу релігії наслідують раніше, ніж обрядам);

- по-друге, нижчі за соціальним станом наслідують вищим (село - місту, жителі маленьких міст - жителям столиці тощо);

- по-третє, чим старша й освіченіша людина, тим менше вона піддається найпростішим зразкам наслідування, тим більш складних форм набуває сам процес наслідування. У дорослих, на відміну від дітей, наслідування є побічним способом освоєння світу, причому головний упор робиться на зовнішній малюнок поведінки, не зачіпаючи глибоких особистих характеристик.

В основних рисах ця теорія зводиться до наступного: фундаментальним принципом розвитку та існування суспільства служить наслідування. Саме в результаті наслідування виникають групові норми і цінності. Наслідування виступає як окремий випадок більш загального «світового закону повторення». Якщо у тваринному світі цей закон реалізується через спадковість, то в людському суспільстві - через наслідування. Воно виступає джерелом прогресу: періодично в суспільстві відбуваються винаходи, яким наслідують маси. Ці відкриття та винаходи входять згодом у структуру суспільства й знову освоюються шляхом наслідування. Воно мимоволі, і може бути розглянуто як «рід гіпнотизму», коли здійснюється «відтворення одного мозкового кліше чутливої ??платівкою іншого мозку» .

Інтеракціонізм – напрям в соціології, предметом дослідження якого є процес взаємодії індивідів як соціальних істот, самосвідомість котрих формується на базі спілкування і обміну думками у малих соціальних групах. Видатним представником інтеракціонізму початку ХХ ст. в США є Чарльз Хортон Кулі (“Природа людини і соціальний порядок”, “Соціальна організація”). Основною ідеєю концепції “Дзеркального Я” соціолога є ідея про формування особистості на підставі сприйняття її навколишнім соціальним середовищем – соціальною групою, до якої вона належить. До “Я” кожного індивіда входить три компоненти: “Я – яким – мене – бачать – інші”, “Я ­­­яким – я – себе – бачу”, “Я – як – я – реагую – на – реакції ­­­інших”.

Інстинктивізм – напрям в соціології, представники якого намагаються пояснити соціальну поведінку людей на основі ірраціональних безсвідомих імпульсів та інстинктів. Засновником інстиктивізму в соціології вважають психолога Мака-Дугалла (“Вступ в соціальну психологію”). Відомим представником є Зігмунд Фрейд, австрійський лікар і психолог. Основні праці: “Тотем і табу”, “Психологія мас і аналізу людського “Я”, “Незадоволеність культурою”. Основні концептуальні положення доктрини З.Фрейда:

– універсалізація сфери безсвідомого в людській психіці і значення статевого інстинкту в соціальній поведінці індивіда;

– визнання антагоністичного характеру взаємодії між індивідом і суспільством як невід’ємної складової розвитку культури;

– “культурна фрустрація”– головна ознака суспільного розвитку;

– суспільний прогрес – обмеження сексуального життя й розширення культурного.

Концепції “психології народів” спираються на гегелівську ідею “об’єктивного духу” і концепції “народного духу” німецьких романтиків, які трактували народ як особливу духовну реальність. Прибічники „психології народів” визначають народ як психологічно-духовну цілісність, змістовна єдність якої відображена в мові, міфах, моралі, культурі та суспільній свідомості. Відомим представником є Вільгельм Вундт. За Вундтом суспільна свідомість не є прямим аналогом індивідуальної свідомості, а творчим синтезом індивідуальних свідомостей, унаслідок якого виникає нова реальність, що проявляє себе в мові, міфах, моралі. Проте всю свою творчу діяльність намагався підпорядкувати надіндивідуальну реальність законам фізіологічної психології.