56. Соціологія як наука, її місце в системі соціогуманітарних наук.

Соціологія - наука, як вивчає соц. структури, їх елементи і умови існування, а також процеси,які відбуваються в цих структурах.Отже, соціологія - це наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему. Специфіка і відмінність соціології від інших суспільних наук полягає в тому , що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на Ті свідомість і поведінку.Соціологія, як і більшість наук, вийшла з філософії і тому зв‘я­зок між ними, особливо з соціальною філософією, є органічним. Але вони не переплітаються, бо якщо філософія вивчає сутність людини, особистості, то соціо­логія – особистість як соціальний тип. Во­на виходить з того, що людина є в її взаємозв‘язках з іншими людьми. Со­ціальна філософія розглядає суспільство як феномен і місце цього феномену серед природного. Предметом вивчення філософії є суспільне життя з точки зору світоглядних проблем, а соціології – суспільне життя як відносини між індивідами та їх групами, тобто процес функціонування. Якщо предметом загальної філософії є взаємодія людини зі світом, то соціології – людини з людиною.

Соціологія пов’язана і з психологією, без якої немож­ли­во вивчати людські стосунки. Зв‘язок з історичною нау­кою є особливим, бо обидві ці науки цікавляться усіма сферами діяльності суспільства. Але вони відрізняються у підходах до вивчення одних і тих самих об‘є­ктів, процесів, подій. Якщо для історика важлива послідовність кон­кретних подій з усіма подробицями, то соціолога, перш за все, цікавить ця подія як певний тип людської поведінки. Тому багато хто з соціологів називав соціологію «гене­ралізуючою наукою», а історію – «індивідуалізуючою».

Можна і далі перераховувати науки, з якими пов’язана соціологія (політологія, статистика, економіка, правоз­навство тощо). Цей зв‘язок призводить до подальшого розгалуження соціології і, відповідно, до появи між­галузевих дисциплін, яким відповідають дослідження міждисциплінарного рівня. У прогнозах на майбутнє відмічають зростання таких зв‘язків соціології. Виникає питання: а чи не розчиниться загальна соціологія в інших науках завдяки такому розгалуженню і чи не зник­не таким чином загальна соціологія? П.О.Сорокін вважав, що та­ке розгалуження призводить не до зникнення і розчинення соціології в інших науках, а до її збагачення, завдяки отриманню новішої і детальнішої інформації про сус­пільство. Соціологія не зникне саме тому, що у будь-якому своєму відгалуженні зберігатиметься основний її предмет – соціальні відносини. Кожна галузь досліджує соціальні відносини у своїй сфері: економічній, політичній, духовній, а загальна соціологія синтезує ці дані, підсумовуючи їх, щоб виявити найголовніші за­кономірності розвитку і функ­ціонування суспільства взагалі.

56. Історична соціологія а. Токвіля.

До останнього часу ім'я французького Історика, соціолога і політика XIX ст. А. де Токвіля було знайоме лише вузькому колу спеціалістів з історії політичних учень. Ренесанс його творчих ідей приблизно із середини минулого століття пояснюється тим, що французький мислитель був одним із фундаторів політичного лібералізму, суспільно-політичної течії, яка у XX ст. поширилась у всьому світі.

Своєрідна розробка таких актуальних саме тепер проблем, як демократизація суспільного життя, забезпечення громадянських прав і свобод, соціальної рівності та справедливості, висунула А. де Токвіля в ряд найоригінальніших соціологів свого часу. Основна тема його роздумів і досліджень — історичний злам, що відбувається у XIX ст. в усіх сферах тогочасної людської спільноти. Головні праці вченого "Демократія в Америці" (1835), "Старий порядок і революція" (1856) присвячені осмисленню народження нового суспільства, яке він називає демократичним, протиставляючи його старому аристократичному (феодальному) суспільству.

Об'єкт і метод досліджень

Аналізуючи праці А. де Токвіля, можна дійти однозначного висновку, що об'єктом досліджень для нього є суспільство в цілому. Щоправда, він майже не висловлює думок, що таке суспільство і як слід вивчати його. Проте погляд вченого на цю тему завуальовано наявний в аналізі конкретних суспільств. У цілому його філософсько-соціологічні та політичні погляди близькі до поглядів французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689—1755). Тому не випадково в наші дні працю А. де Токвіля "Демократія в Америці" часто-густо порівнюють з одним із основоположних творів Монтеск'є "Про дух законів", який просякнутий пафосом заперечення феодальних відносин та ідеєю нового (демократичного) устрою суспільства.

Токвіль продовжує лінію Монтеск'є, але стосовно конкретно-історичних суспільств ХУШ—XIX ст. — французького та американського. Насамперед він осмислює демократичний досвід СІЛА, систематизуючи величезну кількість фактів з політичного, соціального і культурного життя американського суспільства. Укорінення американської демократії вчений пояснює історичними умовами, юридичними законами і звичаями населення. На його думку, історичні та географічні умови менш значущі для розвитку демократії, ніж юридичні закони. У свою чергу, останні менш важливі, ніж звичаї, мораль і релігія людей. За однакових умов, але за інших звичаїв і законів, зауважує французький мислитель, виникло б інше суспільство.

У своїх дослідженнях А. де Токвіль поєднує індуктивний і дедуктивний методи. Він уважно придивляється до конкретного суспільства, розкриває його родові риси, загальні тенденції, характер цілісних перетворень. Разом з тим в оцінках суспільної конкретики вчений виходить з певних ціннісних критеріїв, серед яких пріоритетне місце посідають свобода, демократія, рівність, добробут, розвиток культури.

Французьке суспільство, кризу його, революцію А. де Токвіль розглядає крізь призму уроків американської демократії. Основну причину руйнування минулого (феодального) ладу він вбачає в наявності у французькому суспільстві соціокультурно розмежованих класів і груп, які за відсутності політичної свободи неспроможні були виробити почуття солідарності, таке необхідне для єднання політичного організму.

Демократія, свобода і рівність

Феномен демократії є лейтмотивом роздумів та досліджень А. де Токвіля. На його думку, демократія зрівнює умови соціального існування. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, в якому повалено старий неегалітарний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут є лише індивідуальні відмінності поміж людьми, пов'язані з їхніми неоднаковими здібностями, освітою, добробутом. В історичному розвитку А, де Токвіль вбачає реалізацію двох основних законів. По-перше, всі конкретні суспільства, незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку, рухаються в напрямі демократії. До того ж цей процес пов'язується не тільки із заможними соціальними класами і групами, він зачіпає усі верстви суспільства. По-друге, демократичний устрій тісно пов'язується з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації в цілому. Новий час, за А. де Токвілем, несе в собі демократію, свободу, рівність, процвітання в усіх суспільних сферах.

У демократичному суспільстві, вважає французький мислитель, свобода не може ґрунтуватися на нерівності, лише рівність є умовою існування, а тому охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об'єднання та організації, свободою преси, волелюбними звичаями і віруваннями людей. У свободі та рівності А. де Токвіль вбачає потужні фактори руйнування старого аристократичного суспільства. При цьому свободу він витлумачує як відсутність у суспільстві сваволі й супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон.

Разом з тим, зауважує А. де Токвіль, любов людей до свободи і їх прихильність до рівності в реальному житті — зовсім різні речі. Вони перетинаються і збігаються лише у крайньому, ідеальному випадку. Насправді свобода і рівність нерідко суперечать одна одній. Так, розширення політичних та економічних свобод може супроводжуватися активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності в суспільстві. І навпаки, досягнення рівності може бути пов'язане з усуненням певних політичних і економічних свобод. Отже, гармонізація відносин між свободою і рівністю є актуальним питанням суспільного життя. Принципове вирішення дилеми свободи і рівності вчений вбачає у широкому розгортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. На його думку, тільки демократична держава у змозі організувати суспільство так, що воно й надалі зберігатиме свободу і рівність як основні принципи розвитку.

Індивідуалізм у демократичному суспільстві

Індивідуалізм А. де Токвіль називав стрижневою ознакою демократичного етосу. Суттєвими тут є два аспекти. З одного боку, індивідуалізм — це уособлення людей, люди схильні замикатися у вузькому сімейному і дружньому колі. Цей аспект має демократичне походження і з вирівнюванням умов існування людей підсилюватиметься. Однак, з іншого боку, індивідуалізм свідчить про зближення людей, чому сприяє й те, що вони рівні між собою. За умов демократії люди позбавляються слухняності, довіри до зовнішніх авторитетів, вони більше апелюють до власного розуму, і хоча зв'язки між ними послаблюються, вони поважають права одне одного, цінують взаємодопомогу і співпрацю.

Небезпека нового деспотизму

Перехід до демократичного суспільства супроводжується, за А. де Токвілем, руйнуванням попереднього політичного режиму, але аж ніяк не централізованої державної влади. Остання тут ще більше посилюється, що погрожує встановленням нового, демократичного деспотизму. Уособлені індивіди, залишившись один на один з державою, легко підкоряються їй. Проголошення рівності ще не дає гарантій свободи. Щоб користуватися плодами демократії, людям слід навчитися нею керувати. Небезпека нового деспотизму, надмірної централізації державної влади за-побігається розвитком самоврядування, укріпленням общини, створенням великої кількості добровільних асоціацій. Необхідним гарантом свободи є поширення в суспільстві релігійних вірувань і звичаїв.

А. де Токвіль — теоретик демократичного устрою суспільства, один із родоначальників політичного лібералізму. Індивід є для нього абсолютною цінністю, він заперечує диктат одного індивіда над іншим, як і держави над індивідом. Останній розглядається як носій невід'ємних прав захисту політичних і громадянських свобод від сваволі державної влади. Політичний лібералізм проголошує свободу вибору, свободу висловлення думок, свободу дії. Разом з тим він передбачає широку участь громадян у політичному житті, політичну відповідальність, політичний плюралізм, що розуміється як залежність політичного центру від суспільства. У контексті історії соціологічної думки значення праць А. де Токвіля полягає передусім у конкретно-історичному аналізі проблеми демократії.