17.Періодизація італійського Відродження

Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:

дученто (XIII ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);

треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;

кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культур-ного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XIII ст., Ранній Ренесанс закін-чується в 90-х pp. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті pp. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше засто-совують термін «пізній Ренесанс».

Кінець XIII ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян відкріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальнихпрограм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Цестоліття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворян-ства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесан-сної культури Італії. Він ще тісно пов'язаний із середньовіччям, з романськими, го-тичними та візантійськими традиціями.

Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, рес-публіканських міст-держав. У цей період з'являються перші мануфактури. Це сто-ліття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реаль-на, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець,прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової жит-тєстверджувальної літератури.

Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження.У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушеннянародних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У пе-ріод кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «все-бічно й гармонійно розвиненої особистості».

Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто — це доба небаченого роз-квіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. НікколоМакіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла най-вищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнувАльпи. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному життіІталії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що прові-щала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20—50 pp. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 p., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодаль-ного герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європипочинається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письмен-ники, як П'єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм.Індивідуалізм витісняється суб'єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацієюабо підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушу-ється, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком«природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здава-тися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людсь-кої істоти на дух і плоть.