30. Механізм правового регулювання: його основні складові.

Механізм правового регулювання - це узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок ("належне" у праві стає "сущим").

Правове регулювання - це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.

Ознаки правового регулювання:

- є різновидом соціального регулювання;

- здійснюється громадянським суспільством або державою;

- мас нормативно-результативний характер - здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної мети (результату);

- має організаційний характер - за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої або належної поведінки)

- має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів суб'єктів права;

- має конкретний характер - завжди пов'язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання - це конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об'єктивно потребують правового регулювання.

31. Способи та типи правового регулювання.

Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється, --це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.

Нормативне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

Індивідуальне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту К.

Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язування (веління), заборона.

Тип правового регулювання - це особливий порядок правового регулювання, що виражається в певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб'єкта права.

Види типів правового регулювання:

- загальнодозвільний - ґрунтується на загальному дозволі, в межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі - дозволено все, що прямо не заборонено законом. У контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі - у відповідності з п. 2.2.2 Інструкції про організацію діяльності міліції охорони Державної служби охорони при МВС України затверджену Наказом МВС України № 1433 угода щодо охорони об'єктів укладається лише з представниками Державної служби охорони і здійснюється нарядами міліції охорони. Працівникам інших служб та підрозділів міліції працювати за сумісництвом з охорони власності забороняється;

- загальнозабороняючий - ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі - заборонено все, що прямо не дозволено законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо (у відповідності зі ст. 15 Закону України "Про міліцію", працівник міліції має шість підстав для застосування вогнепальної зброї, сьомої не існує).

32. Правопорушення: поняття, види, склад.

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти­правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конк­ретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певно­му місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.

До основних ознак правопорушення належать:

1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);

2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездія­льності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво­сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть висту­пати як підстави юридичної відповідальності;

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегу­льовані чинним законодавством не вважаються правопорушен­ням;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчинено­го суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис­лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа по­винна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює харак­тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо­же нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по­винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об­ставини), то не буде і правопорушення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачаєть­ся певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального харак­теру;

7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розгляда­ти діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналі­зуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відпові­дало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

Склад правопорушення — це сукупність закріплених у за­коні об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспіль­но небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

1) об'єкт;

2) об'єктивну сторону;

3) суб'єкт;

4) суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охоро­няються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вира­ження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопору­шення.

Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушення. До обов'язкових ознак нале­жать протиправність діяння, а також причиннонаслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.

До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обстави­ни здійснення правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правової норми.

Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. 

Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх ство­рення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного ста­ну здоров'я.

Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства. Існують також поняття "приватна особа", "по­садова особа", "службова особа", "спеціальний суб'єкт".

Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тіль­ки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але во­ни не можуть бути суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психі­чне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчине­не правопорушення.