1. Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

2. Позитивістський (нормагивістський).

Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв'язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

3. Соціологічний.

Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя ("мертве право"). Наявним є протиставлення права ("право у житті") і закону ("право в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі.

13. Право: поняття і основні ознаки.

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода не-

віддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Це - рівність у свободі.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'я-

зування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальні-ше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому під-

тримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів- дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

14. Право та його функції. Соціальна цінність права.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціа­льнонормативного регулювання відображається в його функціях. У юридичній науці, під функцією права, розуміють або соціальне приз­начення права, або напрями його правового впливу на суспільні від­носини, або і те й інше разом.

Розкриваючи зміст будьякої функції права, необхідно постійно мати на увазі, що вони:

1) характеризують основні напрями впливу права на суспільні від­носини;

2) тісно взаємодіють з функціями держави, оскільки право не­від'ємне від держави і не може впливати на суспільні відносини всупереч функціям держави;

3) відображають найбільш істотні, головні риси права і спрямовані на вирішення конкретних завдань правового регулювання, що стоять перед суспільством та державою на конкретному етапі їх розвитку;

4) реалізуються шляхом встановлення міри дозволеної чи заборо­неної поведінки, закріплення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів права;

5) розкривають безпосередній зв'язок між сутністю права та реаль­ними суспільними відносинами, на які впливає право.

У реальному житті функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов'язані, тобто складають багаторівневу сис­тему функцій права.

Функція права — це основні напрями впливу права на сус­пільні відносини, що відображають його сутність і соціальне при­значення у суспільстві, а також способи організації суспільних ві­дносин.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальноюридичні.

Загальносоціальні функції права — це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми та змісту. До загальносоціальних функцій права включають:

1) гуманістичну — право охороняє та захищає права людства, на­роду, людини;

2) організаційноуправлінську — право забезпечує можливості окремих суб'єктів щодо вирішення певних економічних і соціа­льних проблем;

3) виховну — право сприяє становленню людини, як правослухняного члена громадянського суспільства, виховує у неї зразки правомірної поведінки;

4) інформаційну (комунікаційну) — право інформує людей про волю законодавця;

5) оціночноорієнтаційну — поведінка людей оцінюється з точки зору законів держави, вказує на безконфліктні, соціальнодопустимі шляхи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

6) гносеологічну (пізнавальну) — право само виступає як джере­ло знань.

Спеціальноюридичні функції права — це напрями суто правового впливу на суспільні відносини.

До спеціальноюридичних функцій права належать:

1) регулятивна — це функція, яка спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки су­б'єктів в тих чи інших галузях права;

2) охоронна — це функція, яка спрямована на захист відповідної системи суспільних відносин шляхом усунення соціально шкід­ливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

Регулятивна й охоронна функції тісно пов'язані між собою. Охоронна функція права покликала забезпечити нормальну дію регу­лятивної функції.

15. Поняття правової системи. Основні елементи.