51. Центральний банк та його функції. Національний банк України.

Банківська система більшості країн має два рівні. На першому рівні знаходиться центральний банк, що займає провідне місце у банківській системі країни. На другому — комерційні банки, що безпосередньо взаємодіють з підприємствами, фірмами, установами та населенням.

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банків­ської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціо­нальною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому нале­жить монополія на випуск грошей.

Центральний банк України, а він отримав назву Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі України «Про банки та банківську діяльність» (1991 р.), а з 1999 р. — на Законі «Про Національний банк України».

Центральні банки виконують певні функції, а саме:

• функцію емісійного центру;

• функцію валютного центру;

• функцію банку банків, яка реалізується в наданні їм позик і здійснення розрахункових платіжних операцій між банками;

• функцію по обслуговуванню державного бюджету, збере­ження золото-валютних резервів країни та виконання розрахун­кових операцій для уряду;

функція кредитно-грошового регулювання економіки.

Національний банк України, як і центральні банки в інших країнах, має монопольне право на емісію грошей. Це право реалізується, передусім, шляхом емісії готівки. Вона здійснюється, як правило, за рахунок резервних фондів НБУ, що існують при обласних управліннях НБУ, а також при деяких філіях окремих комерційних банків, у яких зосереджуються залишки національної валюти. З цих фондів гроші переходять в обігову касу комерційного банку. Це підкріплення операційних (обігових) касс комерційних банків грошима і є операцією емісії грошей.

52. Бреттон-Вудська валютна система. Її становлення і причини краху.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали «Заключний акт».

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Європи і отримувати на них певний дохід. Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Відбувався процес знецінення доллара. Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему - в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. (ідея Дж. Кейнса).

Країни —члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 р., коли почала діяти Ямайська валютна Угода.