12. Сучасні/новітні концепти демократії

Часто відбувається апелювання й до такого феномену/концепту, як модель консоціативної (спільнотної) демократії. Це альтернатива мажоритарній демократії (яка завжди опирається на більшість), що найбільше влаштовує плюралістичні (чи багатоскладові або мультикультурні) суспільства, у яких особливо вираженими є поділи на сегменти (групи) по етнічних, релігійних, ідеологічних або регіональних ознаках (наприклад, у Швейцарії, Бельгії, частково Канаді, Австрії тощо) .

Згідно зауваження С. Хантінгтона, від кінця 1980–х – до початку 1990–х рр. у світі з’явилась дуже велика кількість електоральних (або мінімальних) демократій. При цьому електоральні демократії можуть бути визначені як країни, які задовольняють мінімальні вимоги демократії – вільні і справедливі вибори.

"дефектних або гібридних демократій"При цьому є два підходи до трактування концепту дефектності/гібридності. Один із них зосереджується на тому, що дефектна або ж гібридна демократія – це тільки різновиди інституціоналізації демократичного (хоч і неліберального) політичного режиму. Другий передбачає, що дефектна або гібридна демократія – це комплексна (збірна) категорія, в яку можуть входити й інші політологічні концепти, на підставі яких тлумачаться політичні режими сучасності, які в дихотомічній (або ж бінарній) традиції розташовуються між демократією та автократією. Мова, наприклад, може йти про "дефектні демократії" (англ. "defectivedemocracy"), "обмежені (лімітовані) демократії" (англ. "limiteddemocracy"), "гібридні режими" (або ж демократії) (англ. “hybridregimes"), "керовані (або контрольовані) демократії" (англ. "controlled", "managed", "guided" democracy), "ілліберальні демократії" (англ. "illiberaldemocracy"), "делегативні демократії" (англ. "delegativedemocracy") тощо.

13. Концепт "демократії з прикметниками".

На цій основі прийнято ідею про необхідність трактування "демократії з прикметниками". Прикметники виникли як уточнювальні атрибути "демократії" (у її мінімальному розумінні) за наслідками закінчення перших фаз демократичного транзиту в більшості країн, які піддавались порівняльному аналізу (а на першій стадії було достатнім трактування країн або ж як автократичних, або ж як неавтократичних). Таким чином відбулось, якщо до уваги брати класичне визначення Дж. Сарторі, "концептуальне розтягування", на яке мала відповісти (та відповіла) методологічна стратегія з "зменшення підтипів" (розроблена свого часу Д. Колліером і Дж. Магоном). Внаслідок цього виокремлено три генералізовані стратегії оцінювання різних концептів демократії: 1) "докладне" ("пунктуальне") визначення демократії на основі застосування різних дефінітивних атрибутів; 2) переміщення всеохоплюючих концептів (політичних режимів), з якими асоціюється демократія; 3) конструювання різних форм концептів.

14. Концептуалізація поняття «демократія» у західній політичній думці

Перші філософські оцінки демократії спробував дати грецький філософ Платон. У своєму діалозі «Держава» він виокремив п’ять форм державного устрою: одну правильну (аристократію) і чотири хибні (тимократію, олігархію, демократію й тиранію). Ідеальною формою правління Платон вважав аристократію (владу найкращих). Першою з хибних форм правління Платон вважає тимократію (владу честолюбців), де владу утримують воїни, у яких з’являється бажання збагатитися. Таким чином, тимократія еволюціонує у олігархію (владу багатіїв), де суспільство поділено за майновим станом і введено жорсткі майнові цензи.

Теорію Платона розвинув його учень Арістотель. Він виділив три нормальні форми правління (монархія, аристократія і політія) і три відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія). Арістотель вважає «демократичним устроєм той, за якого влада зосереджується в руках вільнонароджених». Філософ виокремлює п’ять видів демократії. Характерною рисою першого виду є рівність: ні багаті, ні бідні не мають певних переваг, вони однаково користуються владою. Другий вид – той, при якому досягнення державних посад обумовлено невисоким майновим цензом. Третій вид – той, де всі громадяни мають право на участь у заступанні державних посад і де панує закон. Четвертим видом демократії є той, за якого кожен з моменту, коли стане громадянином, може обіймати державну посаду, але чинним при цьому є закон. Нарешті, п’ятий вид демократії в цілому схожий на четвертий, проте верховна влада належить не народові, а демосові.

Ідеї Арістотеля розвинув середньовічний філософ Тома Аквінський. У своїх «Коментарях до Арістотелевої політики» він робить узагальнення: «Демократія являє собою певну політію. Але така демократія, за якою управляють постанови, а не закони, не є політією, оскільки остання спирається на закони, що містять універсальні за змістом питання»