8.2. Українська культура в контексті естетичних реалій

Початок нового століття, а разом з ним і тисячоліття, провокує до активного пошуку нових парадигм розвитку як людства в цілому, так і конкретної спільноти – української. Позитивним моментом рефлексивних розмислів у цьому контексті є широкомасштабне осмислення вже набутого досвіду та спроба актуалізації найперспективніших теоретичних світових та вітчизняних напрацювань.

Активізація культуротворчого процесу в Україні й загалом у світі, стратегія відродження національної культури диктує необхідність нагального розв’язання комплексу завдань, які стосуються творення, збереження, поширення та засвоєння духовних надбань нації.

Українську культуру не можна обмежувати певними межами. Її необхідно розглядати як цілісну систему, багатогранність і різнобіч­ність якої дозволяє нам глибше зрозуміти особливості етнічного світосприйняття та світорозуміння.

За умов, що склалися, звернення до феномену української культури уявляється продуктивним як з огляду на необхідність формування національної самосвідомості, відродження "душі народу", так і створення довгострокової національної стратегії, пошуків шляхів та засобів подолання духовної кризи. Для реалізації цих важливих програм може бути корисним аналіз впливу естетичних реалій на осмислення та відродження української культури. Цей вплив є настільки очевидним і масштабним, що нехтування ним є, на наш погляд, недалекоглядним і безвідповідальним. Тому прагнення осягнути сутність феномена української культури на сучасному рівні без урахування всього розмаїття чуттєвого світу людини уявляється не дуже перспективним.

Українська культура складається з компонентів, які, незважаючи на всю різноплановість, синтезуються в органічну й досить динамічну цілісність, яка об’єктивно характеризує історичну спільноту людей з усіма її специфічними проявами. Ці компоненти корелюють між собою та багато в чому зумовлюють персональну "фізіогноміку" нації, навіть визначають її подальшу долю.

Періодично відбувається процес входження людини в естетичне буття. Його суспільну роль не слід ні ігнорувати, ні перебільшувати. Більш того, у контексті естетичного аналізу стають зрозумілішими складні, майже невловимі для інших підходів ознаки української культури в усьому діапазоні її предметних і духовних виявів. Причому це стосується і ретроспективи, і сучасності, і футурологічних тенденцій розвитку цієї культури.

Крім цього, естетичні реалії національної культури дають можливість розглянути широкий спектр проблем духовного характеру, наблизитися до адекватного розуміння смислу й естетики буття українців. Домінантою стає орієнтація на повернення від надмірно зара­ціона­лізованого, об’єктивістського та технократичного світобачення до конкретної живої людини, реального, а не надуманого буття, у сферу чуттєвого світу.

Естетичне обумовлює специфіку існування феномену української культури як відкритого діалогу, як явища принципово полемічного, як проблемного та дискусійного поля, у межах якого взаємодіють різні творчі концепції, течії та точки зору.

Осмислення української культури як естетичного феномену ще не було предметом цілісного дослідження у філософській, культуро­ло­гічній, мистецтвознавчій студіях. В окремих наукових працях частково висвітлюються певні аспекти цієї проблеми або ж осмислюються в контексті творчості певних мислителів.

З огляду на це, з особливою гостротою постають складні і багатогранні завдання осмислення даної проблеми, значущість якої та необхідність теоретичного обґрунтування не потребують доведення.

Естетичне – це не якийсь "додаток", не якась зовнішня яскрава форма, а обов’язковий спосіб існування культури. Дефіцит естетичного в нашому житті може стати причиною такого потужного й реального процесу, як вандалізація культури.

Естетичне займає важливе місце в процесі формотворення української культури. Його можна розглядати з точки зору становлення в культурно-історичному контексті як особливого духовного феномену або як таку категорію, що вже сформувалася та функціонує в реальному суспільно-культурному середовищі. Необхідно зауважити, що естетичне як атрибут культури функціонує не у своєму "чистому" вигляді, а в конкретних формах, тобто як прекрасне, піднесене, трагічне, комічне тощо. У зв’язку з цим виникає потреба розглядати місце й роль кожної із цих категорій у процесі практичного й художнього освоєння світу, аналізувати їх розвиток і збагачення в процесі культуротворення. Якщо конкретизувати, то нас цікавить практична функція естетичного як специфічної детермінанти творчої діяльності українців.

Величезний досвід естетичного у виявленні гармонізації в прекрасних і доцільних формах, які створюються людиною, потрібно використовувати в розв’язанні сучасних проблем культуротворення. Тут – широке коло застосування саме естетичних критеріїв того, як можна впливати на негативні явища в українському суспільстві чи принаймні запобігати їм.

Поряд із безпосередньо практичним значенням естетичного в процесі формотворення культури, його потрібно розцінювати і в значно ширшому контексті світоглядного рівня. Передусім потрібно визначити світоглядно-ціннісний аспект. Естетичне весь час повертає нас до запитання: "Як почуття краси, поетичності, духовний і чуттєвий світ людини може впливати на розвиток культури?".

Естетична думка констатує себе у власному методологічному значенні як один з обов’язкових засобів у вирішенні проблем культуротворення. Не маючи юридичної чи морально-імперативної сили, естетичне здатне впливати на поведінку кожного українця через виховання, розвиток загальної культури та свідомості.

Без облагородження людських почуттів гармонією, духовністю, сила технічного прогресу стає руйнівним автоматичним носієм бездуховності. На сучасному етапі розвитку суспільства людський розум бере на себе відповідальність за все, що існує на Землі, тому етичний і естетичний імперативи повинні бути піднятими на значно вищий щабель у шкалі регулятивних функцій.

"Естетичне у своїй духовності не залежить від вузького раціоналізму, практицизму, однак не можна заперечувати й те, що естетичне в повсякденному житті людини разом із різного роду моральними установками залишається незмінною "охоронною грамотою" стосовно збереження цінностей природи й культури як найвищих реліктів" [9, с. 11].

Сучасна українська культура досліджується як нескінченний розгорнутий ланцюг прямих проекцій вічності. Споглядання розуміється як процес залучення до творчості Абсолюту: "Усе, що існує – витвір абсолютної краси, сформований за подібністю до неї, і це формування здійснюється на основі залучення" [8, с. 120].

Естетичне як творчість Абсолюту, що втілене в справжню природу сучасного й постійно розгортається в ній, набуває рис матеріальності й постає перед нами у вигляді атрибуту культури, яка існує. Оскільки естетичне звернене до першоджерел внутрішнього життя людини, то воно втрачає форму трансцендентної заданості й виводиться через натурфілософський гносеологізм як атрибут культури.

Поєднання в єдину цілісність культури й естетичного – знамення історії буття українців, – це рух культури у сферу "абсолютного буття", стан людської екзистенції, спрямованої на ідеальні, вищі життєві цінності. Естетичне як атрибут української культури репрезентує сукупність специфічних проявів. Насамперед це самотрансценденція діяльності та свідомості українців, "подвійне" світопереживання.

Цілісним, системним і узагальненим вираженням естетичного в життєдіяльності людини є її світогляд, у якому інтегруються світовідчуття, світобачення та світорозуміння особистості.

Світогляд українців формується на основі всіх інших проявів духовної активності, концентруючи й об’єднуючи в єдине ціле найсуттєвіші ідеї, а саме: свободи, абсолютного, нескінченності, цілісності ("соборності", "усеєдності"), багатоплановості буття культури. Ці ідеї визначають істотні характеристики й функції естетичного.

Естетичне не тільки утворює основу й сутнісний осередок духовного універсуму української культури, але й виступає способом його внутрішньої організації, оскільки певним чином упорядковує духовний світ культури, визначає його "конфігурацію", граничні основи й перспективи, координати та орієнтири, опорні принципи та критерії, інтегрує його в єдине ціле. Тому доцільно стверджувати естетичну організацію культури, розуміючи під цим структурованість, системність, інтенціональність її змісту та духовних актів.

Естетичне являє собою цілісне й усвідомлене переживання співвідношення "людина – світ", духовно-чуттєве "прийняття" світу й людського буття в ньому. Таке осмислене переживання світу здійснюється в тісній взаємозумовленості та взаємодії глибинного, буттєвого й рефлексивного пластів, оскільки естетичне як стрижневий компонент культури пронизує всю її структуру. Воно (естетичне) постає як осмислене, живе й конкретне емоційно-ціннісне переживання взаємодії людини та світу, духовно-чуттєва причетність до нього в культурі.

Сутність естетичного виражається й у тому, що воно поєднує в собі безпосередню буттєвість, укоріненість у конкретно-реальному житті людини та світоглядну рефлексію. В естетичному інтегрується буття особистості в його зовнішньо-практичних і внутрішньо-духовних аспектах – і, як наслідок, забезпечується цілісне переживання духовно-практичного відношення до світу. Естетичне утворює основу, спосіб духовного самовизначення нації, забезпечує осмислене переживання кожним українцем свого буття в загальнолюдському контексті, "уживання" у світ культури та її неповторне самовираження, самоствердження в ньому.

Естетичне не існує поза культурою, оскільки воно тісно пов’язане "зі світоглядним, філософським, суспільно-політичним, пізнавальним, моральним, утилітарно-практичним та іншим змістом" [16, с. 203] і переживається людиною в процесі її різноманітної взаємодії зі світом.

На увагу заслуговує й те, що естетичне в культурі розглядається і як емоційна сфера людини, а також висвітлюються особливості чуттєвості, які стають основоположними в її розвитку, характерними й визначальними для душевних почуттів.

Чуттєве співвідношення людини зі світом культури здійснюється як переживання пристрасного відношення до дійсності, що виражається в емоційно-вольовому забарвленні явищ і предметів, оцінках, смислах, бажаннях, мотивах, цілях, потребах. У контексті чуттєвого переживання досягається єдність внутрішнього і зовнішнього, суб’єктивного й об’єктивного, загального й індивідуального.

У культурі через естетичне розкриваються деякі аспекти людської чуттєвості як особливої форми духовного освоєння світу: єдність раціональних, інтелектуальних та афективних процесів; активний, діяльнісний характер; взаємозв’язок смислової, мотиваційної та емоційної сфер.

Естетичне проявляє себе в діяльнісному процесі через смислове узгодження суб’єктивного світу людини й об’єктивно даних реальностей – дійсних і уявних. Це процес трансформації, проектування у власну площину "для себе" всіх предметів, явищ і подій у культурі.

Сутнісна характеристика естетичного в контексті формотворення культури полягає в тому, що воно (естетичне) є відображенням емоційно-ціннісного не тільки в емпірично-наявному бутті, але й у ідеальних предметностях культури. Естетичне освоєння людиною духовного виміру соціально-культурної реальності здійснюється світоглядними почуттями, що вирізняються специфічними характеристиками, функціональними особливостями й важливим значенням у становленні та світоглядному самовизначенні української культури.

Естетична спрямованість людської чуттєвості виявляється в тому, що об’єктом почуттів є явища та предмети людського світу (культури) у формі свого ідеального інобуття. Завдяки естетичному над­емпіричний світ ідеального й абсолютного, трансцендентна сфера культурної реальності дається людині в цілковитій безпосередності переживання. Використовуючи дещо змінений вислів С.Франка, можна сказати, що естетичне є іманентним переживанням трансцендентальної реальності [14, с. 250–251], способом сприйняття та переживання транцендентного як поцейбічного.

Тому, аналізуючи роль естетичного в контексті формотворення української культури, ми намагалися підкреслити необхідність уникнення дуже поширеної хибної думки, яка пов’язана з тим, що, по-перше, функціонування терміна "естетичне" дещо обмежується, реалізуючи лише значення "чуттєве", а розуміння філософсько-естетичної категорії широкого синтетичного плану залишається поза увагою.

По-друге, багато дослідників до естетичного аналізу різних аспектів дійсності залучають категорії, розроблені лише для мистецтва, не враховуючи того, що в умовах сьогодення потрібна якщо не розробка спеціальних естетичних категорій, то хоча б унесення поправок до чинних категорій під час використання їх для аналізу трудової діяльності, відношенні людей тощо.

По-третє, ці недоліки в естетичній теорії знову-таки зумовлені помилкою методологічного характеру спробою обмежити естетичну свідомість лише мистецтвом.

Естетичне виявляється й у природі, і в трудовій діяльності, і в самій людині, тому маніфестує більш широкий діапазон можливостей для відображення, а не тільки через мистецтво, яке є сферою, що зосереджується в людській діяльності, у духовному житті суспільства, та як засіб формування духовного світу особистості характеризується цілим рядом особливостей.

Тому ми можемо стверджувати, що естетичне в процесі формотво­рення не тільки української культури, а й будь-якої іншої, виступає “способом організації та конструювання життя через упорядкування особистісних станів і смислів, надання їм завершеного буття... " [12, с. 156].

Людмила Живкова з цього приводу зазначає: "Саме поняття “культура” поєднує в собі багатоаспектну природу й загальнолюдську діяльність, яка розкривається в процесі еволюції. Це – несвідоме чи свідоме прагнення всіх істот до світла, до істини й краси" [4, с. 42–43].

Отже, причетність до краси повинна бути необхідною передумовою, яка постійно змінює та трансформує свідомість, а також, одночасно, зберігає кращі зразки досвіду людства.

Культура – це ключ до дверей, які відкривають нам таємницю нації, малюють свого роду портрет даного народу, в якому неповторно відображається весь досвід людства. Культура – це штучне явище, створене людиною для її пізнання, реалізації людської сутності, вона виступає як система матеріальних і духовних цінностей, що створені людством для застосування в їх діяльності як норми регулювання, способи організації поведінки та спілкування людей.

Тому, дуже складним постає питання про співвідношення естетичного досвіду та освітньо-виховного процесу. На сьогоднішній день воно не має однозначних відповідей. Так, незважаючи на очевидність того, що різноманітні соціальні групи мають різні естетичні цінності та ідеали, естетичне виховання покликане транслювати естетичний досвід у його зразках-моделях не диференційовано, а виділяючи з усієї людської естетичної культури деяку сферу універсальних естетичних цінностей, яка б влаштовувала всіх без виключення. Іншою складною проблемою в трансляції естетичних цінностей є сама специфіка естетичного досвіду, яка, відповідно до укорінених в теорії естетичного виховання принципів кантіанської естетики, повинна носити характер “незацікавленості”, що вступає у протиріччя з прагматичною спрямованністю сучасної освіти. Таким чином, якщо естетичні цінності не мають емпіричної користі, вони повинні бути наділені іншими властивостями, які можуть представити їх як об’єкт устремлінь, бажань кожного. В результаті, естетичний досвід, отриманий у середовищі сучасної культури стає визначаючим для формування естетичної культури особистості.

У наш час як ніколи раніше естетичне як незмінний атрибут культури покликане розширювати кругозір і свідомість кожного українця, об’єднувати силою традиції, що трансформується та оновлюється, проникати в сутність еволюційного успадкування між минулим, теперішнім і майбутнім, спрямовувати цілі та завдання творчої діяльності нації до вершин майбутнього.

“Нове Суспільство, Нова Культура вимагатиме Нової Людини, –вважає Г.Когута, – (ми знаємо, що кожна культура в історії людства – антична, середньовічна, Відродження – “відкривалися проектом нової людини, і саме тому відбувалася як якісно нова культура). Без нової людини, без внутрішніх змін у нас самих, ніяких якісних змін у суспільстві відбутися просто не може” [6, с. 4]. Саме тому, всебічна естетизація сучасної культури повинна розглядатися як беззаперечний факт.