Класична естетика

Першим великим класичним твором, який присвячений науці естетиці, була “Критика здатності до суджень” (1790 р.) І.Канта. Німецький мислитель відносив вищу рефлексивну здатність людини виносити судження, за допомогою якої знімаються протиріччя пізнання, до не утилітарного споглядання, незацікавленого почуття задоволення-незадоволення. Предметом такого споглядання він і вважав прекрасне. При цьому Кант заперечував існування об’єктивних правил відчуття прекрасного; на його думку, судження смаку ґрунтується на “невизначеній ідеї надчуттєвого в нас”. Разом з тим судження смаку, визнавав Кант, є безкорисливим, всезагальним і необхідним. Іншими словами, відчуття прекрасного властиве всім людям, і при цьому незалежно від їх інтересів і будь-яких особистих особливостей. Тим самим естетичне судження не може бути цілком відносним, чисто суб’єктивним судженням. Прекрасне так сильно “зачіпає” людину, що важко уявити, щоб його звичайний чуттєвий досвід міг бути його джерелом. Намагаючись пояснити природу відчуття прекрасного, Кант вимушений був вознести його джерело до апріорної (до досвідної, надчуттєвої) сфери. Він писав: “Не задоволення, а саме загальнозначущість цього задоволення, яке сприймається як пов’язане в душі тільки з оцінкою предмету, a priori представляється в судженні смаку як загальне правило для здатності судження, що має значення для всіх. Воно емпіричне судження, якщо я сприймаю предмет і суджу про нього із задоволенням. Але воно буде апріорним судженням, якщо я находжу предмет прекрасним, тобто можу вказане задоволення очікувати від кожного як чогось необхідного”. Сфера естетичного оцінювалася Кантом як результат вільної, незацікавленої гри творчого духу людини, який творить у результаті такої гри витвори мистецтва. Саме тому естетичне судження, на його думку, визначалося не поняттям про світ, а деяким внутрішнім відчуттям, “відчуттям гармонії в грі душевних сил”. Таке відчуття, не обтяжене ніякими зумовленостями понять, складає чисте споглядання безмежної доцільності (гармонічної організації, необхідної форми) всіх явищ у всьому всесвіті. Споглядання доцільності без мети, тобто вищої мети всього існуючого без всякого обумовленого, зовнішнього інтересу й є, за Кантом, спогляданням вільної, вічної краси.

Досліджуючи феномен відчуття піднесеного, Кант дійшов висновку, що, з одного боку, піднесене відноситься до внутрішнього світу людини, внутрішнього росту його ціннісного сприйняття, з іншого – до того, що доводить здатність душі перевищувати “будь-який масштаб зовнішніх відчуттів”. Звідси Кант визнавав мистецтво в якості витвору генія, особливого вродженого таланту, який сам формує правила чи канони естетичної діяльності.

Уже в естетиці І.Канта стає очевидним, що західноєвропейська естетична думка була неоднозначно суб’єктивною, в ній визнавалася необхідність “виходу” в трансцендентну реальність, до надчуттєвих ідей. Прикладом останнього тлумачення естетичного виступила філософія мистецтва Ф.В.Шеллінга (1775–1854) та в цілому концепція романтизму. Відповідно Шеллінгу (його філософсько-естетичний твір “Філософія мистецтва”, “Про відношення образотворчих мистецтв до природи”), художня творчість спирається на вихідні протиріччя між суб’єктом і об’єктом, свободою та природою (природною необхідністю). Ці протиріччя зачіпають “саме останнє”, сам корінь єства людини. У творах мистецтва присутнє й те, що створюється “суб’єктивно” – це власне зусилля людини–творця, його особисті думки та переживання. Але тут також присутнє й те, що не належить людині самій по собі – те, що дано об’єктивно, відкрито їй (часом навіть проти її волі). Так, усі художники в один голос свідчать про здійснену беззвітність, з якою вони тягнуться до роботи, а почуття розчуленості, яке виникає перед обличчям здійсненого твору, немов би доводить належність його звичайній земній людині. Що дається людині “суб’єктивно” – завдяки її власним зусиллям, складає, за Шеллінгом, майстерність; іншою стороною художньої творчості є даний від Бога талант. Але мета здійсненого акту мистецтва – досягнення (вираження) безмежної гармонії світотворення, яке дається тільки в поєднанні майстерності та таланту – в генії. З самого початку й абсолютно ця тотожність суб’єктивного та об’єктивного присутня тільки в Богові; у світі ж земному дано його розмежування, яке й відображається в поняттях раціональної філософії. За Шеллінгом, одному лише мистецтву даровано перетворювати в об’єктивно-значуще те, що філософ у змозі висловлювати виключно у формі суб’єктивності. В результаті справжній твір мистецтва не може бути створений одними зусиллями людини, в тому числі ні в якій мірі не може бути відображений і в думці. Мистецтво, за Шеллінгом, чудодійне, саме тому в ньому назустріч нам виступає абсолютно тотожна, божественна основа буття, що розділене навіть у самому людському “я”. Використовуючи досягнення богослів’я – ікони, Шеллінг намагався уявити світобудову як “склеєний” образами, ідеями Бога прекрасний твір мистецтва, поему. “Мистецтво, – писав він, – є зображення праобразів; отже, Бог є безпосередня першопричина, кінцева можливість будь-якого мистецтва. Він сам джерело будь-якої краси”. Мистецтво “прочитує” всесвіт як заховану під оболонкою чудесного таємного писання поему Творця, втілює Дух. У своїй філософії мистецтва Шеллінг, як ми бачимо, завершив інтуїції Канта в поєднанні з естетикою романтизму та ідеями християнської середньовічної естетики. Він зробив спробу знайти вихід із глухого кута суб’єктивно-раціонального способу пізнання світу, який складався в західноєвропейській культурі. Але “філософія Одкровення” Шеллінга, до якої привело його тлумачення мистецтва як творіння генія й пророка, виявилася дуже відірваною від земних реалій художньої діяльності.

Г.Ф.В.Гегель (1770–1831) став останнім великим представником класичної філософської естетики. У злагоді з основною своєю філософською інтуїцією, він розумів мистецтво як одну із суттєвих форм саморозкриття, самореалізації Абсолютного Духа (Бога). Це була форма вираження прекрасного в світобудові – як чуттєвого явлення, чуттєвої видимості ідей. Але вона, незважаючи на всю свою недоторканість і внутрішню необхідність, займала тільки найнижчу стадію в божественній творчості. Найвищою ж сходинкою була стадія розумних понять, наділених всезагальністю. Гегель виділив три стадії розвитку мистецтва: символічну, коли ідея (Абсолютний Дух) ще не знаходить адекватних форм вираження (мистецтва Давнього Сходу); класичну, коли ідея повної адекватності (мистецтво грецької класики); романтичну, коли духовність переростає у будь-які форми конкретно чуттєвого вираження й звільнений дух рветься до інших, вищих форм самопізнання – релігії та філософії (європейське мистецтво, починаючи з Середніх віків). Тим самим, за Гегелем, нині відбувається “захід” мистецтва, яке вичерпало свої можливості та актуальність тільки чуттєвого вираження всесвіту.