2.1.2. Реалізація ідеї університетської освіти в середньовічних цивілізаціях та в епоху Відродження

Університети, відомі в науковому обігу як «класичні», масово виникають у Європі в добу Середньовіччя. За влучним виразом П. Уварова, «університет -це дар, який Високе Середньовіччя дало Європі Нового часу». Підвалини єв­ропейської університетської освіти було закладено Болонським університетом (1119). Наступними стали: Неапольський (1224), Римський (1303), в Англії -Оксфордський (XII ст.), Кембріджський (1202), у Франції - Монпельє (1180), Паризький (Сорбонна, 1257), в Іспанії - Сієнський (1240) університети. Дати від­криття цих навчальних закладів у науково-літературних джерелах визначаються по-різному, оскільки процес їхного становлення був досить пролонгованим - вхо­дження навчальних закладів (з яких складався кожен університет) до єдиного конгломерату відбувалося поступово. Від початку визначилося кілька типів універ­ситетів. З організаційної точки зору, а також світської чи релігійної орієнтації змісту навчання традиційно розрізняють болонську і паризьку моделі. Перша (переважно

41

світська) характеризувалася домінуванням студентської гільдії, що впливала на зміст навчальних дисциплін і вибори професорів на контрактній основі. Паризька (теологічної спрямованості) відзначалася переважанням магістерської гільдії.

Загалом в історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетсько­го життя - від найширшої автономії до прямого правління з боку державних або інших патронувальних органів. Класична модель університету передбачала широ­ку автономію і самоврядування. До основних принципів університетського само­врядування належали: виборність ректора, деканів, керівників кафедр, професорів, викладачів; колегіальний характер вищих органів управління і прийняття найваж­ливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів, студентів, підрозділів університету; вирішення проблем зв'язку університету з сус­пільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим норма­тивним документом організації університетського життя його Статуту.

У кожній країні автономія трактувалась і трактується по-різному, тому про неї можна говорити як про певне інтегроване поняття, що передбачає отримання навчальними закладами тих чи інших свобод. У найзагальнішому визначенні під університетською автономією мається на увазі «самоврядування університету». Однак повною мірою ізольованого від упливу держави і суспільства університет­ського самоврядування не існує. Є взаємна згода університетів, держави і суспіль­ства про те, що університети в силу завдань, які вони покликані вирішувати, мають певну свободу дій для розв'язання цих завдань, тобто наділені автономією. Кожна з названих сторін має право накладати обмеження на цю свободу - залежно від істо­рії, традицій певної країни, сутності влади і стану суспільства, стану університетів.

Середньовічні університети, як правило, мали 4 факультети: «вільних мистецтв», медицини, права і теології. Перший був підготовчим. Його завер­шення дозволяло вступ на теологічний, медичний чи юридичний факультети. При цьому до середини XIII ст. перелік вільних мистецтв пережив певні зміни. Зокрема, в нього увійшли три філософії: натуральна, моральна і метафізична. Крім того, тривіум і квадривіум, як і окремі дисципліни цих груп, розвивалися нерівномірно. Наприклад, у Парижі й Оксфорді граматика і логіка витіснили у тривіумі риторику, яка, навпаки, домінувала у Болоньї і Падуї. Така різно­рідність пояснювалася відмінністю у взаємовідносинах факультету мистецтв із вищими факультетами. До середини XIV ст. Париж і, значно меншою мірою, Оксфорд та Кембрідж були монополістами в галузі теології. У зв'язку з цим підготовчий курс мистецтв мав філософський характер із домінуванням логіки старого тривіуму і трьох філософій, які його доповнили. Однак, якщо у Парижі більше уваги приділялося практичній і метафізичній філософії, то в Оксфорді переважала натуральна. Праву і медицині надавалася перевага в університе­тах Південної Франції, Італії та Іспанії, тому риторика розглядалася як пред­мет, необхідний для опанування права, а логіка і натуральні науки вивчалися з точки зору завдань медицини. Термін навчання визначався тривалістю у 6 (Париж) - 7 (Оксфорд) років. Спостерігалася загальна (крім Оксфорду) тен­денція до його скорочення. Вступ допускався з 14-15 років, а мінімальний вік особи для отримання ступеня магістра, наприклад, у Парижі становив 20 років. І в Парижі, і в Оксфорді ступінь бакалавра можна було отримати через чотири роки навчання, з яких перші два відводилися на слухання лекцій і відвідуван­ня диспутів. Наступні два роки передбачалася безпосередня участь у диспутах

42

під керівництвом магістра, до якого студент прикріплювався на час навчання і в будинку якого міг проживати (на відміну від університетів Італії, де магістри жили самостійно як члени коледжів чи гільдій). Отже, офіційними формами на­вчання вважалися лекції (поділялися на магістерські (звичайні) й бакалаврські (оглядові), диспути і репетиції. Останні виконували контрольні функції. Серед неофіційних - класи для повторення матеріалу, приватне викладання тощо.

Наприкінці XII - у XIV ст. в університетах виникають коледжі. Перші з них з'явилися у Парижі (коледж Наварри), згодом - в Оксфорді, Кембриджі, як релі­гійні центри для проживання бідних студентів. Олаф Петерсен зазначає, що ха­рактерною для них була інтелектуальна орієнтація на гуманізм, посилення уваги до граматики і риторики, не відмовлялися вони і від предметів філософського характеру. Великі коледжі наймали персонал із магістрів-регентів, у зв'язку з чим відвідування університетських лекцій втрачало сенс. Крім того, коледжам була притаманна чітка організація навчального процесу, згідно з якою студенти ділилися на класи. Як наслідок - традиційні факультети все помітніше демон­стрували тенденцію до перетворення лише на інститути присудження ступенів. Серед загальних тенденцій цього періоду розвитку вищої освіти - організація середньовічних університетів подібно єдиній школі, де різні викладачі навчали «сумі всезагального людського знання» (Е. Дюркгейм); реалізація ідеї універси­тету в триєдності навчання, наукового дослідження і виховання (В. Гумбольдт, Ф. В. Шелінг, Ф. Шлейєрмахер); становлення університетської освіти як бага­торівневої (бакалаврат - магістратура; схема «первинність факультету вільних мистецтв - подальша професіоналізація»); початок розведення університетами меж ліберальної і професійної освіти. На той час ліберальна освіта, базуючись на вивченні «семи вільних мистецтв» - тривіуму (риторика, граматика, логіка) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики), передбачала виховання вільної особистості (моральної, доброчинної, самостійної в суджен­нях). Професійна освіта починає оформлятися як «спеціалізована, фрагментар­на» з чітким виокремленням певних «умінь і навичок» (Н. Ладижець).

За доби Відродження значно посилився вплив університетів на розвиток суспільних ідей, філософської думки, науки й культури. Цей час позначив­ся найбільшою кількістю новозаснованих у Європі вищих шкіл: Празького (1348), Краківського (1364), Віденського (1365), Гейдельберзького (1386), Ляйпцігського (1409), Віттенберзького (1502), Кьонігсберзького (1544), Страсбурзького (1567) та ін. університетів. У період XIII - XVIII ст. було від­крито майже 50 нових університетів. Один із них засновано у Львові (1661).