2.1.3. Еволюція моделей університету

в Західній Європі Нового і Новітнього часу

З початком Нового часу (XVI ст.) поширюється згадувана паризька модель організації університету, однак тепер вона набуває кількох форм. Зокрема, це -університет викладачів, базований на системі факультетів із централізованим навчанням, де викладачі групувалися за дисциплінами і присуджуваними сту­пенями, а структура була зорієнтована на підготовку спеціалістів; колегіальний або тьюторський університет, який орієнтувався ще й на оксфордську модель, де навчання децентралізувалося, існували численні об'єднання, організовані

43

для повсякденного проживання (охоплювали магістрів і студентів). Водночас існувала і система факультетів, однак цей вид університету більше орієнтувався на засвоєння загальних знань. Проміжна модель - коледж-університет - по­єднувала переваги централізованої організації і системи невеликих коледжів, що спрощувало контроль за студентами і навчальним процесом. У Європі такі компактні університети були поширеним явищем. Подібний тип університету створював ідеальні умови для контролювання владою університетської систе­ми. Порівняно із середньовічним, університет Нового часу став більшою мірою навчальним, ніж науковим центром, та проводив підготовку в галузях права і медицини. У Середні віки ці факультети на фоні непомірно роздутих факуль­тетів мистецтв перебували на другому плані.

На основі європейських університетів з'явилися організаційні форми, в яких функціонувала і розвивалася європейська наука. У XVII ст. заснова­но Лондонське королівське товариство, відкрито Паризьку академію наук. Європейська традиція, таким чином, ішла від університетів до специфічних ор­ганізаційних форм наукового співтовариства.

В історії європейських університетів XVI - XVIII ст. Д. Літошенко про­понує шукати ключ і до сучасних світових моделей підготовки кадрів ви­щої кваліфікації: французької (абсолютистсько-політичної), німецької (мобілізаційно-реформаційної), британської (еклектичної) та американської (мобілізаційно-колоніальної). Водночас, уже в період XIX - початку XX ст. світовий досвід демонструє тенденцію до зближення в структурі університету навчального і наукового процесів. У першій половині XIX ст. еволюція ідеї уні­верситету відобразилася у виникненні дослідницької (В. Гумбольдт) та інтелек­туальної (Дж. Ньюмен) моделей. На початку XX ст. локалізувалися три основні: французька (наполеонівська), орієнтована на підготовку професіоналів, здатних обслуговувати потреби уряду і держави; англосаксонська, спрямована на вихо­вання еліти; німецька (гумбольдтівська), яка провідною ідеєю університету про­голошувала єдність навчального процесу і наукового дослідження, спрямовану на вдосконалення змісту і методів навчання, формування творчої індивідуаль­ності майбутніх дослідників. Головна ідея університету (триєдності навчання, наукового дослідження і виховання), гумбольдтівська і ньюменовська моделі знайшли розвиток у теоретичних підходах видатного німецького філософа XX ст., професора Гейдельберзького університету К. Ясперса («Ідея університету», 1946), де він виокремлює основні напрями (завдання) діяльності університету: 1) дослідження, навчання і здобування певних професій; 2) освіта і виховання; 3) базоване на спілкуванні інтелектуальне життя; 4) космос наук.

2.1.4. Розвиток ідеї імператорського університету в епоху Просвітництва та її вплив на становлення університетської освіти в Україні

Перші класичні університети Центральної, Східної і Південної України ви­никли як імператорські, оскільки на той час (XIX ст.) зазначені регіони України перебували в складі Російської імперії. Формування інституту російської на­уки (академія, університет) базувалося на рішенні Петра І, котрий підписав Положення про створення Санкт-Петербурзької Імператорської академії наук

44

(1724). Рішення було компромісним, оскільки передбачало монтаж двох осно­вних зразків - Лондонського королівського товариства і Паризької академії наук. «Протекторат» вищої влади зазначався в самій назві нової установи, а па­ризький інститут демонстрував, яким чином можна залучити «вчених людей» для роботи за контрактом. Іншими словами, академіки йшли на «государеву службу» і отримували досить високу «академічну винагороду» за свою роботу. По суті, інший варіант у Російській імперії на той час не міг бути реалізованим, адже «вчені люди», за відсутності власних, запрошувалися з-за кордону.

Петровський сценарій розвитку академії передбачав три основні сфе­ри діяльності: нарощування знань, навчання молоді, різного роду експертизи. Поєднання дослідницької і педагогічної роботи було необхідним для відтво­рення вітчизняних кадрів (заміни у перспективі ними іноземців). У проекті Петра І зазначалася також необхідність створення академічного університету і гімназії. Регламент 1747 р. повторював академічне розташування університету: «... к Академии другая ее часть присоединяется - Университет». За визначенням Н. Кузнєцової, академічний університет не відповідав європейським зразкам, оскільки готував в основному для просування академічними сходами. Студентів набирали як рекрутів, у будь-який момент могли відкликати і відрядити в інше місце державної служби. Про «академічні свободи», гарантії прав, «університет­ську корпорацію» не йшлося.

Першою установою, що відповідала духу «університетської ідеї» став Московський імператорський університет (1755), відкритий під протекторатом Єлизавети. Його проект створювали фаворит імператриці І. Шувалов і перший «природно російський» академік М. Ломоносов. Специфіка Московського, а зго­дом Харківського (1804), Київського Св. Володимира (1834), Новоросійського (1865) університетів відображалася у відсутності теологічного факультету. Справа полягала не в атеїстичних поглядах засновників, а в тому, що підготов­ка священиків високих рангів доручалася Синоду. Намагаючись обґрунтува­ти автономію університету, М. Ломоносов, наголошував на дотриманні таких обов'язкових умов: свободі самоврядування (обранні ректорів і деканів), надан­ні законодавчих повноважень «професорським конференціям», права прису­джувати вчені ступені, високому статусі носіїв університетських ступенів (що означало включення відповідного положення до Табелі про ранги). Ці умови впродовж усієї наступної історії перебували в стані повного або часткового неви­конання, що, власне, засвідчується змістом основних документів, які регламен­тували розвиток університетської освіти - статутів Російських імператорських університетів (1804, 1835, 1863, 1884). Проте, однією з головних заслуг перших університетів стало створення атмосфери, спрямованої на виховання особис­тості, індивідуальності. Водночас, як зазначає Н. Ладижець, в історії Російських імператорських університетів, лише перший період розвитку Московського і Дерптського університетів (1755 - 1802 pp.) слід розглядати в контексті за­гальносвітового процесу становлення університетської освіти. З 1803 - 1804 pp. провідною їхньою функцією стає навчальна (наукові дослідження в більшості акумулюються в академічних структурах), що певною мірою нівелювало кла­сичну ідею університету. Цей факт засвідчується досвідом Харківського (1804), Київського (Університету св. Володимира, 1834) і Новоросійського (1865) ім­ператорських університетів.

45

2.1.5. Трансформація ідеї університету в період XX -початку XXI ст.

Сучасність, з одного боку, диктує поглиблення професіоналізації змісту на­вчання в університеті, орієнтацію на формування не лише носіїв ідей, а, перш за все, професіоналів, здатних на прийняття практичних рішень (мова йде про ак­туалізацію кометентнісного, підходу контекстно-професійного навчання). З ін­шого - відбувається нарощування креативного потенціалу через дотримання єдності навчального процесу і наукових досліджень. За підтвердженням сказа­ного варто звернутися до світових зразків розроблення ідеї університету, пре­зентованих інтелектом XX ст. і спрямованих у майбутнє. Видатний іспанський науковець і письменник, професор метафізики Мадридського університету X. Ортега-і-Гассет, аналізуючи у праці «Місія університету» (1930) проблему «уні­верситет, професія, наука», зазначав, що університет, передусім, являє собою вищу освіту, яку має отримати середня людина. Середню ж людину слід «зро­бити», насамперед, людиною культурною, помістити її в рівень із часом. Таким чином, первинна і центральна функція університету - викладання «культурно-значущих» дисциплін: фізичної картини світу (фізики), основоположних тем органічного життя (біології), історичного розвитку людства (історії), структури і функціонування суспільного життя (соціології), плану світотворення (філосо­фії). Ортега відзначав також необхідність становлення особистості як фахівця. За його твердженням, поряд із навчанням культури, «університет має готувати хороших медиків, суддів, викладачів математики або історії». У середньої лю­дини немає жодних причин ставати вченим, вона не зобов'язана присвячувати себе науці. Висновок, який виводить Ортега і називає «скандальним», є швидше закономірним і логічним з огляду на історію розвитку університету: наукове до­слідження не завжди є прямою функцією університету, однак університет не­віддільний від науки, а отже, має включати також і наукове дослідження.

Нині класична ідея університету суттєво трансформувалася. Пройшовши етап визначення його як місця передачі й поширення знань, пошуку істини, формуван­ня наукового пізнання, обґрунтування й підтримання єдності навчання, науко­вого дослідження і виховання, вона перетнулася з ідеєю організації університету як освітньо-науково-промислового конгломерату, своєрідного мегаоб'єднання, реалізації як простору для бізнесу і підприємництва. Провідними стали тенденції створення корпоративних університетів, продукування прикладних знань, при­єднання до промислових консорціумів, а отже, девальвації академічних ціннос­тей, що, в свою чергу, породило проблеми кадрової політики, якості навчання і викладання - єдині для університетів світу. У зв'язку з цим можна відзначити вагомий інтерпретаційний потенціал, притаманний проаналізованому світовому історичному досвіду - закономірностям, суперечностям, тенденціям і моделям формування університету. Його усвідомлення дасть можливість досягти певної глибини і об'ємності у подальшому розробленні університетського питання, від­криє перспективи для пошуку комплексних раціональних рішень, адекватних по-стіндустріальному етапу розвитку суспільства.

Основні поняття: ідея, феномен університету, ґенеза університет­ської освіти, класичний університет, автономія, модель університету, дослідницький університет, університетський комплекс, мегаунівер-

46

ситет, мультиверситет, факультет, коледж, багаторівнева підго­товка, тривіум, квадривіум, бакалавр, магістр, доктор.

Контрольні запитання і завдання

1. Обґрунтуйте поняття «університет».

2. Розкрийте значення античного періоду в розробленні ідеї університет­ської освіти.

3. Проаналізуйте досвід реалізації ідеї університетської освіти на прикладі Константинопольського «Аудиторіуму».

4. Визначте організаційно-змістові засади навчального процесу в універси­тетах Середньовіччя.

5. Проаналізуйте розвиток «вільних мистецтв» у курсі навчання середньо­вічного університету.

6. Дайте характеристику моделей європейської університетської освіти.

7. Визначте провідні тенденції становлення європейських університетів.

8. Розкрийте в історичному ракурсі сутність принципу автономії університету.

9. Проаналізуйте зміст «тривіуму» і «квадривіуму» в навчальному процесі університету.

10. Охарактеризуйте розвиток ідеї «імператорського університету» на при­кладі становлення університетської освіти в Центральній, Східній і Пів­денній Україні XIX ст.

11. Дайте визначення ліберальної і професійної освіти в контексті «ідеї уні­верситету».

12. Розкрийте зміст бакалаврської і магістерської підготовки на перших ета­пах становлення європейських університетів.

Проблемно-пошукові завдання

1. Дайте порівняльну характеристику змісту навчання на артистичному факультеті та факультетах теології, медицини і права середньовічних уні­верситетів.

2. Визначте витоки багаторівневості університетської освіти.

3. Доведіть пріоритетність принципу автономії в управлінні університетом.

4. Умотивуйте доцільність засвоєння «семи вільних мистецтв» як підготов­чого етапу для подальшої теологічної, правової та медичної підготовки в історії європейського класичного університету.

5. Доведіть, що університети середньовіччя розділили межі ліберальної і професійної освіти.

6. Проаналізуйте спільне і відмінне у болонській і паризькій моделях уні­верситетської освіти XII - початку XIII ст.

7. Виявіть особливості моделей університетської освіти XIX - початку XX ст.: німецької (гумбольдтівської), французької (наполеонівської) і англо­саксонської.

8. Обґрунтуйте триєдність навчання, наукового дослідження і виховання як провідний принцип розвитку університетів Середньовіччя.

9. Розкрийте значення університетського статуту в регулюванні діяльності університету.

10. Доведіть правомірність трактування університету Середньовіччя як «корпорації викладачів і студентів».

11. Здійсніть порівняльний аналіз домінування тих чи інших предметів «тривіуму» і «квадривіуму» залежно від навчально-наукового спряму­вання університету.

12. Визначте кінцеві та пролонговані тенденції в історії розвитку ідеї універ­ситетської освіти.

47

Завдання для самостійної роботи

і. Обгрунтуйте призначення і завдання університету в контексті праць X. Ортеги-і-Гассета «Місія університету» (1930) та К. Ясперса «Ідея універ­ситету» (1946).

2. Дайте характеристику сучасних моделей університетської освіти, базу­ючись на історичному досвіді XVI - XVIII ст. та враховуючи підходи В. Фрійхофа, Н. Ладижець.

3. Доведіть правомірність або недоцільність типології сучасного універ­ситету за такими основними моделями (визначені Д. Літошенком): французькою (абсолютистсько-політичною), німецькою (мобілізаційно-реформаційною), британською (еклектичною), американською (мобілізаційно-колоніальною).

4. Виявіть і проаналізуйте передумови становлення університетів у Захід­ній Європі.

5. Розкрийте у порівняльному контексті закономірності та особливості ор­ганізації навчального процесу Болонського, Паризького і Оксфордського університетів.

6. Визначте особливості форм і методів навчання в історії європейського університету.

7. Здійсніть спробу актуалізації змісту навчання на факультеті «вільних мистецтв» середньовічного університету для сучасного університетсько­го рівня підготовки.

8. На основі аналізу історичного досвіду університетської освіти доведіть необхідність і перспективність створення «освітніх гіпермаркетів» - кор­поративних, мегауніверситетів тощо.

2.2. Ретроспектива вищої школи України

2.2.1. Перші в Україні освітньо-виховні системи вищого рівня (1576-1817 pp.)

Основою і організаційно-педагогічною передумовою утворення вищих на­вчальних закладів в Україні стали братські школи. На території України брат­ства як релігійно-благодійницькі організації почали виникати з середини XV ст. Одним із перших є Львівське, засноване при храмі Успіння Богородиці при­близно 1453 р. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. православні братства ді­яли в Луцьку, Острозі, Києві, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та інших містах. Деякі з них (Львівське, Луцьке, Віленське, Київське) поступово звільнилися від контролю місцевої церковної влади, отримавши право патріаршої ставропі­гії, що надало їм самостійності в ініціюванні та реалізації соціальних і освітніх проектів.

Просвітницька діяльність братств стала передумовою створення братських шкіл. Першою в українських землях уважається школа, заснована приблизно 1585 р. при Львівському Ставропігійському братстві. У 1592 р. вона отримала королівський привілей на право викладання семи вільних мистецтв, тобто за своєю програмою відповідала рівню кращих єзуїтських і протестантських гім­назій. Незабаром братські школи з'являються і в інших західноукраїнських містах - Перемишлі, Сатанові, Комарні, Красноставі, Галичі, а згодом - і в Центральній Україні.

48

У поширенні просвіти на землях колишньої Литовської Русі в другій по­ловині XVI ст. виділявся Острозький інтелектуальний гурток, що сформувався за активної підтримки князя Василя-Костянтина Острозького. Діяльність гурт­ка сприяла становленню слов'яно-греко-латинського колегіуму. Питання про статус цього навчального закладу і до сьогодні залишається дискусійним, хоча відомо, що сучасники називали його Острозькою академією і вважали школою вищого рівня. На користь того, що це був вищий навчальний заклад, свідчать дослідження А. Алексюка, І. Мицька, І. Огієнка, К. Харламповича.

Курс навчання в Острозькій академії (1576 - 1636), за західноєвропейськи­ми зразками, поділявся на два рівні: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Крім того, вивча­лися поезія, історія, з основних мов - латинська, грецька, старослов'янська і польська. На думку дослідника історії Острозької школи-академії І. Мицька, провідною була греко-візантійська культурна традиція. В академії досить ін­тенсивно розвивалася науково-дослідна робота. Вона полягала в діяльності науково-перекладацького гуртка, яким здійснювалися переклади (з редагу­ванням) отриманих із Балкан рукописів духовно-релігійного й педагогічного змісту. При академії існували дві друкарні (Острозька й Дерманська). Серед основних видань - «Буквар» (1578), «Новий Завіт із Псалтирем» (1580), «Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581). Публікація Біблії мала далекосяжні наміри, зокрема передбачалося ввести церковнослов'янську мову на рівні з давньоєврейською, грецькою та латиною в ранг загальновизнаних сакральних мов.

Викладацький склад був представлений плеядою видатних вітчизня­них (Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко, Мелетій Смотрицький та ін.) й іноземних учених, серед яких вихідці з Греції, Болгарії, Білорусії, Росії, Сербії (вихованці університетів Падуї, Кракова, Венеції) -Кирило Лукарис, Ян Лятос, Василь Суразький, Никифор Парасхес та ін.

Києво-Могилянська академія (1615-1817) розпочинає історію від дати утворення Київської братської школи (1615). У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила відкриває школу нового типу - Лаврський «гімназіум» польсько-латинського характеру. Аби запобігти протистоянню обох шкіл у 1632 р. відбувається їх об'єднання у Київську колегію (згодом -Києво-Могилянська колегія). Керівництво нею перейшло до Петра Могили. Назву академія цей вищий навчальний заклад отримує 1694 p., коли в програ­му навчання було введено Богослов'я. Проте, тільки 1701 р. Петро І офіційною грамотою підтвердив за Київською колегією право вищого навчального закладу і право називатися Академією.

В усі періоди існування це був позастановий навчальний заклад, де навчалося юнацтво не лише з України (Лівобережної, Правобережної, Наддніпрянщини, Східної Галичини, Закарпаття), а й з інших країн (Греції, Сербії, Туреччини, Болгарії, Австрії, Молдови). Від початку термін навчання становив 12 років. Існувало 8 класів, дві конгрегації - вища й нижча. Нижча поділялася на шість класів: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, поетика і риторика. Вища складалася з класу філософії, яка викладалася за системою Аристотеля, розподіляючись на логіку, фізику і метафізику та кла­су Богослов'я (зміст навчання будувався за системою Томаса Аквінського).

49

Філософія вивчалась протягом двох років, Богослов'я - чотирьох, а згодом -трьох років.

З другої половини XVIII ст. повний курс навчання в Академії скоротив­ся і становив 10 років, 7 ординарних класів: 3 граматичних, поетики, риторики, філософії і Богослов'я. Існували й неординарні класи: іноземних мов, історії, географії, математики, музики і малювання. У Академії сформувалися графіч­на, вокально-хорова (академічний і братський хори), композиторська й вико­навська школи. Система управління Колегією була подібною до європейських вищих навчальних закладів. Очолював її ректор. Першим помічником уважав-ся префект (відповідав за якість навчання і поведінку студентів). Поза межами колегії життям студентів опікувалися суперінтендант (з учителів) і директо­ри, цензори, візитатори (помічники зі студентів). Викладачі молодших класів називалися дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших - про­фесорами. У молодших класах навчалися учні, починаючи з класу поетики їх називали спудеями, або студентами. Серед особливостей - учні перших шес­ти класів утворювали молодше школярське братство; ті, хто навчався у філо­софському та богословському класах - старше братство. Поділ відбувався не на факультети, а на «школи», випускникам не присвоювали вчених ступенів. Життєдіяльність академії ґрунтувалася на демократичних засадах (виборність посади ректора; відбір учителів з-поміж кращих випускників академії; обрання учнями класів навчання; необов'язковість богословської підготовки; учнівське самоврядування).

Навчальний заклад послідовно очолювали: І. Трофимович-Козловський, І. Оксенович-Старушич, Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, И. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Р. Заборовський та ін. Вихованцями Академії були майже всі майбутні гетьмани України - Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол. Серед інших іменитих випускників: Григорій Сковорода, Григорій Политика, Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Дмитро Бортнянський, Лазар Баранович та ін.

31 жовтня 1798 р. наказом імператора Павла Академія була зрівняна у ста­тусі з іншими трьома - московською, петербурзькою, казанською і відповідно переведена на суто релігійний зміст навчання, підготовку кадрів духовенства. У 1755 р. відкривається Московський, а в 1804 р. - Харківський імператорські університети, які перебрали на себе функції вищих закладів освіти. У 1817 р. на­вчальний заклад перетворено на духовну семінарію, л з 1819 р. - реорганізовано в Духовну академію.

Випускники Києво-Могилянської академії доклалися до організації шкіл, колегіумів, семінарій, училищ, гімназій в Україні і Росії. У XVIII ст. могилянці відкрили та очолили Чернігівський, Переяславський, Харківський колегіуми, Слов'янську семінарію у Полтаві, згодом - у Новомосковську і Катеринославі. Ними було також відкрито Новгород-Сіверську гімназію, Ніжинську гім­назію вищих наук. Працювали випускники академії і в Київській гімназії, Харківському університеті та багатьох інших навчальних закладах.

50

2.2.2. Ґенеза класичного університету України (1661 -1865 рр.)

Хронологічно першим в історії вітчизняної класичної університетської освіти вважається Львівський університет (1661), утворений на базі Львівської єзуїтської колегії. З часу заснування і до 1773 р. він підпорядковувався владі єзу­їтського ордена. В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання проходило за програмами єзуїтських шкіл, розробленими наприкінці XIV ст. Відповідно до програм, відділ філософії був підготовчим. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 роки тривала бо­гословська підготовка. Викладання на обох відділеннях здійснювалося латиною. Навчання в університеті (за окремими рівнями) завершувалось отриманням на­укових ступенів - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора. У 1773 р. єзуїтський орден було ліквідовано. Подія відбулася через рік після першого поділу Польщі, відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Австрійській мо­нархії. У 1784 р. імператор Іосиф II підписав диплом про оновлення універси­тету. Крім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів, до складу університету ввійшла й гімназія. Вона виконувала подвійну функцію: бази для комплектування контингенту студентів і майданчика для педагогічної практики. Зміст програм більшості факультетів набув світського характеру. Крім латини, мовою навчання подекуди стає й польська. Перші три роки студенти вчилися на філософському факультеті, який, як і раніше, був загальноосвітнім, підготовчим, а згодом переходили на один із спеціальних факультетів. З 1787 р. при університеті було відкрито Руський інститут (деякі дослідники назива­ють його українським), покликаний готувати, передусім, учителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Початок XIX ст. у Австрії по­значився освітньою реформою, спрямованою на посилення впливу церкви. Тож з 1805 р. університет було перетворено на ліцей, університетський статус якому було повернуто лише 1817 р.

Загалом Львівський університет сформувався як значний науково-освітній центр. Досить міцна співпраця поєднувала його з іншими відомими навчальними закладами - культурними центрами українських земель: Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським, Переяславським колегіумами. Значним став унесок університету в підготовку викладачів для шкіл і вищих навчальних закладів. Так, випускники університету - Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловський викладали в інших відомих навчальних за­кладах, зокрема, в Московській академії. Наприкінці XVIII - у середині XIX ст. тут сформувалась українська науково-педагогічна школа (І. Мартинович, П. Лодій, І. Могильницький, І. Лаврівський, М. Гриневецький, Я. Головацький та ін.).

У Східній, Центральній і Південній Україні першої половини XIX ст. осно­ви класичної університетської освіти заклали три імператорські університе­ти - Харківський, Київський св. Володимира і Новоросійський. Виникаючи в центрах промислово розвинених регіонів, вони слугували базою розвитку освіти і культури. Становлення університетської освіти розпочалося під час освітньої реформи 1802 - 1804 pp. У 1802 р. було утворено Міністерство народної осві­ти, згодом вийшли перший Статут Російських імператорських університетів (1804) та Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам (1804). Цими

51

документами декларувалося структурування системи освіти за чотирма типами навчальних закладів: парафіяльні, повітові училища, гімназії та університети. Імперія поділялась на шість навчальних округів із центрами в університетах. На чолі Харківського навчального округу постав Харківський імператорський університет (1804), який було засновано на базі Харківського колегіуму з іні­ціативи В. Каразіна - секретаря Головного правління училищ Міністерства народної освіти. Від початку в університеті функціонувало чотири відділення -словесне, етико-політичне, лікарське (медичне) і математичне. Серед відомих викладачів - І. Ризький - перший ректор, І. Тимківський, Т. Осиповський, І. Срезневський, М. Бекетов, М. Лунін, О. Валицький, М. Лавровський та інші видатні випускники Харківського університету - історики: М. Костомаров, П. Гулак-Артемовський, В. Бузескул, М. Сумцов; філологи: І. Срезневський, О. Потебня; біологи: О. Данилевський, В. Черняєв; юрист Д. Каченовський та ін.

Київський навчальний округ, утворений у 1832 p., об'єднав навчальні за­клади Київської, Волинської і Подільської губерній. Освітньо-науковим цен­тром округу став Університет св. Володимира (1834), заснований на базі Волинського (Кременецького) ліцею. Університет відкрився у складі філо­софського факультету. 1835 р. розпочалися заняття на юридичному, аз 1841 р. - на медичному факультеті. На посаду ректора було обрано 29-річного професора ботаніки Московського університету, українця за походженням, Михайла Максимовича. В університеті працювали талановиті історики і фі­лологи: М. Костомаров, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький; юристи: К. Неволін, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов; математики: В. Єрмаков, Д. Граве; фізики: М. Авенаріус, М. Шіллер; хіміки: М. Бунге, С. Реформатський; геологи: М. Андрусов, П. Тутковський, К. Феофілактов; медики: В. Бец, М. Скліфосовський, В. Чаговець, Ф. Яновський.

У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Новоросійський (Одеський) університет, який розпочав діяльність у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і юридичного. В 1900 р. відкрився медичний факультет. У стінах університету працювало багато відомих науковців: І. Сеченов, Д. Заболотний, В. Липський, О. Ковалевський, М. Умов, М. Зелінський, М. Ланге, О. Трачевський, Є. Щепкін, Б. Веріго, В. Підвисоцький та ін.

Розвиток цих навчальних закладів регламентувався вимогами внутрішньоу-ніверситетських і загальних Статутів Російських Імператорських університетів (1804, 1835, 1863, 1884) щодо структури і змісту діяльності; створення при них навчальних закладів; визначення обов'язків і прав професорсько-викладацького складу і студентів; утворення навчальних закладів і керівництва ними; діяльнос­ті рад і правлінь університетів; функцій училищних комітетів; форм зв'язків із закордонними навчальними і науковими установами тощо. Факультети мали ка­федральну структуру. Діяли науково-предметні кабінети, лабораторії. Значний уплив на формування світогляду майбутніх фахівців, їхню наукову і професій­ну підготовку здійснювали університетські науково-педагогічні товариства за певними галузями знань. При університетах відкривалися музеї, астрономічні обсерваторії, закладалися ботанічні сади. Університетські училищні комітети (1804 - 1835) удосконалили систему шкільної освіти відповідних навчальних округів. Це стосувалося відкриття та опікування школами округу; методичної допомоги вчителям; видавництва підручників, навчальних посібників і забез-

52

печення ними шкіл; створення шкільних бібліотек. Із середини XIX ст. сфера діяльності університетів розширюється. Вона починає охоплювати екстернат (іспити поза стаціонарним навчанням на звання домашнього вчителя) і після-дипломну підготовку через систему учительських з'їздів.

2.2.3. Розвиток вищої педагогічної освіти та педагогіки як навчальної дисципліни в системі університету (1804-1874 pp.).

З діяльністю імператорських університетів пов'язаний факт становлення вищої педагогічної освіти. На початку XIX ст. це питання широко дискутува­лося. Існувало кілька концептуальних підходів. Поширною була ідея після-університетської педагогічної освіти, інша - полягала у поєднанні професійної і наукової підготовки вчителя в умовах університетської системи. Як наслі­док, у структурі Харківського імператорського університету і Університету св. Володимира були започатковані педагогічні інститути, відповідно у 1804 і 1834 pp. (ліквідовані приблизно 1858 - 1860 pp.), а згодом - педагогічні курси (1860), дата закриття яких офіційними документами остаточно не визначена (орієнтов­но це період 1867 - 1874 pp.).

На навчання в педінститути (закриті навчальні заклади інтернатного типу) зараховували після закінчення повного курсу університету. Педагогічну підго­товку студенти отримували протягом трьох (на університетських педагогічних курсах - двох) років. По завершенню навчання студенти зобов'язувалися від­працювати не менше 6 років на вчительській посаді.

З розвитком університетської педагогічної освіти пов'язано становлення педагогіки як навчальної дисципліни. Відомо, що в 1807 -1811 pp. педагогіку в Харківському університеті викладав професор О. Рейніш. Він читав дві дис­ципліни «Дидактику» і «Теорію виховання». Педагогічну практику було запро­ваджено з 1808 р. В університетському педагогічному інституті курси теорії та історії педагогіки, методики деяких предметів викладав директор - професор X. Роммель. Йому належить розроблення та проведення педагогічного спецсе-мінару і практичних занять з педагогіки. У 1811 — 1812 pp. він видав навчальний посібник «План та правила навчання і викладання в педагогічному інституті» і курс лекцій «Дидактика й методика». У 1834 р. педагогіку в Харківських вищих навчальних закладах читав професор О. Валицький, який розробив «Програму-конспект курсу педагогіки».

1850 року імператорським указом при університетах було започатковано ка­федру педагогіки. Структурово вона вводилася до складу історико-філологічних факультетів, хоча «Педагогіка», зокрема, в Університеті св. Володимира зара­ховувалася до обов'язкових екзаменаційних предметів на 2-3-х курсах також і фізико-математичного та юридичного факультетів. Педагогічні дисципліни з 1850 р. тут читав професор С. Гогоцький. Це були три навчальні курси: «Наука про виховання», «Дидактика і прикладна педагогіка», «Історія виховання».

У Харківському університеті кафедра педагогіки офіційно відкрилася і 1852 р. Першим її завідувачем став професор М. Лавровський. Він викла­дав «Дидактику», «Теорію виховання», «Історію педагогіки», а також окремі методики.

53

Особливістю проаналізованого періоду стає формування основ професійно-педагогічної підготовки в університетських педагогічних інститутах та на кур­сах. Паралельно розвиваються теоретична і практична її складові, формується цикл педагогічних предметів через окремі курси дидактики, теорії виховання, те­орії та історії педагогіки тощо. Відмінністю можна вважати виключно авторське розроблення змісту теоретичних педагогічних дисциплін. Педагогічна підго­товка на стадії початкового формування може бути визначена як філософсько-педагогічна з чітко вираженим релігійним спрямуванням і тенденцією до набуття педагогікою статусу самостійної навчальної дисципліни, що виявилося у поступовому її відокремленні від філософії. Були започатковані та на певному рівні реалізовані найважливіші принципи педагогічної підготовки: педагогічна спрямованість, теоретична зумовленість, системність і науковість. Тенденції розвитку педагогічної підготовки в університетах початку XIX ст. визначилися в її організації через кафедри педагогіки; інтеграції високого рівня загальнона-укової університетської та поглибленої педагогічної освіти; в розробленні де­тальних варіативних програм з педагогіки, теорії виховання, дидактики, історії педагогіки, окремих методик; реалізації практичної підготовки майбутніх учи­телів через пасивну й активну її складові (в університетських педінститутах - ' на базі прикріпленої до університету гімназії, у програмі педагогічних курсів - в усіх гімназіях університетського міста). Дві основні тенденції: багаторівневості та університезації вищої педагогічної освіти отримали розвиток у наші дні.

2.2.4. Автономізація вищої педагогічної школи (1875-1916 pp.)

З середини 70-х років XIX ст. виникають перші самостійні, не залежні від класичних університетів вищі педагогічні навчальні заклади. 1875 р. відбулося відкриття Ніжинського історико-філологічного інституту кн. О. Безбородька. Інститут було створено на базі Ніжинської гімназії вищих наук (дата відкрит­тя навчального закладу - 1805 чи 1820 pp. - по-різному визначається в науко­вих виданнях), яка проіснувала до 1832 р. (перший директор - В. Кукольник (природознавець, правник), другий - І. Орлай (історик, літератор), залишивши по собі плеяду видатних викладачів і геніальних випускників - О. Афанасьев (Чужбинський), М. Гербель, Л. Глібов, М. Гоголь, Є. Гребінка, В. Забіла, О. Лазаревський, П. Рєдькін, В. Твардовський та ін.

Термін навчання в гімназії становив 9 років. Повний курс поділявся на З триріччя (нижчий, середній і вищий рівні навчання). У період перших двох триріч учні поділялися на 6 розрядів: принципісти, граматисти, синтаксисти, ритори, піїти, естети. При цьому кожна наступна група формувалася з кращих учнів попередньої. По закінченні шостої групи передбачалося формування но­вого, вищого за своєю сутністю об'єднання учнів, де опанування філософії та поглиблене вивчення мов поєднувалося з науково-творчим пошуком. До осно­вних навчальних предметів належали: Закон Божий, словесність стародавніх мов, російська словесність, філософія, право, математика, природознавча історія і технологія з хімією, політична історія, державне господарство, фінанси, історія римського права, російське цивільне і кримінальне право, судочинство та історія права. Вивчалися також малювання, танці, співи, фехтування. Програма гімназії

54

передбачала високий рівень мовної підготовки (латина, французька, німецька, російська мови). У останньому триріччі навчання продовжувалося на двох фа­культетах - філософському та юридичному. Існують різні точки зору щодо дати припинення діяльності гімназії. Офіційною вважається 1832 p., коли було за­тверджено Статут нового закладу освіти - фізико-математичного ліцею. З пере­творенням у 1840 р. в юридичний ліцей статус вищої школи був ним утрачений.

Ніжинський історико-філологічний інститут кн. О. Безбородька став продо­вжувачем ідей гімназії Вищих наук і першим самостійним вищим педагогічним закладом освіти в Україні, спрямованим на підготовку вчителів стародавньої і російської мов, словесності, історії, географії для гімназій Міністерства на­родної освіти, інших відомств, що утримували в інститутах своїх стипендіатів. Незважаючи на основну спеціальність, кожен студент мав готуватися до викла­дання грецької і латинської мов. Інститут проектувався як закритий навчаль­ний заклад із гуртожитком і повним пансіоном. Навчання тривало чотири роки. Першим директором Ніжинського історико-філологічного інституту став про­фесор М. Лавровський, колишній завідувач кафедри педагогіки Харківського університету. Він викладав педагогіку і дидактику на II—IV курсах. Традиційно на той час під поняттям «педагогіка» розумілася теорія виховання, дидактика розглядалась як самостійна навчальна дисципліна.

На 1917 р. теоретичний компонент професійно-педагогічної підготов­ки був презентований курсами педагогіки, дидактики, історії педагогіки, пси­хології. Цей блок періодично доповнювався новими дисциплінами, зокрема, «Моральним вихованням», «Психологією пізнання», «Гімназійною педагогі­кою з коротким нарисом педагогічних напрямів від епохи Відродження до но­вого часу» тощо. Опанування теорії педагогіки завершувалася педагогічною практикою на IV курсі. Педагогічні спостереження і практика проходили в інститутській гімназії. Особистий внесок у розробку педагогічної підготовки, викладання курсів теорії та історії педагогіки здійснили такі відомі вчені, як М. Лавровський, М. Скворцов, М. Грот, П. Тихомиров, О. Музиченко.

На початку 60-х pp. XIX ст. уперше допуск на навчання в університети отримали жінки. Це зумовило своєрідність розвитку вищої жіночої освіти, прагнення надати їй університетського рівня. У 1878 р. з ініціативи професо­рів Університету св. Володимира в Києві відкрилися перші Вищі жіночі курси. На чолі курсів перебувала рада професорів. Життєдіяльність приватного на­вчального закладу регламентувалась Положенням про Вищі жіночі курси в м. Києві (1878). За Положенням вони мали два відділення: історико-філологічне і фізико-математичне з дворічним терміном навчання, який згодом збільшився до трьох і чотирьох років. Вступ до навчального закладу дозволявся після за­кінчення повного курсу гімназії. В 1907 р. у системі курсів було відкрито ще два відділення - юридичне і медичне. Останнє вже 1908 р. виокремилося в самостій­ний медичний інститут. Викладачами були переважно професори Київського університету: С. Гогоцький (педагогіка і психологія), В. Антонович (російська історія), М. Ващенко-Захарченко (геометрія і алгебра), В. Іконніков (російська історіографія), О. Шкляревський (гігієна), М. Шіллер (фізика), М. Лучицький (загальна історія), П. Алексеев (хімія).

На 1917 р. курси мали чотири відділення: історико-філологічне, фізико-математичне, юридичне і економіко-комерційне. Київські вищі жіночі курси ста-

55

ли першим вищим навчальним закладом в Україні, який готував жінок-учителів для середніх шкіл, а згодом почав реалізовувати ідею створення жіночого уні­верситету (проект Статуту курсів 1910 р. дістав назву «Статут жіночого універ­ситету св. Ольги»).

Під упливом революційних подій, з 1905 - 1910 pp. у Російській імперії ма­сово відкриваються вищі жіночі навчальні заклади, третина яких була розта­шована в Україні. Найвагоміші з них - Київські (поновили діяльність 1906 p.), Одеські та Харківські вищі жіночі курси.

У вересні 1907 р. Київським товариством Трудової допомоги для інтелігент­них жінок був започаткований один із найунікальніших вищих жіночих педаго­гічних навчальних закладів в Україні - Фребелівський педагогічний інститут. За Положенням (1907) він визначався приватним освітнім закладом із дворіч­ним терміном навчання. Слухачки інституту готувалися до навчально-виховної діяльності й після закінчення повного курсу здобували звання «виховательки-фребелічки і керівника дитячих садків». До інституту зараховувалися особи від 16 до 40 років, які закінчили не менше шести класів гімназії або інших навчаль­них закладів, що за своєю програмою прирівнювалися до гімназійного курсу. Особлива увага в педінституті приділялась психолого-педагогічній підготовці. При педагогічному інституті функціонували річні платні курси для підготовки досвідчених нянь, так звана «Школа нянь». Першим директором Фребелівського педагогічного інституту став доктор медицини, професор Університету св. Володимира І. Сікорський. У різні роки в інституті викладали: С. Ананьїн («Історія педагогіки»), В. Зеньківський («Педагогіка» і «Логіка»), Н. Лубенець («Теорія дошкільного виховання»), О. Музиченко («Школознавство», «Вступ до експериментальної дидактики»), С. Русова («Теорія педагогіки», «Дошкільне виховання»).

Київський Фребелівський педагогічний інститут з 1907 по 1917 pp. віді­грав значну роль у підготовці вітчизняних педагогічних кадрів - вихователів дошкільних закладів з вищою освітою, вчителів середніх шкіл, педпрацівників позашкільних закладів.

Педагогічна підготовка в Інституті відрізнялась оригінальністю, глибиною авторських підходів у викладанні педагогічних дисциплін, характеризувалася багатопредметністю. Сутність її полягала в єдності педагогічної теорії і прак­тики. Цьому сприяло, насамперед, навчально-виховне об'єднання (прообраз навчально-виховного комплексу), до якого увійшли дитячий садок, початкова школа, дитячий притулок, педагогічна амбулаторія тощо. У цих навчально-допоміжних установах відбувалась практична підготовка майбутніх педагогів. Фребелівський інститут виступав педагогічним центром об'єднання і коорди­нував діяльність усіх його структурних компонентів.

Загалом у розвитку вищої педагогічної освіти України другої половини XIX -початку XX ст. спостерігалися дві основні тенденції, які проявились у відкритті двох типів навчальних закладів. Підвищення ролі класичних гімназій, закінчення яких давало право на вступ до університету, зумовило необхідність цілеспрямова­ної підготовки вчителів класичних, російської мови, історії, географії. Власне, це стало поштовхом до відкриття Ніжинського історико-філологічного інституту кн. О. Безбородька (1875). Прогресивно-демократична тенденція початку 60-х років XIX ст. щодо розвитку вищої жіночої освіти знайшла відображення у заснуван-

56

ні зусиллями професорсько-викладацького складу Університету св. Володимира перших в Україні - Київських вищих жіночих курсів (1878), які стали предтечею жіночого університету, а згодом - Одеських, Харківських вищих жіночих курсів та Фребелівського педагогічного інституту (1907).

Основні поняття: ретроспектива вищої школи України, братська школа, Острозька, Киево-Могилянська академія, Львівський універси­тет, Харківський, Київський св. Володимира, Новоросійський імпера­торські університети, університетські педагогічні інститути і курси, кафедра педагогіки, становлення педагогіки як навчальної дисципліни, професійно-педагогічна підготовка, автономізація вищої педагогічної школи, Ніжинський історико-філологічний інститут, Вищі жіночі курси, Університет св. Ольги, Фребелівський педагогічний інститут.

Контрольні запитання і завдання

1. Чи можна вважати Острозьку академію (1576 - 1636 pp.) першою в Укра­їні школою вищого рівня?

2. Який уплив мав досвід діяльності Києво-Могилянської академії на по­дальший розвиток вищої освіти в Україні?

3. У чому полягає відмінність організації і змісту навчального процесу Ост­розької і Києво-Могилянської академій?

4. Визначте особливості наукової і видавничої діяльності Острозької і Києво-Могилянської академій.

5. Проаналізуйте основні напрями розвитку класичних університетів Цен­тральної, Східної і Південної України періоду XIX - початку XX ст.

6. Виявіть особливості еволюції вищої педагогічної освіти в структурі кла­сичного університету (1804 - 1867 pp.).

7. Здійсніть порівняльний аналіз розвитку університетських педагогічних інститутів (1804 - 1959 pp.) і педагогічних курсів (1860 - 1867 pp.).

8. Розкрийте сутність і зміст багаторівневої підготовки в класичному уні­верситеті України XVII - XIX ст.

9. Доведіть значення Ніжинської гімназії вищих наук кн. О. Безбородька як основи Історико-філологічного інституту (1875).

10. Обґрунтуйте процес розвитку Київських вищих жіночих курсів (1878) від дворічного приватного навчального закладу до установи університет­ського рівня (1910).

11. Розкрийте основні напрями змісту діяльності Київського Фребелівсько­го педагогічного інституту (1907 - 1920 pp.).

Проблемно-пошукові завдання

1. Визначте доцільність реалізації ідеї вищої педагогічної освіти в структурі класичного університету першої половини XIX ст.

2. Інтерпретуйте ідею університету відповідно до особливостей її розвитку в Західній Європі та Україні (XVII - XIX ст.).

3. Доведіть детермінованість розвитку Львівського університету (1661) соціально-економічними і суспільно-політичними подіями XVII - почат­ку XIX ст.

4. Визначте особливості становлення Руського інституту як педагогічного навчального закладу в структурі Львівського університету.

5. Яка роль загальних статутів Російських імператорських університетів (1804, 1835, 1863,1884) у регулюванні життєдіяльності Харківського, Київського і Новоросійського університетів?

57

6. Дайте оцінку процесу становлення педагогіки як навчальної дисципліни в імператорських університетах XIX ст.

7. Обгрунтуйте доцільність автономізації вищої педагогічної школи в Укра­їні другої половини XIX - початку XX ст.

8. Здійсніть ретроспективний логіко-системний аналіз реалізації принципу єдності теоретичної і практичної професійно-педагогічної підготовки вчителя у вищій школі України XIX - початку XX ст.

9. Визначте роль Ніжинського історико-філологічний інституту кн. О. Без-бородька (1875) як першого автономного вищого педагогічного навчаль­ного закладу.

10. З'ясуйте особливості змісту педагогічних навчальних дисциплін у Київ­ ському Фребелівському педагогічному інституті (1907 - 1920 pp.).

Завдання для самостійної роботи

1. Обґрунтуйте значення братських шкіл як передумови становлення вищої школи в Україні.

2. Виявіть особливості ґенези класичного університету України.

3. Обґрунтуйте роль класичних університетів XIX ст. як центрів навчаль­них округів.

4. Розкрийте спільні й відмінні риси розвитку педагогічного процесу Хар­ківського, Київського і Новоросійського імператорських університетів.

5. Обґрунтуйте значення принципу автономії в управлінні університетом у контексті розвитку класичної університетської освіти в Україні XIX ст.

6. Визначте особливості та тенденції розвитку змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя в класичних університетах XIX ст.

7. Обґрунтуйте ідею організації вищих навчальних закладів XIX ст. як цен­трів освітно-виховних комплексів, розкрийте напрями її реалізації.

8. Проаналізуйте трансформації вищої педагогічної освіти в Україні XIX -початку XX ст.

9. Охарактеризуйте підходи до планування і реалізації ідеї вищої жіночої освіти в Україні другої половини XIX ст.

10. Дайте характеристику розвитку змісту навчання на Київських вищих жіночих курсах (1878) у порівнянні з навчальним процесом Університету св. Володимира.

2.2.5. Розвиток вищої освіти в період національно-визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)

Упродовж 1917 - 1920 pp. в Україні тривала громадянська війна, нескінчен­ні інтервенції і контрреволюційні події. Я. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні у світлі того часу, виділив кілька періодів: першої Радянської влади (січень-березень 1918 p.); Центральної Ради (березень-грудень 1918 p.); Директорії (грудень 1918 - січень 1919 p.); другої Радянської влади (лютий -серпень 1919 р.) і денікінщини (вересень-грудень 1919 р.). С. Сірополко за­значає, що від Лютневої революції 1917 р. до кінця листопада 1920 р. Україна пережила кілька змін влади, з яких кожна «коли не вносила щось свого нового, то бодай руйнувала старе в системі й організації народної освіти». Він зробив спробу об'єктивно висвітлити історію освіти в Україні за такими періодами: «І - час влади Тимчасового російського уряду від 8 березня 1917 р. до видання 10 червня 1917 р. 1-го Універсалу Української Центральної Ради і утворення Генерального секретарства освіти; II - від 1-го Універсалу до ЗО квітня 1918

58

p., коли було розігнано Центральну Раду; III- час гетьманщини від ЗО квітня до 15 грудня 1918 p.; IV - влада Директорії відновленої Української Народної Республіки». С. Постернак у 1919 p., характеризуючи освітній рух у цей період, писав: «Велика заслуга українського освітнього руху за часи революції в тому, що він допоміг українському народові зробити величезний крок на шляху до перетворення в народ-націю. І для українського громадянства й учительства іс­торія нашого освітнього руху за часи революції хай буде покажчиком наших сил і нашого безсилля. Нація без школи - не нація, а етнографічний матеріал, попи­хач, яким ми були стільки віків».

Український народ протягом багатьох століть переживав неволю і на­ціональний гніт. Тому з перших днів вільного життя треба було забезпечити вільний розвиток усіх народів України. Управління національною школою бу­дувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким за­гальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні передається Генеральному секретаріату освіти і Українській раді освіти при ньо­му. Завідування справами освіти національних меншостей - відділам з народної освіти при національних Генеральних секретарствах і відповідним національ­ним радам освіти при них. 26 червня 1917 р. прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І. Стешенком (з 12 січня 1918 р.- перший міністр народ­ної освіти УНР), в якій визначалася програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови, було про­ведено Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917 p.), який виробив план національної освіти та організації українського вчительства. Зазначимо, що цей з'їзд ухвалив проект управління справами освіти, головним завданням якої було:

а) всім народам Української республіки забезпечити вільний розвиток їх­ ньої школи і взагалі освіти;

б) щоб в освітній справі була певна єдність, яка б забезпечувала можливість спільними силами боротися з тією темрявою, що охопила нашу землю після чу­ жого панування;

в) децентралізація управління повинна бути можливо широкою.

Тому в Декларації Генерального секретаріату Центральної Ради 12 жов­тня 1917 р. були намічені першочергові заходи: «Протягом цього академічного року має бути вироблений і по змозі здійснений проект нової за змістом і по формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних, причому кожна народність в своїх культурних пориваннях повинна мати відповідне за­доволення». У здійсненні концепції національної школи в Україні велика роль належить учителю. Учитель - це доля народу, це уособлення вищих людських чеснот. Він має справу з найціннішим скарбом суспільства - дітьми. «У шко­лі, - зазначала С. Русова, - найбільшу вагу має не гарний будинок, не стіни, не книжки, не малюнки, а творчу силу їй дає людина, яка там працює, що джерело освіти - то вчитель або вчителька». Тож цілком закономірно, що з часу проголо­шення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних педагогічних кадрів. Так, науковим товари­ством та Центральним кооперативним комітетом 5 жовтня 1917 р. був відкри­тий Київський український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і права. У цей час почали функ-

59

ціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917 р.) для підготов­ки вчителів українознавства; Український державний університет у Кам'янці на Поділлі (з 1 липня 1918 р.) у кількості студентів 493 особи; Українське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського то­вариства (першим директором якого була С. Русова); крім того, товариство «Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до універ­ситетів України; у всіх університетах створено кафедри української мови та лі­тератури, історії України та права. Університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський ЗО липня 1918 р. були оголошені державними університета­ми України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект Академії князя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слу­хачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки складати іспит на ступінь магістра зі своєї спеціальності.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов'язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма­лювання, теорію й історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, на кож­ному факультеті викладалися спеціальні предмети. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-географічному.

За наказом Міністерства освіти У HP, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне роз­межовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919 р. відкрити дев'ять нових інститутів. З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається пере­будова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося за­вдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. 21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних закладів у складі педагога-методиста О. Музиченка, директора Київського учи­тельського інституту К. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були по­кладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918 p.). Кількома директивами уряду знято юридичні перепони на шляху здобуття ви­щої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка схвалила створення педагогіч­них інститутів у Чернігові (вересень 1919 p.), Полтаві (червень 1919 p.), Херсоні (липень 1919 p.), Житомирі (жовтень 1919 p.).

В Україні, крім 23,2 млн українців, у той час проживали 5 млн представни­ків інших національностей, тож з перших днів Радянська влада організувала на­ціональні школи. 17 серпня 1921 р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я. Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У роботі Рада керувалася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».

60

2.2.6. Система вищої освіти періоду Радянської України (1921 - 1990 pp.)

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педа­гога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогічний заклад має орга­нізовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта). У 1920-1921 pp. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, учительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального за­кладу - інститут народної освіти (ІНО). Він став вищою педагогічною установою, що готувала працівників для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інсти­тути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 pp. учителів готували 13 інститутів народної освіти. Цільове призначення інсти­тутів народної освіти - підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних уста­нов. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох відділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і част­ково - технікумів. Його випускники мали бути фахівцями однієї з галузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий -випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій -випускників ін­ститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Термін навчання до 1924 р. був трирічним. Водночас структура і типи інститутів в Україні були різними. Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мова­ми, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факуль­тети соціального виховання (готував учителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали відділення: українське, російське, болгарське, німецьке і єврейське. Вони забезпечували під­готовку вчителів української та російської мов, історії і суспільствознавства, гео­графії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов. Позитивним було те, що Радам ІНО, викладачам було надано певну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад, 30% часу від­водила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпе­чити потребу в учительських кадрах, тому педагогічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувалися вони так само, як ІНО. Одночасно створювався робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих закладах освіти.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових орга­нізаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів 1921-1928 pp. Улітку 1922 р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922

61

p. уряд прийняв постанову «Про введення в дію Кодексу законів про народну осві­ту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922 р. в 12710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6105 школах заняття проводилися українською мовою, у 1966 - українською і російською мовами, 3404 - російською мовою, 119 - єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мовами. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі. На підставі зазначеного кодексу в 1923 р. у вищих закладах осві­ти були створені предметні комісії, куди входили викладачі й студенти. їх завдан­ням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рі­шення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навчальної діяльності (1924 р). У зв'язку з упровадженням обов'язкових початкового і семирічного всеобучу зна­чно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927 р. мережа педагогічної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створен­ня системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніпропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 р. тут відкрили екстернат, екзамени в якому при­ймали двічі на рік. Великого поширення така форма освіти набула в Київському ІНО. Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існували у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, при­родознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціально-економічний міні­мум, анатомію, систему освіти, педпрактику, клубну роботу.

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характе­ристика-направления. У багатьох випадках дипломи захищали вже після двох-трьох років роботи. Для поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювалися навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 р. мали такі завдання: а) вивчення дітей з боку біологічного і соціального; б) на­укову перевірку нових методів навчання; в) налаштування студентів на педаго­гічне виробництво; г) підготовку студентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 pp. у республіці проводилася українізація педагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого на­вчального закладу термін українізації. У вересні 1926 р. уряд України ухвалив постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних респу­блік», оскільки на той час 6 млн українців жили поза межами України (Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознав­ства. В цілому, 20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культу­ри, «періодом національного ренесансу». У цей час сформовані найважливіші компоненти підготовки національних учительських кадрів.

З 1928 р. починається утвердження адміністративно-командної системи, що призвело до поступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої пе­дагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб та інтересів учнів і студентів. Висока іде­ологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухня­ний обслуговуючий персонал.

62

Наприкінці 19 - 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у навчальних закладах не вистачало 24409 учителів. Природно, що діюча мережа педагогічних навчальних закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забез­печити потребу шкіл у кадрах. Настав час реформування освіти. У зв'язку з цим був розроблений «П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні», що уточнював програму розвитку і вдосконалення педосвіти. Перед вищими на­вчальними закладами постало завдання підготувати 52899 учителів, забезпечи­ти школу педагогами з вищою освітою на 50%. Вищі навчальні заклади почали створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фі­нансувалися державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі, хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абіту­рієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів.

У березні 1929 р. уряд прийняв постанову «Про підготовку викладачів у педву­зах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педаго­гічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929 p.), яка визначила необхідність поліпшення системи підготовки педагогічних кадрів. У ці роки ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населення до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов'язкового початкового чотириріч­ного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно - вчителів.

У липні 1930 р. радянський уряд ухвалив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків», а в серпні - «Про реор­ганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи перед­бачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи - педагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси, терміни навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які го­тували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалізації і цільо­вого призначення із закріпленням їх за відповідними галузевими вищими на­вчальними закладами. У зв'язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інсти­тутах народної освіти. Тривалість навчання зросла до чотирьох років. У лютому 1931 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили нове «Положення про робітничі фа­культети». При кожному вищому навчальному закладі створювали денний і ве­чірній робітфаки, що функціонували на підприємствах, у радгоспах, колгоспах. Прийом і випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі.

Таким чином, до початку 1930 р. в Україні діяла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). Із запровадженням єдиної сис­теми вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною базою були реорганізовані в інститути. В інститутах (1931 р.) навчалося 16000 студентів порівняно з 11000 у 1930. У квітні 1930 р. Нарком освіти України ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п'яти років. Екстернати не тіль­ки сприяли збільшенню кількості педагогів із вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати кваліфікацію.

63

Внаслідок запровадження обов'язкового початкового і переходу до семи­річного всеобучу майже в чотири рази зросла мережа семирічок і середніх шкіл; при цьому розвивалася мережа шкіл для національних меншин. У 1930/31 н.р. в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою - 96,3%, болгар­ською - 96,6%, єврейською - 91,6%, польською - 75%, грецькою - 47,6% дітей. Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадра­ми, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавсько­му - 203, в шести єврейських секторах ІНО - 1050, у німецькому ІНО - 180 студентів. Вісім середніх педагогічних навчальних закладів для національних меншин готували 1710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єв­рейський - у Житомирі, болгарський - в Одесі).

Отже, 1931-1933 pp. - це час утвердження єдиної системи національної педагогічної освіти. У 1933/34 н.р. частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися у педагогічні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). На базі педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для 5-7 класів. Якщо у 1935 р. в СРСР функціонував 91 учительський інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році - 23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, географічне і природознавства. Після трирічної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на III курс відповідних педагогічних інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935/36 н.р.; у системі вищої педагогічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчитель­ські інститути. У 1930 р. для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут під­вищення кваліфікації педагогів. ВШКП включав сектори: докваліфікаційної під­готовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і під­готовки кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збіль­шується кількість учителів-заочників. Якщо на січень 1933 року навчалося 48 000 осіб, то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах - 58 561. У 1932 р. вищу педагогічну освіту мали 12,1% учителів, а середню - 56,7%. Як відомо, за­вдання забезпечення ВНЗ професорсько-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у гонитві за модою роль університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя вимагало оновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в 1933 р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних університетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932 р. «Про навчальні програми і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і пед­практики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі ме­тодів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методи­ку. Особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами навчання, за­безпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом. Цінним було те, що в 5-7 семестрах відводили один день, а у 8 - два дні для самостійної роботи студентів.

64

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930 pp., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, проблемам дидак­тики. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку май­бутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань поступу вищої педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою конфе­ренцією з педагогіки і психології (1940 р.) та Всесоюзною конференцією з педа­гогічних наук (1941 р.). В Україні в 1940 р. вперше рідною мовою побачив світ навчальний посібник «Педагогіка», за ред. С. Чавдарова.

Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня професорсько-викладацького складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих навчальних закладів того часу. В 1940/41 н.р. у педагогічних вузах республіки пра­цювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80% (3388 осіб) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і звання. Рівень викла­дання у педагогічних інститутах залишав бажати кращого. Дещо вищим він був в університетах і педагогічних ВНЗ Києва й Харкова. Щоб підвищити рівень робо­ти професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930 р. ухвалила «Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР», який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор - 240 годин, доцент - 360 годин, асистент - 480 годин.

Отже, 1928-1941 pp. став періодом, що характеризувався пошуком на­вчального закладу, який би успішно готував учителя. В умовах командно-адміністративної системи відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до збереження і розвитку національного багатства - мови і культури; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, ні­мецькою, єврейською та іншими мовами.

Наступним періодом став 1941-1945 pp. - підготовки вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Частина педінститутів припинила своє існу­вання в окупації, деякі евакуювалися, в тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кзил-Орду Казахської республіки (490 студентів, 500 ви­кладачів); Одеський - у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів). У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання - три з половиною роки в університетах і три роки - у пе­дінститутах. У 1943 p., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним 13 педагогічних і учительських інститутів приступили до підготовки кадрів. На кінець 1943 р. у звільнених містах України працювали 25 педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учитель­ських інститутів), де навчалося 6966 студентів, у тому числі 3935 на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 осіб. У зв'язку з неста­чею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні - для підготовки вчителів 1-4 класів і шестимісячні - викладачів 5-7 класів.

Отже, не зважаючи на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: на­вчальні плани, програми, методичні вказівки для заочної форми навчання універ­ситетів, педагогічних і учительських інститутів. Крім того, при Управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. У цей час найбільшої кількості досягли філологічні, фізико-математичні та історичні

65

факультети; натомість не функціонували факультети підготовки вчителів естетич­ного циклу і фізвиховання. Одним із найскладніших завдань виявилося комплекту­вання педагогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944/1945 н.р. у звільнених районах України поновили роботу 6 уні­верситетів, 20 педагогічних і 17 учительських інститутів, де навчалося 23792 студенти. Вищі педагогічні навчальні заклади багато зробили для організації навчально-виховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

Після Великої Вітчизняної війни почався етап відбудови і розвитку вищої педагогічної освіти України (1945-1961 pp.). Було розроблено план розвитку вищої школи на 1946 - 1950 pp., згідно з яким уряд виділяв на капітальне бу­дівництво 76 млрд крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 педагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш постраждали під час окупації. У цей час Наркомат освіти України уніфікував навчальні плани, при­діляючи більше уваги вивченню спеціальних і психологічних дисциплін, укра­їнської і російської мови, зарубіжної літератури, історії України.

У перші повоєнні роки поновлюється мережа вищих педагогічних навчаль­них закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запровадженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, виріс попит на вчителів з вищою освітою. Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували планів випуску. Схвалений у травні 1949 р. план передбачав щорічне збільшення при­йому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчителів, поліп­шення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих викладацьких кадрів був ухвалений план реоргані­зації вищої педагогічної школи. Білоцерківський і Житомирський учительські ін­ститути реорганізувалися в педагогічні інститути іноземних мов із чотирирічним терміном навчання, Кременецький і Станіславський, Рівненський, Бердичівський, Ізмаїльський, Чернігівський, Глухівський, Слов'янський і Уманський - у педа­гогічні інститути. Був заснований інститут фізичного виховання в Одесі, вечірні відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педагогічних інститутах (із факультетами природничим, іноземних мов, дефектології), факуль­тети фізичного виховання - у Ворошиловградському і Харківському педагогіч­них інститутах, факультет іноземних мов - у Вінницькому. Отже, після реформ і реорганізацій, спрямованих на «розширення» системи вищої педагогічної освіти в 1950/51 н.р., вчительські кадри в Україні випускали 25 педагогічних, 22 вчи­тельських інститути і 13 відділень при них.

У 1951-55 pp. до педагогічних внз вступили 39000 студентів, що на 63% біль­ше, ніж у роки першої повоєнної п'ятирічки. Розширилася заочна форма підго­товки вчителів. У 1955/56 н.р. підготовку вчителів здійснювали 38 педінститутів. Однак психолого-педагогічна підготовка не відповідала вимогам сучасності. З урахуванням завдань політехнічної освіти вчителів Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани, за якими з 1954-55 н.р. працювали всі педагогічні інститути України, їх аналіз переконує, що вони здебільшого були перевантажені теоретич­ним матеріалом. В університеті психолого-педагогічні дисципліни складали -7,4% від загальної кількості, а в педінститутах - 27,6%. Педагогічні ВНЗ готували здебільшого вчителя-предметника, але не вихователя. Через те в 1959 p., згідно з постановою Ради Міністрів СРСР «Про форми і строки навчання у вищих на-

66

вчальних закладах і про виробничу практику студентів», були розроблені нові на­вчальні плани. Порівняльний аналіз засвідчує, що навчальні плани 1959 р. були складені раціональніше, ніж попередні. Вони повністю відбивали загальнопедаго-гічні й методичні завдання, більше часу відводили не педагогічну практику (25%), зокрема без відриву від виробництва. Навчальні плани фізико-математичного і природознавчого факультетів збільшували час на виробничу практику, що про­водилася на заводах, у колгоспах і радгоспах. Під час виробничої практики сту­дентам фізико-математичного факультету присвоювали кваліфікаційні розряди робітників за однією-двома спеціальностями, на факультетах природознавства практика забезпечувала участь студентів у всьому циклі сільськогосподарських робіт у виробничих бригадах. На випускному курсі практика проводилася на ро­бочому місці вчителя і класного керівника сільської школи протягом першого півріччя, починаючи з участі в серпневих нарадах.

Удосконалення навчальних планів, оновлення змісту програм Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти, що розпочалося з 1954 p., набуло постійно­го характеру. У цей час створюється новий тип шкіл - школа подовженого дня; розпочинається перехід від семирічного до восьмирічного загального навчання, розширюється мережа середніх шкіл-інтернатів і профтехучилищ, зростає потре­ба в кадрах учителів широкого профілю з вищою освітою, зокрема для сільської місцевості. На основі наказу Міністерства вищої освіти СРСР «Про затвердження переліку факультативів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститу­тів країни (1956 )» було затверджено 20 відповідних спеціальностей. «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям» (1959) зобов'язував більше уваги приділяти підготовці кадрів денної форми навчання, надавати переважне право зараховувати до вищих навчальних закладів осіб, які мають стаж педагогічної роботи. Була за­проваджена обов'язкова практика або робота в школі протягом року. Розпочалася підготовка вчителів широкого профілю. У 1960/61 н.р. їх випускали 33 педагогіч­ні інститути, зазнав змін якісний склад студентів стаціонарної форми навчання. Зокрема, на 23,2% порівняно з 1959 р. збільшилася кількість юнаків, які мали дво­річний стаж роботи чи були звільнені з лав Радянської Армії.

Отже, протягом 1950-1960 pp. в Україні стабілізувалася система підготовки педагогічних кадрів. Учителів готували університети і педагогічні інститути за єдиними навчальним планом Міністерства вищої і середньої освіти СРСР. Було вдосконалено систему вищої заочної і вечірньої педагогічної освіти, розширено мережу консультпунктів для учителів-заочників. Перебудова системи навчання в педагогічних інститутах у напрямі зміцнення зв'язку зі шкільною практикою забезпечила кращу підготовку вчительських кадрів, позитивно позначилася на їхньому складі. З 419507 учителів і вихователів, які в 1961 р. працювали в шко­лах України, вищу освіту мали 44%, незакінчену вищу - 16%.

Отже, поступальний розвиток системи вищої педагогічної освіти, що роз­почався в довоєнний час, тривав і в повоєнні роки. Це був період відбудови і вдосконалення вищої школи загалом і педагогічної зокрема. Вища педагогічна школа України не тільки заліковувала рани, завдані фашистськими загарбника­ми, а й упевнено формувала власну цілісну систему. В цей період були частково реорганізовані дрібні педагогічні ВНЗ, учительські інститути злилися з універ­ситетами і педагогічними вищими навчальними закладами або реорганізовані в педагогічні училища.

67

У 1961 р. учителів готували 7 університетів і 33 педагогічні інститути (у 1945 р. їх було 20); контингент студентів денної форми навчання зріс із 21008 чоловік до 48897 (тобто вдвічі й складав на 10000 чоловік більше, ніж в усіх внз України в 1922 p.). Зростання контингенту студентів денної форми навчання стримувала слабка навчально-матеріальна база педагогічних вищих навчальних закладів, оскільки почав застосовуватися залишковий принцип фінансування. У 1961 р. педінститути України мали (з розрахунку на одного студента) 4,7 м² навчально-лабораторної площі при нормі 15 м²; не вистачало місць у студент­ських гуртожитках.

Тим часом життя ставило нові проблеми. Постало завдання запровадити обов'язкове середнє загальне і політехнічне навчання для всіх дітей шкільного віку і 8-річне - для молоді, зайнятої в народному господарстві без відповідної осві­ти, а також далі розвивати школи-інтернати і школи подовженого дня. У зв'язку з цим виникла потреба додатково підготувати у 1962-1970 pp. 183600 учителів. Почали функціонувати педагогічні факультети в Київському, Харківському, Львівському, Донецькому політехнічних інститутах, агропедагогічні факуль­тети в Полтавському, Уманському сільськогосподарських ВНЗ, педагогічні - в Київському художньому, Київській, Харківській, Львівській, Одеській консер­ваторіях. Харківський інститут фізичного виховання реорганізувався у педаго­гічний інститут. Отже, у 1968 р. учителів готували 33 педагогічні заклади за 24 спеціальностями. Усього педагогічні ВНЗ України впровадили 20 двопрофіль-них спеціальностей. Розширення денної форми навчання, підвищення вимог до якості підготовки молодих фахівців зумовило потребу не тільки створення нових факультетів і кафедр, упровадження спеціальностей, а й розвиток мережі педаго­гічної освіти. Так, у 1965 р. на базі Донецького педінституту створено університет, що мав готувати кадри за 25 спеціальностями. У 1972 р. Кримський педінститут реорганізовано в Сімферопольський державний університет, де студенти здобу­вали освіту за 11 спеціальностями. У Запоріжжі педагогічний навчальний заклад перетворено у державний університет (1985 р). У 1975-85 pp. у педагогічних на­вчальних закладах було організовано 15 нових факультетів і багато нових кафедр (у 1985 р. їх кількість зросла з 550 до 714). Після прийняття основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи (1984 р.) посилилася тенденція до збільшення прийому. Саме в цей період відбувається перехід загальноосвітньої школи на навчання дітей з шести років, на одинадцятирічний термін здобуття се­редньої освіти, поділ груп на підгрупи на уроках праці, російською мови і літе­ратури, іноземної мови, зменшення граничної наповнюваності класів, виховних груп у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. У зв'язку з цим Держплан України збільшив план прийому студен­тів до педагогічних навчальних закладів.

З 1982/83 н.р. уперше в країні проводилася підготовка старших піонерво-жатих за спеціальністю «Педагогіка і методика виховної роботи». З 1981 р. у Полтавському педінституті, як експеримент, було запроваджено навчання май­бутніх учителів початкових класів за спеціальностями « Музика» і« Образотворче мистецтво». В Київському інституті ввели спеціальність «Педагогіка і методи­ка виховної роботи», розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня, інтернатних закладів), організаторів позакласної та позашкільної виховної ро­боти з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі

68

підготовки вчителів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчите­лів перспективних спеціальностей, велика увага приділялася розвитку мережі факультетів широкого профілю. 1984/85 н.р. став роком запровадження в пе­дінститутах України нових двопрофільних спеціальностей - «Російська мова і література, іноземна мова», «Географія і біологія», «Педагогіка і методика по­чаткового навчання і музики», «Фізика з основами інформатики та обчислю­вальної техніки» .

Педагогічні заклади республіки почали розробляти і застосовувати різні фор­ми відбору й залучення до навчання талановитої молоді, організуючи в колгос­пах, радгоспах, на підприємствах гуртки, факультативи, школи, класи майбутніх учителів, юних педагогів, майбутніх біологів, істориків, залучаючи їх до праці ви­кладачів кафедр і лабораторій, зараховуючи абітурієнтів поза конкурсом. Одним із ініціаторів активної педагогічної профорієнтації був колектив Луганського педінституту, який у 1973 р. створив факультет майбутнього вчителя (ФМВ) за стаціонарно-заочною формою навчання. У 1963 р. уперше в країні було створе­но Малу Академію школярів Криму «Шукач» із секціями фізико-математичною, природничо-хімічною і суспільних наук. З метою підвищення рівня загальноос­вітньої підготовки робітничої і селянської молоді та створення їй умов для вступу в педінститути у серпні 1969 р. відновлено роботу підготовчих відділень денної, вечірньої та заочної форми навчання. Після успішного закінчення курсів усіх абі­турієнтів зараховували на перший курс без вступних іспитів.

Ефективною формою підготовки вчителів і забезпечення ними віддалених сільських місцевостей була ідея позаконкурсного адресного набору. Випускники шкіл, що вступили до вищого навчального закладу, зобов'язані були після його закінчення повернутися туди, звідки їх направляли. План адресного набору що­року збільшувався; у 1984 р. він становив 28,4%, а в 1985 - 35% від загальної кількості вступників. Особливу увагу приділяли прийому осіб, яких направля­ли колгоспи, радгоспи і підприємства з виплатою стипендії.

Педагогічні інститути України працювали за навчальними планами, згідно з якими всі дисципліни, що вивчались в інститутах, були об'єднані в три ци­кли: суспільні науки, психолого-педагогічні науки - вступ до спеціальності, пе­дагогіка школи, історія педагогіки, психологія, окремі методики, спецсемінари і спецкурси з актуальних проблем дидактики, теорії і методики виховання та ін. (460 год); спеціальні науки. У 1979 р. до навчальних планів була внесена без­перервна практика без відриву від навчання; у нових навчальних планах були передбачені факультативні дисципліни обсягом 160-240 год. Для поліпшення підготовки та підвищення кваліфікації викладачів, керівного складу педагогіч­них інститутів була розроблена цільова програма «Кадри», комплексна програ­ма «Наука», яка передбачала шестимісячну творчу відпуску для підвищення рівня кваліфікації.

Після проголошення незалежності України (1991 р.) розпочався пошук шляхів розбудови національної освіти, перехід до неперервної професійної освіти. Стало очевидним, що низький професійний і загальнокультурний рі­вень значної частини населення, особливо молоді, не тільки впливає на кон­курентоспроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності. Система вищої освіти в Украйни починає формуватися як одна з найголовніших цінностей державності, суспільної свідомості та національної

69

безпеки. Нині в Україні стандарти професійної освіти знаходяться на стадії оновлення, розробки, перегляду, апробації. Прийнято низку державних доку­ментів («Закон про освіту», 1996 p., «Національна програма Освіти (Україна XXI століття)» 1992 p., «Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті», 2001 p.), спрямованих на реформування вищої освіти, наближених до світових стандартів. Вища освіта ґрунтується на принципах демократизації, гуманізації, гуманітаризації, етнізації, диференціації, індивідуалізації. Головна мета української системи освіти - створити умови для розвитку і самореаліза-ції кожної особистості громадянина України, здатного вчитися протягом життя. Визначено такі стратегічні завдання реформування вищої освіти:

- перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти потреби і можливості особистості у здобутті пев­ ного освітнього і кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;

- формування мережі вищих навчальних закладів, які за освітньо- кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняли б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;

• підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;

• піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Основні поняття: Інститут народної освіти, Вищі педагогічні курси, Інститут соціального виховання, професійної освіти, фізико-хіміко-математичні інститути, педагогічні інститути, учительські ін­ститути, національна школа, українізація, професіоналізація освіти, психолого-педагогічна, загальнопедагогічна підготовка, педагогічна те­орія і практика, цикл педагогічних дисциплін.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризуйте політичну ситуацію в Росії та Україні навесні 1917 р.

2. Які організаційні заходи першого уряду України були спрямовані на розвиток української школи?

3. У чому полягала роль Михайла Грушевського?

4. Яку роль у розвитку національної педагогічної освіти відіграли Іван Стешенко, Микола Василенко, Іван Огієнко?

5. Яким було справжнє ставлення радянського керівництва до процесу українізації?

6. Як розвивалася педагогічна освіта в 1920-х - 1940-х pp., 1950-х -1960-х pp., 1970-х-1990-х pp.?

7. Визначте особливості педагогічної освіти України в різні періоди розвитку.

8. Проаналізуйте проект системи освіти в самостійній Україні Г. Ващенка.

9. З'ясуйте, що спільного в діяльності І. Стешенка, М. Василенка,

І. Огієнка, Д. Затонського, М. Скрипника, О. Шумського, П. Тичини як міністрів освіти України.

10. Що можна використати сьогодні з ідей та досвіду періоду 1920-х років для поліпшення педагогічної освіти?

11. Порівняйте навчальні плани вищих педагогічних навчальних закладів 1985 р. та 2008 p., що в них спільного і відмінного?

70

Модуль 3.

ВИЩА ШКОЛА В СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ