Сімейно-родинне виховання учнів на основі народної педагогіки та християнської моралі

У Законі України про освіту зазначено, що освіта і виховання в Україні повинні здійснюватись з урахуванням національних традицій. Це дає змогу по-перше, звернутись до тисячолітньої історії регіональних традицій народу і по-друге, сприяти спадкоємності поколінь.

Соціалізація дітей і молоді (за визначенням) передбачає активне засвоєння і відтворення соціального досвіду попередніх поколінь.

Народна педагогіка – це педагогіка наших дідів і прадідів. Тому ми все частіше звертаємось до витоків народної освіти та виховання, оскільки саме там ми знаходимо відповіді на безліч важливих питань сьогодення. В народній педагогіці ми прагнемо знайти підтримку у боротьбі за моральне та фізичне здоров’я молоді.

В народній педагогіці не було й немає сформульованих законів, систематизованих положень, наукових термінів. Народна мудрість вчила, перш за все, вихованню у молоді глибокої самосвідомості, а християнська мораль – богобоязні за гріхи, що й стало основою народної педагогіки. Мета якої проста і людяна – виховати дитину так, щоб вона любила Батьківщину, жила її радостями, тривогами і надіями, не цуралась ніякої праці, була чесною, доброю.

На Русі сім’я вважалась основним вихователем дитини. Вона несла відповідальність за якість виховання перед громадою. Першочерговим в розвитку дитини народна педагогіка вважала безпосередній родинний зв'язок з батьками, бабусями та дідусями.

Прийшов час повернути культ батька й матері в доброму розумінні цього слова. Дітям, що зневажливо ставляться до своїх батьків, під час етичних бесід класного керівника варто нагадати народну притчу про сина, який вигнав стареньку матір з хати доживати віку в холодному хліві, згодом розчулився , дав ряднину, щоб мати прикрила плечі, а вона йому радить: «Синок, відірви половинку, бо й тобі ж колись згодиться…».

В народі кажуть, що дитину треба любити так, щоб вона про це навіть не здогадувалась, бо від надмірної опіки «сяде на голову».

Самозреченість, безмірна материнська любов яскраво виражена в українській народній пісні про сина, який на вимогу своєї вередливої, цинічної дівчини «Як ти мене любиш і віриш мені, то серденько неньки в руках принеси» виконав її жахливе бажання і

Четвертої ночі, немов хижий звір

Вийняв серденько у матері він

І серденько неньки в руках він держав

Він біг до дівчини – гонив його жах,

Він біг до дівчини – знесилів, знеміг

Та раптом спіткнувся і впав на поріг,

А серденько неньки все кров’ю стекло,

В останнє до сина озвалось воно!

Ой, сину рідненький, ти дуже стомивсь,

Упав на порозі, чи ти не забивсь?...

Такий пісенний народний твір з упевненістю можна віднести до змісту народної педагогіки, яка вчить нас любові, шани, відданості своїм батькам. Бо вони нам дали найдорожче – життя.

Найважливішою формою виховної дії на дітей було батьківське благословення: «Благословляем вас всех на ратные подвиги, да не посрамите вы землю Русскую!» - говорили, старійшини родин, проводжаючи до війська за часів Київської Русі. З проханням не зганьбити родину, своє прізвище звертаються і сьогодні батьки до синів, яких проводять до армії, і матері до дочок, яких віддають заміж, бажаючи «віку довгого і розуму доброго». «Ось підеш в армію, там з тебе зроблять людину», - ці слова із покоління в покоління стали крилатими.

Їх часто можна почути як від батьків вдома, так і від вчителів у школі. Але із уст ветеранів Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів, які пройшли загартування в бойових діях, ці слова трактуються по-іншому. «До армії треба, в першу чергу, іти людиною, тому що від зрадництва гине більше, ніж від куль», - вважає генерал-майор, командир бригади штурмовиків-десантників в Афганістані В. А. Раєвський.

Сьогодні ми все частіше звертаємось до витоків народної освіти та виховання, оскільки саме там ми знаходимо відповідь на безліч важких питань у вихованні молоді. У науковій літературі минулого є багато міркувань щодо цнотливості молодих людей на вечорницях (М. Сумцов, П.Чубинський, Д. Бантиш-Каменський та ін.) Усі дослідники сходилися на тому, що вечірні і нічні (вечорниці та досвітки) зібрання молоді ґрунтувалися на суворій моральності. Молодь не дозволяла собі ніякої нескромності, яка б виходила за рамки моральних засад і звичаїв. Такі чисті, довірливі взаємини хлопців та дівчат забезпечували як самі народні традиції суспільного життя села (громадська думка, осуд, обряди і закони), так і сама молодіжна громада.

У науковій літературі історії слов’янських народів (див. П. Іванов «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии». – Харьков, 1907 – с.187) говориться про те, що «увійшовши до хати, парубки приказували «добрий вечір» чи «боже поможи», вітаючись при цьому за руку з кожною дівчиною! Юнак чи дівчина, які опорочили себе в гурті на вулиці аморальними вчинками (розпустою, випивками чи сквернослів’ям (Авт.) не були удостоєні честі дружнього рукостискання в своєму селі».

Про такі історичні надбання морального виховання молоді треба говорити як юнакам і дівчатам в індивідуальних етичних бесідах, так і їхнім батькам.

Народна педагогіка в родинному вихованні – це передача від покоління до покоління соціального досвіду життя, норм поведінки серед людей, засвоєння моральних законів, традицій, закріплених в культурних звичаях народу.

Найстрашнішим покаранням вважався людський осуд. Батьки, обговорюючи поганий вчинок або ж попереджуючи його, суворо запитували своїх дітей: «А що скажуть в селі, що скажуть на вулиці, ти про це подумав?!» От і виходить, що на відміну від сьогоднішньої вулиці, яка впливає на дітей негативно, вулиця, громада села, за часів наших предків, була високоморальною і допомагала батькам у вихованні дітей.

В педагогіці всіх слов’янських народів одним з найважливіших факторів виховання являється природа. Як зазначив відомий педагог В. О. Сухомлинський: «У дитини, вихованої в умовах дефіциту спілкування з природою, розвивається емоційна глухота, агресивність як до людей, так і до об’єктів природи». Народна батьківська педагогіка застерігала: «Не лузай насіння на городі, бо заведуться миші», «Не розрушай гнізда ластівки, бо на тебе нападе муратиння» та ін, що певною мірою формувало у дітей самосвідомість.

Формування системи цінностей, як правило, відбувається завдяки наслідуванню еталонному зразку. Добре, якщо такий зразок є поруч в сім’ї – батько, мати чи старші брати, сестри. Але сьогодні життя доводить зворотнє. Соціологічні дослідження показують, що доля впливу сім’ї на становлення особистості зменшується, а неорганізоване середовище вулиці, засоби масової інформації беруть гору, частіше всього гальмуючи процес саморозвитку особистості, даючи йому негативну спрямованість.

Виховний потенціал родини дедалі знижується через нестабільність шлюбів, збільшення числа батьків, які в силу негативних особливостей соціального розвитку держави, зокрема безробіття, змушені в пошуках роботи залишати дітей на бездоглядність.

Систематичне добре, лагідне, шанобливе ставлення до дитини, вміння порозумітись, залучити його до справ і турбот, якими живе сім’я, вважається в народній педагогіці найважливішою умовою виховання. Підліток повинен бути по максимум завантажений цікавими для нього справами. Бажано, щоб це була позашкільна освіта, спортивні ігри або ж посильна для дитини праця в домі чи на присадибній (дачній) ділянці.

Як під час занять спортом і першими перемогами так і від успіху у виконанні дорученої справи по домашньому господарству у підлітка виробляється необхідна для повноцінного самовираження як особистості, кількість так званого «гормону щастя», а крім того, е залишається часу на безглузді думки і вчинки.

В ранньому дитинстві підліток повинен засвоювати просту, але важливу істину – праця ніколи не буває легкою, але дякуючи саме їй людина досягає соціального статусу і поваги з боку інших людей.

Про моральну направленість праці говориться навіть в дитячій пісеньці - забавці для найменших. Згадаймо, наприклад, Сороку: вона кашку варила і діток годувала, але той хто дрова не рубав, хату не топив, воду не носив, кашку не варив, нічого не отримав.

Важливо відмітити також диференційований підхід народної педагогіки до виховання хлопчиків і дівчаток. Хлопчик – це майбутній воїн, зодчий, рибак, хлібороб, батько сім’ї, дівчинка ж – майбутня мати, хранителька домашнього вогнища. У них в житті різні призначення, звідси і виховання має бути різним. Соціологічні дослідження показують, що їх відношення до праці залежить від стереотипної ролі батька і матері, від тих установок, які даються в сім’ї.

Мудрість народного виховання, як історично провіреного досвіду, покликана стати основою сучасних навчально-виховних систем. Це не означає, що треба використовувати весь арсенал народних засобів і методів виховання без змін і критичної оцінки. Необхідно брати із них ті, які спрацьовують сьогодні і співзвучні з нашими уявленнями про гуманізм і загальнолюдські цінності.