Державотворча роль мови

Усім відомо, що найбільше і найдорожче добро кожного народу -це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, не­має нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, словосполучення, речення. За цими комбінаціями приховується величезний світ зна­чень - насамперед лексичних, а також граматичних і стилістичних. Саме у значеннях одиниць мови відображені знання про навколиш­ній світ, його структуру, ставлення до нього людей. «Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова» (В.фон Гумбольдт). У мові акумулюється духовна енергія народу; вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо «таким, як він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови, користу­ючись т.зв. «мовною картиною світу». Підкреслимо, що в кожного народу мовна картина світу своя, неповторна.

Мова - найважливіший засіб спілкування людей, засіб виражен­ня і передавання думок, почуттів, волевиявлень.

«Історія української мови, як і української нації взагалі, надзвичайно трагічна й разом з тим повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відро­джуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів, ката­строф!», - зазначає Василь Горбачук.

Мова наша живе, незважаючи на заборони і переслідування впродовж десятиліть і століть:

1720 - указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою;

1754 - указ Катерини II - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1769 - синод дає розпорядження відібрати українські тексти з писаних церковних книг, вилучити букварі з тих закладів, які їх мали;

1775 - ліквідація Запорозької Січі, яка була фундатором і опорою Києво-Могилянської академії;

1811 - закриття Києво-Могилянської академії. На той час Україна мала 24 друкарні, Росія - 2;

1817 - постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;

1863 - Валуєвський циркуляр про заборону випуску книг українською мовою;

1876 - указ царя про заборону ввезення українських книжок;

1884 - закрито всі українські театри;

1895 - заборона української дитячої книжки;

1908 - блокується вся українська наука і культура, але за вимогою відомих учених (Фортунатова, Шахматова, Вернадського) з 1905-1914 рр. було дозволено випускати українські газети;

1914 - указ Миколи II про скасування української преси;

1925 - Пленум ЦК КПРС про "українізацію", але з 1929 р. (з приходом до влади Кагановича) починається нове гоніння на все українське;

1938 - постанова Сталіна про обов'язкове вивчення російської мови, ця постанова підрубувала коріння національним мовам;

1978 - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках";

1981 - російську мову вивчали у дошкільних закладах і в школах з 1-го класу. При цьому класи ділилися на групи, працю викладачів російської мови оплачували на 15% більше, ніж працю вчителів національних мов.

Я. Радевич-Винницький зазначає, що українцям намагалися нав'язати почуття другосортності, меншовартості, гальмували всіма способами розвиток науки і культури,співчували з приводу труднощів оволодіння набутками цивілізації, зумовлених нерозвиненістю української мови, відсутністю усталеної термінології і т. ін., тому пропонували вихід - засвоювати ці набутки опосередковано - з рук сусідів-благодійників. Це і простіше, і дешевше: не треба буде ні власних освітньо-виховних закладів, ні власних засобів масової інформації. Відмовляли у праві зватися народом, що має свої корені, свою самобутню культуру. А мову нашу оголошували діалектом -чи то польської, чи то російської мов, кому як було вигідно. Головне, щоб ми повірили, що «ніякої малоруської мови не було і бути не може», як це чітко і недвозначно сформульовано у Валуєвському циркулярі.

Ідея «взаємозбагачення» мов мала привести до їх злиття, інакше кажучи, до їх поглинання єдиною для всіх російською мовою. Українська мова була витіснена зі сфери виробництва, технічної документації, з ідеологічних установ, навчальний процес у вузах, технікумах і профтехучилищах переведено на російську мову, майже повністю ліквідовано національне кіно, скорочено кількість українськомовних шкіл і дитячих закладів, за бажанням батьків учнів звільняли від вивчення національної мови і, навпаки, обов'язковим було вивчення російської мови.

Не забуваймо, що зі слова починається людина, а з мови починається рід кожного з нас.

Наше завдання берегти, плекати мову, щоб вона не зникла з кону історії, як зникли деякі мови, бо без мови не буде і народу. Пам'ятаймо, що наша мова забезпечує єдність українського народу, розчленованого державними кордонами, розділеного простором, розмежованого соціальними, політичними, релігійними чинниками.

Питання мови-це питання майстерності. Не лише письменникам, а й службовцям потрібно, дошукуючись найточнішого слова, збагачувати свій словниковий запас, дбати про те, щоб мова була добірною, барвистою. Головне лихо засміченості мови -використання русизмів. О. Кундзіч вірно зазначає, що псують текст і слова газетних зведень: «свиноматка принесла поросят» (по-українському свиня не приносить,а приводить поросят). У літературі часто читаємо «свиноматки» замість «свині», «конематки» замість «коні», «поголів'я на лузі» замість «череда на лузі», адже невідомо що робити поголів'ю на пасовиську. Слово «поголів'я» вживається у звітах і означає певну кількість одиниць, а не живу худобу.

Хай повертається у наші серця і душі рідна українська мова, яка розкриває ніжну і замріяну душу господаря ниви, мова, яка відкриває вченому глибину людської мудрості, поетові дає дужі крила, службовцеві - ясність думки і відчуття власної гідності, коли ця думка висловлена усно і на папері чітко, грамотно і ясно.

Причини й підстави для розрізнення категорій мови і національної мови. Визначення поняття "національна мова". Складові національної мови. Культурний і полі пічний ас­пекти життя мови. Визначення понять "державна мова", "офіційна мова", "мови націо­нальних меншин", "регіональні мови", "мови національностей" тощо. Аналіз правових документів в Україні, що регламентують основи мовної політики. Реальна практика проведення національно-мовної політики.

Мова виступає перш за все у свідомості и носив як національна, хоча поняття "мова" і "національна мова" не зовсім тотожні. Вони розрізню­ються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не зав­жди збігаються.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова - засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманіт­них витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національ­ною культурою, а видатні діячі літератури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку на­віть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лек­сичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а ду­ховність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів снільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета ("осика"), бистрець ("потік"), ґазда ("гос­подар"), туск ("жаль"), яр ("весна"); на Івано-Франківщині - файний ("гарний"), таний ("дешевий"); на Поділлі - пательня ("сковорода"), хопта ("бур'ян"), рівчак ("струмок") та ін.

2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (нагор'а - у шахтарів, проголосувати питания - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго - кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму націона­льної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культур­не і громадське життя, об'єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова - це тип національного мислення, тин національної культури, філософії і психології, що може реалізову­ватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі на­ціонального світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливос­тей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або по­літично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політи­ком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літератур­ної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфіко­ваної норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної на­ціональної культури.

У зв'язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнюва­ти, а тим більше підганяти під категорію "державної" ("офіційної", "регіо­нальної") мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є про­блема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Зви­чайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історично­го розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійсь­ка) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії і психології збереглася і навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови - соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття "державної" (або "державних"), "офіційної", "регіональної" (або "мов національних мен­шин") і "нетериторіальної" (або "мов національностей") мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом "Про мови в Українській РСР" і Конституцією Украї­ни:

"Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з ме­тою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутнос­ті" (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР", прийнятий 28 жовтня 1989 року);

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні Гарантується Конституцією України та ви­значається законом" (Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Вер­ховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президен­том України містяться у статті 103, володіння державною мовою профе­сійними суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов'язкове володіння державною мовою особами, які вступають до гро­мадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України при­свячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Кон­ституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування дер­жавної мови органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закла­дів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "1 Іро видав­ничу справу", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не ви­конується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин по­стійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття "державний" і "офіційний" розглядаються як синоніми: "державний - такий, що маг відношення до держави", а "офіційний - той, що регулюється урядом; урядовий, службовий". У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офі­ційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, "мови національних меншин", то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмов­ляти більшість населення країни незалежно від національної або те­риторіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою від­бувається процес мислення людини і яка для кожного представника різ­них національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розро­бляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) - це мови, які ви­користовуються як засіб спілкування у межах певної території компа­ктними національними групами, меншими, ніж інша частина насе­лення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) - це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широ­кого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну по­літику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних та міжнаціо­нальних відносин.

Сьогодні українська мова має державний статус, який законодав­чо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспіль­ного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави - Конституції.

Конституція України гарантує розвиток української мови. У статті 10 записано:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій терито­рії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Питання мовної політики в Україні, крім ст. 10 Конституції, визначаються також іншими конституційними нормами.

Ст. 24 закріплює недопустимість привілеїв чи обмежень за мов­ними ознаками.

Ст. 92 гласить, що порядок застосування мов визначається ви­ключно законами України.

Ряд статей Конституції містить вимоги щодо обов'язкового во­лодіння державною мовою Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст.148). У чинному законодавстві України також існує обов'язкова вимога володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування, особами, які вступають до грома­дянства України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією Украї­ни та визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року. Закон складається з 6 розділів і визначає державний статус української мови. Мовами міжнаціонального спілкування на території України закон називає українську, російську та інші.

Законом встановлюється, що всім громадянам створюються необхідні умови для вивчення української мови та володіння нею. Посадові особи мають володіти українською, російською, а в разі потреби й іншими мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

Мовою діловодства й документації, роботи, а також взаємо­відносин підприємств, установ, організацій є, як правило, укра­їнська мова.

Свого часу говорили: «Буде держава - буде й мова» (В. Яворівський). Вдумаймося в слова італійського професора Р. Піккіо, який на питання «Чи житимуть українці як нація, чи зникнуть з кону іс­торії?» відповів: «Питання в тому, чи ваші діти знатимуть, вивча­тимуть рідну мову, культуру, історію ... Ширше - це питання прав людини взагалі, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, літературу, культуру» (Пам'ятники України. -1990.-№26.-С 54).

Наша держава повинна докласти максимум зусиль для підтри­мання та зміцнення духовних зв'язків українців, що проживають за межами України, з рідним народом. Навчений багатовіковим досві­дом денаціоналізації, український народ не дозволяє собі ніякої зне­ваги, ніякого знущання з інших народів та їх мов.

Гарантом національно-мовних прав народів, як і прав окремих громадян, буде незалежна Українська держава.

«Мовою єднання, консолідації суспільства на українській землі, а отже, й мовою соціального прогресу може бути тільки українська мова, хоч би тому, що це мова цієї землі і мова більшості її населен­ня. Нею повинні володіти всі, хто хоче бачити Україну незалежною, заможною і справді демократичною батьківщиною не тільки укра­їнського народу, а й всіх інших національностей, що живуть у ній. Будь-які спроби ігнорувати українську мову як державну, усунути її із суспільного життя тільки затягнуть нашу духовну і як наслідок - економічну кризу. Адже мова - одна з найважливіших складових державотворення» (Ющук І., с 20).

Для громадян України оволодіння українською мовою є не лише правом, а й одним із основних громадянських обов'язків перед дер­жавою, у якій вони живуть і яка про них піклується. Оволодівши державною мовою, кожний громадянин має змогу:

• утвердити себе і самовиразитися, здобути суспільне визнан­ня; реалізувати свої права бути обраним чи призначеним на державні й громадські посади (незалежно від етнічного по­ходження і віросповідання);

• розвивати творчі можливості в обраній сфері діяльності;

• прилучатися до скарбниці української національної культури і збагачувати її здобутками інших культур, якими володіє;

• усвідомлювати свій органічний зв'язок з народом, культу­рою, державою.

Українська мова повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе належним до українського народу.