Стилі, типи і форми мовлення

Стиль літературної мови — різновид мови (її функційна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування в даних умо­вах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використовування си­стеми мовних засобів із певною метою в конкретних умовах і обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль — це властиві слова на своєму місці. Кожний стиль має:

1) царину поширення й уживання (коло мовців);

2) функційне призначення (реґулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3) основні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складники конкретизують, оберігають, певним чином регламенту­ють, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останньої, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть мати забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особли­востей — надійна запорука успіхів у будь-якій царині спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціювання певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови — спілкування, повідомлення, дії та впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистич­ний, епістолярний, офіційно-діловий і конфесійний.

Для розрізнення стилів важливе значення мають форми мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилеві, а іншим — зазвичай писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова: якщо розмовному стилевІ властивий діалог (полілог), то іншим — переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спіль­ним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, представляють усг багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в жит­ті суспільства — забезпечують спілкування в різних його галузях.

У межах кожного функційного стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спіл­кування та зреалізації конкретних завдань.

Поряд із функційними стилями, ураховуючи риси експресивності мовних складників, вирізняємо їх різновиди: урочистий, офіційний, фа­мільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль. Царина використання — усне повсякденне спілку­вання в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спіл­кування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нереґламентоване, його мета і зміст значним чином визначають особисті (суб'єктивні) стосунки мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не плануємо, не визначаємо його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, вислідів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування має частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова зазвичай не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний штиб і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

— безпосередня участь у спілкуванні;

— усна форма спілкування;

— неофіційність стосунків (неформальний);

— невимушеність спілкування;

— непідготовленість до спілкування (неформальний);

— використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, павз, інтонації);

— використання позамовних чинників (ситуації, пози, рухів, жестів, міміки);

— емоційні реакції;

— потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

— емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми й ін.);

— суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарв­лення, зниженості);

— прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

— часте використовування різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза);

— специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

— заміна термінів розмовними словами (електропотяг — електричка, бетонна дорога — бетонка).

Розмовний стиль поділяють на два підстилі: а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книж­них стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Публіцистичний стиль. Царина використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

— інформаційно-пропаґандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми;

— активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

— пропаґанда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілювання їх у повсякдення.

Основні ознаки:

— приступність мови та формулювань (орієнтація на широкий загал);

— поєднання логічності доводів і полемічності викладу;

— поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

— приявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного ав­торського тлумачення, яке має здебільшого певну тенденційність;

— широке використовування художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

— синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й роз­мовного стилів;

— лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

— використовують багатозначну образну лексику, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполуки (інтелектуальний потенціял, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото — вугілля, нафта; бла­китні магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);

— уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, опозиційний наступ й под.);

— із морфологічних засобів зчаста використовують чужомовні суфікси -іст (ист),-атор,ація й ін. (полеміст, реваншист, провокатор,ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- й ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

— синтаксисові публіцистичного стилю властиві різноманітні речення питальні, окличні та спонукальні, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками й ін.;

— ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригу­ючі наголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та спосо­бами подавання інформації поділяємо на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телевізія тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есей (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскіль­ки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображуванні подій.

Художній стиль широко використовують у творчій діяльності, різно­видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному пись­менстві) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні пе­реконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

— найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності — об­разність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

— поетичний опис словом навіть у прозових і драматичних творах;

— естетика мовлення, призначення якої — викликати в читача почуття прекрасного;

— експресія як інтенсивність вияву (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зне­важливе, грубе й ін.);

— зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), кон­кретно-чуттєве змальовування дійсності;

— відсутня певна реґламентація використання засобів, про які йти­меться далі, і способів їх поєднання, відсутні будь-які нормування;

— визначальним Є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивіду­альне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

— приявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, зазвичай конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

— використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

— запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), фор­мування індивідуального стилю митця;

— уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жарґонізмів;

— поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода/ (П. Тичина);

— широке використовування речень різноманітних типів, синтаксич­них зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

— повно представлено всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, рито­ричні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучни­ковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяємо на підстилі, які мають особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, славень, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Царина використання — наукова діяльність, науково-технічний проґрес, освіта.

Основне призначення — викладання наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активі­зація інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

— ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

— логічна послідовність і довідність викладу;

— узагальненість понять і явищ;

— об'єктивний аналіз;

— точність і невелемовність висловлювань;

— аргументація та переконливість тверджень;

— рівнозначне пояснення причиново-наслідкових стосунків;

— докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

— значною кількістю наукової термінології (транскрипція, турбулен­ція, дистиляція, реорганізація, атомова маса й т. ін.);

— приявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем матема­тичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і позначок;

— оперуванням абстрактними, зазвичай чужомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифр й ін.);

— використовуванням суто наукової фразеології, стійких терміноло­гічних словосполук;

— залученням цитат і посилань на першоджерела;

— як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емо­ційно-експресивної лексики;

— приявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

— окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників приявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища;

— своєрідною монологічністю текстів;

— переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти має такі підстилі:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна праця, рефе­рат, тези), який, своєю чергою, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, приступного викладу інформації про наслідки складних розслідів для нефахівців, із використанням у нефахових часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний — реалізується у підручниках, лекціях, бесі­дах для приступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

Епістолярний стиль. Царина використання — приватне листування. Цей стиль може бути складницею інших стилів, наприклад красного пись­менства, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда й ін.).

Основні ознаки — приявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкрито зміст листа; кінцівка, де підсумовують написане, та іноді постскриптум (Р. 8. — припис до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцис­тичного й розмовного стилів.

Упродовж сторіч він, як і всі зазначені раніше стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), ско­ротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань й заключних фор­мулювань увічливості.

Конфесійний стиль. Царина використання — релігія та церква.

Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремого віря-нина, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюють (реалізують) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

— суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведности, грі­ховність тіла, усі люди — Божий храм);

— непрямий порядок слів у реченні та словосполуці (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

— значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний);

— приявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, підне­сеність, приявність зазначених раніше виражальних засобів і поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загаль­нолюдських та давньонаціональних цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складниці загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складниці нашої історії.