5. З історії педагогіки

5.1. Педагогіка давнього світу Виховання у первісному суспільстві

Людство від покоління до покоління передає свій досвід, удосконалює його. Одним із аспектів цього досвіду е виховання.

Залежно від методологічних позицій вчені по-різному пояснювали природу виховання. Представники біологічної теорії (французький етнограф Ш. Летурно, 1831-1902), англійський соціолог Г. Спенсер, 1820-1903) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно - біологічне явище, властиве усім живим організмам. Прихильники психологічної теорії (американський історик і теоретик педагогіки П. Монро, 1869-1947) переконані, що виховання ґрунтується лише на несвідомому бажанні дітей наслідувати поведінку дорослих, а наслідування е механізмом, сутністю, виховного процесу. Згідно з релігійною теорією (німецький педагог К. Шмідт, 1819-1864), у вихованні людини виявляється насамперед творча дія Бога, який, створивши людей, дав їм і здібності виховувати дітей. Представники трудової теорії (німецький філософ Ф. Енгельс, 1820- 1885, англійський соціолог Л. Моргай, 1818-1881) стверджували, що поштовхом до виникнення виховання було виробництво найпростіших знарядь праці та пов'язана з цим необхідність передавання молодому поколінню знання й уміння їх виготовлення і користування ними. Однак усі вчені погоджуються, що виховання виникло з потреби батьків передати дітям усе те, що вони створили у власній практиці, свої погляди на навколишню дійсність. Таке передавання досвіду і поглядів є однією з найважливіших передумов існування й розвитку суспільства.

Багато інформації про зміст і методику виховання в первісному суспільстві дають етнографічні описи й етнологічний аналіз, спостереження за племенами, що дотепер залишилися на дуже низькому рівні суспільного розвитку. Первіснообщинний лад існував сотні тисяч років. У своєму розвитку він подолав етапи первісного стада, родової общини, розпаду. В кожному з них виховання підростаючого покоління мало свої особливості.

На етапі розвитку первісного стада (від найдавніших часів до 200 тис. років тому) відбулося завершення процесу біологічного становлення людини. Жодних організованих форм виховання тоді не існувало. Діти первісних племен через спостереження й наслідування переймали досвід дорослих. Беручи безпосередню участь в усіх видах діяльності (збирання плодів, полювання, рибальство, облаштування житла, виготовлення знарядь праці та ін.), вони поступово залучалися до життєдіяльності стада. Виховання здійснювалося у процесі трудової діяльності через наслідування, але не було планомірним. На цьому етапі виникають елементи навчання. Дорослі навчали дітей дотримуватися племінних традицій, передаючи їм те, що знали самі. Це стосувалося певних правил гігієни, статевих стосунків, збереження здоров'я, дотримання добрих звичаїв, здобування життєвої мудрості. їх передавали від покоління до покоління як абсолютні істини.

За родового устрою (приблизно 10 тисяч років тому) людина набуває усіх основних антропологічних якостей, її соціальні параметри починають домінувати над залишками зоологічного індивідуалізму, вона опановує зв'язну мову. Людські стада перетворюються на колективи родичів - роди. Для періоду розквіту родового ладу характерні колективізм і кооперація родичів у трудових процесах, загальнородова або загальноплемінна власність на основні засоби виробництва, зрівняльний розподіл продуктів полювання, рибальства та інших галузей господарства. Формуються релігійні уявлення, справляючи значний вплив на виховання підростаючого покоління.

Розвиток суспільного життя первісних людей зумовив відповідні зміни в їх виховній практиці. їх мета полягала у передаванні підростаючому поколінню трудових навичок, способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв і обрядів. Зміст і характер виховання дітей залежали від умов життя та характеру виробничої діяльності дорослих. У родовій общині сім'я ділилася на три вікові групи: діти і підлітки, які належали всій общині; дорослі, що були повноцінними та рівноправними учасниками життя і праці; особи похилого віку, які годували і доглядали дітей (давньоруське слово "воспитание" має корінь "питать" (годувати) і префікс "вос", який означає ріст угору). До 10-12 років хлопчики та дівчатка виховувалися разом і жили на половині своїх матерів, ходили з ними збирати рослинну їжу, гралися у вільний час. З початком статевого дозрівання хлоп ці-підлітки переходили у стан неодружених чоловіків і вдівців, а дівчата - у стан жінок. Відтоді вони жили і виховувались окремо. Хлопців готували переважно до чоловічих видів діяльності (мисливства, рибальства, виготовлення знарядь праці), дівчаток - до жіночих (збирання рослинної їжі, ведення домашнього господарства, догляду за малими дітьми). Виховання здійснювалося залученням дітей до конкретних видів трудової діяльності, де вони включалися в систему виробничих відносин і міжособистісних стосунків дорослих людей.

Важливим етапом у вихованні підростаючого покоління була організація його переходу в групу дорослих, який супроводжувався спеціальними ритуалами - ініціацією.

Ініціація (лат. initiatio - чинити таїнство) - система випробувань, церемонія посвяти підлітків у повноправні члени колективу.

Цій події передувала тривала спеціальна підготовка. Ініціаціям піддавали як хлопців, так і дівчат, але більш поширені вони були стосовно хлопців. Проходження різних випробувань (голодом, вогнем, обрізанням, биттям палицями) мало засвідчити наявність у молодої людини фізичних і духовних якостей, які б відповідали вимогам суспільства до індивіда, що вступає на шлях активного громадського життя.

На останніх етапах розвитку матріархату з'явилися перші в історії заклади для життя і виховання підростаючого покоління, окремо для хлопчиків і для дівчат. Тут їх привчали до виконання релігійних обрядів і святкових ритуалів, навчали ігор, танців, співу, розповідали про історію роду і племені. Такі заклади створювала родова община в інтересах усього суспільства, у них домінували демократичні порядки. До виховання дітей залучали збагачених досвідом, найдосвідченіших мешканців роду, які були першими в історії людства вихователями.

З розвитком продуктивних сил сформувалася нова організація родового суспільства - патріархат. Суспільство перейшло від мотижного до плужного землеробства, від розведення домашніх тварин - до скотарства, а відтак і до нового поділу праці між статями. Керівну роль у суспільстві виконував чоловік, а жінка вела домашнє господарство. Виникла моногамія, а з нею - велика патріархальна сім'я, відбувався перехід до патріархального поселення. У такій сім'ї жінка й діти підкорялися главі сім'ї, що не могло не позначитися на їх вихованні.

Виховання підростаючого покоління родова община доручала найдосвідченішим, спеціально призначеним людям, воно почало виокремлюватися як особлива форма суспільної діяльності. Розширювали і поглиблювали його зміст і програми випробувань. Сформувалися перші в історії людства організаційні форми виховання: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, під час яких дітям прищеплювали певні правила і норми поведінки. Важливу роль відігравала й усна творчість (перекази, легенди, міфи, пісні, прислів'я, загадки, казки тощо), а також табу - релігійні заборони на використання предметів, дій, слів, порушення яких, як вважалося, викликає кару надприродних сил. Усі ці форми і засоби виховання були органічною частиною життя первісного суспільства, а діти виховувалися, беручи безпосередню участь у цьому житті.

У період розвинутого патріархату виникає так зване вузликове (предметне) письмо - об'єднання різних знаків, за допомогою яких передавалися найважливіші життєво необхідні знання та навички. З розпадом первісного ладу з'явилася первісна форма письмового повідомлення чи запису - піктографія, тобто малюнкове чи образне письмо, яке складалося з окремих малюнків чи зв'язної композиції, що реалістично або умовно відображали предмети, події. Ці зображення наносили на кору бересту, шкіру, кістки.

Для періоду розпаду первісного ладу (7-6 тисяч років тому) характерним є виникнення сусідських общин, становлення моногамної сім'ї, станове і майнове розшарування суспільства. Ці зміни в суспільному розвитку позначилися й на вихованні. Передусім зросла роль сімейного виховання. У сім'ї діти навчалися праці, засвоювали норми і правила поведінки, релігійних обрядів. Формування станів (вожді, жерці, старійшини) трансформувало загальну мету виховання в окремі цілі для кожного стану. Ідеал вождя орієнтував виховання на підготовку до війни і керівництва общиною. Ідеал жерця передбачав розвиток інтелекту й підготовку до відправляння релігійних обрядів і ритуалів. Основою ідеалу общинників була підготовка до праці. Панівні групи населення намагалися відокремити розумове виховання від фізичної праці. Вони зосередили у своїх руках зачатки знань (піктографічне письмо, обмір полів, передбачення повені, орієнтування за зірками, прийоми лікування), огорнувши їх таємничістю, містикою. Помешкання для молоді поступово перетворилися на спеціальні заклади для дітей знаті, яким передавали ці знання. Дітей, які навчалися в цих закладах, звільняли від фізичної праці.

У цей період співіснували елементи суспільного і сімейно-станового виховання, яке перебувало під контролем общини. Водночас воно втрачало при родовід повід ний і ненасильницький характер, оскільки посилювали тенденції авторитаризму у вихованні, все частіше використовувалося покарання як метод виховного впливу. Це було зумовлено невідповідністю станового виховання безпосереднім потребам життя дитини, розривом між її безпосередньою життєдіяльністю і підготовкою до дорослого життя, між цілями вихователя і цілями вихованця. Усе це спричиняло опір вихованця спрямованим на нього виховним впливам. Такий опір долався суворими покараннями (в тому числі й фізичними) або залякуванням дітей.

Зростання обсягу людських знань і необхідність передавання їх підростаючому поколінню зумовило виокремлення процесу виховання, що здійснювався в безпосередній трудовій діяльності, у спеціально організований процес розумового виховання та навчання. А це потребувало спеціально підготовлених людей, для яких виховання стало сферою професійної діяльності.

Отже, за первіснообщинного ладу виховання як суспільне явище подолало шлях від стихійного й обмеженого за змістом і методикою до спеціально організованих форм інтелектуальної підготовки підростаючого покоління. Його зміст і методика поглиблювалися і розширювалися в наступних суспільно-економічних формаціях.