Пошесні хвороби

Пошесні хвороби (епідемічні хвороби), тобто інфекційні, заразливі хвороби, які можуть набувати масового поширення серед населення, спричиняються патогенними збудниками (бак­терії, віруси та ін. найпростіші мікроорганізми), які передаються від зараженого організму до здорового, їх тепер нараховують понад 1300 і поділяють на кишкові (черевний тиф, холера, дизен­терія, паратифи й інші), кров'яні (малярія, поворотний та висипний тифи, чума жовта пропасниця й ін.), дихальних шляхів (запалення легень, грип, віспа, дифтерія та ін.), зовнішніх покровів (сифіліс, сибірка, парша, трахома та ін.). Збудників інфекційних хвороб вивчає мікробіологія, закономірності поширення інфекційних хвороб і методи боротьби з ним вивчає епідеміологія. В Україні пошесні хвороби не раз згадувані у наших літописах; їх називали повітрям або морами. Вже тоді розуміли потребу ізоляції заразливих хворих. Пізніше (16-17 ст.) в Україні практикувалися вже різні заходи проти поширення інфекційних хвороб (ізоляція хворих в окремих хатах, карантини, окремі кімнати у лікарнях, спалення заражених речей, дезинфекція вогнем, обкурювання...).

Найстрашнішими з пошесних хвороб в Україні, як і в інших країнах Європи, у давні часи була чума, віспа, холера та інші кишкові захворювання, які знищували сотні тисяч людей; з інших інфекційних хвороб поширені були туберкульоз, сифіліс, малярія, дитячі інфекційні хвороби (шкарлатина, дифтерія, кір, дитячі кишкові інфекції тощо).

Ще у 19 ст. в Україні спалахували великі епідемії віспи (1802, 1807, 1810, 1826) і холери (1830, 1831, 1847, 1853, 1855, навіть на початку 20 ст.)^

У 1920 р. на висипний тиф хворіло 4,3 млн. осіб; на малярію щорічно у 1923-24 роках близько 3 млн., у 1932-34 - близько 2 млн,, від туберкульозу до революції вмирало щорічно близько 200 тис. Деякі поради по боротьбі з пошесними хворобами зустрічаємо вже у праці першої української вченої-медика княгині Євпраксії-Зої (12 ст.), пізніше у працях Юрія Дрогобича (15 ст.). . Видатними епідеміологами українцями у 18 ст. були дослідники чуми: Д. Самойлович (Він також керував протиепідемічними за­ходами на півдні України), Я. Ягельський. О. Шафонський, І.Руць-кий; сибірки: С. Андрієвський, М. Гамалія, В. Жуковський: сифілісу: 1. Андрієвський, С. Венечанський; корости: Д. Писчеков. У 19-20 ст. визначилися у вивченні інфекційних хвороб (в епідеміології і мікробіології) вчені: 1. Мечников, Д. Гамалія, О. Безредка, Г.Мінх, В. Високович, В. Підвисоцький, Д. Заболотний, М. Нещадименко, О. Мочутковський, 1. Савченко, В. Дроботько, Л. Громашевський, Б. Подалка, В. Данилевський та ін.

У 1886 р. Мечников заснував в Одесі першу в Україні бактеріологічну станцію (нині Одеський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології); 1896 року в Києві виник перший Бактеріологічний інститут (тепер Київський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології), у 1908 р. в Харкові інститут для виготовлення вакцин та сироваток, у 1913 р. в Катеринославі Санітарно-бактеріологічний інститут (нині Дніпропетровський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології та гігієни); крім того існують науководослідні інститути з цих ділянок у Львові та Ужгороді. Тепер в Україні епідемії холери, тифів, дизентерії майже ліквідовані, випадки віспи та чуми трапляються надзвичайно рідко, значно знизився рівень захворювання на туберкульоз, малярію, дитячі інфекційні хвороби. Велику роль у ліквідації епідеміології та зниженні захворювань на інфекційні хвороби відіграли широкі заходи профілактики, хімо- та антибіо­тична терапія.