4. Поставте знак наголосу в словах. Яким словником ви можете скористатися, щоби правильно зробити це? Запам’ятайте правильне наголошення поданих слів.

Асиметрія, атиповий, багаторазовий, багаторівневий, багатоскладовий, багатоциліндровий, бездротовий, бюлетень, вибірний, видання, визвольний, вичерпний, гіпсовий, дисковий, заголовок, каталог, мережа, найважливіший, ознака, пізнання, пластовий, податковий, позачасовий, показник, порядковий, пусковий, ріпчастий, слина, спина, ситцевий, телефонія, утруднити, фарфор, фаховий, феномен, філантропія, цифровий, цукровий, часопис, шлунковий, штриховий, щипці, ядровий.

5. Розставте наголос у словах. Самостійно доберіть 2-3 пари слів, які розрізняються наголосом.

Ага (жаба) – ага (титул начальника), атлас (альбом) – атлас (тканина), бережина (узбережжя) – бережина (лугова трава), камка (морська трава) – камка (тканина), лупа (скло) – лупа (лусочки), люфа (ствол) – люфа (рослина), озимок (сорт яблук) – озимок (однорічне теля), пікірувати (летіти вниз) – пікірувати (пересаджувати рослини), приклад (частина гвинтівки) – приклад (зразок).

Теоретичний матеріал із теми

Кожна національна літературна мова характеризується наявністю сталих норм, тобто сукупністю мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування на певному історичному етапі.

Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.

Літературна норма мови – ознаки, правила літературно опрацьова­ного мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування.

Норми надають мові характеру впорядкованості й загальної обов’язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність.

Розрізняють такі норми української літературної мови:

Назви норм	Що регулюють норми	Приклади
Орфоепічні	Правильну вимову звуків та звукосполучень	[с'м’ійес':а], не можна [с'м'ійешс'а], [час], а не [ч'ас]
Акцентуаційні	Правильне наголошування слів	ви'падок, не можна випа'док;
Орфографічні	Правила написання слів та їх частин	Динаміка, не можна денаміка, Руссо, а не Русо
Лексичні	Використання слів відповідно до їх лексичного значення	Рятувальник, не можна рятівник (якщо йдеться про професію); індукційний, не можна індуктивний (якщо йдеться про струм)
Словотвірні	Установлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями	Гардеробниця, не можна гардеробщиця
Граматичні	Правильне вживання граматич­них форм слів, усталену побудову словосполучень та речень	Найперший, не можна самий перший. Він віддав дівчині цю дивовижну гірську квітку, яку можна бачити лише в Карпатах. Не можна: Він віддав цю дивовижну гірську квітку дівчині, яку можна бачити лише в Карпатах
Пунктуаційні	Уживання розділових знаків	Але, на жаль, у постанові жодним словом не згадано про самотніх людей похилого віку. Не можна: Але на жаль у постанові жодним словом не згадано про самотніх людей похилого віку.
Стилістичні	Доцільність уживання мовних засобів у конкретних стилях мови	У зв’язку з тим, що... не можна бо... в офіційно-діловому стилі. Море глибиною, не можна глибоченне море в науковому стилі

Орфоепічні норми – це система правил літературної вимови.

За особливостями вимови можна відразу здогадатися, чи людина є культурною, вихованою та інтелігентною. Основними причинами відхилень від орфоепічних норм є діалектне оточення, вплив російської мови, порушення норм працівниками телебачення й радіо.

Голосні в українській мові, на відміну від російської, є звуками повного творення, і вимовляти їх треба чітко не лише під наголосом, а й у ненаголошеній позиції. Наприклад, звук [о] в ненаголошеній позиції ніколи не переходить в [а]: [головά], [молокó]; вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії – чітка в наголошеній позиції [високо] або не чітка ([и^е] в ненаголошеній — [зи^ема]).

Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [наро´д], [хл'і´б]. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [ле´хко], [во´хкий], [д'о´хт'у] (орфографічно: легко, вогкий, дьогтю).

Оглушуються прийменник і префікс з-перед глухими приголосними: [стобо´йу].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові у кінці слова та складу вимовляються твердо: [с'і´м], [л'убо´в].

Африкати [ ], [ ] вимовляються як неподільні звуки: прису[ ]увати, відря[ ]ення, нагоро[ ]ення.

Звук [ґ] слід вимовляти в словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка) тощо.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Найчастіше милозвучність мовлення створюється добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) у складі слова або афікса — префікса, суфікса чи закінчення: в — у — уві, від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся — -сь, -ти —- ть тощо. Напр.: в очах — у полі — уві сні; він увійшов — вона ввійшла; вона відпочила — він одпочив; писала б — писав би; він іде — вона йде; підіймався вгору — підіймались угору; працювати вранці — працювать уранці.

Акцентуаційні норми регулюють місце наголосу в словах. Наголосом називають вимову певного складу з більшою силою голосу.

Система наголосів в українській мові доволі складна. Наголоси сучасної української літературної мови склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам. Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу, можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається за потреби спеціальним значком, наприклад: військ`овозобов’я´заний, `аерофотозніма´ння, воє´нно-стратегі´чний.

В українській мові наголос вільний (різномісний) і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова й змінювати своє місце у формах того самого слова: справа, робота, молода, сестра — сестри, ріка — ріки.

Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.