2. Загальні підходи та принципи роботи

Соціальна робота з цією групою клієнтів орієнтована на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Соціальна робота з цими людьми ґрунтується на розумінні, що бездомність є проблемою політичного та економічного виключення (суспільного відчуження) . Бездомні «виключені» з економічної системи, адже, зазвичай, для них немає роботи, і вони є «зайвими» на ринку праці. Вони є «виключеними з громадянства», їхні права, не гарантовані ніким, втрачають сенс, і бездомні не можуть брати участі в суспільному житті однаковою мірою з рештою громадян.

Сьогодні українські громадяни повинні бути зареєстрованими, щоб мати доступ до соціального захисту (отримувати пенсії та інші грошові компенсації, медичну допомогу), могти реалізувати свої права (право на працю; право голосу на виборах; право відкрити банківський рахунок тощо). Цю практику, успадковану з радянських часів, часто критикують як «тоталітарну» й таку, що обмежує права громадян. Але замість того, щоб її позбутися, процедуру «реєстрації» ще більше ускладнюють, створюючи навіть окремі правила для реєстрації осіб без постійного місця проживання.

Хоча на перший погляд бездомні видаються досить гомогенною групою, проблеми якої зумовлені відсутністю нормального житла, але насправді це не так. Тому традиційно бездомних поділяють на кілька підгруп, як-от: самотні жінки, самотні чоловіки середнього віку, самотні чоловіки й жінки похилого віку, бездомні діти та підлітки, сім'ї з одним батьком, сім'ї з обома батьками, особи з проблемами психічного здоров'я, колишні ув'язнені. Такий поділ допомагає соціальним працівникам здійснювати планування послуг чи служб, орієнтуватися на потреби клієнтів, адже лише частина цих потреб буде схожою.

Також соціальні працівники мають брати до уваги те, скільки часу людина була бездомною, і з огляду на це будувати процес втручання. Зазвичай, у перші дні чи тижні втрати житла та перебування на вулиці людина перебуває в кризову стані й переживає сильний стрес, вона шукає способи та можливості повернутися до «нормального» життя, намагається дотримуватися звичок, притаманних для «нормального життя», зберігає віру в те, що життя на вулиці це лише тимчасовий епізод і вдасться змінити ситуацію на краще, та здебільшого з готовністю приймає допомогу й підтримку.

На цьому етапі соціальні працівники можуть забезпечити бездомній людині:

• притулок, їжу, одяг;

• санітарно-гігієнічні та медичні послуги;

• фінансову підтримку;

• підтримку в отриманні документів;

• консультування.

На наступному етап, який має назву «перехідний стан», відбувається пристосування до нового способу життя, засвоєння знань та навичок, необхідних для виживання в екстремальних умовах.

Соціальні працівники можуть надати таку допомогу, як:

• підтримувальне проживання;

• послуги для людей з проблемами психічного здоров'я;

• реабілітаційні послуги;

• соціальні послуги;

• навчання, відпрацювання навичок.

І лише на третьому етапі, після кількох років бездомного життя, людина починає ідентифікувати себе з іншими бездомними, призвичаюється до бездомного життя і вважає його прийнятним та «нормальним». Інтеграція чи включення такої особи в суспільне життя є надзвичайно складними, більшість людей з подібним досвідом потребує лише місця для ночівлі, надання санітарно-гігієнічних та медичних послуг, а для декого з них навіть обмеження, пов'язані з перебуванням у «нічліжці», є неприйнятними, і вони продовжують жити на вулиці. Останнє значною мірою стосується бездомних людей похилого віку та дітей.

Тому на цій фазі для бездомних людей є важливим: тимчасове житло, стабільна робота, підтримувальні послуги.