-Денотіт

вих понять семіотики (див.: Значення слова; Семіотика). Інформацію про Д. у системі значення знака звичайно назива­ють денотативною. Здебільшого у сучасних семіотичних дос­лідженнях Д. називають всі об'єкти дійсності, які можна наз­вати деякою мовною одиницею (найчастіше словом), оскільки мовні одиниці ніколи не називають поодинокі предмети. На­віть імена можуть бути (і завжди є) іменами багатьох людей чи назвами низки предметів (тезки, однофамільці, назви мар­ки товару). У конкретному акті мовлення мовець може скон­центрувати увагу на окремому предметі чи явищі, які він у цей момент спостерігає або ж згадує. Тому, на відміну від мов­ного знака, мовленнєвий знак може мати дещо іншу функцію позначення. Ми не маємо специфічної назви для кожного кле­на, кожної хмари або кожного ведмедя, проте можемо, вимов­ляючи форми слів «клен», «хмара» та «ведмідь», мати на увазі або клас вказаних предметів, або конкретний клен, конкретну хмару чи конкретного ведмедя. Перший семіотичний акт нази­вається категоризацією, а другий — референцією. Звідси — назва конкретного поодинокого предмета чи явища, позначе­ного мовленнєвим знаком, — референт. Поняття (узагальнене знання про предмет чи явище) утворюють як категоріальні оз­наки цього предмета (явища), так і його референтні ознаки. Категоріальні ознаки — це ознаки, властиві всім референтам, охопленим даним поняттям, наприклад, ті ознаки кожного дерева, які дають змогу людині визначити певний предмет як дерево, а не щось інше. Натомість референтні ознаки — це специфічні риси предмета (явища), які дають змогу виділити його серед класу денотативно однорідних, наприклад, висота, колір, форма конкретного дерева, місце його серед навколиш­ніх предметів тощо. Термін «Д.» запровадив англійський фі­лософ XIX ст. Дж.-С. Мілль. Авторами терміна «референт» були англійські лінгвісти Ч. Огден та А.-А. Річардс. Проте і нині немає послідовності у використанні вказаних термінів: часто можна зустріти їх використання як синонімів, як пару, протиставлену за ознакою «фізичний предмет — чуттєвий об­раз предмета» або «одиничний предмет — сукупність одно­типних предметів» тощо. При цьому часто розташування тер­мінів «денотат» та «референт» у таких парах може бути пря­мо протилежне. Не варто плутати поняття референта чи Д. з поняттям фізичного, чуттєво сприйнятного предмета, оскіль­ки це вносить у семіотичне дослідження філософсько-методо­логічну неясність та може призвести до непорозумінь. Коректніше використовувати дані терміни у значенні семіотичних функцій: «Д.» — як об'єкт означення мовною одиницею або мовленнєвою одиницею при категоризації, а «референт» — як об'єкт означення суто мовленнєвою одини­цею при референції. Розрізнення категоризації та референції

Депонувіння

особливо важливе в інтерпретації художнього тексту, оскіль­ки для правильного сприйняття та розуміння твору слід усві­домлювати, чи автор, вживаючи певне слово, вираз, має на увазі клас предметів (думку узагальнювального характеру), чи ж ідеться виключно про конкретний предмет опису. До­сить часто письменники використовують омонімію форм, що відповідають категоріальному та референтному вживанню, щоб викликати художній ефект. Ще частіші випадки вико­ристання у художньому мовленні таких явищ, як подвійна категоризація однієї мовленнєвої одиниці («гра слів»), заміна однією мовленнєвою одиницею іншої за категоріальною (ме­тафора, порівняння, алегорія, алюзія) або за референтною (метонімія, синекдоха, епітет) ознаками. У деяких випадках один і той же тип тропа може бути мотивованим категоріаль­ними або референтними ознаками одиниць (перифраз, гіпер­бола, літота тощо). Важливу роль в аналізі художнього тексту відіграє також поняття денотативного значення (денотатив­но! віднесеності) того чи іншого елемента тексту у зіставленні з конотативним значенням (див.: Конотація) як додатковим, модально-оцінним, афективно-емоційним елементом лексич­ного значення слова, фразеологізму чи змісту речення, надфра- зової єдності або цілого тексту. Саме на основі розмежування денотативного та конотативного значень можна в тексті виді­лити фабульні та позафабульні елементи, диференціювати ос­новні та периферійні риси характеру персонажа, обставин його вчинків, ситуацій тощо. Зрештою, якщо текст розглядати як єдиний цілісний мовленнєвий знак, де функцію позначення виконує жанрово-композиційна та стилістично-граматична архітектоніка тексту, а функцію значення — смисло-змістова семантика тексту, то можна розглядати мовленнєвий зміст як сукупність референтних ознак художнього твору (оповідь про конкретні події, що трапилися з конкретними героями у кон­кретному місці та часі за конкретних обставин), а смисл — як узагальнену категоризацію змісту, що охоплює такі його ри­си, які дають змогу включити даний текст в широкий куль­турно-художній та соціально-історичний контекст. Смисл тексту завжди більш узагальнений, ніж його зміст, саме за рахунок абстрагування від конкретних героїв та подій, тобто від референтної спрямованості змісту.

Депонувіння (лат. depono — кладу) — у фінансовій сфері — передача на збереження кредитним установам грошо­вих сум, цінних паперів тощо; у науково-індивідуальній прак­тиці, зокрема літературознавстві, — передача на збереження і використання в режимі запиту наукових праць, оформлених як завершені дослідження з певної галузі знань. Депоновані праці прирівнюються до опублікованих, можуть бути опублі­ковані з посиланням на реєстраційний номер і депонативну ус- «Дёсять рбків української літератури»

танову, використовуються читачами як безпосередньо (через запит у цій установі), так і шляхом одержання фільмокопій чи ксерокопій депонованої праці за певну оплату.

«Дёсять рбків української літератури» (1917—27) — енциклопедично-довідкове видання у двох томах (Харків, 1928), випущене за постановою Науково-дослідного інституту ім. Т. Шевченка за редакцією С. Пилипенка. Автори видання — А. Лейтес та М. Яшек. Перший том містить бібліографічний словник, ґрунтовну передмову В. Коряка. Репрезентовано тут 1486 письменників «незалежно від їх ідеологічного напряму чи участі у певному літературному угрупованні». Поряд з пись­менниками старшого покоління (В. Стефаник, Ольга Кобилян- ська та ін.) представлено молодшу генерацію (П. Тичина, В. Ел­лан (Блакитний), В. Сосюра, М. Хвильовий, Г. Косинка, Г. Епік, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Свідзинський, М. Йогансен, Ю. Яновський та ін.). Другий том, що має назву «Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури», містить маніфести та декларації різних літера­турно-мистецьких угруповань. Готувався третій том під наз­вою «Темарій. Стилі, жанри. Портрети письменників», який не був видрукуваний.

Детектив (англ. detective — агент розшуку) — різно­вид пригодницької літератури, передусім прозові твори, в яких розкривається певна таємниця, пов'язана зі злочином. Серед представників цього жанру — Е. По, В. Коллінз, А. Ко­нан-Дойль, Агата Крісті та ін. Улюбленцями багатьох читачів стали Нат Пінкертон, Нік Картер, особливо Шерлок Холмс, чиї розслідування досить заплутаних справ не позбавлені ін­телектуальної гри. В українській літературі інтерес до Д. ви­ник у 20-ті XX ст. (М. Йогансен, Ю. Смолич та ін.). Пізніше, у 30-ті, цей жанр помітно звульгаризувався, перейнявся па­фосом хворобливої «шпигуноманії», притаманної тоталітар­ним суспільствам.

Детермінізм (лат. determinare — обмежити, визначи­ти) — вчення про всезагальну причинну зумовленість, зако­номірний зв'язок усіх явищ у природі, суспільстві і мисленні. Наукове розуміння Д. застерігає літературознавця від прямо­лінійного трактування співвідношення життя і літератури (за схемою «базис визначає надбудову»), літературного чи історичного процесів. Д. конкретизується в традиційному лі­тературознавстві при обговоренні проблем «обставини і ха­рактери», «мотивація вчинків персонажа», «впливи і взає­мовпливи в літературі». Виходячи з найширшого розуміння Д. як однобічної залежності, послідовності, лінгвісти вжива­ють термін «детермінант», яким позначають вільну словофор­му, що стоїть найчастіше на початку речення і конкретизує вислів. Наприклад, у синтаксичній конструкції «Надвечір