Ізоморфізм

самодостатність мистецтва, незалежність митця від суспільно- політичних, економічних, ідеологічних умов і доктрин. Цим терміном часто зловживали радянські естетики і літературо­знавці 60—80-х XX ст., критикуючи т. зв. ревізіоністські та буржуазні вчення А. Шопенгауера, Б. Кроче, Т.-С. Еліота, структуралістів Я. Мукаржовського, Р. Якобсона, постструкту- ралістів (Ж. Дерріда, Р. Барт, Юлія Крістева). Див.: Герметизм.

Ізометрйзм (грец. isos — рівний і metron —- міра) — рів- нометричність, притаманна квантитативному віршуванню, подеколи проявляється в силабо-тоніці, зокрема у байкових та акцентних віршах, а також у верлібрах (називають їх ще гетерометричними віршами). І. заснований на однаковій кількості мор як одиниці часу для визначення короткого складу та однаковому характері стоп — однакової комбінації довгих та коротких складів. І. притаманний гекзаметру, де чотириморна стопа дактиля замінювалася двоскладовою, але чотириморною (спондеем). Українською мовою гекзаметр пе­рекладається шестистопним дактилем (остання стопа — хо­рей) як адекватним еквіритмічним засобом, що його застосо­вував, приміром, Б. Тен при перекладі «Іліади» Гомера: Хай же загине навік між богів ворожнеча Й гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями.

І. використовується також в ін. розмірах, де довгий склад за­мінюється двома короткими (пірихій), урізноманітнюючи ритмомелодійні можливості античної версифікації.

Ізоморфізм (грец. isos — рівний і тогрЫ — форма, виг­ляд ) — поняття, що характеризує відповідність між структу­рами подібних об'єктів. Ізоморфними є системи, в яких кож­ному елементові однієї системи відповідає лише один елемент другої системи, і навпаки. Коли характеризують І. об'єктів пізнання, то абстрагуються від природи, сутності їх елемен­тів, зосереджуються тільки на структурах. У цьому сенсі го­ворять про І. художніх творів щодо дійсності в натуралізмі і реалізмі. Модерністські напрями не відмовляються від І., хоч будують твори на неміметичних засадах. Однак у певному ас­пекті вони зберігають елементи І., зокрема на рівні поетично­го мовлення. Тут І. трактують як властивість різних семан­тичних елементів об'єднуватися в таку смислову сполуку, в якій первісні значеннєві чинники втрачають своє функціо­нальне призначення. Принцип І. закладений, зокрема, в ідіо­мах. Він спостерігається також в основі тропів, що не підляга­ють прямому декодуванню:

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено (П. Тичина ).

Інколи в поетичному тексті І. з погляду логіки набуває вигля­ду суперечливих взаємовиключень, однак внутрішньо вмоти-

Ізосилабізм

вованих у художньому контексті, де активізуються не так ра­ціональні, як ірраціональні тенденції:

Дерева шиють і шиють. Боляче голкою Щебіт ранять

І вишивають квітку (М. Воробйов).

Ізосилабізм (грец. isos — рівний і syllabe — склад) — рівноскладовість, власне, однакова кількість складів як рит­мічних одиниць у співмірних рядках вірша. На цьому прин­ципі будується силабічна версифікація, притаманний він і на­родній пісні. В І. всі склади трактуються як рівні, проте їхня акцентна відмінність настільки очевидна, що ізосилабічна система змушена враховувати ці та аналогічні чинники укра­їнської мови:

Дивна річ на світі цім навіть і така є: не однаковий на зріст кожен виростає [...]

(Климентій Зіновіїв, переклад з книжної української О. Шугая).

Ізосинтаксйзм (грец. isos — рівний і syntaxis — скла­дання ) — суміжне розташування віршових рядків, побудова­не за принципом синтагматичного членування аналогічних синтаксичних одиниць поетичного мовлення, вживається у вигляді різних стилістичних прийомів (анафора, епіфора, ізо­колон і т. п.). І. спостерігається у вільних віршах, верлібрі, в тонічній системі віршування:

Був такий день,

коли не можна нічого тягти з лісу, бо прилізе гадина додому. Були такі слова,

які вимовляти умів сліпий, викликаючи гадину з-під хати, — убити її. Була така гадина,

яка ховалася від холоду в печі і серед ночі цокала, як годинник [...]

(В. Герасим'юк).

І. притаманний народній пісні, найбільше він характерний для дум. Елементи І. вживаються подеколи і в прозі задля увиразнення художнього мовлення.

Ізотонізм (грец. isos — рівний і tonos — наголос) — рів- нонаголошеність у рядках тонічного вірша. До принципу ізото­нічного акцентування часто звертався М. Семенко: Чи бачив хто, як сліпнуть думи І серце розпадається, надвоє розколене?

Ілюстратйвність у літературі

І коли вирисується воно із стуми —

Це ж жах, коли побачив, що воно оголене.

Ізохронізм (грец. isos — рівний і chronos — час) — рів- ночасся; принцип ритмічної організації вірша, котрий поля­гає у поділі його на ритмічні групи, рівні між собою у часі їх нимови. На основі І. будувалося античне віршування, а також східне (аруз), класичне китайське, санскритські джаті тощо. Принцип І. утворює платформу тактометричної системи ро­сійського віршознавця О. Квятковського. І. притаманний де­яким жанрам народної творчості, зокрема коломийкам, до яких зверталися й українські поети:

Вийди, вийди у садок, королівно з казки, Приберу тебе в вінок за хвилину ласки

(П. Карманський ).

Іконографія (середньогрец. eikön — зображення і grap- hö — пишу) — перелік, опис і систематизація зображень пев­ної особи, сюжету тощо; правила зображення певного сюжету чи особи, особливо дотримувані в середньовічному мистецтві, пов'язаному з релігійною тематикою.

їкт (лат. ictus — удар, наголос) — сильна доля у стопі, ритмічний наголос у вірші, що не збігається із граматичним: [...] Як море — глибока тугою народу, Між світом і тьмою гориш у красках! Безкрая думками і вічна промінням, Смієшся в негоду, Зоріє Твій шлях: Народ Твій, як велет, буде йти верхами -— Душа моя плаче без тями! (В. Пачовський).

Ілітеріт (лат. illitera — не буква, не літера) — запис певних звуків української мови, для яких не існує відповід­них графічних знаків («гм», «тпру», «угу» «хр-р-р» таін.) або які силоміць вилучені із мовного обігу, як-от [ґ]:

Ввійшла фігура. «Як зветесь ви?» — «Франко». «Гм, Станко?» — «Франко!» — «Станко, запишіть. Давно тут?» — «Місяць». — «Гм! А ти коханку?» — «Сім день.» — «Ати?» — «Я завтра йду на світ». Побачив книжку. «Маєте дозвілля Читать?» — «Так». — «Гм!» [...] (І. Франко).

Ілюстратйвність (лат. illumino — освітлюю, роз'яс­нюю ) у літературі — надужиття в художній літературі зобра­жально-описовими елементами, які покликані унаочнювати, конкретизувати певну думку, ідеологічну доктрину чи пар­тійну програму. І. — своєрідний прояв белетризації, тенден­ційності літератури. У 50—60-ті XX ст. широко побутував